ЛІТОПИСНІ ДРЕВЛЯНИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ МАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ СУСІДНІХ ТЕРИТОРІЙ | Петрашенко В. О.

В історії слов’ян важливе місце належить періоду, що отримав у науковій літературі назву “літописні племена”, розселення яких на теренах східнослов’янської держави вінчає майже тисячолітній період слов’янського етногенезу.

Термін “племена” введений у наукову літературу російськими істориками XVIII—XIX ст. і продовжує традиційно вживатись науковцями, як умовне поняття, що відповідає певному територіальному, а не родовому об’єднанню слов’ ян. Давньоруські літописці цей термін не вживали, за значенням йому відповідав термін “рід” з назвою за етнонімом: Радим, Вятко або поляни, древляни і ін. У VII—IX ст., коли реально існували етнічні угрупування, про які повідомляють історичні джерела, племінна структура слов’янського суспільства була давно пройденим історичним етапом. Напередодні утворення Київської Русі це були великі територіальні об’єднання, що наближались до князівств переддержавної пори. В кожному з цих об’єднань була своя ієрархічна структура, яка відображала як родові зв’язки, “володіючи кожен родом своїм”, так і територіальні, “княжіння своє” Східні слов’яни доби раннього середньовіччя складалися приблизно із 120—150 племен, об’єднаних в півтора десятки стійких племінних союзів[1]. В лісовій зоні дніпровського Правобережжя дослідники розміщують дулібів, волинян, древлян, дреговичів, частково полян [2].

Серед них лише древляни займали ядро цієї території і знаходились в оточенні сусідніх східнослов’янських племен, що забезпечило їм певний “захист” від західних, північно-східних і південних впливів. Саме ця обставина та непрохідні лісові масиви сприяли формуванню відносно стабільної слов’янської археологічної культури впродовж всього І тисячоліття н. е.

Спроби окреслити територію проживання древлян за історичними повідомленнями робилися багатьма істориками, проте через обмеженість і неповноту писемних джерел без залучення археологічного матеріалу це зробити досить складно. Древляни проживали в глухих лісах, як про це повідомляє літопис в сюжеті про розселення слов’ян. Історія древлян пов’язана з яскравим літописним повідомленням про загибель київського князя Ігоря від рук древлянської знаті та епічним оповіданням про помсту княгині Ольги. Саме з древлян починав київський князь свій круговий об’їзд (полюддя) для збору данини з підкорених ним племен.

В той нещасливий для Ігоря рік, він вирішив провести додатковий збір данини, вдруге повернувшись до древлян з малою дружиною. Проти київського князя консолідувались всі прошарки древлянського суспільства і очолені верховним князем Малом вбили київського князя і його дружину “бе бо их мало”. Саме в цьому епізоді 945 р. вперше згадується древлянське місто Іскоростень. Ще одне древлянське місто Вручій (Овруч) згадується у 977 р. Це основні літописні орієнтири для окреслення території розселення древлян. Історики, спираючись на літописні повідомлення, визначали територію древлян досить приблизно, зокрема JI. Нідерле розміщував її на південь від Прип’яті, між рікою Горинь, її допливом Случчю і рікою Тетеревом, за якою вже знаходились землі полян[3].

Лише археологічне дослідження цієї території дозволило отримати достовірні дані не лише про територію розселення древлян, але і відкинути поширену серед істориків тезу про культурну відсталість цього населення. Картографування городищ кінця І тисячоліття н. е. показало, що їх кількість сягала 20. Дослідники відмічають, що саме така кількість послів “мужів ліпших” прибула до Києва, щоб просватати Ольгу за свого князя Мала. Це дає підстави вважати їх представниками 20 племен-конфедератів Древлянського союзу[4] матеріали свідчать, що виникли вони не пізніше IX ст., а найдавніші Малин і Коростень ще у VIII ст. Більшість цих ранніх городищ перестала функціонувати у X ст. і це безперечно пов’язано з боротьбою Києва з племінною верхівкою древлян, яка намагалась відстояти свої права на володіння цієї землі.

Завдяки багаторічним археологічним дослідженням вдалось окреслити кордони Древлянської землі. Перші такі спроби були здійснені ще В. Б. Антоновичем за курганними старожитностями Київщини і Східної Волині, який вважав, що древлянам належали небагаті підкурганні поховання в ямах. І. П. Русанова, яка присвятила курганам древлян спеціальне дослідження, вважала, що древлянам належали поховання на горизонті із скупченням вугілля та попелу у насипу кургану. За цими ознаками дослідниця проводила кордон між древлянами і полянами по заболоченій заплаві р. Здвиж, далі по Тетереву, аж до впадіння в нього р. Ірші. На півночі вони займали правий берег Прип’яті, на півдні доходили до верхів’я Горині, на заході займали межиріччя Горині та Случа[5]. Інші дослідники, зокрема В. В. Седов, Є. І. Тимофеєв також використовували курганні старожитності для визначення племінної належності древлян, пропонуючи різні археологічні ознаки, що на їх думку відбивають етнокультурні риси поховального обряду.

