“У рік 6485 (977), – читаємо у “Повісті минулих літ” (за Іпатським списком), – пішов Ярополк на Олега, брата свого, на Деревлянську землю. І вийшов супроти нього Олег, іприготувались вони обидва до бою, і коли зітнулися війська, переміг Ярополк Олега. І побіг тоді Олег з воями в город, щозветься Вручий. А був міст через рів до воріт городських, ілюди, давлячи один одного, спихнули Олега з мосту в урвище. Іпадало багато людей з мосту, і подавили тут і коней, і людей.
І ввійшовши Ярополк у город Олегів, узяв волость його іпослав шукати брата свого. І, шукавши, його не знайшли, тасказав один древлянин: “Я бачив учора, як спихнули його змоста”. І послав Ярополк шукати його. І волочили трупи з ровуод ранку й до полудня, і знайшли Олега насподі під трупами, і, винісши, поклали його на коврі. І прийшов Ярополк до нього, іплакав, і сказав Свенельду: “Дивись, адже ти сього хотів”. Іпогребли Олега на високому місці коло города Вручого, і єстьмогила його коло Вручого й до сьогодні”[1, 44-45].
Традиційно цей рядовий літописний епізод тлумачився якфрагмент князівських міжусобиць, боротьба за владу, колинехтувалися навіть родинні зв’язки. А поза тим ніколи неставилося питання про те, з яких джерел під пером літописцяпостав цей епізод та яка функція відведена йому в літописі.
Щоб з’ясувати це, слід передусім визначитися, як пов’язані міжсобою Ярополк, Олег, таВолодимир, чи були вони братами? Сумнів щодо їхньої родинної пов’язаності викликає особаСвятослава, якому у “Повісті” відведена роль “батька”.
С в я т о с л а в. Про народження князя сповіщено під 942 роком: “У сей рік родився Святослав у Ігоря”[1, 25]. Тривалийчас формування літопису різними авторами призвів доочевидного “промаху” – батькам Святослава на ту пору було: Ользі – близько 60, а Ігореві – близько 70 років; син у нихз’явився на 39 році шлюбу(!). Таку неув’язку у тексті дослідникипояснювали помилкою при переписуванні, коли події, розповідьпро які запозичена з “Хроніки” Амартола, з 927 року втрапиладо 942-го. Якщо прийняти таку поправку, то далі з’являється щеодна неув’язка: під час битви з древлянами 946 року “кинувсписом Святослав на древлян, а спис пролетів між ушима коня івдарив під ноги коневі, бо був Святослав зовсім малим”[1, 34].
Ця розповідь узгоджується з 942 роком, але не з 927-им, бо тодіСвятославу мало б бути 19 літ. Щоправда, далі літописці, говорячи про княжича, тримаються 942 року: Ольга спробуваланавернути 13-річного сина до християнства, яке сама вжеприйняла, але марно, бо син відмовився, тож мати молилась, “вирощуючи сина свого до змужніння його і до повноліттяйого”. Зафіксувавши вісім “порожніх” років, літопис розпочинає“літо 964-е” фразою: “Коли князь Святослав виріс і змужнів…” (виходить, було йому вже 22 роки). Та от наступні оповідісповнені дивних неузгоджень. Коли Святославу мало б бути 26 років (968 рік), він уже батько трьох дітей – Ярополка, Олега, Володимира, які з бабою Ольгою “заперлися” в Києві під часнападу печенігів. Звичайно, у 26 років можна мати і більшедітей, але ж не таких дорослих, щоб через два роки посадитиЯрополка у Києві, Олега в Овручі, а Володимира відіслати в Новгород.
Можна було б і далі з’ясовувати літописні неув’язки, аргументовано “виправляти” їх, реконструюючи біографіюкнязя, як це і робили дослідники від О. Шахматова до Б. Рибакова. Та думається, що ті недоречності у літописівиникли від спроб узгодити різночасові і різнотлумачні епічніверсії з метою створення династичної концепції у висвітленніісторичних початків Русі. А оскільки історичних підстав (іписемних джерел) для цього не вистачало, то літописцівдавалися до “художнього домислу”.
Результатом такого домислу і є образ Святослава.
Насмілюся стверджувати, що він не був сином ні Ольги, ні Ігоря, отож випадає з династичного ланцюга Рюриковичів, сконструйованого літописцями. На відміну від попередніхкнязів, він і ім’я мав не скандинавське чи хозарське, аслов’янське, місцеве. Слов’янин за походженням(найвірогідніше – полянин), Святослав став дружинником – мабуть, у Свенельда. Пройнявшись психологією ільвінгів-завойовників, добре засвоївши варязьку військову науку, досягши необхідної вправності й агресивності, він ще в молоділіта виділився серед дружинників і міг посперечатися забоярство зі Свенельдом чи Асмудом. Але ті не забували, що вінслов’янин, не варязької крові. У поході Ольги на древлянСвятополк міг брати участь, але як рядовий воїн, а не малолітнійкнязь. Не дивно, що Ольга до самої смерті, за версією “Повісті”, не віддавала Святославу владу в Києві, та й по її смерті містойому не дісталося, а перейшло до Ярополка, а потім доВолодимира. Схоже на те, що під час війни із древлянами, зокрема під Коростенем, Святослав відзначився і чимосьсподобався суворій київській княгині, котра зробила його своїмфаворитом. Так з’явився “новий руський”, тобтомілітаризований слов’янин, що бачив смисл життя у походах табитвах. Ольга використовувала його виключно як інструмент у“збиранні земель”. Сама сидячи в Києві, вона кидала Святославав усі кінці народжуваної імперії: протягом 964-967 років вінвоює з хозарами, в’ятичами, касогами, накладаючи на нихданину, а тоді вирушає в протилежному напрямку – перемагаєболгар, бере городи по Дунаю й осідає в Переяславці, – беручиданину з греків”.
Відчувши свою силу, Святослав подумав і про владу або жпро власну державу зі столицею в Переяславці: “СказавСвятослав матері своїй і боярам своїм: “Не любо мені є в Києвіжити. Хочу жити в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землімоєї”[1, 39]. І навіть коли Ольга померла (969 р.), він у Києві неміг залишитися: очевидно, коли Святослав гасав з військом повеличезних просторах від Оки та Волги до Дунаю, у стольнімграді згуртувалася нова політична і військова партія, якапрагнула влади – і це був тріумвірат Ярополка, Олега таВолодимира, котрі не допустили до влади партію варягаСвенельда і діждалися смерті Ольги, щоб у 970 році поділитивладу на Русі на трьох: Ярополк – у Києві, Олег – в Овручі, Володимир – у Новгороді. Це були люди слов’янського кореня, але чужа ідеологія зі сходу та півночі зробила з нихвладолюбних та кровожерних helgi, котрі заради владиперегризлися поміж собою, і переміг Володимир, якому йдістався київський престол. Ці “нові руські” не булизацікавленими у присутності в Києві такого ж, як вони, претендента на владу – Святослава. Той, правда, подався наДунай, та все ж Ярополк не був певний, що той не повернетьсядо Києва, тому, можна припустити, підмовив боярина Свенельдаусунути його. Після невдалого походу на Візантію бояринреалізував намову: залишив князя напризволяще “з малоюдружиною”, через що той став легкою здобиччю для печенігівколо дніпровських порогів. Зрадивши Святослава, “Свенельдприйшов у Київ до Ярополка”[1, 43].
С в е н е л ь д. Пильніше придивитися до цього літописногоперсонажа спонукає нас підступна роль, яку він відіграв упровокуванні овруцького побоїща. Звідки взявся Свенельд і хтовін такий достеменно – загадка. “Повість минулих літ” впершезгадує про нього якраз того фатального для князя Ігоря 945 року, коли він став жертвою розлючених від непосильної данинидревлян. Вже тоді Свенельд був воєводою і мав свою дружину.
Вдруге він згадується, коли Ольга вирушила війною протидревлян, і Свенельд виконував свій воїнський обов’язок яквоєвода. У 971 році він служить Святославу і присутній наукладенні мирної угоди між Руссю і Візантією. Саме він радитьСвятославу обійти при поверненні дніпровські пороги на конях, але князь не послухав поради і став здобиччю печенігів.
Свенельд же, мабуть-таки, вирушив іншим шляхом, боповернувся до Києва живим. Послуживши трьом князям, воєвода став потрібним і Ярополку, котрий посів київськийпрестол. Під 975 роком літопис повістує про те, як ще один синСвятослава, Олег, на ловах зумисне убив Люта Свенельдича.
“Мовив Ярополкові Свенельд, хотячи відомстити за сина свого: “Піди на брата свойого, і візьмеш ти волость його один”[1, 44].
Підбурюваний Ярополк пішов війною на Олега “ і сталасятрагедія, після якої Свенельд більше ніде не згадується. Такайого літописна біографія, яка може підвести до тривіальноговисновку: це був вартісний воїн, талановитий воєвода, хитрий тадипломатичний, наближений до княжої верхівки. Та особливийстатус Свенельда у стольному Києві дає підстави засумніватися, що він був вірнопідданим “служакою”, і, мабуть, не все, що йогостосувалося, київські літописці захотіли занести на сторінки“Повісті”. Зокрема, випав з неї один досить суттєвий епізод, який знаходимо в Новгородському першому літописі. Тутідеться про війну Ігоря з древлянами та уличами, в результатіякої обидва племені були “примучені”, але данину від них князьвіддав Свенельду [2,102]. З цього стає зрозумілим, чогоремствували дружинники Ігоря, підбиваючи його на похід протидревлян, а з іншого боку – Свенельд не був простим воєводою, бо перед ним запобігав сам князь. Можливо, Свенельд – нащадок когось із тих, хто прибув до Києва з варягом Олегом(якщо взагалі не нащадок самого Олега, хоч, наприклад, О. Шахматов вважав його батьком древлянського князя Мала [2, 340-376; 3], а Вал. Шевчук припускає, що рід Свенельдів тіснопов’язаний з Деревлянською землею [4,196-201]). “Каган” Ігорзахопив київський престол, відтрутивши од нього законногонаступника Свенельда (ім’я вочевидь скандинавськогопоходження), а натомість уступив йому за “моральний збиток” данину від древлян та уличів. Свенельд змирився, але чекавслушної нагоди усунути Ігоря. Така нагода трапилася у 945 році: війна київського князя з древлянами, по суті, була спровокована Свенельдом. Але тут ініціативу перехопила Ольга, і Свенельдзалишився на старих позиціях. У 975 році він провокує вже Ярополка на війну проти Олега, сподіваючись виграти цимпершість у Києві. Та не судилося. З приходом до владиВолодимира воєвода взагалі зникає з політичної арени.
Я р о п о л к. В оповідці про овруцьке побоїще Ярополквідіграє провідну роль, тому його персона викликає особливийінтерес. Вперше він згадується під 968 роком як один із трьохонуків Ольги, котра “заперлася” з ними в Києві, коли вперше наРуську землю прийшли печеніги [1, 38]. Через два роки (посмерті Ольги) “Святослав посадив Ярополка в Києві, а Олега вДревлянах”[1, 40]. Очевидно, Ярополк за відсутності Святослава (той подався до Переяславця воювати з болгарами, а потім з“греками”) був його посадником у Києві, а в 973 році, післязагибелі Святослава, став повноправним князем: “Почавкняжити в Києві Ярополк”[1, 44]. Далі літопис провадить епічнулінію, пов’язану з тим, як Ярополк “збирав землі” – власне, робив те, що розпочав Олег і продовжували Ігор, Ольга таСвятослав. Після того, як Ярополк захопив “волость” Олега овруцького і “посадив посадників у Новгороді” (“молодшийбрат” Володимир злякався його вчинків і втік “за море”), вінфактично став першим монархом на Русі, зосередивши владу водних руках і зробивши Київ столицею Руської держави(“володів один у Русі”). Та літопис і пізніші історики Русі неакцентують на цьому, а переносять основну увагу наВолодимира, котрому, мовляв. судилося завершитиконсолідацію руських земель. Літописна версія образу Ярополказабарвлює його постать у негативний відтінок: князь, котрийслухає підступних радників, має зазнати невдачі; у ставленні доОлега (жертви овруцького побоїща) він негідник, жорстокий інесправедливий брат, а в ставленні до “меншого брата” Володимира – чинник страху і загрози. Літопис навмиснекомпрометує дії Ярополка й “умертвляє” Олега його руками, оскільки, за неписаними законами феодальної ієрархії, щорегламентують спадкоємність влади, узгоджує династичну князівську лінію, “розчищає” шлях до влади “молодшому сину” Святослава – Володимиру, хрестителю Русі. Так щозмальований епізод в Овручі має не стільки історичний, скількиполітичний аспект, для розгортання якого використаноміфоепічні засоби.
М і ф и. Передусім привертає увагу використання у літописіміфа про трьох братів (тут варіації цього міфа постають не раз: Сим – Хам – Яфет; Рюрик – Трувор – Синеус; Рус – Лях – Чех; Кий – Хорив – Щек; нарешті, Ярополк – Олег – Володимир). Мотив трьох братів в овруцькому епізоді видається ближчим дофольклорної традиції, яка, зокрема, відобразилась у казках.
“Старшому брату”, Ярополку, дістається головне місто на Русі – Київ, менш значне – Олегу, “середньому”, а “меншому”, Володимиру, – далекий і бунтівливий Новгород. “Старший” виявляє свою владність, загарбуючи і “добро” двох інших братів(у стосунках Ярополка з Олегом зринає мотив суперництва двохбратів, де перемагає своєю жорстокістю старший). “Менший” брат спочатку виявляється боягузом (у казкових версіях – дурнем), але то позірна його слабкість, бо далі він, як це бачимоі в казках, постає винахідливим та сильним, мудрим та морально вищим за своїх братів. Так у літописі змальовано Володимира.
У контексті овруцького епізоду прочитується міф проРюрика, що нібито започаткував княжу династію, продовжувачами якої і є “три брати”. Проте на варязький мотив, що реалізувався у сказаннях про Олега (Віщого), напластувалисяавтохтонні міфологічні уявлення, які виражають собоюслов’янський культ роду. Звідси і певна суперечність в оповіді: свідомо намагаючись усунути Олега, Ярополк “пускає сльозу” зприводу його загибелі, в чому виявляється його родовапричетність до брата, яку б він мав продемонструвати передсвоїм оточенням. Саме тут у літописі використаноритуалізований міф, пов’язаний з похованням убитого: “Іпогребли Олега на високому місці коло города Вручого”.
Подібним чином, до речі, поховали (тобто закопали тіло уземлю) Аскольда і Дира (“віднесли на гору і погребли на горі” – 1, 13), варяга Олега (“І понесли його і погребли на горі, щозветься Щекавицею” – 1, 22), Ігоря, якого вбили древляни неподалік від Овруча – у Коростені [1,30]. Характер поховання князів свідчить про те, що такий звичай був запроваджений зпроникненням на Русь загарбників-чужинців, бо звичаї етносів, що жили тут у ті часи, передбачали спалювання трупа.
Овруцький епізод почасти нагадує і міф про “зміну царів”
На думку В. Проппа, цей міф притаманний тим казкам, у якихгерой приходить на чужу землю, одружується там із царівною ізалишається царствувати або, добувши царівну, повертається уволодіння, що належали його батьку [5, 333]. Власне, цей мотивне прямо торкається події в Овручі, а скоріше – її наслідків: Володимир, найнявши за морем варягів, вигнав з НовгородаЯрополкових посадників, а перед тим, як іти на Київ, силоюзабрав собі у жони полоцьку княжну Рогніду, котра бажала одружитися з Ярополком. Що це за “обхідний маневр” Володимира, адже логічно було б одразу йти на Київ, а невоювати спершу з Рогволодом, князем полоцьким? Літописецьтут повів себе як літератор, вдавшись як до використання воповіді місцевих звичаїв (“сватання” Володимира), так і доєвропейської міфологічної традиції, яка диктувала “комплексодруження і досягнення влади”[5, 334].
У контексті міфа про зміну царів цікава така деталь зовруцького епізоду: Олег загинув не в битві, а його при відступі“спихнули з мосту в урвище”, де і знайшли другого дня.
Аналізуючи міфи про “воцарение героя”, В. Пропп зауважує, щозагибель царя може відбутися і таким чином: “Йому пропонуютьперейти по мотузочку або жердочці через яму. Вінзвалюється(…) Походження мотиву тонкого мосту іде відуявлення, що царство мертвих відділене від царства живихтонким, часом волосяним, мостом, через який переходятьпомерлі або душі померлих”[5, 339]. Отож у художній структуріоповіді про овруцьке побоїще “міст” можемо розглядати якперехід до світу мертвих, а сам той світ уявляється в образі “урвища”.
Ще один міфологічний мотив овруцького епізоду – біблійний: братовбивство. На відміну від старозавітного Каїна, Ярополк зважується на братовбивство не сам, а його намір спровокований злою намовою Свенельда, котрий чужою рукоюнадумав помститися за свого сина. “Неповна” вина Ярополка акцентується тим, що він “плакав” над убитим Олегом і дорікавза цю смерть Свенельду (“дивись, адже ти цього хотів”). І все ж опосередковано він – братовбивця, оскільки саме його діїпризвели до смерті брата. Біблійним міфом літопис скріплює“братній” зв’язок поміж Ярополком та Олегом, хоч насправді, якгадає М. Грушевський, київському князю “мати під бокомосібного князя в Деревській землі, сидячи в Києві, само по собіне було вигідно, і се одно могло дати тисячні поводи дляконфлікту”[6, 479]. А мотив братовбивства з такою ж“неповною” виною повториться у літописі одразу ж заовруцьким епізодом, коли Володимир усуне від влади того жЯрополка [1, 45-46].
Е п і ч н і д ж е р е л а. Оповідь про події в Овручі 977 року– це лише один з епізодів про війни полян із древлянами. Надумку М. Грушевського, “сі древлянські війни мали паралельніперекази і поетичні твори, які зв’язувались то з тим, то з іншим князем”[7, 109]. Мабуть, залежно від політичної ситуації і волі літописців-редакторів, деякі епізоди випали або були спрощені. Івсе ж наявність дружинного епосу, пов’язаного зі Свенельдом, ще доволі чітко простежується, а в зображенні подій 977 рокувін поєднується з дружинним епосом Ярополка. Для овруцького епізоду автори літопису використали фрагмент про полювання Свенельдового сина Люта і доточили військовими оповідкамипро походи Ярополка, аби вмотивувати його похід на Олега.
Пізніше до всього цього долучили епос Володимирового циклу, виправдовуючи вбивство Ярополка тим, що Свенельд був нібитобатьком Мала (Мстиші), князя древлянського, дочка якогоМалуша народила од Святослава Володимира, – отож Володимир помстився за свого родича по материнській лінії.
Звичайно, тепер важко розібратися у літописнихкомбінаціях, які з плином часу зазнавали змін і перестановок, таочевидним є активне використання у літописах дружинноговійськового епосу. Відомо, що цей епос знайшов своєвідображення і в билинах Київського циклу, а овруцька історія, зокрема, – у билинах про Вольгу (слов’янський варіантварязького імені Олег). Вольга Святославович володівдревлянськими городами Гурчевець, Оріховець і Крестьяновець(на думку М. Квашніна-Самаріна, О. Шахматова, це – Овруч, Корчеськ і Коростень [8 ; 3]), до них і ходив збирати данину. Таякось “мужички-розбійники” із Гурчевця-Овруча не допустилидо свого міста дружину Вольги, “силушку великую”: всізагинули на “поддельних мосточках”, які були підрізані“мужичками” – і “сила вся в реченьку подвалялася”[9, 242-248].
М. Грушевський зауважує, що історичним підгрунтям цьогобилинного епосу є “відпор, який ставиться людністю княжійдружині при зборі дані”[7, 139], проте обставини загибелі Олега(за літописом) вочевидь перегукується з трагедією Вольги. Віншому варіанті билини змальовано суперництво Вольги таМикули Селяниновича [10, 129-135]. Перемагає Микула, чимепос вивищує його серед інших билинних героїв і, навпаки, іронізує з князя. Така розв’язка обумовлена тим, у якому середовищі виникла ця билина: очевидно, йдеться про древлянський епос, оскільки оспівується “селянинович”, тобтомісцевий мешканець, котрий протистоїть чужинцю, яким був на Древлянській землі Вольга-Олег. Вал. Шевчук, однак, вважає Микулу полянином, “нащадком тих племен, яким було скинуто знеба плуга”[4, 201], а А. Кінько відносить його до древлянськихбогатирів, і був він родом з-під літописного Здвиженя [11, 20-28]. Навряд чи ім’я богатиря християнське (Микола), аджебилини виникли ще до впровадження християнства на Русі, а нагеографічній карті і досі є ріка Мика (звідси і назва літописногоМичеська, нині – Радомишль), через яку, напевне, пролягавшлях із Києва до Малина, Коростеня, Овруча, Олевська(Олегська) – давніх “древлянських городів”.
Спогадавши билину про Вольгу, зазначимо, що не йдетьсяпро її вплив на літописну традицію (чи навпаки): бувало так, щоодна якась подія знаходила своє відображення у різних лініяхепічної творчості, від чого та подія отримувала відмінну вкожному разі інтерпретацію. Навіть звівши їх воєдино, неможливо реконструювати їх достеменне історичне протікання.
Можливо лише у чомусь побачити, десь вгадати загальні обриситієї події.
З літературного погляду оповідь про овруцьке побоїще становить собою експресивну історичну новелу, вмонтовану улітописний текст о тій порі, коли літописцями оброблялася одна з концепцій “Повісті минулих літ” – “як Руська земля постала”.
- Літопис Руський / Переклад з давньорус. Л. Махновця. – К., 1989
- Див.: Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русскихлетописных сводах. – СПб, 1908. 3. Шахматов А.А. Мстислав Лютый в русской поэзии // Сб
- Харьковского истор.-филол. о-ва, 1909. – Т. ХVІІІ. – С. 82-91
- Шевчук Валерій. Мисленне дерево. – К., 1989
- Пропп В.Я. Исторические корни волшебной сказки. – Л., 1986
- Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 1: До початкуХІ віка. – К., 1991
- Грушевський М. Історія української літератури: У 6 Т. – Т. 2. – К., 1993
- Квашнин-Самарин Н.Д. Русские былины в историко-географическом отношении // Беседа. – 1871. – № 4-5
- Песни, собр. П.Н.Рыбниковым. – М., 1861
- Былины. – М., 1986
- Кінько А. Билинна слава Києва. – К., 1983.