Стаття з журналу Археологія, 2017, No 1, присвячена нещодавно окресленій групі своєрідних верхньопалеолітичних пам’яток Овруцького кряжа, що на півночі Житомирщини. Підсумовуються результати дослідження палеоліту Овруччини протягом ХХ та початку ХХІ ст.
Епіграветська культурна традиція або технокомплекс представлений у середній та південній смузі Європи від атлантичного узбережжя на заході до Середнього Дону на сході численними стоянками пізньої пори верхнього палеоліту, що датуються в межах 19—12 тис. р. т. Початкова назва явища відома з ХIХ ст. — мадленська культура, від печери Ла Мадлен у Франції.
Епіграветський крем’яний інвентар нагадує спрощену, здрібнілу та уніфіковану версію граветського крем’яного комплексу, що передував епігравету на зайнятих ним пізніше територіях прильодовикової Європи. Визначальними є характерні дрібні мікровістря та пластинки з притупленим крутою ретушшю краєм, що слугували вкладнями пазових наконечників метальної зброї (мікрогравети). нуклеуси невеликі, призматичні однота двоплощинні. Скребачки кінцеві на пластинах, часто вкорочених пропорцій, зрідка подвійні. Серед різців домінують бічні ретушні та кутові на пластинах. Цей стандартизований крем’яний набір, що незмінно супроводжується пазовими наконечниками метальних списів з кістки, вражає масштабами поширення — середня і південна смуги Європи від атлантики до Передкавказзя.
Більшість епіграветських стоянок Східної Європи сконцентрована на території України, хоча відомі вони в Молдові, на Середньому Доні, у Передкавказзі. До епіграветської традиції належить переважна більшість стоянок України, що датуються 19—12 тис. р. т. Серед них такі знані стоянки мисливців на мамонтів Північної України, як Гінці, Мізин, Добраничівка, Межирічі, кирилівська, Бармаки, а також стояки мисливців на бізонів надчорномор’я: Велика аккаржа, антонівка іі, амвросіївка та багато інших.
Суттєвий прогрес в дослідженні епігравету України намітився після присвяченої цій тематиці конференції (київ, 1999), матеріали якої видані в журналі «археологія» No 2, 2000 р. Саме після цієї конференції для позначення пізніх пам’яток граветської традиції, які раніше називали мадленськими, затвердився термін епігравет (Залізняк 2000). ключовими проблемами епігравету Європи є питання його ґенези, історичної долі, а також культурної диференціації та періодизації.
Історія епігравету України
Різними дослідниками запропоновано п’ять можливих версій ґенези епігравету Східної Європи: від оріньяка; від східного гравету або костенкивілендорфської культури; від класичного гравету типу 9—7 шарів Молодови V; від оріньяка і східного гравету; комбінована (Залізняк 2008, с. 33). Прихильники оріньяцькосхіднограветського варіанта ґенези вважають, що південні пам’ятки надчорномор’я походять від оріньяка, а північні (Мізін, Гінці, Межирічі тощо) — від східного гравету.
Прибічники комбінованої версії походження епігравету Європи схильні бачити в ньому не стільки культурну традицію, як стадію розвитку техніки обробки кременю. Зокрема Д.Ю. нужний вважав, що властива епігравету Європи стандартизація засобів виробництва різних мисливських груп прильодовиків’я, очевидно, відбулася на різному культурному підґрунті внаслідок технічного прогресу. Останній призвів до випрацювання оптимального набору мисливського озброєння (нужний 2000, с. 54) з наступним його поширенням по усій прильодовиковій Європі через міжобщинні зв’язки. Зазначимо, що прихильники різних версій походження епігравету визнають тією чи іншою мірою участь у його ґенезі носіїв, власне, граветських традицій. адже епіграветський крем’яний інвентар має надто багато прямих паралелей у крем’яних комплексах свого хронологічного попередника на теренах прильодовикової Європи — класичного гравету.
Узгодити між собою різні версії ґенези епігравету могла б наступна версія його формування. Здається не випадковим, що поява та масове поширення епіграветських пам’яток у південній смузі Європи збігається з максимальним похолоданням 20—19 тис. р. т. напередодні останнього на півночі України та прилеглих з північного сходу територіях були поширені різновиди гравету, а саме: класичний гравет (молодовська культура, Троянове 4, нижні шари Володимирівки); пам’ятки пушкарівського типу (Пушкарі і, клюси); східний гравет (авдєєво, костенки, Гагаріно, Зарайськ). У цей же час на півдні України мешкали носії епіоріньяцьких традицій (Рашків 7, анетівка і, Гордашівка, Сагайдак, Муралівка, Золотівка).
Із початком максимального похолодання 20 тис р. т. збігається зникнення як граветських, так і епіоріньякських пам’яток, зате на півдні в надчорномор’ї з’являються перші епіграветські стоянки. найдавніші з них датуються 19 тис. р. т. (Велика аккаржа, анетівка іі, амвросіївка) і мають крем’яний інвентар, що містить вироби як граветських (мікрограветські вістря), так і епіоріньякських (мікроплатівки Дюфур, окремі нуклеуси карене, багатофасеткові різці) типів. Схоже, внаслідок різкого похолодання носії граветських традицій відійшли на південь, де в процесі контактів з місцевим епіоріньякським населенням надчорномор’я започаткували епігравет.
Подібні процеси відбувалися по всьому півдню Європи: на Балканському, апеннінському, Піренейському півостровах — куди відходили від похолодання граветські мисливці прильодовиків’я. Синтез граветських традицій з місцевими епіоріньяцькими породив епігравет Європи. З кінцем максимального похолодання 19—18 тис. р. т. епіграветські мисливці просунулися на північ і колонізували середню смугу Європи від атлантичного узбережжя до Середнього Дону.
Період 19—12 тис. р. т. справедливо можна назвати добою мікрогравету в Європі, коли однотипні пам’ятки з мікровістрями з притупленим краєм домінували на величезних просторах від Португалії та Франції на заході до України та Передкавказзя на сході.
На багатошарових стоянках басейнів Дністра і Пруту простежений розвиток граветських традицій протягом 15 тис. р. (27—12 тис. р. т.). Ці пам’ятки виділені О.П. Чернишем в окрему молодовську культуру з пізньомолодовською фазою, що датується 19—12 тис. р. т. на нашу думку, пізньомолодовська культура, фаза чи стадія розвитку верхнього палеоліту Подністер’я О.П. Черниша зараз наповнюється новим змістом — епіграветської фази розвитку граветських традицій у Прикарпатті. Це підтверджують дослідження і.О. Борзіяком стоянки косоуци в Молдові, матеріали якої демонструють формування місцевого епігравету на граветській основі близько 19 тис. р. т. та їхній подальший розвиток наприкінці палеоліту.
Яскравим, але нетривалим епізодом розвитку епіграветських традицій на Середньому Дніпрі та у Подесенні є феномен відомих поселень з ефектними житлами з кісток мамонтів — Гінці, Межирічі, Добраничівка, Мізин, Юдиново, Єлісеєвичі тощо. За численними радіокарбоновими датами час їхнього існування припадає на кінець пізньої фази верхнього палеоліту — 15, 14 тис. р. т., а припинилося тут життя, схоже, через рауніське потепління близько 13,5 тис. р. т. Однак епіграветська традиція продовжила свій розвиток у першій половині наступної, фінальної фази верхнього палеоліту. наприкінці свого існування епігравет породив дві постепіграветські культури півдня України: осокорівську (13 тис. р. т.) та шанкобинську (12—10 тис. р. т.). Першій властиві трапеції з крутою ретушшю по трьох краях (рис. 1, 15—18), а для другої — грубі сегменти (рис. 1, 12—14).
Найпізніші стоянки шанкобинської культури в печерах Гірського криму датуються раннім мезолітом. на півночі України, на відміну від півдня, епіграветська традиція уривається 12 тис. р. т., коли на зміну епіграветським мисливцям на мамонтів приходять з Балтії мисливці на північних оленів культур Лінгбі, Свідер, красносілля з характерними наконечниками стріл на пластинах (рис. 1, 1—11).
Проблема культурної диференціації
Згадана уніфікація матеріальної культури епігравету Європи стосується перш за все крем’яного інвентарю. інші елементи культури більш різноманітні. Зокрема, регіональна специфіка українського епігравету полягає в схематизації мистецтва, яскраві приклади якого маємо серед матеріалів Мізинської, Межирічівської, кирилівської стоянок. Синхронний українському і близький до нього за крем’яним інвентарем епігравет Франції, більше відомий під назвою Мадлен, дав численні зразки не схематичного, а реалістичного мистецтва.
Уніфікація крем’яного інвентарю епіграветських пам’яток Європи дійсно значна, хоча й не абсолютна. Тому в його межах виділяють як певні локальні особливості, так і типологічні відмінності різних хронологічних фаз розвитку. Проте ці відмінності у багатьох випадках незначні, що суттєво ускладнює виділення серед епіграветських пам’яток окремих культурних груп і хронологічних періодів.
Разом з тим, спроби культурної диференціації епігравету України відо
мі. наймасштабніша з них здійснена
М.П. Оленковським (2008), який ви
ділив в межах України півтора десятки окремих епіграветських культур. але спробу дослідника диференціювати численні епіграветські пам’ятки країни важко назвати вдалою. адже поки що жоден фахівець не користується його схемою, вважаючи її непереконливою. а, як відомо, практика — критерій істини.
невдача М.П. Оленковського пояснюється хибними критеріями, що були застосовані для виділення окремих варіантів епігравету регіону. Єдине, що цементує стоянки в окремі культури в схемі дослідника, це їх розташування. Головними критеріями обєднання пам’яток в єдину культуру, за М.П. Оленковським, є «відносно невелика відстань між стоянками» та «знання і досвід дослідника». Тому культури М.П. Оленковського, фактично, є локальними групами стоянок, про що недвозначно свідчить як їх картографування, так і відверто географічні назви більшості виділених дослідником культур: дністровська, прутосеретська, бистрицька, нижньодніпровська, приазовська, деснянська тощо.
Більш вдалою видається спроба диференціації епігравету півночі та заходу України Д.Ю. нужним (2015). Вона здійснена з врахуванням напрацювань попередників (і.Г. Шовкопляс, О.П. Черниш, М.і. Гладких) на основі детального типологостатистичного аналізу крем’яних комплексів пам’яток і передусім мікролітів. Дослідник розрізняв за типологією виробів наступні варіанти епігравету Північної України та прилеглих територій: дністровський, мізинський, межирічський, юдинівський, овруцький. Зазначені варіанти утворюють дві окремі групи в залежності від наявності в їхньому наборі провідних форм мікролітів — вістер чи прямокутників (нужний 2016, с. 441—443).
Останніми роками на Овруцькому кряжі, що на півночі Житомирщини, окреслюється група однотипних пам’яток зі своєрідним крем’яним інвентарем епіграветського типу. До неї входять як досліджені ще у минулому столітті стоянки Довгиничі (Левицький 1930; Гладких, Люрін 1974), Збраньки (Телегін 1980), Шоломки (нужний 2016), так і відкриті та обстежені останніми роками місцезнаходження Желонь 1, 2, 3, келембет, козулі, Піщаниця Клинці та ін. (рис. 2).
В основу цієї статті покладено результати розвідувальних робіт Східноволинської експедиції інституту археології НАНУ (керівник а.П. Томашевський) та Овруцької палеолітичної експедиції іа НАНУ (керівник Л.Л. Залізняк). Остання у травні 2016 р. провела на кряжі археологічні розвідки з метою обстеження відомих та пошуку нових пам’яток кам’яної доби. До складу цієї експедиції також увійшли С.В. Павленко, Г.М. Залізняк, Ю.С. Фігурний, С.В. Переверзєв, і.М. Хоптинець, а.а. Сорокун. Успішну роботу експедиції, значною мірою, забезпечив Сергій Павленко, який ось уже двадцять років у складі Східноволинської експедиції іа НАНУ проводить суцільне обстеження археологічних пам’яток Овруччини.
Природа Словечансько-Овруцького кряжа
Овруцький кряж являє собою своєрідний у природноландшафтному розумінні ізольований регіон Полісся зі специфічними геологією, ландшафтом, флорою і фауною. Природу кряжа, зокрема геологію, вперше описав ще сто років тому видатний український геолог П.О. Тутковський (1911, 1923), який порівнював кряж із «Загубленим світом» конана Дойля. кряж має багату історію, свідками якої є численні мало досліджені археологічні пам’ятки, серед яких і палеолітичні.
кряж являє собою витягнуте зі сходу на захід, складене лесовими відкладами плато площею 60 × 20 км, що підіймається над болотами Полісся на 120—150 м. В основі плато лежать кристалічні породи вулканічного походження (базальти, граніти) віком 1,2—1,5 млрд. р. Їх перекривають лінзи пірофілітового сланцю (овруцького шиферу), над яким лежить товща рожевих овруцьких кварцитів потужністю до 10—15 м. кам’яний фундамент кряжа, особливо в його східній частині, вкритий товстим шаром лесових відкладів до 20 метрів завтовшки. Лес — це дрібний пил, який потужні холодні вітри з льодовикового щита зривали біля його підніжжя і несли на південь. Гребінь кряжа на шляху вітрів з льодовика гальмував повітряні потоки і прильодовиковий пил випадав на землю, вкриваючи багатометровою товщею Овруцьку височину. Лесові відклади мають характерний світлобежевий колір і містять кістки прильодовикових травоїдних: мамонтів, носорогів, бізонів, північних оленів, диких коней.
У самій верхній частині потужних лесів простежується шар завтовшки близько 0,6—0,8 м смугастих орнштейнів бурокоричневого кольору, перекритих тонким шаром (20 см) сірих ґрунтів голоценового часу. Попри незначну потужність сірі ґрунти виявилися досить родючими, порівняно з піщаними ґрунтами оточуючого кряж Полісся. Тому дубові гаї, що споконвіку вкривали кряж, протягом останніх століть були вирубані, а звільнені площі розорані. В результаті знищення лісів розпочалася інтенсивна водна ерозія кряжа. Її прямим наслідком стало утворення розгалуженої системи глибоких ярів, які особливо численні в південній частині кряжа. Глибина цих ярів часом сягає 30 м, а довжина — кількох кілометрів (рис. 2).
Внаслідок водної ерозії лесів кістки мамонтів, носорогів, бізонів опинилися на поверхні. Сто років тому в глибоких ярах кряжу кісток прильодовикових травоїдних було так багато, що в 30—50 рр. ХХ ст. в Овручі працював спеціальний приймальний пункт по заготівлі кісток на потреби цукрової промисловості. Тут скуповували кістки великих прильодовикових тварин, які сільські мешканці збирали по ярах. Саме на цьому пункті В.О. Місяць у 1955 р. знайшов і викупив відомий бивень мамонта з яру поблизу с. клинці, на якому палеолітичний мисливець вигравіював ялинковий орнамент. За пів кілометра від знахідки було розкопано скупчення кісток мамонтів, північних оленів, коней, серед яких знайдено кілька відщепів, пластин, скребачку та різець, які П.П.Єфименко відніс до мадлену (Месяц 1956, с. 40—42).
Протягом останніх десятиліть яри інтенсивно засаджують сосною, березою та іншими породами, що дещо призупинило ерозію. Тому в наш час кістки прильодовикових тварин в зарослих лісом ярах трапляються значно рідше ніж раніше.
Желоньський кущ верхньопалеолітичних стоянок Овруччини
Пошукова експедиція 2016 р. працювала, головним чином, на раніше відкритій експедицією а.П. Томашевського та С.В. Павленка групі верхньопалеолітичних місцезнаходжень на оранці гребеню плато, що тягнеться на 5,0— 6,0 км уздовж північносхідного краю кряжа над дорогою Овруч—Словечно. Обстежено зі збором матеріалів та шурфуванням місцезнаходження Желонь, Желонь 2, Желонь 3, Гаєвичі, Піщаницяклинець, козулі. Південніше с. Піщаниця відкрито і обстежено нове, перспективне місцезнаходження келембет, що входить до тієї ж желоньської групи верхньопалеолітичних стоянок (рис. 2).
Роботами 2016 р. вдалося збільшити численність колекцій зазначених пам’яток втричі, що створило умови для їх публікації. найвиразніші комплекси крем’яних виробів, що дають уявлення про своєрідність овруцького локального варіанта епігравету України, отримані зі стоянок Желонь та келембет.
Стоянка Желонь відкрита Східноволинською експедицією іа нанУ на вищій точці плато, західніше с. Поліське, яке до 60х рр. ХХ ст. називалося Желонь. Село, судячи з археологічних матеріалів, функціонує принаймні з Хі ст. найбільшу кількість нерівномірно патинованого кременю зібрано на площі 100 × 150 м навкруги і східніше зруйнованого тріангуляційного знака на переораному полі на 200 м західніше комплексу ферм. Шурфуванням встановлено, що культурний шар знищено оранкою, оскільки кремені залягали на глибині усього 20—30 см, практично на межі голоценового ґрунту та підстилаючого ґрунт лесу з бурими ортштейнами.
З пам’ятки походить показова колекція крем’яних виробів, зокрема знарядь праці, чисельністю 2025 екз. Знахідки добре демонструють як технологію виробництва кам’яної доби, так і типологію основних категорій знарядь (рис. 3; 4).
Вкриті нерівномірною патиною крем’яні вироби мають середні та малі розміри. Це, імовірно, зумовлено невеликими розмірами конкрецій кременю, що відслонюються на дні ярів південніше стоянок. крем’яна сировина дрібнозерниста, якісна, темносірого, часом чорного кольору. До того ж ці невеликі жовна кременю мають нерівну, іноді пористу поверхню, що суттєво знижує їх придатність для отримання якісних сколівзаготовок.
Судячи з численних ядрищ (75 екз.), сколотих з них пластин (238 екз.), та відщепів (1583 екз.), техніка первинної обробки груба, із застосуванням жорсткого відбійника. кілька конкрецій та спрацьованих нуклеусів мають зірчасту забитість, що свідчить про їх використання як відбійників. У нуклеусів переважають прямі, не підправлені, або мінімально підправлені площадки, без слідів абразивної обробки чи зняття карниза (рис. 4, 24—31). Те ж саме властиво відбивним площадкам численних відщепів і грубих пластин.
Серед нуклеусів домінують одноплощинні, однобічні (41 екз.) (рис. 4, 24—31), серед яких — 11 екз. атипових. Пірамідальних з робочою поверхнею, що охоплює більше половини периметра ядрища — сім екз. Знайдено двоплощинні нуклеуси, з яких два Sподібні. Більшість ядрищ зберігає кірку на тильному боці. Деякі нуклеуси мають поперечну підтиску зворотного від робочої поверхні боку. Більшість пластин середньої величини, грубі, неправильних обрисів, з нерегулярним ограненням. Площадки не підправлені. Сліди зняття карнизів чи абразивної підправки країв відсутні. наявна невелика серія реберчастих сколів.
Найчисленнішим типом знарядь стоянки Желонь є скребачки — 91 екз., майже 80 % інструментарію (рис. 3, 22—35; 4, 1—23). Переважна більшість скребачок ( 90%) — кінцеві на пластинчастих відщепах (рис. 3, 26—33; 4, 1—14, 17—23). Це невеликі знаряддя довжиною 2,0—4,0 см, з трохи меншою шириною і симетричним дугоподібним робочим краєм. Більше половини з них мають масивний відбивний горбок на протилежному лезу базальному кінці. Ця особливість здається невипадковою. наявність масивного горбка сприяла кращому утриманню знаряддя в руці.
Серед кінцевих на відщепах скребачок вісім зроблені на коротких уламках масивних пластин (рис. 4, 14—16). Поодинокими екземплярами представлені кінцеві скребачки на пластинах — чотири екз. (рис. 3, 31), подвійні — два екз. (рис. 3, 24, 25), підокруглі — два екз. (рис. 3, 22, 23), бічні на відщепах — чотири екз. (рис. 3, 34). Сім скребачок мають ретуш по довгому краю, одна — різцевий скол на протилежному скребковому лезу кінці заготовки.
Різців у дев’ять разів менше ніж скребачок — 11 екз. Виготовлені вони переважно на уламках масивних пластин. Домінують різці на куті зламаних пластин — шість (рис. 3, 14, 15, 18). Представлені також серединні — три (рис. 3, 16, 19, 20) та бічні ретушні — дві (рис. 3, 17).
Найбільш інформативною, культуровизначальною категорією знарядь пам’яток кам’яної доби є оснащення метальної зброї — мікроліти. У крем’яному комплексі Желоні вони представлені 15 мікровкладенями з притупленим краєм (спинниками), якими оснащувалися вістря метальної мисливської зброї (рис. 3, 1—13). Привертають увагу значні розміри та масивність заготовок, на яких за допомогою стрімкої, обрубуючої край пластини дорсальної (нанесеної з черевця) ретуші виготовлені вкладені. Великі, масивні мікроліти мали вістря на тоншому, дистальному кінці пластини. Вигнута спинка надавала їм форми ланцетів чи сегментів. Такий великий ланцет з притупленим стрімкою ретушшю краєм довжиною 6,0 см зображено на рис. 3, 1.
Морфологічно вкладні з притупленим краєм з Желоні, попри значні розміри та масивність, належать до різновидів мікролітів епіграветського типу. Великі розміри і масивність виробів свідчать на користь їх використання як оснащення метальних списів, а не наконечників стріл.
Пластини з виразною ретушшю відсутні. Спорадична ретуш на двох пластинах схоже є наслідком їх використання в трудовій діяльності. В колекції присутні два відщепи з ретушованим краєм та з десяток уламків ретушованих виробів.
Стоянка Келембет — другий за численністю після колекції з Желоні крем’яний комплекс, що нараховує 1974 артефактів. Місцезнаходження нерівномірно патинованого кременю розташоване на 1,0 км східніше кладовища с. Поліське (Желонь) та на 0,8 км південніше шосе Овруч—Словечне, поблизу асфальтованої дороги Піщаниця—клинець, на гребені плато (рис. 2). Стоянка названа іменем краєзнавця з Овруча В.В. Келембета, який відкрив і показав пам’ятку експедиції, а також передав близько півтори тисячі зібраних ним раніше на пам’ятці артефактів. кремінь епіграветського типу збирався на гребні плато, на ріллі гребеню плато на площі приблизно 70 × 150 м, на 300 м південносхідніше від верхів’їв балки, що зветься Хомичева долина.
За всіма показниками колекція аналогічна матеріалам епіграветської стоянки Желонь, хіба що суттєво поступається їй кількістю знарядь — 48 проти 112. Виразними серіями представлені невеликі призматичні, однобічні ядрища, переважно одноплощинні, хоча трапляються і двоплощинні. Техніка первинної обробки груба, із застосуванням жорсткого відбійника. Сліди абразивної обробки чи зняття карниза на ядрищах відсутні. Серед знарядь — два невеликі ланцетоподібні вістря з притупленим краєм епіграветського типу (рис. 5, 1, 2), численні невеликі кінцеві скребачки на пластинчастих відщепах (рис. 5, 10—32), поодинокі подвійні скребачки (рис. 5, 1, 2) та серединні і бічні ретушні різці (рис. 5, 4—8).
На пам’ятці знайдено унікальну округлу скребачку з димчастого кришталю або раухтопазу (рис. 5, 9). Знаряддя розміром 3,0 × 4,0 см має відносно високий профіль, ретельно оброблене по всьому периметру скребковою ретушшю.
Крім насичених знахідками стоянок Желонь та Келембет, колекції яких нараховують по 2000 кременів, у цьому ж районі обстежено кілька дрібних місцезнаходжень аналогічного кременю. Показові колекції знарядь, нуклеусів, сколів стоянок Желонь та келембет роблять ці пам’ятки еталонними для епігравету регіону. Вони дають повне уявлення про крем’яну індустрію Желоньської групи однотипних пам’яток, що тягнуться ланцюгом вздовж гребеню плато зі сходу на захід приблизно на 6,0 км (козулі, Піщаниця—клинець, келембет, Желонь 2, Желонь 1, Желонь 3, Гаєвичі) (рис. 2).
Стоянки потребують подальшого дослідження шляхом повторних зборів підйомного матеріалу і введення у науковий обіг з детальним опрацюванням колекцій, знайдених на місцезнаходженні раніше.
Висновки
Пошукова експедиція 2016 р. обстежила пам’ятки Желоньської групи, суттєво збільшивши матеріальну базу верхнього палеоліту Овруччини. Тим самим склалися умови для узагальнення верхньопалеолітичних матеріалів, добутих протягом майже століття археологічних досліджень Овруцького кряжа. До відкриття Східноволинською експедицією желоньської групи стояноко в межах Овруцького кряжа було відомо три палеолітичні пам’ятки: Довгиничі, Збраньки, Шоломки (рис. 2).
Стоянку Довгиничі досліджував у 20ті рр. І.Ф. Левицький (1930), а на початку 70х — М.І. Гладких (Гладких, Люрін 1974). Попри значну кількість кісток мамонта, шерстистого носорога, бізона, коня, знайдено лише 66 кременів, зокрема чотири знаряддя, серед яких великий, масивний сегментоподібний мікроліт з гірського кришталю. Грубість розколювання кременю, архаїчний вигляд артефактів дав підстави І.Ф. Левицькому датувати пам’ятку рисвюрмським часом, або самим початком верхнього палеоліту. М.І. Гладких та Ш.Б. Люрін також віднесли Довгиничі до початку верхнього палеоліту.
Стоянку Збраньки відкрив і дослідив Д.Я. Телегін у 1979 р. (Телегин 1980). Вона являла собою зруйноване оранкою скупчення кременю діаметром 8,0—10 м. колекція нараховує 1200 кременів і характеризується грубими призматичними нуклеусами та неправильної форми пластинчастими сколами без слідів абразивної обробки карниза. Мікронабір представлений уламками масивних платівок зі стрімкою ретушшю по краю. Знайдені нечисленні кінцеві скребачки та поодинокі різці. автор дослідження вважав, що пам’ятка належить до ранньої пори верхнього палеоліту і визначив її хронологічну позицію між Радомишлем 1 та Пушкарями 1 (Телегін 1980, с. 251).
Еталонною пам’яткою для верхнього палеоліту Овруцького кряжа є стоянка Шоломки, повністю розкопана Д.Ю. Нужним у 1997, 1998 та 2000 рр. (Нужний 2015, с. 142—158). Саме на цих матеріалах Д.Ю. Нужний висловив припущення про існування окремого Овруцького локального варіанта епігравету України (нужний 2000).
Пам’ятка являла собою компактне скупчення кременів діаметром близько 9,0 м, що залягали безпосередньо під сучасним підґрунтям. колекція кременю нараховує 3088 екз. і за технологією та типологією виробів дуже близька до крем’яного комплексу Желоні (рис. 6). Різниця між колекціями Желоні та Шоломок полягає в їх структурі. якщо в комплексі Желоні скребачки з різцями співвідносяться як 8 : 1, то в Шоломках — як 1 : 2, відповідно. Тобто, якщо на Желоні скребачок у вісім разів більше ніж різців, то на Шоломках різці вдвічі перевищують численність скребачок. Значно більше в колекції Шоломок і оснащення метальної зброї — мікролітів, які вцілому аналогічні мікролітам стоянок типу Желонь. Різниця в структурі зазначених комплексів, можливо, пояснюється їх різною сезонністю та відмінностями в функціях.
Умови залягання артефактів (безпосередньо під сучасним ґрунтом), а також типологія виробів, дають підстави попередньо датувати знахідки фінальним палеолітом, приблизно 14—12 тис. р. т., тобто часом вимирання мамонтів у Європі. Попри зруйнованість шару і відсутність фауністичних решток на стоянках, через несприятливі умови збереженості кістки, припускаємо, що пам’ятки полишені мисливцями на мамонтів та інших стадних травоїдних прильодовиків’я. Про це свідчать неодноразові знахідки відповідної фауни в сусідніх зі стоянками ярах, зокрема згадуваного бивня мамонта з гравійованим ялинковим орнаментом, знайденого В.О. Місяцем у 1955 р.
Можна припустити, що принаймні частина численних фауністичних решток (кістки мамонтів, бізонів, коней, північних оленів, носорогів) з ярів поблизу стоянок є рештками мисливської діяльності мешканців останніх. Принаймні це стосується бивня з гравіюванням з яру біля с. клинці, поблизу якого також зафіксовано місцезнаходження епіграветського кременю. Здається не випадковим збіг скупчення стоянок овруцького епігравету з місцезнаходженнями плейстоценової фауни. Попри багаторічні розвідки на Овруцькому кряжі крім описаних однотипних епіграветських стоянок не виявлено інших пам’яток, які можна було б пов’язати зі згаданими місцезнаходженнями плейстоценової фауни та орнаментованим бивнем із с. Клинці.
Однією з причин концентрації стоянок у східній частини Овруцького кряжа є родовища природнього кременю. У наш час жовна кременю відслонюються на дні глибоких ярів, що мають довжину по кілька кілометрів і впадають поблизу сіл Збраньки, Довгиничі, Шоломки, коренівка в р. норинь, що обмежує кряж з півдня (рис. 2). Ця величезна яружна система утворилася порівняно недавно, після того як за доби середньовіччя суцільні листяні ліси, що вкривали кряж, були відведені під сільськогосподарські угіддя. Тобто, очевидно, палеолітичне населення користувалося родовищами кременю, що відслонюються біля підніжжя берегової тераси лівого берега р. норинь біля згаданих сіл (рис. 2). Можна припустити, що на відміну від північної желоньської групи епіграветських пам’яток, південні стоянки, що тягнуться уздовж лівого берега р. норинь, певною мірою могли бути пов’язані з експлуатацією родовищ крем’яної сировини, що відслонювалися у берегових урвищах над річкою.
Зазначимо значну типологічну подібність крем’яного інвентарю (а також стратиграфії) згаданих стоянок над р. норинь з матеріалами досліджених експедицією 2016 р. мисливських стоянок на плато у північносхідній частині Овруцького кряжа. Маємо підстави говорити не лише про синхронність та однокультурність відомих нині верхньопалеолітичних пам’яток Овруччини, але й про їх приналежність до одного своєрідного овруцького локального варіанта епігравету, що датується фінальним палеолітом, імовірно 14—12 тис. р. т. (в широких рамках).
Овруцькому локальному варіанту епігравету властива груба, архаїчна на перший погляд техніка первинної обробки, певною мірою зумовлена низькою якістю місцевої крем’яної сировини. артефакти вцілому невеликі, що зумовлено розмірами конкрецій кременю. нуклеуси одноплощинні, рідше двоплощинні з нефасетованими площадками і без слідів зняття карниза. Пластини грубі, короткі, з неправильним ограненням. на стоянках Желонь, келембет, Довгиничі, Збраньки зафіксовано сліди використання гірського кришталю та раухтопазу як сировини для виготовлення інструментарію.
Серед знарядь з ретушшю домінують невеликі кінцеві скребачки вкорочених пропорцій на пластинчастих відщепах. Трапляються — підокруглі та короткі подвійні. Різці менш численні, виготовлені переважно на пластинах: кутові, бічні ретушні, серединні. Серед мікролітів переважають ланцетоподібні вироби з вигнутою, круто ретушованою спинкою і вістрям на дистальному кінці, що діляться за розмірами на дві категорії — крупні, масивні та невеликі, близько 3 см у довжину.
Д.Ю. Нужний звернув увагу на повну відсутність серед мікролітів стоянок кряжа прямокутників з трьома притупленими краями, що характерні для таких відомих епіграветських пам’яток України як Межиріч, Добраничівка, Гінці, Семенівка та інші, що великими серіями радіокарбонових дат датуються 14 тис. т. (нужний 2015, с. 158). Виразною особливістю крем’яного інвентарю овруцьких комплексів є великі, масивні вістря з притупленою стрімкою ретушшю краєм переважно ланцетоподібних та сегментоподібних обрисів (рис. 3, 1—5; 6, 1—6). кóлюча частина цих мікролітів, як правило, формувалася на дистальному, тоншому кінці пластинизаготовки. Зважаючи на значні розміри і масивність, Д.Ю. нужний вважав, що цей тип вістер, скоріш за все, використовувався як наконечник метальних списів, а не стріл. Серед мікролітів епіграветських стоянок Овруччини наявні не лише великі і масивні ланцети, а й виразна серія невеликих (близько 3,0 см у довжину) ланцетів з вістрям на дистальному кінці (рис. 3, 6; 5, 1, 2; 6, 7—10, 15, 16). Ці дрібні вістря могли використовуватися як наконечники стріл.
Попри грубість і нібито архаїзм первинної техніки обробки деякі особливості морфології виробів, на нашу думку, свідчать про досить пізній вік стоянок Овруччини в межах епігравету України. Характерний для фінального палеоліту вигляд мають численні скребачки: невеликі, кінцеві, коротких пропорцій, серед яких трапляються підокруглі та короткі подвійні (рис. 3, 22—25), а також поодинокі мікролітичні форми (рис. 4, 1, 2, 22, 23). Великі та дрібні ланцети з вигнутою і притупленою спинкою також характерні для найпізніших епіграветських стоянок (верхній шар Володимирівки, Журавка, Тимонівка 1).
Поява ланцетоподібних мікролітів у найпізніших епіграветських комплексах передує масовому поширенню на території Європи та Близького Сходу грубих сегментоподібних мікролітів у аллередський період фінального палеоліту. Маються на увазі культури азиль Піренеїв, Романеллі апеннін, Шанкоба криму, Сосруко кавказу, Федермессер Північної німеччини, Тарнув Польщі, які постали в аллередський час, тобто 12 тис. р. т.
Отже, фінальноепіграветські стоянки Овруцького кряжа з ланцетоподібними мікролітами, імовірно, функціонували після епіграветських пам’яток типу Межирічі, що впевнено датуються 14 тис. до н. д. і напередодні поширення постепіграветських стоянок з сегментоподібними мікролітами азильського типу в аллереді (12 тис. т.). іншими словами, овруцький епігравет попередньо датується 13 тис. до н. ч., тобто епохою вимирання європейської популяції мамонтів.
Датувати описані пам’ятки саме фінальним палеолітом, а не ранньою порою верхнього палеоліту, як це робили і.Ф. Левицький, М.і. Гладких та Д.я. Телегін, дозволяє не лише характерна епіграветська морфологія знарядь, але й залягання кременів безпосередньо під голоценовим ґрунтом, на глибині 0,3—0,4 м (рис. 6). Зумовлена низькою якістю конкрецій місцевого кременю груба техніка розщеплення надала артефактам (перш за все нуклеусам та пластинам) архаїчного вигляду. на нашу думку, саме це спричинило датування овруцького палеоліту згаданими дослідниками початком верхнього палеоліту.
Стоянки на плато в районі сс. Гаєвичі, Желонь, Піщаниця, клинці дали стандартний крем’яний інвентар епіграветського типу, що має прямі аналогії в матеріалах згаданих стоянок, розкопаних у минулому столітті. Розміри Овруцького кряжа, мінімум 60 × 20, а максимум 70 × 30 км, з околицями наближаються до площі мисливських угідь однієї общини мисливців верхнього палеоліту. Родова община верхнього палеоліту складалася з 5—7 сімей загальною кількістю 25—30 осіб, а площа її угідь сягала 2500 км2 (Зализняк 1989, с. 145—163). Отже, не виключено, що однотипні в усіх відношеннях епіграветські стоянки Овруцького кряжа полишені спорідненими, однокультурними колективами, або навіть однією общиною мисливців на мамонтів кінця льодовикової доби, що не раз поверталася на традиційні місця сезонних стоянок.
Однією з невирішених проблем палеолітознавства є історичні долі епіграветського населення Полісся та київського Подніпров’я. яскраві пам’ятки епіграветських мисливців на мамонта Північної України (Гінці, Мізин, Межирічі, кирилівська стоянка, Добраничівка, Бармаки), як і описані овруцькі стоянки, датуються 14—12 тис. р. т. Це населення зникло раптово в період вимиранням європейської популяції мамонтів близько 13—12 тис. р. т., не полишивши після себе генетичних нащадків. Принаймні сучасна археологія не простежує слідів розвитку епіграветської культурної традиції наприкінці фінального палеоліту та на початку мезоліту на півночі України. Поліську низовину 12—11 тис. р. т. заселили із Західної Балтії мисливці на північного оленя культур Лінгбі, Красносілля, Свідер з принципово відмінним набором крем’яних виробів, у якому провідну роль грали не вістря з притупленим краєм, а різноманітні черешкові наконечники стріл на пластинах (рис. 1, 1—11) (Залізняк 2005, с. 37, 38).
Історична доля епіграветських мисливців на мамонтів півночі України лишається невирішеною проблемою палеоліту України і чекає на свого дослідника.
- Гладких М.І., Люрін І.Б. Дослідження Довгиничського палеолітичного местознаходження 1971 р. на Житомирщині // археологія. — 1974. — No 14. — С. 42—46.
- Зализняк Л.Л. Охотники на северного оленя Украинского Полесья в эпоху финального палеолита. — к., 1989.
- Залізняк Л.Л. Фінальний палеоліт і мезоліт континентальної України. — к., 2005 (кам’яна доба України. —Вип. 8).
- Левицький І.Ф.Довгиницька палеолітична стація // антропологія. — 1930. — Т. ііі. — С. 153—160.
- Месяц В.А. новая находка орнаментированного бивня мамонта // кСИа ан УССР. — Вып. 6. — 1956. — С. 40—42.
- Нужний Д.Ю. Епіграветтські пам’ятки Овруцького кряжу // археологія. — 2000. — No 2. — С. 37—57.
- Нужний Д.Ю. Верхній палеоліт Західної і Північної України. — к., 2015.
- Оленковский Н.П. Епиграветт Восточной Європы (культурноисторический аспект). — Херсон, 2008.
- Телегин Д.Я. Палеолитическая стоянка Збраньки на Житомирщине // Са. — 1980. — No 1. — С. 251.
- Тутковский П.О. Побережье р. норина в Овруцком уезде (геологическое и географическое описание) // Труды общества исследователей Волыни. — 1911. — Т. іV. — С. 59—160.
- Тутковський П.О. Словечансько-Овруцький кряж і узбережжя річки Словечни. — к., 1923.