Проте такий підхід було серйозно піддано критиці з боку О. П. Моці, який вважає, що підкурганні поховання на горизонті та поховання в ямах відбивають передусім хронологічну послідовність зміни обрядності, пов’язану з впливом християнства[6].

Археологічне дослідження древлянської землі впродовж багатьох років здійснює Б. А. Звіздецький, який провів картографування всіх категорій пам’яток ранньослов’янського та давньоруського часу. Залучивши до цих даних писемні джерела, в тому числі пізньосередньовічний адміністративний поділ, окреслив територію древлян[7].

За цими даними літописні древляни заселяли великі лісові масиви поліської зони Дніпровського Правобережжя. Крім картографування пам’яток у визначенні території важливе значення мали природні перешкоди, які є кордоном між полянами і древлянами на сході, де розміщується суцільний лісовий масив та заболочена заплава р. Здвиж. На півночі древляни межують з дреговичами, від яких їх відокремлює смуга прип’ятських боліт. Південний кордон фіксують широколистяні і хвойні ліси, за якими починається степовий коридор, небезпечний для проживання через загрозу кочовиків.

На заході в межиріччі Случа і Горині древляни межували з волинянами.

Літописні древляни за археологічними матеріалами досліджені досить добре. Саме на цій території були відкриті перші достовірно слов’янські пам’ятки, що дали назву корчацькій культурі.

Племена поліської зони в силу географічної недоступності і певної ізоляції сформували тут досить стабільне населення, і це добре фіксують археологічні матеріали. Завдяки цьому явищу саме в житомирському Поліссі вдалось відкрити поселення останньої чверті І тисячоліття поблизу с. Райки, які вдалось генетично пов’язати з корчацькою культурою, а Райковецька культура стала загальним явищем для всього Дніпровського Правобережжя. Саме в цьому регіоні за матеріалами з давньоруських курганів переважає певний поліський антропологічний тип, який міг сформуватися впродовж дуже тривалого часу. Цей відрізок міг сягати 1000 років[8].

Не дивлячись на деяку ізоляцію, населення цієї території в соціально-економічному плані знаходилось на досить високому рівні. Так, дослідження природно-господарського аспекту заселення басейну р. Тетерів впродовж 800 років показало розвиток єдиної системи взаємопов’язаних елементів: населення, господарства і ландшафту, яка дозволяла розширювати виробництво і сприяла росту населення[9]. У VIII— IX ст. тут, як і в інших регіонах слов’янської ойкумени, відбуваються демографічні зрушення.

Крім традиційних лісових промислів та підсічного землеробства починає розвиватись лісовий переліг та місцями орне землеробство.

Продовжує розширюватись залізодобувне виробництво, яке на території Східної Волині мало вікову традицію, а в давньоруський час набуває рис товарності. Про це свідчить спеціалізоване ремісниче залізодобувне поселення біля с. Лапутьки[10].

Археологічні дослідження древлянських “градів” дозволяють бачити в них резиденції місцевої племінної знаті, а селищна структура IX—X ст. не відрізняється від забудови селищ лісостепової зони. Так, добре досліджене селиЛітописні древляни та їх вплив на формування матеріальної культури.. 221 ще поблизу с. Гульськ на Житомирщині (р. Случ) демонструє щільність забудови, яка відповідає одному житлу на 200—240 м2. Це співпадає з щільністю забудови селищ лісостепової зони.

Площа поселення була також значною і становила близько 6 га [11].

Райковецька культура характеризує єдину матеріальну культуру великого масиву археологічних пам’яток Правобережної України напередодні утворення Києворуської держави, що свідчить про тривалі соціально-економічні зв’язки населення цього регіону. Вже перший дослідник поселення Лука Райковецька окреслив коло пам’яток на території Західної України, Молдови, Румунії, Болгарії, Польщі, Чехії, аналогічних цьому поселенню[12]. Отже райковецька археологічна культура належала не лише древлянам, але і іншим літописним племенам — полянам, тиверцям, волинянам і хорватам. Проте лише для території літописних древлян встановлено факт послідовного і безперервного розвитку слов’янського населення з кінця V ст. до давньої Русі включно. Для сусідніх племен археологічні реалії мали дещо складніший характер.

Особливо непростою виявилась археологічна карта слов’янських пам’яток другої половини І тис. у київському Подніпров’ї, де виявлені пам’ятки належали різним слов’янським культурам (празьким, пеньківським, колочинським, волинцевським, райковецьким). Це призвело до відновлення старої полеміки стосовно території розселення та і самого реального існування літописних полян. Київський регіон одними дослідниками вважається уличським[13], іншими — сіверянським[14] , третіми — з самого початку свого існування — міжплемінним[15].

Дослідження таких пам’яток, як Ходосівка та Обухів II поблизу Києва, а також поселень і городищ у канівському Подніпров’ї показали, що присутність волинцевського горизонту на Правобережжі має більш суттєвий характер, ніж це раніше здавалось. Крім знахідок характерної лискованої гончарної кераміки, виявленої в 7 пунктах (Київ, Ходосівка, Обухів, Крюківщина, Монастирьок, Григорівка, Бучак), на всіх правобережних поселеннях у VIII ст. будувались глинобитні печі із склепінням з вальків, або перекриті жаровнями, а також вирізні у спеціально збитому глиняному масиві печі з використанням каміння, що також зближує ці комплекси з волинцевською культурою. Більшість дослідників пов’язує феномен волинцевської культури з впливом Хозарського каганату, який поширив свою владу на частину Правобережжя.

