Звіт польових етнографічних експедиційних досліджень на териотрії Овруцького та Народицькоко районів. Дослідження проводили два творчі колективи з умовними назвами: “Овруч” (кер. М.Глушко) і “Переселенці” (кер. Г.Скрипник). Матеріал був опублікований у двомісячнику Інституту народознавства НАН України, науковому періодичному виданні ”Народознавчі Зошити”, вип. 2, 1996 р.
Грунтовно обстеживши радіоактивно забруднену частину Київського Полісся1, вчені Інституту народознавства ПАП України разом з науковцями вузів і провідних етнографічних музеїв країни в 1995 р. розпочали аналогічне вивчення відповідних районів Житомирщини. Із зрозумілих причин було уточнено тему науково-пошукової роботи – “Комплексне історико-етнографічне дослідження та фіксація матеріальної і духовної культури радіоактивно забруднених зон Житомирського Полісся”.
Як і в першому випадку у її виконання фінансувалось Міністерством України у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Враховуючи загальний стан дослідження традиційної культури і побуту поліщуків зазначеної території) масштаби її забрудненості, інші об’єктивні чинники, стало очевидним, що першочергової уваги потребують ті терени Житомирщини, які внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждали найбільше – Овруцький і Народиць-кий райони. Протягом 1986-1995 рр. з них відселили десятки населених пунктів, велика група сіл знаходиться в другій і третій зонах радіоактивної забрудненості. Саме це і диктувало основну стратегію науково-експедиційної праці вчених. Зокрема, було сформовано два творчі колективи з умовними назвами: “Овруч” (кер. М.Глушко) і “Переселенці” (кер. Г.Скрипник), кожен з яких мав конкретне завдання.
Основу першого колективу склали науковці Інституту народознавства: Михайло Глушко, Раїса Захарчук-Чу гай, Корнелій Кутельмах,
Ярослав Тарас, Роман Сілецький, Людмила Булгакова, Стефанія Гвоодевич. До нього гармонійно вписалися Роман Радович (Музей народної архітектури та побуту у Львові), Микола Гладкий (Дрогобицький педінститут), Ярослав Гарасим, Володимир Галайчук та Остап Гладкий (Львівський університет ім. І.Фр&нка), Андрій Шкарбан (с. Мельниківка Черкаської обл.; етнограф), Євген Єфремов, Наталія Сербіна та Олена Клименко (Національна музична академія України ім. П.Чайковського), Ігор Садовий (Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика; фотограф, відеоопера-тор), Ярослав Кінчеряк (Львівський завод фрезерних верстатів; фотограф), а також лаборанти Олександра Наконечна та Ярослава Цимбала (м. Львів). Оскільки кістяк експедиційного загону і ТК “Овруч” склали випробувані уже в чорнобильських мандрівках 1994 р. науковці2, це заздалегідь зняло багато аспектів психологічного і ділового планів.
Активну участь у роботі колективу брав Головний спеціаліст Мінчорнобиля України Ростислав Омеляшко, Разом з Володимиром Малиничем (Музей народної архітектури та побуту України) й Олександром Мархелем (Мінчор-нобиль України) займався виявленням цікавих зразків народного побуту і мистецтва у відселених селах, що репрезентуватимуть досягнення поліщуків у майбутньому музеї.
Це ж саме стосується ТК “Переселенці”, до складу якого входили насамперед науковці Українського фольклорно-етнографічного центру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України: Ганна Скрипник, Зоя Гудченко, Галина Бондаренко, Тетяна Ковтунович, Олександр Босий, Наталія Ромасевич, Тетяна Зубрицька, Катерина Ковтун. Разом з ними плідно працювали Лідія Орел, Раїса Свирида і Надія Зяблюк (Музей народної архітектури та побуту України), Інна Щербак (Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України; лаборант), Олександр Назаренко (м. Київ; відеооператор).
Впродовж літнього сезону ТК “Овруч” здійснив на території Овруччини та північної частини (до р. Уж) Народицького р-ну дві масштабні експедиції – 5-22 липня і 10-30 серпня. За цей час науковці дослідили 63 населені пункти: Бережесть, Бігунь, Бірківське, Бондарі, Бору-тине, Велику Фосню, Велику Чернігівку, Великий Кобилин, Великі Мошки, Виступовичі, Воз-ничі, Гладковичі, Гошів, Гуничі, Дівошин, Думинське, Збраньки, Ігнатпіль, Клинець, Кра-силівку, Левковичі, Листвин, Личмани, Лучанки, Людвинівку, Магдин, Малу Фосню, Малу Чернігівку, Млини, Невгоди, Норинськ, Павлюківку, Піхоцьке, Покалів, Полохачів, Прилуки, Раківщину, Рудню, Янову Рудню (всього 39; Овруцький р-н);
Бабугччі, Болотницю, В’язівку, Грезлю, Давидки, Довгий Ліс, Жерев, Закусили, Залісся, Клочки, Ласки, Латаші, Липлянщину, Мотійки, Народичі, Нову Радчу, Новий Дорогинь, Норинці, Радчу, Селець, Стару Радчу, Христинівку, Яжберень (всього 23; Народииький р-н); Дідковичі (всього 1; Коростенський р-н). З них 14 поселень (Бірківське, Борутине, Виступовичі, Думинське, Людвинівка, Піхоцьке, Рудня, Грезля, Довгий Ліс, Народичі, Нова Радча, Селець, Стара Радча і Христинівка) розташовані в другій зоні радіоактивного забруднення, що безперечно, ускладнювало науково-пошукову працю. Насамперед тому, що частина місцевих жителів уже відселена, інша частина мас переїхати в чисті райони проживання в найближчому майбутньому.
Досить продуктивно працював другий колектив дослідників, який у вересні-листопаді здійснив виїзди в 25 населених пунктів Житомирщини, де зараз проживають поліщуки-переселенці.
Це, зокрема, в Кам’янці, Жовтневому, Корни ні, Лисівці (Попільнянський р-н), Хомутці, Нових Озерянах, Лазарівці, Моро-зивці, Осипівцях, Покришеві, Пилипонці (Бру-силівський р-н), Краснобірці, Потіївці, Облітках, Маїїих Меньках, Малахівці (Радомишльський р-н), Садках, Головенці, Василівці (Житомирський р-н), Гульську (Новоград-Волинський р-н), Зеремлі, Володимирівці (Баранівський р-н), Озадівці (Бердичівський р-н), Бродках Перших (Андрушівський р-н), Йосипівці Білилівсь-кої с/р (Ружинський р-н).’ У зазначених селах нову домівку набули вихідці з Народич, Великих Кліщів, Малих Кліщів, Калинівки, Старого Шарного, Ставок, Селець, Любарки, Базару, Перемоги, Хриплі, Христинівки, Залісся, Рудні-Осошної, Шишелівки, Радчі, Звіздаля, Ноздрищ Народицького р-ну; Обиходів Коростенського р-ну; Лугин, Повні, Малахівки Лугинського р-ну; Рудні-Радовельської Олевського р-ну; Личманів, Борутина, Червоносілки, Степок Овруцького р-ну; Соснівки, Гамарні Малинського р-ну та ін.
Під час наукових досліджень члени ТК “Овруч” зафіксували польовий матеріал з різних галузей матеріальної і духовної культури на 8 відеокасетах, 97 аудіокасетах, 200 фотоплівках, ТК “Переселенці” – відповідно на 3, 40 і 14 шт. Крім того, велику кількість першоджерел занотовано і замальовано від руки. Перший колектив зібрав також більше 300 експонатів.
У даний час усі учасники експедицій посилено опрацьовують зафіксований матеріал. Конкретніше про його наукову вартість можна буде говорити пізніше. Проте, навіть побіжний аналіз виявлених першоджерел однозначнб засвідчує його непересічну цінність. У пропонованому повідомленні детальніше зупинимось на попередніх результатах членів ТК “Овруч”, які основну частину польових матеріалів уже апробували, паспортизували та систематизували.
Відрадно, що на теренах Житомирщини порівняно з Київщиною збереглося до наших днів значно більше традиційних, у тому числі й архаїчних, елементів та явищ народної культури і побуту. Важливо, що це стосується майже всіх без винятку досліджуваних об’єктів. Так, серед зафіксованих М.Гладким першоджерел про традиційне хліборобство зацікавлення викликають відомості про побутування до 30-х років XX ст. сохи і дерев’яного плуга, плетеної і трапецеподіб-ної брускової борін з дубовими зубами, способи обробітку землі, регулювання сівозмін, підживлення грунту і догляду за культурами тощо. Науковець виявив ріоні традиційні знаряддя праці -“заступи”, “копаниці”, коси з “грабками” і “лучком”, “млинки” та інші, а також кілька варіантів складання снопів у копи. Записано ряд унікальних даних обрядового характеру, пов’язаних з початком оранки і сівби, зажинками й обжинками.
Де ж саме стосується іншої досліджуваної М. Гладким теми – традиційного тваринництва. Зокрема, його зусиллями встановлено видове співвідношення худоби в поліщуків першої половини XX ст., способи її утримування і випасу, використання в домашньому господарстві. Предметом вивчення було теж зберігання і споживання продуктів харчування тваринницького походження. Наприклад, зберігання сироватки зафіксовано до десятка народних методів. Наукову цінність мають зібрані на дослідженій території свідчення про перший вигін худоби на пашу, обрядові дії під час календарних свят, рецепти традиційної ветеринарії та ін.
Важливе місце в щоденному житті поліщуків північно-східної частини Житомирщини посідало рибальство. Свідченням цього є хоча би поширені в минулому різні способи ловлі риби, яких детально описано більше двох десятків, у тому числі й рідкісних: на “посвіт”, “приманку” (“послід”) і “дорожку”, за допомогою “сіжі”, “скрипки”, “криги”, “колиски”, “реги”, “диби” тощо. Під час експедицій М. Глушко виявив і відзняв на фотоплівку майже півтора десятка народних і новітніх рибальських снастей – “вудки”, “ості”, “ситечко”, “сак”, “подсак”, “кломлю”, “подхватку”, “нерет”, “крилач”, “волочок”, “телевізор”, різні типи “кошів” і “топтух”.
Фраґментарну інформацію вдалося зібрати про бджільництво (М.Гладкий) і мисливство (М.Гладкий, М.Глушко). І все ж, наукове зацікавлення викликають традиційні методи добування меду з довбаних “вулиїв”, їх підвішування на дерева за допомогою “лазіва” (“лезіва”) і спеціального “колеса”; способи полювання на звірів (зайця, козулю, лося, лисицю і видру) за допомогою “петлі”, кабана і вовка – “ловчих ям”, вовка- “вовчоїмишоловки”.
Серйозну увагу автор приділяв народному транспорту – водному і сухопутному. Зокрема, нами достовірно встановлено, що прирічкове населення Ужа і його приток до 30-х років XX ст. користувалось довбаним “човном”, борти якого не розпарювали і не розвертали, тобто типовим для всього басейну ріки. Однак, місцеві човни мали два “порожки”, тоді як на Київщині – один. На жаль, через надто раннє витіснення давніх засобів пересування на воді “лодками” з дощок, відомості про перші дуже скупі.
Дещо кращий стан із сухопутним транспортом. Щоправда, основна частина типових для Полісся моделей полозного і колісного трацс-порту, як і традиційні способи запрягу гужових тварин (однокінний, пари волів та одноволо-вий), також уже не застосовується в наш час. їх конструктивні особливості і локальну специфіку можна реконструювати лише шляхом аналізу сучасних зразків засобів пересування та окремих складових, а також багатої транспортної термінології. Особливу етнографічну цінність мас польовий матеріал про невідомий досі варіант тяглового пристрою (“розкіл”) та способи його кріплення до ходу саней.
Порівняно з Київщиною житомирська частина Полісся виявилась значно багатшою на пам’ятки народної архітектури. Зокрема, велику рідкість у наш час становлять виявлені Р.Радовичем хати середини – другої половини XIX ст. з так званим “накотом” – зі стелею над коморою, яка виконана архаїчним способом (с. Левковичі, Бережесть, Млини Овруцького р-ну; Закусили Народицького р-ну; Дідковичі Корост енського р-ну). Ці та де сятки інших об’єктів, а також скрупульозне вивчення їх конструктивної специфіки і технолопі зведення, інші будівельні аспекти дозволяють науковцеві відтворити розвиток місцевого народного житла впродовж тривалого часу.
Вагомих результатів досягла Л.Булгакова, вивчаючи традиційний одяг і ткацтво. Жіночі (з пришитими по пітканню уставками, стоячими або з виложеними комірами, зібраними під манжет чи з випущеною оборкою рукавами) і чоловічі (з плечовими “прирамками”) сорочки, спідниці з домотканої вовняної тканини (“анда-раки”, “лєтніки”), “світи”, “чимерки”, “бурки”, кожухи (із “заборами” і “тулубом”) – ось далеко не повний перелік основних компонентів народного вбрання, який зафіксувала дослідниця. Вона ж детально описала цілий ряд цікавих тканих виробів: килими з архаїчними орнаментальними мотивами “на козаХи” (с.Думинське Овруцького р-ну; с.Новий Дорогийь Народиць-кого р-ну; сДідковичі Коростенського р-ну) та з “вазояамя” (с.Закусили Народицького р-ну), різні запаски, рушники, настільники, радюжки тощо.
В цьому ж плані не менш важливе значення мають польові матеріали з будівельної обрядовості, яку фіксували Р.Сілецький і Я.Тарас. Яа-са#яеред, прикмети, повір’я, ворожіння і звичаї, що стосуються вибору місця для споруди, часових параметрів заготівлі деревини і початку самого будівництва, заснування житла, встановлення сволока і зведення крокв, вселення в нову хату тощо. Заслуговують уваги традиційні способи облаштування житла, озеленення садиби, ІНШІ моменти проживання, які перебували в полі зору Я.Тараса. Системою опалення поліської домівки, функціональними і конструктивними особливостями печі, пов’язаними з нею обрядами, звичаями, повір’ями тощо цікавився Р.Сілецький, котрий зафіксував цілий ряд давніх, у тому числі й архаїчних, елементів і явищ. Загалом, вивчення народного будівництва виявилось одним з найбагатших на знахідки, а зібраний з даяоі’ галузі матеріальної культури етнографічний матеріал уже сьогодні суттєво доповнює й уточнює відповідні літературні відомості.
На жаль, найменше це торкається сакральної архітектури. Хоча тут дерев’яних церков збереглось більше, ніж на Київщині, але основна їх частина за окремим винятком (сДідковичі Коростенського р-ну) с витвором рук кінця XIX-XX ст. Притому, у зв’язку із загальновідомими причинами (царським указом 1801 р. про припинення будівництва церков в українському стилі) вони споруджені за канонами типової російської монументальної архітектури.
З домашніх промислів і ремесел першочергова увага приділялась деревообробним – бондарству, теслярству, стеїіьмахству та ін. Зусиллями С.Гвоздевич зібрано значний фактологічний матеріал про асортимент довбаного і бондарського посуду, інструментарій місцевих майстрів (“столюгу”, “склобку”, “розмірачі”, “циркулі”, “зачиртачі”) “спусти”), секрети технологічного плану.
Історичні, етнографічні та мистецтвознавчі аспекти виробів домашніх занять і промислів були в полі зору Р.Захарчук-Чугай. Вчену цікавили насамперед традиційне художнє ткацтво, килимарство, мереживо, вишивання, різьблення на дереві, гончарство, ковальство, плетіння з лози, лика і соломи, розпис та ін. Результати її науково-пошукової праці незаперечно засвідчують високу художню культуру поліщуків обстеженого краю, велике розмаїття народних виробів у кожній із вказаних ділянок мистецтва. Особливої майстерності досягли тутешні жителі у ткацтві і вишивці. Яскравим свідченням цього є, наприклад, типи покривал на ліжка: рядна (“рябчуни”) і постілки з різними мотивами орнаментації – “у лавки”, “в квітий”, “в купочки”, “в кривульки”, “в качани”, “в плахи”, “в клітки”, “в петухи”, “море” тощо. Як унікальне мистецьке явище проаналізовано типи рушників, які виткані килимовою технікою ткання білими льняними нитками і червоною та чорною заполоччю, а також досі невідомі мистецтвознавцям України скатертини (“на-стольники”) з “переборами” – витканими орнаментальними кольоровими смугами при вужчих краях. Окремі художні особливості вишивки цікавили Л.Булгакову в контексті вивчення народного костюму.
На Житомирщині повніше збереглась, ніж на Київщині, традиційна обрядовість, яку вивчав К.Кутельмах. Найкраще місцеве населення пам’ятає звичаї та обряди, пов’язані з поминанням покійників, так званих “дідів”, які воно влаштовує ще й оарао у поминальні дні – напередодні Великого посту, Зелених свят та днів св. Дмитра або св. Михайла восени. Дослідником з’ясовано окремі деталі виконання даного обрядодійства (розкладання ложок, відкладення страв в окрему миску спеціально для “дідів”, загукування їх на вечерю тощо), світоглядні основи їх виконання та ін. До прадавніх обрядових елементів належить зафіксований звичай палити вогні, зокрема приурочені до “чистого четверга” і “красної суботи”. Широко представлені в зібраних К.Кутельмахом першоджерелах етнографічні матеріали про обрядодії під час зимових і літніх календарних свят, здійснення зажинок й обжинок (виготовлення “бороди-дожинка”, “квітки”), завершення осінньої сівби (“весілля комина”) тощо. Увесь цей матеріал дасть можливість по-новому підійти до трактування ряду фольклорних творів, по-новому тлумачити місце і роль хліборобських мотивів у системі річного обрядового кола.
Наукову цінність мають першоджерела з родильної обрядовості, зафіксовані С.Гвоздевич. Як і в попередньому випадку, вона характеризується архаїчністю багатьох елементів і звичаїв. Так, ще й досі на дослідженій території породіля не може виходити оа межі свого подвір’я, оскільки, оа народним повір’ям, вона “нечиста”. З цієї ж причини після родів “баба” і “роділь-ниця” повинні були обмити одна одній руки. І в наш час у родильній обрядовості місцевих поліщуків побутують магічні дії: розбивання “каші” і викидання черепків на город, де ростуть гарбузи, або їх покладення на голову молодиці дітородного віку; розламування пирога чи покладення його на піч (припічок), щоб дитя швидко говорило. Зафіксовано й інші обрядодії, зокрема, пов’язані із захистом немовляти в різні календарні дні, від “злих очей” тощо, а також їх виконання родиною і народними лікарями-шептухами.
Знання останніх цікавили насамперед А. Шкарбана. Зосередившись на традиційних методах лікування, дослідник виявив велику кількість народних рецептів для подолання різних недуг – “ляку”, “пристріту”, “золотника”, “сказу”,”звиху-удару”, “зубаки”, “хонді”, “даннє” та багато інших. Занотовано рідкісні назви лікуючих рослин (“піщалки” – лепехи; “пищаної нев’ялки” – цмину піскового; “дорожняка походного” – єнотера; “дерев’янки” – вербозілля тощо) і недуг, методику поліських костоправів. Але найбільше зафіксовано знахарських магічних молитв і замовлянь. Прикметним явищем дослідженого краю є значна кількість шептух – майже в кожному населеному пункті. У зв уязку з цим жевріє надія, що прадавній досвід народної медицини буде переданий майбутнім поколінням зцілителів. Надзвичайно багатими на знахідки стали наукові експедиції для фольклористів – Я.Гарасима, В.Галайчука та О.Гладкого. Серед сотень зафіксованих ними скарбів усної народної творчості увагу привертають насамперед численні зразки календарно-обрядової поезії – колядок, щедрівок, веснянок, русальних, купальських і петрівча-них пісень, а також жнивних і весільних. Характерно, наприклад, що в більшості виявлених колядок домінує рослинна і тваринна символіка, що засвідчує їх дохристиянське походження. Зацікавлення викликають голосіння і рідкісна балада “Ой сербине, сербиночку”.
Науковці записали теж чимало прозових творів, серед яких виділяються казки “Про Розум, Щастя і довгий рубець” і “Про князя-язичника” (мабуть, Мала), легенди і перекази про княгиню Ольгу і походження назв населених пунктів тощо. Загалом, у короткому дописі оцінити належним чином увесь здобуток фольклористів важко, майже неможливо. Бодай тому, що зафіксований польовий матеріал становить аж 42 аудіокасети.
Крім того, відповідний пісенний і музичний фольклор вивчали музикознавці Є.Єфремов, Н.Сербіна та О.Клименко. Дослідників цікавили переважно мелодичні особливості пісенно-поетичних творів (колядок, щедрівок, веснянок, хороводних, купальських, петрівчаних, жнивних, “польових”, “лісових” та пісень інших жанрів), термін, склад і стиль їх виконання, пов’язані з ними обряди і звичаї, народна методика музичного виховання тощо. Зафіксовані музичні матеріали підтверджують, з одного боку, цілісність поліської духовної культури, з другого – деяку локальну специфіку. Виявлено також сучасну нерівномірність збереження музичних (пісенних) традицій на дослідженій території – як у жанровому, так і в географічному планах. Так, серед пісень найкраще збереглися твори літнього циклу, дещо гірше – зимового. Щодо географії їх побутування, то кращий стан спостерігається в північній частині Овруччини (в “лісових” селах), гірший – у південній і на теренах Народицького р-ну, тобто в “польових” селах.
Фонозаписи, рукописні нотатки і замальовки науковців суттєво доповнюють відеоза-писи І. Садового та фотознімки Я.Кінчеряка, М.Глушка, Р.Радовича, Я.Тараса, І. Садового, М. Гладкого, А.Шкарбана, Р.Сілецького, С.Гво-здевич. Особливу цінність становлять відеоза-писи і слайди І. Садового із зразками народного одягу, килимарства, ткацтва, вишивки, кераміки, іконопису тощо, і майже 1000 чорно-білих фотознімків Я.Кінчеряка з об’єктами і явищами найрізноманітніших галузей матеріальної і духовної .культури населення Житомирського Полісся.
Отже, короткий огляд експедиційної роботи членів ТК, “Овруч” у 1995 р. однозначно засвідчує вагомість їх здобутків. Не викликає сумніву наукова цінність виявлених і зафіксованих етнографічних, фольклорних, мистецтвознавчих і музичних першоджерел. Це яскраво ілюструють спеціально підготовлені до пропонованого випуску “Народознавчих Зошитів” статті і повідомлення, в яких дослідники подають лише незначну дещицю польових матеріалів.