Заєць Валерій Іванович

На своєму блозі подаю інформацію про людей, з якими доля звела мене у житті. В основному – це друзі, вчителі, професори, колеги, диригенти і симпатичні мені люди, які у своїй професійній карєрі досягли визначних успіхів та мали або мають близькі мені життєві позиції і погляди на світ, мистецтво, культуру. Саме Валерій Іванович Заєць є одним із них.

Його ім´я мало про що говорить сьогоднішнім молодим студентам і викладачам Житомирського музичного училища ім.В.С.Косенка і Житомирського культ-освітнього училища. Проте саме Заєць В.І. багато років був викладачем цих учбових закладів.

Народився Валерій Іванович Заєць (1942р.) у мальовничому старовинному древлянському місті Овруч. Будинок батьків знаходився на окраї міста проти старовинного Собору святого Василя Великого.

Атмосфера міста, його музичні та культурні традиції, присутність військових духових оркестрів надихнули молодого полісського хлопця і привели у світ великої професійної музики. Спочатку був духовий оркестр Овручського будинку культури під керівництвом Михайла Лормана. А потів Валерій поступає до Житомирського музучилища ім. В.С. Косенка, де навчається на кларнеті у Мостового Івана Максимовича.(1960-1964р.)

Доля мене звела з Валерієм Івановичем ще малим хлопцем, коли я навчався в Радомишльській музичній школі. Завдяки йому я став на шлях професійного музиканта. В 1961 році в Радомишлі відкрилася музична школа, директором якої був Клименко А. Й.-тубіст по спеціальності. Він викладав усі духові інструменти. З мідними інструментами він не мав проблем, але з деревяними не був обізнаний ні фахово, ні методично.Клименко не знав специфіку кларнета,техніку гри на ньом,не міг підібрати тростини для учнів, мав проблеми з аплікатурою, до того ж не був обізнаний з виконавською практикою. В учбовому 1963-4 році переїхав працювати у Кустанай, і більше року в музичній школі не було викладача духових інструментів. Хто тільки нас не вчив: теоретики, народники, піаністи… І раптом новина: приїхав новий викладач і директор Заєць В. І. (1964р)Відразу було видно що це добрий і симпатичний чоловік. Ми діти це розуміли більше, ніж дорослі. Заєць активно взявся за реорганізацію школи і, зокрема духового відділу. Із своїх учнів створив духовий оркестр, репетиції якого проходили досить цікаво і яскраво. Заєць був веселий і дотепний. Кожного учня приймав як особистість. Багато жартував і його жарти сприймалися учнями як норма.

Заяєць В.І. був у мене педагогом по спеціальності(кларнет). Був завжди справедливий, виважений і на його годинах було цікаво, тому що він умів працювати і спілкуватися з учнями. Від природи був дуже приємний і толерантний. Учні його не боялися і повністю мали до нього довіру. Багато часу на годинах приділяв техніці творення тону і звуковим якостям, техніці дихання, пальців, язика. Він сам легко грав на кларнеті і добивався, щоб і його учні мали легкий природний звук. Спрямовував учнів виконувати твори на високому художньому рівні з вживанням нюансів, штрихів, динаміки, а також фразування. Майже на кожній годині окрім гам і етюдів, виконувалися музичні твори під супровід фортепіано. Мене особисто він долучив до концертної діяльності. Памятаю, що перші концерти грав і хвилювася так, що тряслися коліна і було відчуття, що кларнет випаде з рук. Поступово приходила впевненість і набувався практичний виконавський досвід.

Учнями музшколи постійно проводились концерти у різних залах і серед різної аудиторії. Місцем концертів часто були міський кінотеатр, військова частина, школи, районний будинок культури. Памятаю, що в 1965 році до міста приїхав Сидір Артемович Ковпак – легендарний командир партизанського загону. Він був у генеральській формі, оточений місцевим керівництвом і прибулими з ним партизанами-ветеранами. Концерт чомусь проходив на подвір”ї середньої школи №2, директором, якої був бувший партизан Жудра. Я брав участь у цьому концерті, але вже стерлося з пам”яті, що саме виконував. Нас поступово, по одинці приводили до фортепіано і відводили, після того як твір був виконаний.

Валерій Іванович організовував разом з іншими вчителями поїздки до Київського оперного театру. Для нас, периферійних дітей, це було свято, яке в душі залишилося на все життя. Ми мали можливість долучитися до живого виконання опери, побачити і послухати видатних виконавців ХХ століття. Перед нами була сцена, освітлена ліхтарями і прожекторами, декорації, живі артисти в костюмах, а головне оркестр. З балкону було досить добре видно оркестрову яму, музикантів, диригента, музичні інструменти, про які я ще не чув і ніколи не бачив, гобої, англійський ріжок, бас кларнет, фаготи та ціла скупина ударних і мідних інструментів. Мені пощастило поїхати до театру лише один раз коли йшла опера А. Рубінштейна «Демон».

Пройщли роки.Псля закінчення Київської державної консерваторії ім.П.І.Чайковського я, працюючи солістом симфонічного оркестру Держтелерадіо України, багато разів грав у Київській опері і завжди пам’ятав перше знайомство з оперою,симфонічним оркестром.Тоді, мені малому провінційному хлопчику, навіть і на думку не прийшло, що колись буду грати у цій св’ятині мистецтва.

В 1965 році В. І. Заєць переїхав до Житомира, де почав викладати в муз. школі і культосвітньому училищі. Потім він поступив у Донецький музично-педагогічний інститут по класу кларнет, на заочний факультет,який закінчив у 1971 році. Я в 1967 році поступив до музучилища по класу гобой, а потім служив в армії. Тільки вдруге мав можливість спілкуватися з В. І. Зайцем вже на 3 курсі музучилища, коли він із студентів організував джазовий свінговий оркестр. Ми з великим натхненням вивчили декілька творів і кілька разів виступили, а потім цим все і скінчилося. На протязі всього життя В. І. Заєць пам”ятав своїх учнів, як зі школи, культ-освітнього училища, а також і музучилища. Він пишався успіхами своїх учнів і цікавився їх творчим і професійним ростом. Серед його учнів, що навчалися в Радомишлі, які поступили в музучилще були: Анатолій Домбровський – труба, Михайло Севрук – гобой, Віктор Саченко – фагот, Олександр Зузанський – тромбон. Слід відзначити, що після музучилища його учні Борис Турчинський закінчив Одеську консерваторію і успішно продовжує школу свого вчителя і диригента в Ізраелі, Семен Лібензон закінчив Московський інститут Культури і працював артистом оркестру театру ім.Маяковського в Москві.

В різні періоди свого життя В. І. Заєць займався диригентською практикою.З 1971 – 1987 роки викладав кларнет і диригування в Житомирському музучилищі ім.В.С.Косенка, був диригентом багатьох творчих колективів Житомирської і Рівенської областей.Від року 1987-89 – диригент оркестру Рівенського музично-драматичного театру.Від року 1989 -викладач Рівенського музучилища. Зокрема був одним із співзасновників, а потім диригентом міського духового оркестру в Житомирі Його не одноразово запрошували в жюрі по проведенню конкурсів і фестивалів духової музики. Разом з викладачами музучилища приймав участь у розробці методичних посібників для музичних шкіл області, та колективів самодіяльних духових оркестрів.

Доля у кожного своя. Заєць В. І. помер у 1999 році у розквіті своїх творчих сил, у самоті, забутий. Похоронений він на батьківщині у місті Овручі. Память про чудову людину, педагога, музиканта і диригента жавжди лишиться у наших серцях.