Саме на VIII ст. — основний відрізок часу існування волинцевської культури, припадає доба розквіту Хозарії, коли вона брала данину з полян, сіверян і в’ятичів, від якої поляни звільнилися завдяки Аскольду і Діру (приблизно середина IX ст.)[16]. Впродовж цього періоду, близько 150 років поляни мали в силу політичних обставин більш тісні зв’язки з сіверянами та в’ятичами, ніж з древлянами. З останніми поляни навіть ворогували, про що повідомляється в недатованій частині “Повісті временних лєт” Припинення хозарського володарювання змінило і основні напрямки зв’язків населення Середнього Подніпров’я. Дніпровське Правобережжя знову повертається до зони контактів із північно-західним та південно-західним регіоном.

Це знаходить підтвердження в археологічному матеріалі. На зміну речовому інвентарю, пов’язаному з салтово-маяцьким колом пам’яток (сережки, бляшки, ремінні пряжки), приходять речі дунайського типу (скроневі нітрянські сережки, деякі зразки дунайського кружального посуду).

Саме у середині IX ст. в матеріальній культурі південної Київщини спостерігається зближення її основних компонентів (житлобудування, кераміка) з археологічним матеріалом з Житомирського Полісся. Зникають такі великі поселення, як Ходосівка і Обухів II, а горизонти з волинцевськими рисами на багатошарових пам’ятках перекриваються будівлями з класичними печами-кам’янками, які доживають до X ст. Саме таку картину можна спостерігати на городищі Монастирьок, де житло з піччю-кам’янкою перекриває більш раннє житло з глиняною піччю. Всі житла останнього періоду існування городища, що загинули у пожежі, мали виключно печі-кам’янки. Така традиція може бути пов’язана лише з впливом древлянського Полісся, де вона не переривалась впродовж всього слов’янського періоду. Ще більш наочно близькість поселень південної Київщини з поселеннями Житомирського Полісся демонструють керамічні комплекси, що свідчить на користь їх спільного походження і глибокі традиції.

Такою спільною підосновою для всіх перелічених поселень є празько-корчацькі старожитності.

Єдність матеріальної культури всього Правобережжя, що визнається всіма дослідниками цих старожитностей, безперечно пов’язана з утворенням південноруського державного об’єднання, в якому древлянам і київським полянам належала провідна роль.

Примітки:

  1. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — М., 1982. — С. 25.
  2. Седов В. В. Восточньїе славяне в VI—XIII вв. — М., 1982. —С. 90—113.
  3. Нидерле JI. Славянские древности. — М., 1956.
  4. Звіздецький Б. А. Племінні “гради” VIII—X ст. — найдавніший тип східно-слов’янських міст (на прикладі Древлянської землі) // Проблеми історії та археології давнього населення Української РСР. Тези доповідей. — К., 1989.
  5. Русанова И. П. Территория древлян по археологическим даннмм // СА. — 1960. — № 1. — С. 63—69.
  6. Моця О. П. Население Среднего Поднепровья IX— XIII вв. (по данньїм погребальньїх памятников). — К., 1987. — С. 40.
  7. Звіздецький Б. А. Про кордони Древлянської землі // Археологія. — 1989. — № 4. — С. 47—58.
  8. Рудич Т. О. Антропологічний склад населення північних районів України X—XIII століття (правий берег) // VITA ANTIQVA. — 2003. — №5—6. — С. 203—213.
  9. Томашевський А. П. Природно-господарський аспект заселення басейну р. Тетерів у середньовічні часи // Археологія. — 1992. — С. 57.
  10. Толочко П. П. Киев и Киевская земля в зпоху феодальной раздробленности XII—XIII веков. — К., 1980. — С. 163.
  11. Звіздецький Б. А., Готун І. А. Будівлі селища Гульськ та їх значення для вивчення соціально-економічного феномену поліського села кінця І тис. // Археологія.— 1997. — № 2. — С. 34,49.
  12. Гончаров В. К. Лука Райковецкая // Славяне накануне образования Киевской Руси. — МИА. — 1963. — № 108. — С. 283—315.
  13. Кориннмй Н. Н. Переяславская земля X — первая половина XIII века. — К., 1992. — С. 48.
  14. Комар О. Про час і обставини прийняття титулу “хакан” правителем русів //Дружинні старожитності центрально-східної Європи VIII—XI ст. — Чернігів, 2003. — С. 104.
  15. Моця О. Поляни-Руси та інші племена півдня Східної Європи // А сє єго срєбро. — К., 2002.— С. 19.
  16. Новосельцев А. П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европьі и Кавказа. — М., 1990. — С. 205—21_

Поділитися в соц.мережах

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
This entry was posted in Етнографія, Статті and tagged , , , , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *