Стаття-дослідження Павла Аполоновіча Туткоского, видатного дослідника, геолога, педагога про рідкісне явище так званого “Поліського острова Кавказької азалії”. Стаття опублікована в 1925 році

Кавказька красуня азалія (Azalea pontica) на Україні, її минуле, сучасне та майбутність.

I.

Усе в ній незвичайне, вражаюче, загадкове, таємниче — в цій високогарній Кавказькій красуні, що її названо Ліннеєм Azalea pontica; незвичайна її чудова краса, вражає її блискучий, яскравий квіт, вражає її надзвичайно оригінальне географічне розповсюдження, цікаве її минуле, дивує її сучасне життя, — і либонь належить їй не абияка майбутність на Україні.

Уявіть собі на хвилину, що ви їдете залізничним потягом гарного літнього дня або вечора у червні місяці по Українському Поліссю, від Києва на північний захід, через Сарни до Ковеля (по так званій Києво-Ковельській залізниці, що її збудовано розмірно недавно, — 1900 — 1901 років).

З початку ви бачите звичайні краєвиди південного Полісся де ще нема обширних, безкраїх, величезних боліт та мочар, що надають особливий характер центральному нашому Поліссю (в повітах Пінському та Мозирському у Мінщині, в північних повітах Волині — Овруцькому, Рівненському, Луцькому та Ковельському); вас оточують та проносяться перед вікном вагона гарні, високостовбурові, будівельні соснові ліси з домішкою по деяких місцях дуба та берези; по деяких місцях ці ліси перетинаються ріками та річками — і потяг гуркотить на залізних мостах; часто по боках залізниці вам кидаються у вічі своєрідні, досить високі піскуваті горби, що мають один схил дуже стрімкий, протилежний схил — надзвичайно лагідний, висовують в один бік дві довгі галузі (немов довгі велетенські руки) та у плямі являють з себе оригінальну форму півмісяця або серпа, завжди звернутого своїми галузями на захід (так званий закон гесперотропізму); це є надзвичайно цікаві наші Поліські «серповаті видми» або дюни, — льодовикові бархани, заціліли велетенські красномовні свідки колишніх (льодовикових) пустинь; ці бархани в незліченій кількості порозкидані по Поліссю. За станціями Тетерев і Малин у лісах подекуди звертають на себе увагу чималі скелясті горби, що поросли мохом та лишаями і зложені з граніту (тут починається вже країна нашого кристалічного кряжу з його особливим краєвидом, який нагадує Фінляндію або Скандинавію); величезні, маєстатичні, прямовисні скелі гранітові ви побачите на обох берегах ріки Вужа в історичному містечку Іскорості (Коростені), де залізниця проходить по дуже гарному залізному мості на великій височині над річкою. Картини безмежних лісів, стрімких гранітових горбів («сопок») та численних сплячих лісових велетнів-барханів повторюються без кінця і вже почасти втомлюють вашу увагу своєю одноманітністю; ви вже перестаєте придивлятись до них і занурюєтеся у свої думи. Але проїхавши станцію Білокоровичі ви мимохіть почуваєте щось нове і незвичайне у природі.

Перш за усе ви почуваєте якийсь надзвичайно міцний та приємний аромат квітів, що його раніш цілком не було помітно по лісах; а коли ви кинете погляд у вікно, — ви вже далі не можете відірвати його від нової, несподіваної картини: по обох боках залізниці первобутні густі масиви старого древлянського лісу усюди узаміт засипані блискучими, як вогонь, немов палаючими, яскравими навіть у ночі, надзвичайно гарними і великими жовтогарячими запашними квітами; вогняна смуга цих гарних квітів, що цілком приковують до себе зір, оперезує краї лісів понад залізницею та простягається безперервно углиб лісів, наповняючи повітря своїм надзвичайно міцним і незвичайним ароматом. Тих чудових квітів усюди понасипано безліч, — вони утворюють цілу безкраю вогняну смугу. Така картина тягнеться тут не одну, не дві версти, — вона тягнеться перед вашими здивованими очима від станції Білокоровичів геть аж до станції Олевська і трохи навіть далі, — на протязі цілих 83 верст. Усюди тут царство незлічених яскравих і запашних квітів, що морем вкривають ліси, гранітові сопки і мовчазні бархани; такого природного моря чудових запашних квітів ви ніде по інших місцях нашого Полісся не побачите. Це щось надзвичайне, невідоме по інших місцях; і справді, за Олевськом та Томашградом ті чудові квіти зникають, як по чарівництву, і ніде далі не з’являються; країна їх розповсюдження тут зовсім кінчається. Таке надзвичайне явище, як ця красуня-азалія, не може бути залишене без уваги. Мимоволі являються питання наукового і практичного характеру: де ж саме проходять межі розповсюдження на Україні цієї дивної, високогарної рослини? Звідки і як вона тут з’явилася? І до чого вона може придатися, яке практичне використання її було б найбільш корисним для населення і країни, де вона так рясно розповсюджена?

II.

Що таке є справді оця дивна азалія і де межі її розповсюдження?
Azalea pontica L. належить до родини яловцевих (або верескових) рослин (Ericaceae). Вона утворює гарні, досить високі кущі (до двох аршин заввишки), що завжди ростуть дуже тісно, цілими великими заростями або чагарниками (гущавинами) в змішаних соснових та листвяних лісах, переважно на гранітових та піскуватих ґрунтах, в досить вогких країнах. Її звуть «альпійською рожею» або «альпійською трояндою», також «Кавказькою трояндою» і «жовтим рододендроном»; у наших українських селян на Волині цей шпичакуватий, колючий кущ носить не дуже поетичні назви «штанодран», «драпуштан», «турецький багун» тощо (згідно з відомостями, що подають Рогович та Монтрезор). Первісне походження азалії є безсумнівно з південної Азії. Теперішнє географічне розповсюдження цієї гарної рослини є дуже цікаве і оригінальне: вона розташована відокремленими островами або колоніями по різних, переважно гірських країнах, та в нашому Українському Поліссі.

Колонії цієї азалії, згідно з відомостями Шарфа (1918 p.), існують ще й нині на гоpax Ліванських, в Малій Азії та Вірменії; згідно зі свідченнями Георгі (1797 року), Кернера-фон-Меріляуна (1890 року), Коржинського, Раддеі Масальського (1899 року), Гуннара Андерсена (1910 року) і Кузнецова (1910 року), вона росте по лісах північного схилу Кавказьких Гір і на Кубанщині, також по лісах Дагестану, Чечні і південного схилу Кавказу; далі колонії її маються подекуди в Піренеях, в південно-західній Іспанії (у провінції Севільї і в горах Сієра де Люна) і в Португалії біля Коїмбри, Адіао, Вуцелля і Альгарве на горах Сієра де Моншико. — На Україні Azalea pontica уперше була знайдена і зазначена на Поліссі, біля села Губкова на узбережжі ріки Південної Случі Міклером 1795 року; Бессер (1820 р.) висловлює помилкову думку, наче у Бережниці (Луцького повіту на Горині) в «ojczyzna pieknej Azаlеа»; 1822 року той самий автор пише про азалію: «in Polesie copiosa»; 1830 року Ейхвальд теж помилково зазначає родовище азалії біля містечка Домбровиці, Рівненського повіту (либонь по переказах, що згодом докладними дослідами їх не стверджено) і на Волині по лісах на узбережжі ріки Случ; Зеленський 1864 року наводить помилково цю рослину, не подаючи точного родовища, з Мінщини; ця помилкова відомість згодом запозичена іншими авторами, наприклад, Пашкевичем (188З p.) і від нього — Ястрембським (1897 p.). Більш докладні і точні відомості подає 1869 року професор Рогович, а саме — родовища азалеї в південних околицях міста Овруча, біля Олевська, Каменщизни, Рудні Озерянської (усе Овруцького повіту на Волині) і біля містечка Городниці (Звягільського повіту, біля межі його з Овруцьким). Через 17 років польський вчений Реман (1886 р.) наводить ще Овруцького повіту ось-такі родовища Azalea pontica: Борове, Карпилівка, Кисоричі, Ракітно, Осницьк, Сехи (Рівненського повіту) і Горошки (мабуть, Житомирського повіту). Року 1887 Монтрезор додав до цих родовищ ще околиці села Хведорівки, Звягільського повіту. Польський письменник Стецький 1888 року згадує лише одне родовище село Губків на Случі, згідно з Миклером. Танфилієв 1899 року знаходив азалію на південь від Томашграда (або Сехів) та на південь від села Єльно, Рівненського повіту.

Пачоський 1900 року наводить ще родовища азалії з околиць сіл Лопатичів, Голишів, Забари, Дубників, Замисловичів, Рудні Замисловицької, Юрова та Рудні Хочинської — усе Овруцького повіту. Підчас моїх численних подорожей по різних частинах нашого Полісся я переводив виключно геологічні досліди, але деколи Azalea pontica сама примушувала мене (просто-таки примушувала) звернути на себе увагу мимоволі; це траплялося особливо тоді, коли доводилося бувати в Овруцькому повіті у червні, коли саме квітне азалія і її блискучі, надзвичайно яскраві, великі жовтогарячі квіти несамохіть приковують, приваблюють, немов причаровують погляд мандрівника, бо ці чарівні квіти суцільними килимами обсипають усі узлісся і прогалини лісів, а надзвичайно міцний, п’янкий, ароматичний дух (етерові пахощі) дають себе в знаки на досить значному віддаленні від цих квітучих чагарників.

Такі квітучі чагарники азалії я прослідив, наприклад, безперервно від посаду Усова (20 верст на північ від станції Дров’яний Пост на 199 версті Києво- Ковельської залізниці) геть аж до містечка Городниці (на південь від цієї залізниці, у Звягільському повіті). По усіх згаданих вище місцях Azalea pontica розповсюджена природно, без участі й допомоги людини; лісничі навіть не люблять її, бо кажуть, наче її уперті й міцні зарості заглушують молоді дерева.

Згідно з усіма зібраними мною на місцях і з літератури відомостями, обсяг розповсюдження Azalea pontica утворює в вашому Волинському Поліссі (у повітах Рівненському, Овруцькому і північній частині Звягільського) суцільний безперервний великий острів неправильного обрису на мапі; його межі йдуть так: від південних околиць Томашграда (Сехів) і Єльно на схід біля Сновидовичів, Собичина, Юрова, Рудні Хочинської, далі трохи на південний схід до околиць Городця, Антоновичів, Листвина і Старих Веледників, далі по обох схилах Славечансько-Овруцького кряжу, звідси на південний захід до Жеревців, Великого Дивлина, на південь від М’яколовичів, біля Держанівки, Янчи-Рудні, на захід від Глумчи, трохи на схід від Дубників і далі до Городниці, а далі на захід через Більчаки і Губків до Людвиполя, звідси майже просто на північ через околиці сіл Бистричів, Біляшівки, Чабеля, Селища, Вирів до Томашграда. Згідно з моїми помірами та вирахунками цей острів азалії займає у згаданих трьох повітах Волині обшар більш 89 верст завдовжки і до 55 верст завширшки (усього не менш 3000 квадратних верст). Невеличкі відокремлені природні колонії азалії знайдено навкруги цього острова по деяких місцях, наприклад, у Звягільському повіті на південний захід від села Середи, на лівому березі річки Берестока (В. Ласкарев, 1914 p.), теж біля села Горошків на річці Ірші Житомирського повіту і біля села Каменщизни на північному схилі Славечансько-Овруцького кряжу в Овруцькому повіті.

Крім того, згідно з відомостями, що їх подає 1908 року англійський природник Лідеккер, Azalea pontica розведена (або штучно) значним острівцем ще в одному місці на Волині, а саме — в околицях Пілявина, по лісах на північ від Шепетівки, Заславського повіту (Лідеккер наводить у своїй праці цікаві народні перекази, наче надзвичайно дрібне насіння азалії було перенесене сюди татарськими кіньми у ніздрях з Криму підчас татарських нападів на Україну; ці перекази звичайно помилкові, бо азалії у Криму нема і ніколи не було; вони доводять лише, що розведення азалії переведено тут дуже давно). Штучно розводити нашу азалію щастило подекуди і у Києві (в ботанічному саду університету і на одній дачі у Пущі-Водиці). Природно поза межами зазначеного вище острова в Українському Поліссі, згідно з моїми спостереженнями і відомостями усієї наукової літератури, Azalea pontica ніде більш не зустрічається.

Отже картина географічного розповсюдження цієї рослини є надзвичайно своєрідна: Португалія і Іспанія, Піренеї, Українське Полісся, Кавказькі гори, Мала Азія та Ліванські гори! А на усіх проміжних місцях азалії ніде нема і ніколи не було (бо не знайдено майже ніде і копальних її останків).

Таке дивне перервне розповсюдження азалії конче вимагає наукового з’ясування; треба дізнатись перш за усе, де вона росла раніше, за попередніх геологічних епох. В копальному стані останки Azalea pontica знайдено виключно в найновіших четвертинних покладах ось таких місцевостей: в так званій Гетінгській брекчії в Альпах польодовикового геологічного віку — Ветштейном 1888 року, Бальтцером 1890 р. та Пенком і Брюкнером 1901 p.; в околицях озера Ізео в північній (альпійській) Італії, теж в польодовикових (або міжльодовикових) покладах – Мебусом і нарешті на острові Скіросі (у Греції) в горішньо-четвертинних покладах — Гуннаром Андерсеном 1910 p. З цих даних, в зв’язку з сучасним географічним розповсюдженням азалії, видко, що вона перейшла до Кавказу і південної Європи з Малої Азії за найновіших геологічних часів (потретичної, навіть польодовикової епохи); до нашого ж Українського Полісся Azalea pontica могла дістатись тільки з найближчих країн — з північного схилу Кавказьких гір, де вона росте дуже рясно; але спосіб її розповсюдження до нас з Кавказу залишається невідомим, загадковим.

Очевидьки, розповсюдження азалії не переводилося звичайним для рослин шляхом — поступовим поширенням рослини від етапу до етапу, за допомогою розсіювання насіння та вегетативним розмноженням; що такого поширення азалії справді не було, це переконуюче доводить нам відсутність азалії на усіх проміжних просторах між Іспанією, Альпами, Грецією, Кавказом та нашим Поліссям, — повна відсутність навіть слідів азалії у копальному або у живому стані. Тому усі спроби з’ясувати теперішнє розповсюдження азалії, що припускають таке повільне поетапне її поширення і згодом — її загадкове зникання на проміжних просторах, не мають під собою наукових підстав.

Такою невдалою спробою являється одна з двох тільки запропонованих досі гіпотез про походження нашої азалії, — гіпотеза польського вченого Ремана 1886 року. Автор припускає, що за льодовикової епохи на просторі між Кавказом, Карпатами і Балканами з одного боку і Поліссям — з другого боку існували «тундри та болота», в яких могла оселитися азалія, а за польодовикової епохи ці «тундри та болота» зникли і разом з ними зникла азалія, залишившись тільки на Поліссі; таких тундр і боліт в обсязі наших південних степів ніколи не було; якби азалія жила колись на горах Балканських або на Карпатах, то вона зустріла-б там далеко більш сприятливі умови, ніж в нашому Поліссі, і залишилась би там досі, — а цього не було і нема; нарешті, щодо Кавказу, то, як доведено геологічно, він був відділений від нас за льодовикової епохи з півночі трансгресією моря, рукавом або протокою між Чорним та Каспійським морями по низовині теперішнього Манича, а така морська протока була непереможною перешкодою для розповсюдження азалії звичайним шляхом.

Ще менш наукових підстав має за собою друга невдала спроба з’ясування походження у нас азалії, — спроба Пачоського 1900 року, цей сміливий, але замало науково-озброєний автор припускає, що азалія дійшла до нашого Полісся ще за третинного періоду (він пише помилково за «треричної епохи»), а згодом, також за третинного періоду, її знищило розповсюдження моря на просторі між Кавказом та Поліссям; таке припущення є зовсім безпідставним і суперечить усім фактам, бо за третинного періоду азалія ще не існувала (маємо її копальні останки тільки за польодовикової епохи), а за льодовикової епохи азалія (як би вона у нас тоді росла) мусила б неминуче зовсім вимерти, залишитися тільки у копальному стані, а вона росте й досі на Поліссі і ніде не зустрічається у копальному стані в третинних покладах.

III.

Нема сумніву, що момент з’явлення на Українському Поліссі азалії належить до польодовикової епохи, бо азалія невідома в покладах, що старші від останньої міжльодовикової епохи. Азалія є чужа рослина в сучасній флорі Полісся; вона являється у нас безперечною реліктовою рослиною, що залишилася від польодовикової епохи. Заслуговує на увагу та обставина, що наш Поліський острів азалії увесь цілком міститься (за винятком лише невеличкої своєї частини на схилах Славечансько-Овруцького кряжу) в межах безнаметньового обшару, ще ніколи не був вкритий зледенінням (цей обшар був відкритий і встановлений моїми дослідами 1900 року); азалія зустрічається тут майже виключно в місцевостях, де граніти часто виступають на поверхню, або вкриті незначними верствами польодовикового піску. Усі ці особливості Поліських родовищ Azalea pontica (а також її повна ізольованість на обмеженому просторі) повинні бути взяті на увагу при з’ясуванні походження Поліського острова азалії.

Його походження довго залишалося загадковим. Якийсь таємничий природний чинник запірвав та невідомим способом переніс цю Кавказьку красуню за тисячу (в буквальному розумінні слова) верст від її родимих маєстатичних гір і оселив її на чужині, в тьмяних лісових нетрях Полісся, де її оточують не блискучі снігові гірські верховини, що яскраво освітлюються південним сонцем, а безпросвітний темний бір та одноманітні піски й болота. Хто є він, цей крадій запірвач? звідки він прийшов і куди зник, кинувши в глушині гарну «альпійську троянду».

Таємничий природний чинник, що переніс азалію на Полісся, повинен був виконати це перенесення одразу, без проміжних етапів, не звичайним способом, і сам він повинен був бути не звичайним, чужим для сучасного фізико-географічного характеру країни; це був чинник належний не до сучасного підсоння, не до сучасної епохи, а до польодовикового підсоння, до польодовикової епохи; це був, очевидьки, тимчасовий гість на Україні, що залишив нам азалію на спомин про свої одвідини. Це був, звичайно, вітер, але не сучасний вітер, що часто змінює свій напрям та буває найчастіше західним, — але постійний південно-східний вітер. Переносячи до нас насіння азалії, він упускав їх, звичайно, по своєму шляху, але сприятливі умови для розвитку і процвітання азалії виявилися чомусь тільки у тій місцевості, де тепер живе у нас азалія.

Таким чинником міг бути тільки льодовиковий фен з допомогою тодішніх циклонів та фенів Кавказького зледеніння. Не вдаючись у спеціальні подробиці, можна це коротко з’ясувати таким чином:

Згідно з моєю теорією 1899 року (що її вже стверджено безліччю геологічних і географічних фактів в Європі і Америці), підчас стаціонарної фази великого зледеніння над поверхнею льодовикової поволоки мусило існувати підвищене барометричне тиснення і антициклонічна система постійних вітрів з характером фенів (тобто розмірно теплих і сухих вітрів); ці фени на південному краї льодовикової поволоки були східними і почасти південно-східними спіральними вітрами. Далі на південь була смуга меншого барометричного тиснення, куди, між іншим, були виперти ті циклони, що й тоді приходили з заходу (з Атлантичного океану), та не могли йти по теперішніх своїх шляхах на схід, зустрічаючи непереможну перешкоду в великому льодовиковому антициклоні.

Ще далі на південний схід була тоді окрема велика льодовикова поволока на Кавказьких горах, де було своє самостійне зледеніння, що виперло азалію з гір на північ — на низовини; над цією окремою Кавказькою льодовиковою поволокою існувала своя окрема антициклонічна система вітрів (фенів), що на північному краї цього зледеніння мали, зрозуміло, напрямок південно-західний.

Отже ці Кавказькі фени повинні були захоплювати на своєму шляху надзвичайно (як відомо) дрібне насіння азалії і передавати його до циклонів, які переносили його далі на північний захід та у свою чергу передавали це насіння нашим східним і південно-східним фенам, а ці останні переносили це насіння далі на північний захід, між іншим — і до Українського Полісся.

На усьому шляху свого пересування вітрами насіння азалії з початку (за льодовикової епохи) не зустрічало сприятливих умов для розвитку і гинуло марно. Інші умови виникли на початку польодовикової епохи, коли велика Скандинавська льодовикова поволока почала відступати на північ (коли вона почала невпинно танути на своєму південному краї унаслідок зменшення припливу льодів з півночі); мною доведено було 1899 року, що тоді за краєм великої льодовикової поволоки мусила виникнути смуга справжніх пустинь, а на південь від неї — смуга навіювання пилу з пустинь (смуга утворення лесу); це підтверджено мною 1909 року безліччю фактичного матеріалу з різних країн Європи (в тому числі і з України) та Північної Америки.

Смуга пустинь (зона розвіювання) і смуга степів (зона навіювання) пересувались слідом за краєм льодовикової поволоки в міру її танення і пересування її краю на північ; на місцях, де раніш була пустиня, згодом потрохи утворювалися степи або взагалі приступні для розвитку рослин простори, що ще пізніш (з настанням сучасної епохи та її вогкого підсоння) стали лісовими просторами. Ті частини нашої Української території, що не були зовсім вкриті льодовиковою поволокою (як Поліська безнаметньова область, де тепер росте азалія), пережили цю складну еволюцію (цю зміну пустинь на зону навіювання) раніше, а ті простори, що були під льодовиковою поволокою (як, наприклад, широкий язик зледеніння на узбережжі Дніпра до гирла Орелі), пережила таку саму еволюцію пізніше, коли вже площа льодовикової поволоки значно зменшилася, коли вже увесь описаний складний апарат фенів і циклонів був в значній мірі порушений, дезорганізований.

Тому-то в безнаметньовій області Полісся встигала розвинутися на гранітовому ґрунті і вкоренитися азалія, а на інших просторах (наприклад, Київщини, почасти Катеринославщини), де теж маються гранітові ґрунти, азалія не розвинулася, бо перенесення її насіння було вже порушено, коли там виникли сприятливі умови для її розвитку; інакше кажучи, ті простори, що були під льодовиковою поволокою, спізнилися з утворенням сприятливих для азалії умов і тому вона там вже не могла оселитися. Таким чином, схема еволюції, що тут виложена дуже коротко, цілком природно з’ясовує походження нашого Поліського ізольованого (відокремленого) Острова Azalea pontica; це з’ясування підтверджується надзвичайно великою кількістю геологічних фактів.

IV.

Тепер походження Поліського острова Кавказької азалії з’ясовано. Цікаво довідатися, яка майбутність чекає у нас цю захожу красуню: чи вона у нас є життєздатна, чи вона розвивається далі, чи, навпаки, вимирає? і яку користь вона може дати місцевому населенню? який може бути її практичний вжиток або використання?

Спостереження усіх місцевих людей (лісничих, лісників і селян) згідно показують, що ця наша Кавказька гостя почуває себе на Українському Поліссі дуже добре і залишається у нас назавжди (доки існуватимуть у природі сучасні умови підсоння і ґрунтів); вона рясно розмножується через своє насіння і особливо — вегетативним шляхом; навіть при вирубанні лісів чагарники (зарости) азалії уперто продовжують розмножуватись; лісничі кажуть, що знищити її не можна, і спроби такого знищення були завжди невдалі. Отже, мабуть, існування у нас азалії є забезпечено на майбутність.

Коли ця гостя стала, таким чином, нашою тубільною, краєвою рослиною, то пора і можна вже з такою гостей не церемонитися і просто, одверто поставати питання: на що вона може нам придатися, до чого вона гідна?

Як матеріал на паливо або для дерев’яних виробів стовбури та гілля азалії не мають жодної практичної вартості. Але квіти її остільки незвичайні, остільки рясні та багаті чудовими пахощами, що мимохіть приходить на думку можливість їх використання.

Ще 1910 року одна інтелігентна людина (інженер В. А. Р—в) в посаді Усові з моєї поради зробила спробу здобування з Azalea pontica етерових олій за допомогою звичайних методів дробової дистиляції у реторті з водною парою; одержано було дуже велику кількість етерових олій (не дарма азалія вив’язує з себе такі міцні пахощі по лісах!); частину їх послано було до Парижу, до одної відомої парфумерної фабрики з запитом, чи здатні для вживання ці етерові олії. Звідти одержано відповідь: це є нові, надзвичайно здатні для парфумерії усякого роду, дуже цінні матеріали; запропоновано надсилати їх якомога більше; визначено за них високу ціну.
Отже виявилося, що квіти азалії, які у нас пропадають цілком дурно, є дуже цінним (реально-цінним) матеріалом і можуть послужити для розвинення у нас нової, зовсім нескладної, приступної для селянських кооперативів, корисної для місцевого населення галузі промисловості (навіть кустарного характеру). Не треба давати дурно пропадати народному багатству; треба конче подбати про розвиток такого вжитку азалії на користь народу; прикро допускати даремне марнування цінних матеріалів.

На цьому прикладі ми бачимо, як природнича наука, зацікавившись теоретичними геологічними та фіто-географічними питаннями, що на них мимоволі наводить наша азалія, не тільки дав надзвичайно цікаві результати щодо минулого нашої природи, не тільки розкриває перед нашим духовним зором дуже цікаві сторінки минулого, але разом з тим доводить до практичних корисних результатів, дає корисні для народу наслідки, збільшує його багатство через можливість використання таких цінних природних матеріалів, що досі пропадали дурно. Колись, у майбутності, буде оцінено такі заслуги природничої науки. А їх ще передбачається у нас чимало…, бо можливості і перспективи природничих наук безкраї, безмежні, як самі ці науки!

П. Тутковський.

Written by admin

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *