О. М. САБУРОВ “ВІДВОЙОВАНА ВЕСНА” (Уривок)

Ім’я Героя Радянського Союзу О. М. Сабурова добре відоме читачам.
У роки Великої Вітчизняної війни він командував партизанським з’єднанням, яке за завданням Центрального Комітету партії здійснило 600-кілометровий рейд з Брянських лісів на Правобережну Україну.

Про події тієї пори розповіли книги автора «За лінією фронту», «Таємничий капітан», а також виданий 1970 року «Воениздатом» двотомник «Отвоеванная весна».

Українське видання «Відвойованої весни», що ввібрало всі факти і події, змальовані у названих книгах, розповідає про формування і зміцнення партизанського з’єднання під командуванням О. М. Сабурова, про ратні подвиги народних месників на Брянщині та Україні, про повоєнну долю героїв.

В даному уривку йдеться про звільнення міста Овруча силами партизанських загонів від німецько-фашистських загарбників.

Ілюстрації взято з матеріалів Овруцької районної бібліотеки ім. С. Малишка

***
—Три,— кидає вона.
— Чотири,— відповідає Костя.
— Ой, слава богу, сім.— Дівчина полегшено зітхає: пароль зійшовся. І не вітаючись, нічого не питаючи, схвильовано говорить: — Я вже більше години чекаю. Садольського немає. Він доручив мені вас провести.
— Куди? — запитує Костя.
— Тут в одну хату.
Поле залишається позаду. Ми підходимо до лісу. На узліссі видно одиноку хату.
— Тепер зачекайте,— шепоче наша провідниця і піднімається на ґанок.
Незабаром на східцях бачимо дві жіночі постаті. Вмикаю свій ліхтарик. І тут починається міраж: пе-ред нами Галя, наша Галя Вірна. Не встиг я зібратися з думками, коли вона вже обіймала мене, Реву, Костю, сміялася і плакала…
Навіть тоді, коли ми сидимо з нею в кімнаті, довго не можемо заспокоїтись. Засипаємо Галю запитаннями, Вона не встигає на всі відповідати.
— Що нас чекає тут? — коротко запитую Галю.
— Все буде добре. Він повинен скоро прийти.
— Хто він? — уточнюю я.
— Як хто? Налепка!
Несподівано Галя приголомшує нас поштою Тут ще один СЛОВАЦЬКИЙ офіцер приїхав. Пиячити, Його прізвище Чембалик. Костя не витримує:
— Ну й хитрющий же! І тут нас випередив. Він же
вчора був у Буйновичах. Дивна людина…
— Чембалик з Налепкою приїхав? — запитую я.
— Ні, сам завалився. Він не знає, що тут буде Налепка,— спокійно відповідає Галя.
З вулиці долинає п’яне варнякання.
— Це Чембалик! — сполошилась Галя.— Сюди лізе,п’яний дідько! Піду прожену його.
Хоча біля нашої хати і стояв надійний страж Степан Лесин, але все ж слідом за Галею вийшли Петрушенко І Рева. Я залишився один.
Щоб уникнути небажаної зустрічі, переходжу в сусідню, темну і захаращену кімнату. Ходжу від одного вікна до другого, ще раз обдумую, як і про що повести розмови з Налепкою. У вікно бачу темну громаду лісу, злегка посріблену місячним сяйвом. У друге вікно проглядається стежка до самої вулиці. Враз на ній з’являється людина. Чую легенький скрип і кроки, що швидко наближаються до хати.
Коли незнайомець піднімався по східцях ґанку, я встиг помітити лише офіцерський кашкет і звернув увагу на його рухливу постать. «Чембалик!» — майнула думка… Коли він заходив у хату, я встиг вийти через інші двері надвір. Але тут же наштовхнувся на вартового.
З копиці сіна вилізло ще кілька чоловік з автоматами… Блискавично в голові пронеслася страшна думка: «Засідка…» Але в цю ж хвилину почувся спокійніш голос Лаборєва:
— Все гаразд, товаришу командир.
Я полегшено зітхнув… Роблю вигляд, що навіть не злякався і пошепки запитую:
— Де ти пропадав?
Лаборєв похапцем, також тихо, розповідає, що до Ремезів підходили танки. В лісі висадили трьох солдатів і повернулися назад. Він послав по їх слідах Заварзіна, а сам, щоб не викрити себе, разом з Ларіоновим і Рудольфом почав діяти під виглядом поліції.
— Садольського не застав… Видно, з переляку кудись заховався, так до вечора і не з’являвся…
— Хто це прийшов? Чембалик? — перебиваю непотрібну зараз розмову.
— То він недавно горлопанив,— почувся зверху голос Рудольфа, який вибрав собі спостережний пункт на високій копиці.
«Ну,— думаю,— все зірвалося. Зараз Костя і Рева напорються на цього Чембалика. Треба попередити…»
— Де Петрушенко? — запитую Лесина, що саме підійшов.
— Вони взяли Ларіонова і пішли за якоюсь дівчиною…
Дивлюся у вікно. В освітленому колі біля канапи стоїть офіцер у довгому шкіряному пальті. Різко окреслене лице з невеликою гостренькою борідкою, насунутий на очі козирок кашкета, великі окуляри в темній оправі. Офіцер повільно, ніби вагаючись, скидає пальто. Невисокий, але стрункий, з гордою поставою, кучеряве чорне волосся. Повагом підійшов до палаючої пічки, поставив ногу на стілець, обперся ліктем об коліно і, замислившись, дивиться на вогонь.
Це, очевидно, і є Налепка. Входить Костя в довгій шубі, але вже без зброї. Він зараз більше схожий на купця, ніж на партизана. За ним з’являється Рева в своєму простому кожушку, теж без зброї.
Офіцер підтягнувся, але з місця не зійшов. Чекає. Костя запросто, по-цивільному, підходить до нього і подає руку. Рева щось говорить.
Так, це він.

Віддаю наказ Лаборєву щодо забезпечення охорони і заходжу в хату. Офіцер уважно приглядається до мене. У” відповідь на привітання міцно і владно тисне мені руку і тут же кидає:
— Рєпкін!
У моїй голові відразу обірвалися всі думки. Руйнується наша лінія поведінки… Що добре для Налепки, то погано, недостатньо для Рєпкіна…
Несподівано офіцер заговорив російською мовою — голосно, молодим дзвінким голосом, старанно підкреслюючи кожне слово:
— Тут тепло… Будемо вважати — безпечно… Можна роздягнутися. Я навмисне зволікаю. Хочу хоч трохи оговтатись. Наклепка і Рєпкін— одна особа! Чи не продовження це якоїсь гри? З’явилася Галя. Вона підходить до мене, тихо каже:
— Це він.
Потім взяла наші пальта і вийшла у другу кімнату. Ми сідаємо за стіл. Мені хочеться уникнути дипломатичної розмови і закласти основу для ділових переговорів. При цьому я маю намір з’ясувати важливу для нас обставину: що може зв’язати Налепку нами?
— Скажіть, Ян, до нашої зустрічі Богданович має яке-небудь відношення? Налепка відразу якось запнувся.
— Богданович? — Потім усміхнувся.— Пробачте, я забув. Ви ж з Чембаликом близькі друзі. Бажаєте запросити його на нашу зустріч?
— Ні. Ми хочемо поговорити з вами без нього.
— Взагалі Чембалик нам багато розповідав про вас,— вступає в розмову Петрушенко.— 3 його слів ми зрозуміли, що ви комуніст і бажаєте мати з нами бойовий контакт. Саме тому наш командир і вирішив зустрітися з вами особисто.
— Я дуже радий такій зустрічі. Моє давнє бажання — мати контакт з великими силами партизанів. Я маю крайню необхідність бачити партизанського командира для повідомлення, що германи готують на вас велику акцію.
— Так,— відповідаю я,—нас про це попередили лісничі.— Я спеціально посли пси на лісничих, щоб не вплутувати сюди Голю, що раніше одержала від Налепки завдання зібрати провідників для цієї акції, а також і Чембалпка, який теж недавно повідомив нас про це.
— Здається, тридцять першого грудня повинен початися наступ?
— То є правда — тридцять першого грудня. Моє бажання було зібрати велику кількість лісничих, щоб вони знали місця, де буде проходити акція. Я їм казав: «Ви добре знаєте ліси, своїх жителів. Ми — слов’яни. Поведіть нас так, щоб не було соромно дивитися один одному в очі». Я був певен, що через наших провідників про все дізнаються партизани.
— Це ж ми й прибули, земляче,— відізвався Рева,— вивести вас на дорогу, щоб ви більше не блукали. А то в наш час лісничі можуть бути різні… Так що, браток, комуністи повинні мати надійні орієнтири.

По обличчю Налепки пробігає тінь не то розгубленості, не то незадоволення. Він раптом занадто пильно захопився невеличкою, з тонким і довгим мундштуком, люлькою.
І лише тоді, коли випустив клуб диму, сказав:
— Можете мені вірити. Але я не комуніст. Для нас це було несподіванкою.
— Я кричу «агов»,— уже спокійно заговорив Налепка,— не тому, що не знаю дороги. Просто подаю свій голос друзям, щоб вони знали, де я… В наших частинах не має комуністів. Мені прикро, що при нашому знайомстві настає розчарування…
— Ти, земляче, так говориш, ніби вирішив ніколи не бути комуністом. Ви знаєте, за що боретесь?
— Так. Але я не хочу ускладнювати боротьбу, вона і без цього складна. У нас є такі офіцери, яким не потрібно показувати — хто їх ворог. Вони просто не знають куди йти. їх не потрібно лякати смертю. Людині й без того страшно в політичних нетрях, коли вона не знає з них виходу. І я бажаю познайомитися з вашою аргументацією.— Налепка закінчив схвильовано, майже різко.
— Ми вас розуміємо,— намагаюся не надавати значення цьому спалаху.— Саме тому ми і ваші бійці, які перейшли до нас, написали звернення до словацьких солдатів і офіцерів. У цьому листі ми говоримо про те, чого від вас хочемо. Адже ж, врешті, ворог у нас один.
Налепка виймає наш ультимативний лист Чембалику і кладе на стіл.
— Чому ви вирішили вносити розлад між солдатами і офіцерами в наших частинах? Солдати мало поінформовані в політичній ситуації, вони і без того чинять опір волі офіцерів. Ви посилюєте солдатську ненависть до офіцерів, солдатське прагнення вийти з підкорення до неорганізованої вольності.
— Що ж,— кажу,— це вірно. Завдання у нас, капітане, різні. Ми мусимо руйнувати комунікації, вбивати комендантів, бургомістрів, а ви поставлені на їх охорону… Партизани ведуть боротьбу з окупантами. Хіба це не зрозуміло?
— Словаки не окупанти. Словаки в партизанів не стріляють…
Бачу, що на цьому може обірватись наша напівділова, напівофіціальна зустріч з Налепкою, бо розмова, яку ми почали, привела нас на розпуття, де нас зупинили і вагання і- настороженість. Виникло таке почуття, ніби далі вже нема про що говорити…
Стримуюсь від поспішних висновків, щоб вийти з цього становища і продовжити нашу розмову. Зрозуміло одне — Чембалик став між Рєпкіним і нами. Зіграв на цьому листі. Рєпкіну, звичайно, ми б такого ультимативного листа не написали…
— Ми давно чекали цієї зустрічі, щоб поговорити з вами щиро,— перериваю я мовчання.
Налепка посміхнувся, недовірливо дивлячись на мене. Костя встає і, ніби нічого не трапилося, весело говорить:
— А взагалі, то ми з нами давні знайомі, капітане.

Пригадуєте, ви дзвонили з Василевичів на станцію Аврамівська про підхід фашистського полку.
— О! Виходить, що ми з вами старі друзі! — Налепка відразу ж змінився.— Це ви зі мною розмовляли?..Дуже приємно…
Він встає, підходить до Кості, кладе руку на плече:
— Я мав упевненість, що розмовляю з партизанами,а не з начальником станції…— Обнімає Костю, добро душно плеще по спині.— Добре тоді поговорили. А все ж трохи не було лиха: германії замість своїх солдатів послали спочатку мамічок і дівчат. Я був радий дізнатися, що там обійшлося без крові… Ви тоді могли подумати, що дзвінок капітана Налепки — то була провокація…
Налепка розповідає, що полк СС з бронепоїздом лише на другий день зайняв порожню станцію.
— Вітального листа мого одержали? — запитує він.
— Якого листа?
— Пригадуєте, я писав: «При першій же можливості подам свій голос».
Налепка раптом запнувся, і мені здалося, що він тільки зараз зрозумів, наскільки все це небезпечно і як примітивно виглядали його дії…
— Ви дуже ризикуєте, капітане,— зауважив Костя.
— На війні без риску не обійдешся,— усміхнувся він.— Зайва обережність псує характер людини.
— На жаль, Рєпкіних серед вас ще не так багато. Вороги вважають Рєпкіна представником Комінтерну, значить, самі справи за нього говорять. Налепка засміявся.
— О! Привіт від бабусі з Овруча секретарю райкому!..
Але Костя не здається і продовжує наступати.
— Гіммлер особисто посилав у вашу дивізіію двох резидентів на розшуки Рєпкіна… Добре, що ми їх перехопили.— І розповідає Налепці про зізнання спійманих
нами шпигунів Гіммлера.
— Живим вони мене не візьмуть І Налепка знов засміявся, але на цей раз його сміх був удаваним.
І тут Налепка розкриває нам свою систему конспірації.
Зовнішньо, на людях він незмінно з усіма холодний у повній мірі користується своєю владою. Честолюбивий, прагне вислужитися. В штабі зразковий порядок. Турбується більш за все про дисципліну. Запеклий формаліст. Про політику будь з ким не говорить.
— Простий розрахунок,— пояснює він.— Коли мене схоплять нацисти як Налепку, то це буде випадково і непереконливо… їм не прийде в голову брати зі мною тих, до кого я був суворим, на кого давав погану реляцію. А з ким я випивав, гуляв, разом у карти грав, на кого хороші характеристики писав — їх нехай забирають… Не маю заперечення. Це буде тільки справедливо… Коли ж мене посадять як Рєпкіна, знаю, двері в’язниці за мною зачиняться міцно, але свідки у моїй справі будуть німі. А підпілля залишиться жити…
Налепка нахмурив густі брови.
Відчуваю, як йому важко висловлювати свої думки російською мовою. Звороти його мови, окремі слова незвичайні, високопарні. Складається враження, що думає він все ж на своїй рідній мові й тут же перекладає.
— Я бажаю скрізь, де буваю, ніби випадково робити вашим людям добро, а нацистам — шкоду. Для того, щоб народ не вважав нас тут за якийсь домішок до німецького фашизму. Я хочу вірити в політику більшовицької партії, в майбутнє чехословацького народу. Але я не комуніст, і партизани не бажають розмовляти зі мною про велику політику, ось вже більше року передають мене з рук в руки, як сиру поліняку, яка не горить і не хоче тонути… Так було в Білорусії, так і тут…
Налепка розуміє суть словацького фашизму, а говорячи про чехів і словаків, має на увазі основну здорову частину свого народу. Але нам потрібно наблизити розмову до мети, і тому я йду напролом:
— Давайте поговоримо про справу і не будемо поки що вдаватися до політики,— примирливо пропоную я.
— По-вашому виходить, що боротись з нацистами можна без політики?
— Я кажу — поки що, капітане!..
До цього часу ми вважали себе достатньо підготовленими нашою партією для самостійного рішення ряду питань, які породжувалися умовами ворожого тилу. І ми відчували, що вирішували їх правильно, бо народ розумів наші рішення, приймав і підтримував. А ось займатися питаннями міжнародної політики — не доводилося. Нам здавалося, що війна в тилу ворога сама визначить ставлення народу до окупантів, у тім числі й до словаків…
Обережно відповідаю йому:
— Ми не втручаємось у політику інших народів. І я не бачу, що може нам перешкоджати в боротьбі з фашистами. Ми не дипломати. Проблеми перед нами прості — бити фашистів. І ці проблеми цілком у нашій з вами компетенції.
Налепка слухає, дивиться то на мене, то на Реву, то на Петрушенка, і я помічаю, що ми знову наскочили на якийсь підводний камінь. Мовчанкою Налепка намагається приховати від нас свої думки.
«Ну,— наважуюсь,— клин треба вибивати клином».
— Ми віримо, що серед словаків) і чехів є багато наших щирих друзів. Про це говорить радянський народ. Майже кожного дня Радянське Інформбюро повідомляє про героїчні подвиги воїнів чехословацького корпусу, який діє разом з частинами Червоної Армії. В районах, окупованих ворогом, але там, де стоять словацькі частини, серед населення і партизан про вас говорять добре. Але зрозумійте, що не скрізь словацькі частини полегшують нам боротьбу. Погодьтеся, в цих частинах немало словацьких фашистів…
— Прошу мати на увазі, що наш народ — малий народ,— з тяжким зітханням вимовляє Налепка.
— Вірно,— говорить Костя,— ми згодні з вами. Але чому ви вважаєте однаково настроєними всіх — офіцерів і солдатів?
— Я стверджую: нацизм розділив наш народ на дві частини — одну дуже малу, а другу — велику.
— У нас є дані,— продовжує Костя,— що Чембалик залякує солдатів партизанами.
— Помилкові дані,— обриває Налепка.— Нас і вас хочуть зіткнути лобами. Хочуть збільшити відстань між радянським народом і словаками, загнаними сюди.
Костя запалився:
— Зрозумійте, прошу вас, а як же не бути такій відстані? Ось прийшли ваші формування. Для чого ви взяли зброю? Злякалися в’язниці? Не знайшли іншого виходу? Ви співчуваєте нам. Добре. Але ви своєю присутністю заважаєте нам боротися з окупантами і їх поплічниками. Ми не обвинувачуємо особисто вас, що ви не встаєте на весь зріст проти ворога, хоча деякі словацькі солдати наважуються на це і переходять до нас. Але за вашу спину ховаються негідні люди, які, тремтячи за свою шкуру, допомагають ворогові. Зрозумійте, ваш нейтралітет нас не влаштовує, ми не можемо погодитися на півміри!..
Налепка скривився, ніби від гострого болю, встав, пройшовся по кімнаті. Подивився на свій кашкет з фашистською емблемою. Потім перевів погляд на зірку Костиної ушанки. Повернувся до столу, сів, встав, знову сів і охопив голову руками. Ми мовчимо. Хай подумає… Ми розуміємо: це нелегко. Хай думає…
Раптом він випрямляється, спирається обома руками об край стола і несподівано тихо звертається до нас:
— Товариші…
Ми якось підтягнулися. Одне це слово ніби зблизило. Налепка відчув наш внутрішній порух і заговорив з піднесенням, ніби з трибуни:
— Я хотів би, щоб мої зізнання не здалися вам не скромними. Ми, словацькі воїни, можемо помилятися, але не підводити. Можливо, ми робимо менше, ніж комуністи, але не розходимося з ними, і коли навіть розходяться зі мною мої друзі, я залишаюся при своїй думці. Я думаю, що мої дії збігаються з політикою нашої Комуністичної партії. Зараз ніхто не воює без політики. Що, думаєте, Америка, Англія і наш президент Бенеш вступили в коаліцію з СРСР без політики? Коли я вам скажу, що Англія підтримує партизанський рух тільки для того, щоб бити фашистів,— ви мені повірите? Ні, ви скажете — політика. Вони бояться, що коли не будуть втручатися, то партизанський рух скрізь стане комуністичним. А вони зовсім цього не хочуть…
Костя, вдаривши рукою по столу, вигукнув:
— Вірно!
Налепка кивнув головою і продовжував:
— Нашу країну перетворили в нацистську ляльку,а нас вихопили з народу і послали саме сюди. Гадаєте, ми не бачимо в цьому політики? Наш народ багата віків змушений був терпіти національний гніт Австрії Угорської імперії. Був навіть час, коли над нами висіла загроза позбутися своєї національної мови. Рідна мова ставала мовою для хатнього вжитку. Нацистські політики вирішили дати нам умовну самостійність і нацькували нас на чехів та на радянський народ.
Він перевів подих і вже заговорив більш спокійно:
— Восени я був у відпустці. На моїй батьківщині глінківська поліція б’є чеха за те, що він насмілився купити чи виміняти на речі картоплю у словака. Словака б’ють за те, що пін продав картоплю чехові! Це коштуватиме тяжкої розплати нашому народові, якщо буде буржуазна Чехословаччина. Не можна спокійно думати про майбутнє словаків. Я хочу, щоб словаки готувалися до бою за волю на своїй землі. Тому я не можу погодитися з переходом окремих солдатів і офіцерів з наших ряді» до вас. Ми повинні перейти до партизанів усім полком, щоб потім…
— Так в чім же затримка? — запитую я.
— До цього часу, коли я зустрічався з партизанами і запитував, що робити, мені на це нічого не відповідали.
Почуваю, мені не довіряють тому, що я не комуніст…
Налепка розстібнув комір кітеля. На блідому обличчі з’явилися червонуваті плями. Люлька в його руках погасла, він нервово смокче її, а потім різко кидає на стіл. Мовчки дивиться на яскравий язичок полум’я в склі гасової лампи, і, здається, своїми думками вів далеко від нас. Та раптом дістає з внутрішньої кишені кітеля фотокартку літньої жінки. Ми уважно розглядаємо портрет. Суворі, правильні риси обличчя.
— Це моя мамічка,— ласкаво говорить Налепка.— Бере з моїх рук фотографію, милується, м’яко усміхається.— Мені й двадцяти років не було, коли вона проводжала мене вчителювати, шукати правди на землі. Мій батько все своє життя їздив по світу в пошуках роботи… Чомусь я завжди думав, що більше за всіх вона любить мене. І під Татрами записав собі на пам’ять ЇЇ наказ.
Він перевернув фотографію і словацькою мовою зачитав напис, зроблений дрібним почерком. Потім переклав на російську мову:
«Ти ще малий у мене. Але матері всі діти завжди здаються малими. Не бійся. Іди! Починай шукати правди. Знайди її. Уважно вислуховуй людей, кривджених нуждою, і бережи їх довіру. У тебе, Ян, хороше серце, набери силу розуму, воно тобі підкаже, що робити».
По паузі продовжив:
— Прибув я тоді в село Мариково. Лежить воно між високими горами в долині, яку люди називали долиною голоду й пітьми. Мешканці — виснажені, втомлені. Діти — бліді, босі, напівроздягнені. Школа з одним класом, другий надворі, поки погода дозволяє. Я з колегою вчив дітей у негоду вечорами по хатах. Розгорілося бажання стати справжнім вихователем дітей і дорослих. Думав, досить лиш народу стати письменним, як він одразу знищить несправедливість. Але тут на мене, як гора, навалилася церква. Фарари — по-вашому попи — звикли, щоб учитель був їх слугою і набивав їм файку тютюном. Розповідаю народові, пишу статті проти опікунства церкви над школами… Тут державні органи, в яких справедливість теж контролюється церквою, виступили на захист фарарів. Віддають мене під суд. Я вирішив звернутися до партій соціалістів і селян. Але помилився. Написав відозву про відокремлення церкви від держави.
Налепка вже не розповідає, а ніби читає книгу про наївного шукача правди…
— Мою відозву ніхто не друкує. Бояться, як чорта.
Знову один. Зустрілася дівчина, вчителька. Ми з нею ще в дитячі роки товаришували. «Кинь,— каже,— Ян, їх не перебореш. Давай одружимося з тобою та й заживемо спокійним життям…»
— Ну і що ж, одружилися? — весело запитує Рева.
— Ні. Мені не потрібна манжелка для того, щоб носити у в’язницю передачу… А я вже добре бачив, що коли шукати тую правду, то в’язниці не минути…
— А що ж сталося з відозвою? — нагадую я.
— Дізнався про той мій заклик наш прогресивний діяч учительства і шкіл Зденек Неєдли. На одному зборі вчителів він і говорить: «Ви мені подобаєтесь, Налепка, давайте вашу відозву, ми надрукуємо її в своїй газеті». І надрукував. І тоді не одна, не дві, а всі церкви Словаччини накинулися на мене. І вся державна служба. Тут я мав «щасливу» нагоду поповнити силу свого розуму. Виявилося, що демократія Масарика теж перебуває під куполом католицької церкви…
— А заклик знайшов підтримку серед народу?
— Права народу були теж під куполом церкви.— Налепка скривився, ніби від великого болю.— За цю відозву мене ще більше почали переслідувати…— А таким вчителям, як я, скоротили зарплату. Нарешті — підібрали мене робітники. Кажу підібрали тому, що я став нікому не потрібний. Комуністи допомогли мені влаштуватися в Ступаві, недалеко від Братіслави, допоміжним учителем. Комуністи Ступави пішли мені назустріч. Озброїли мене «Капіталом» Маркса і творами Леніна… Ось часом думаю так: коли б тоді довелося життя віддати, може, користь була б іншим, тим, які б зрозуміли, що не можна по-старому боротися за правду в часи «ізмів». Це я так для себе зашифрував марксизм-ленінізм…
— А далі? — тихо запитує Костя.
— І в Ступаві довго не довелося прожити. Пустили моду по Словаччині: в громадських місцях і на вулиці можна розмовляти якою завгодно мовою, тільки не словацькою. Тут я знову зрізався. В моєму рідному селі вчителював угорець Бабик і з дозволу фарара почав вчити дітей угорською мовою. Так ось я через газету завів з ним суперечку, а мене вільнодумом оголосили через суд. Та ще й зарплату зменшили, але я гою не переживав, бо дома мене чекав «Капітал»…
— На якій же мові були у вас «Капітал» і твори Леніна? — цікавиться Костя.
— На чеській.
— Як далася ця наука?
— Думаю, що непогано, почав розбиратися, але тридцять восьмий рік перервав моє навчання. Я ніколи не забуду тої осені. Перед школою вишикувалась глінківська поліція — гарда. Схопили мене, подерли на мені одяг, побили, вигнали зі школи. Спалили мої книги, у вікно викинули порожній портфель. І ось на вулиці стоїть одинокий, скривджений учитель, а в калюжі плаває його портфель. Першими до мене з квітами підійшли діти. Ніколи не забуду. Вони сказали: «Не скоряйтеся їм. Ви ж сильний. Ми виростемо — вам допоможемо». Налепка змовк. Потім зняв окуляри, вийняв хустку і почав дбайливо їх протирати…
— І все-таки, як ви потрапили в армію? — запитав я. Налепка розповідає, що коли оголосили мобілізацію, вони в Сміжанах організували страйк допризовників. — Але прийшли комуністи, сказали: «Не викликайте терор. Ідіть в армію. Тільки на фронті словаки зможуть перейти на бік Червоної Армії».
Я залишив матері листа, що коли не буду писати, то, значить, усе гаразд, я в Червоній Армії. А коли писатиму, що радіо мовчить, то справи погані. Але я на фронт не потрапив. Дивізію зробили охоронною. Тоді поставив перед собою завдання, щоб мої солдати і офіцери не вбили жодної радянської людини. Цим самим — захищати свою честь і честь нашого народу.
Налепка детально розповідає, як з товченого скла вони робили таблетки «червоного стрептоциду», закладали їх в маслянки для змазування підшипників. Коли б навіть знайшли такі «ліки» у людини — не придерешся, на вигляд це справжній червоний стрептоцид.
— Одна перемелена в порошок пляшка може пережувати сталеві осі цілого ешелону.
То були наші перші діла, наша перша мала допомога вам. Потім ми зв’язалися з партизанами Білорусії. Я зустрічався з Василем Івановичем Козловим. Ми мали з ним добрий контакт, а потім нас перекинули в Єльськ, на Прип’ять, і поки що з ним зв’язку не маю… Я радію цій зустрічі з вами. Думаю, буде новий контакт, щоб між нами ніде і ніколи не пролилась кров.
— Ваш командир полку належить до непохитних тісовців? — запитую я.
— Мій старий полковник Чані придумав собі особливий нейтралітет. Він говорить так: «Роби, Ян, усе, що хочеш. Я знаю, ти руських любиш. Якщо союзні війська прийдуть у Чехословаччину, я не скажу, що ти тут мав зв’язок з комуністами. А коли на нашу батьківщину прийде Червона Армія, тоді ти не забудь сказати, що я про все знав, але тобі не заважав. Одне прошу: роби справу так, щоб мене з тобою у в’язницю не посадили і не повісили…»
— Це комерційний нейтралітет…— вставляє Рева.
Налепка не відзивається на репліку. Він підвівся, пройшовся по кімнаті. Погляд його був десь далеко, ніби перед ним лежала його батьківщина. Взяв Костину ушанку, поміряв її, зітхнув і повісив на місце.
— У нашого народу — щире серце, і я хотів би, щоб ви зрозуміли і полюбили його. Багато з нас на початку війни мало голубину вдачу, але тепер ми покажемо, як вміємо воювати. Попрошу вірити мені, я розумію — коли людина обпече руку, то ніхто їй не допоможе тим, що обпече свою. Нас чекають попереду важкі бої, і мам потрібно зберігати сили. На перший час я вказуватиму вам шляхи для замінування, буду попереджувати про небезпеку. КОЛИ Ж вас змушуватимуть стріляти в партизанів, ми будемо стріляти по германах. У разі небезпеки — перейдемо до вас.
— Виходить, земляче, що ти виконав материнський наказ. Знайшов правду на землі,— щоб приховати хвилювання, Рева запалює цигарку.
— Знайшов. Та за неї треба боротися. А наші правителі наказують з Лондона: «Не вступати в зв’язки з радянськими партизанами. Зберігати сили для вирішального удару».
— Чому саме з Лондона? — пожвавішав Петрушенко.
— Кожному командирові полку дано ключ радіостанції Лондона. Наша радіостанція працює з Братіславою і Лондоном. Так само і в штабі дивізії Глінківці теж мають зв’язок з Лондоном. На випадок, коли прийдуть англійські війська, вони готують зраду Гітлеру на користь інтересів Англії. Отож може статися так, що сьогоднішні фашисти будуть управляти нами й після війни. Ось чому потрібно зберегти нашу дивізію. Вона ще дасть бій…
Ми ретельно уточнюємо, які завдання ідуть з Лондона. Потім розгортаємо на столі карту і вчотирьох обговорюємо техніку взаємодії. Домовляємось: Налепка буде заздалегідь направляти до нас кожного, кому загрожуватиме арешт.
Встановлюємо пароль, намічаємо зв’язкових. Налепка наполягає, щоб головою зв’язковою була Галя.
— Вона є безстрашна дівчина,— якось дуже тепло говорить про Галю Налепка.— В Овручі в коменданта вона вважається активісткою. То я допоміг їй. Так потрібно було…
Мимоволі перехопивши мій погляд, Костя Петрушенко намагається уточнити, що ж трапилося з Галею в овруцького коменданта. Але Налепка явно ухиляється від цієї розмови і, глянувши на годинник, говорить:
— Мій час закінчився… Пора йти… Сьогодні я по справжньому щасливий. Мені видно мету і ясне завдання. Хоча ми й залишаємось на якійсь відстані, в різник умовах, та все ж дозвольте вважати себе і своїх друзів членами вашої великої партизанської сім’ї.
— Ой, яка ж я рада, що нарешті ви зустрілися!.. Все сталося так несподівано, але дуже добре…— 3 цими словами забігла до нас у кімнату Галя потому, як пішов Налепка.
— Галя, ти була в Овручі? — приголомшив її запитанням Костя.
— Мене посилав Налепка в Овруч до словацьких льотчиків, змінивши зразу тон і ніби пробачаючись за нестриманість, відповіла Галя. – Я передала їм під Налепки листа. Очевидно, в нім був наказ не вилітати на партизанів. І сталось так, що ті льотчики чимось отруїлися і відразу ж лягли до лікарні.
Галя розповіла, що льотчики написали партизанам листа, в якому повідомляли про своє бажання після одужання відбомбити яку-небудь станцію і сісти на партизанський аеродром.
— Поліція й схопила мене з цим листом.
— Яким же чудом тобі пощастило вирватися?
— Налепка врятував… Умовив коменданта завербувати мене і з моєю допомогою спробувати виловити партизанів. А щоб партизани не запідозрили пастки, зі мною випустили ще кількох заарештованих.
І тут нашу Галю залишили сили. Сльози градом котяться по її щоках. Ми наперебій намагаємося заспокоїти дівчину.
— Пробачте,— крізь сльози говорить вона,— це ще у в’язниці назбиралося… Я така щаслива, що знову бачу вас… Мене сюди теж послав Налепка. Просив забезпечити зустріч, лише не сказав з ким. Він і не догадується, що ми давно знайомі. Галя дивиться на нас посвітлілими очима. Як не хочеться розлучатися. Час в дорогу, але кожен відтягує хвилину прощання.
Ми залишаємо хатину в лісі. А наша хоробра розвідниця зостається на своєму небезпечному посту.

Я згадав розповідь Галі про словацьких льотчиків, коли проводжали в останню путь Івана Федоровича Боровика.
Ми поховали нашого друга на околиці Селезівки. Відлунали прощальні слова, відгриміли залпи салюту, партизани поверталися в село. Біля свіжої могили завмерли в почесному караулі ад’ютант Боровика Макарихін і Рудольф Мечедець — росіянин і словак, два кровних брати, два радянських партизани.
Сумну тишу порушив гул моторів. «Повітря!»
Над нами кружляли дивні жовто-червоні літаки. І поводили вони себе дивно. Машини то знижувалися, то рвалися догори, ніби льотчики хотіли засвідчити, що й вони беруть участь в цій скорботній процесії.
Потім літаки вишикувалися поворозом і, пікіруючи, скинули бомби в болото за селом. Гітлерівці, чуючи вибухи, мабуть, подумали, що бомбардують нас. Звідки їм було знати, що це — салют на честь наших загиблих бойових друзів. Востаннє, ніби прощаючись, літаки зробили коло і зникли в сірому зимовому небі.
— То наші, словацькі,— в тихому голосі Рудольфа неприхована гордість.

ПАРТІЙНА КОНФЕРЕНЦІЯ

Північно-західніше Києва на карті можна помітити майже правильний прямокутник, уторений червоними нитками залізниць, Права сторони його — лінія, що з’єднує Мозир І Коростень, ОСНОВНА — лінія Коростень — Сарни; ліва —дорога Сарни — Лунинець і, врешті, верхня — Лунинець — Мозир.
На карті цей прямокутник здається зовсім малим, насправді довжина кожної з його сторін 150—200 кілометрів. Увесь він залитий блідо-зеленою фарбою — так відмічаються густі ліси. Численні голубі прожилки — ріки великі й малі. Заштриховані плями — болота. Цей лісовий край і став тепер нашою Малою радянською землею. Центр її — невеличке село Селезівка, де розташувався штаб нашого з’єднання. Тут розроблялися нові плани ударів по ворогу. Тут розташувалися госпіталі й майстерні. Тут виходила наша газета «Партизанська правда» і друкувалися листівки.
Селезівка стала магнітом, який притягував гітлерівців. Але для того, щоб сунутися в ліс, переповнений партизанами, фашистам потрібно було зібрати не менше трьох дивізій. Зробити це не так просто — Червона Армія на фронті дедалі дошкульніше била гітлерівців. Вони везли з Європи все нові й нові війська. На комунікаціях, що вели до фронту, діяли партизани. Тому нерідко траплялося, що солдати і офіцери, прямуючи на передову, прямо з дороги потрапляли в шпиталі чи на цвинтар. Щоб хоч частково зробити ці комунікації безпечними, гітлерівці були змушені вдень і вночі охороняти мости, станції, залізничні колії. Ось чому вони не мали змоги одразу ж зібрати достатньо сил для розгрому нашої партизанської бази. Ось чому ми до певного часу почували себе відносно спокійно. Хоча і знали: рано чи пізно ворог спробує покінчити з партизанами… А тим часом життя в Селезівці йшло своїм звичаєм.
Треба було бачити їх збуджені від гордості обличчя, щоб зрозуміти переживання цих людей: у глибокому фашистському тилу, в лавах радянських партизанів було відзначено і по заслугах оцінено подвиг словацьких патріотів. Ми, радянські люди, щиро раділи за своїх вірних товаришів по зброї.
Довго розмовляємо з генералом Строкачем. Глибоко, з великим знанням справи вникає він у наше життя, оцінює дії з’єднання. Відзначає окремі промахи, а загалом-то задоволений.
Тимофій Амвросійович Строкач — чудовий взірець для нас усіх. За його плечима великий і тяжкий життєвий шлях. Ще юнаком, у 1918 році він був розвідником партизанського загону, в якому боролися з ворогом його батько і чотири старших брати. А потім служба на кордоні. Почав рядовим, доріс до начальника погранзастави, а потім — ще більш відповідальні посади. Війна застала його на посту заступника Наркома внутрішніх справ України. Коли гітлерівці підходили до Києва, генерал Строкач брав безпосередню участь в обороні української столиці. Він формував батальйони особливого призначення. Зокрема, і наш батальйон був створений за його вказівкою, і всі завдання ми одержували особисто від Строкача. Багато зусиль Тимофій Амвросійович вклав у організацію підпілля і партизанських загонів, які залишалися на Київщині для боротьби у ворожому тилу.
З Києва генерал Строкач відходив з останніми підрозділами прикордонників і чекістів. З великими труднощами вдалося прорватися через вороже кільце. Незабаром Тимофій Амвросійович був призначений начальником Українського штабу партизанського руху. Як відомо читачу, вже з осені 1941 року нам вдалося зв’язатися з ним по радіо. З того часу ми постійно одержували від Строкача вказівки і поради.
Наша партизанська сім’я ставала меншою в міру її зростання, хоча й звучить це парадоксально. Ми підгортували й провели в нові райони для самостійних дій три загони. На Волинь пішов Таратуто, на Львівщину — Іванов, побіля Дніпра на Київщині почав діяти Ушаков.
Осінь 1943 року була особливою. З Дніпра день і ніч дедалі чутніше долітав бажаний грім наступу: Червоні Армія громила ненависного ворога. Бої вже йшли за сто! лицю України — Київ.

У ніч з 15 на 16 листопада 1943 року село Піщаниця (десять кілометрів північно-західніше Овруча) було повне партизанів В осінній мряці пильно несли свою службу дозори. А в хатах, у темряві, між партизанами і місцевими жителями точилися нескінченні розмови про недалеку зустріч з Червоною Армією, про визволення і вже мирні трудові житейські турботи.
І ось темної листопадової ночі в селі Піщаниця ми з нетерпінням чекали, як розгорнуться події. Наш план входив у дію. Під ранок у штаб зайшов Налепка. А штаб з’єднання напружено працював. Ми готувалися до взяття Овруча.
Це невелике місто було важливим стратегічним пунктом. Тут не лише схрещувалися і зав’язувалися в тугий вузол залізничні шляхи, якими ворог усе ще продовжував підтягувати підкріплення. Овруч був тим пунктом, через який ворог мав надію відійти на випадок невдач. Ось чому гітлерівці вздовж залізниці виставили із солдатів майже суцільну охорону.
Все ж, незважаючи на це, диверсії на дорогах з кожним днем ставали все більш зухвалими. Тепер ми готувалися завдати завершального удару…
Підготовка набрала такого розмаху, що ворог не міг не знати про неї. Він поспішно зміцнював підступи до міста. Нам необхідно було взяти Овруч якомога скоріше. Але ми розуміли, що найменший прорахунок коштуватиме багатьох людських жертв.
Ще і ще раз уточнюючи обстановку, напружено працював штаб і розвідники.
Важливе місце в партизанських планах відводилося розпалюванню паніки у ворожих рядах з метою різкого послаблення овруцького гарнізону. Тому одному із загонів доручалося потай і навально з’явитися на дорозі, яка вела з Овруча в Мозир. Ми не сумнівалися, що окупанти будь-якою ціною спробують відбити цю життєво важливу для них артерію і кинуть проти загону значні сили. Прискіпливо вивчивши по карті всі можливі шляхи, якими міг пересуватися ворог, ми розробили систему засад.

— Ти чому не спиш, Ян? — замість привітання запитав Богатир.— Мабуть, і загін свій уже підняв?
— Не спиться, товаришу комісар,— тихо відповів Налепка, повільно наближаючись, ніби міряючи кроками відстань од хвіртки до нас— Коли будемо робити побудку? — запитав він мене раніше, ніж подав руку, Тепер уже його голос звучав спокійно і впевнено, ніби він при йшов сюди лиш з метою вияснити це.
— Зачекаємо, ще немає повідомлень із загону, – Тільки почав я відповідати Налепці, як тут з’явилися легкі на згадку зв’язкові. Переглядаю донесення. Повертаюся до ґанку і, не маючи змоги приховати свою радість, кричу товаришам:
— Усе гаразд!.. Загін без пригод розташувався в двосторонній засаді.
— Ну, що ж, давай підіймати людей,— говорить Богатир.
У відповідь пролунала команда:
— Командирам загонів робити побудку!
Я глянув на Налепку і побачив, що він теж радісно збуджений. Нарешті настає жаданий час. Залишається кілька днів до нашої зустрічі з частинами Червоної Армії. І тоді він піде із своїм загоном у далекі Татри, щоб у себе на батьківщині гідно зустріти наші радянські війська, які несуть його народові визволення.
— Виходить, будемо пробиватися до фронту на з’єднання з нашою Червоною Армією? — крізь окуляри запально світилися його очі. А з якою сердечною гордістю він вимовляв слова «наша Червона Армія»!
— Треба пробиватися,— задумливо сказав комісар.— Але для цього, Ян, нам ще треба взяти Овруч… — І тоді вже можна буде йти в Татри, капітане… А може, й разом підемо? — додаю я.
— То буде дуже добре, товаришу генерал… Так дозвольте виконувати ваш наказ? — І Налепка поспішно відправився в загін.
Дивлячись услід Налепці, Богатир висловив те, що було на думці й у мене:
— Чи не залишити нам чехословацький загін у резерві?
— Образиться! Адже ж ти знаєш Яна.
— Так, рветься хлопець у бій.
З хати вибігають зв’язкові, вони передають наказ командирам, комісарам і начальникам штабів загонів о 8.00 з’явитися в штаб з’єднання.
Ніби на академічній кафедрі стояв Ілля Іванович Бородачов перед командирами і гілочкою обводив на карті місто Овруч. Захриплим голосом коротко доповідав: — Розвідкою точно встановлено: ворог має в Овручі вісім батальйонів. Три з них розташовані в цій частині, на околиці міста,— і його указка зупиняється на відзначеному синім олівцем аеродромі. Потім він пересуває указку далі: — Залізничний вузол охороняється батальйоном. В самому місті багато дзотів. Вулиці й подвір’я пориті шанцями. Є дротяні загорожі, завали, мінні поля…
— Дивіться сюди, товаришу Гриб,— звертається начальник штабу до командира Сарненського загону. — Ваш загін мусить скупчитися на східній околиці – В 12.00 почнете наступ на північну частину Овруча. Ось схема підходу до міста і просування до центру. Врахуйте — дороги заміновані.
— Товаришу Артюхов,— переходить пін до командира загону імені Будьонного. — Ви із своїм загоном виходите з відхиленням в один кілометр південно-східніше Засьок. О 12.00 почнете наступ на центральну частину міста.
— Товаришу Селивоненко. Загін повинен піти південніше Рулевщини і прикривати з півночі наш наступ на Овруч…
Бородачов продовжував викликати командирів загонів і ставити їм оперативні завдання. Ось він назвав ім’я Налепки і оголосив, що чехословацький загін залишається в резерві командування штабу з’єднання.
Мимоволі спостерігаю за командирами. Хочеться знати, як вони себе почувають перед таким складним і відповідальним боєм: чи розуміють, що в цій операції вирішується доля не тільки одного із загонів, а доля цілого з’єднання. І з кожною хвилиною в мене все більше зростає впевненість у людях, а також і в успіху операції…
Але раптом я зустрічаю погляд Налепки. Обличчя Яна майже щохвилини міняється. На ньому сум змінюється тривогою, здивування протестом…
Бородачов закінчує. Він оголошує координати КП штабу з’єднання і вимагає, щоб з виходом на визначені рубежі до нас регулярно прибували зв’язкові з донесеннями.
Коли всі питання були розв’язані й подана команда йти в свої загони, в кімнаті почувся схвильований голос Налепки:

— Я прошу, дуже прошу вас поправити план. Чехословацький загін, мої вояки не можуть залишатися в штабному резерві. Ми пройшли з вами великий шлях боротьби з нацистами, і то може бути, що це є наш останній спільний бій. Чехословацький загін готовий разом з радянськими партизанами виконати нове завдання. Я сам місто Овруч добре знаю і добре зорієнтуюсь…
Ми не змогли відмовити Налепці. Чехословацький загін одержує завдання: захопити мости на річці Норин і забезпечити їх оборону.
З командного пункту добре видно, як точно за планом розвернулись наші загони і пішли в наступ.
Поступово обстановка почала змінюватися. Фашистські частини, кинуті на перерізану нами дорогу, наштовхнулися на засади і почали відходити до міста. Перегрупувавшись, вони навалилися на загін Селивоненка.
Водночас, не витримавши шквального вогню ворога, почав відступати і загін Артюхова. Це загрожувало зірвати всю операцію.
— Давай, комісаре, до Селивоненка, а я до Артюхова,— кидаю вже на ходу…
Не відразу вдалося зупинити партизанів Артюхова, над головами яких бушувала смертоносна злива.
— Пробитися неможливо. Навколо кулеметні гнізда, дзоти, дротяні загорожі… – тяжко дихаючи, доповідав командир загону.
З болем у душі я бачив, як мимо несли вбитих і поранених. Із-за ближнього пагорба, пригинаючись, до нас біжать жінки, старі, діти. Я зупинив кількох.
— Що в місті?
— Паніка. Частина фашистів пішла на Прилуки. Мабуть, хочуть прорватися в Єльськ. Ті, хто залишився, скажено чинять опір…
— Товаришу командир,— чую гучний голос одного з партизанів.— Кулеметник Туровець захопив дзот.
Тяжко поранений, але веде бій. Просить підкріплення…
— Дозвольте нам піти? — запитує Шитов.
— Ідіть! — наказує Артюхов.
Я раджу командирові загону пробиватися у місто відділеннями з різних сторін, щоб захопити вигідні позиції для вирішальної атаки.
Артюховці знову кидаються в наступ, а я йду в Сарненський загін.
Тільки-но загін Селивоненка зав’язав бій з частинами ворога, які відходили з боку Прилук, Гриб побачив, що він відрізаний од нашого тилу…
повідомляв: загін надійно утримує позиції і не пропустить ворога до Овруча.
Партизани Гриба негайно відновлюють атаки на північну частину міста. Сарненський загін кілька разів виходить на околицю міста, але бійцям так і не вдається зачепитися хоча б за одну будівлю: тут укріплені головні вогневі точки гітлерівців. Я наказую припинити атаки, але продовжувати тривожити ворога фальшивими випадами. Це відверне його увагу, а ми тим часом підтягнемо артилерію і міномети.
Повертаючись до Артюхова, я зустрів Богатиря.
— П’ять разів німці атакували Селивоненка,— розповів Захар.— Але там справа надійна, добре хлопці б’ються. Зараз загін уже окопався.
На КП Артюхова нас чекала приємна звістка — взвод Ахраменка ввірвався на околицю міста.
— Захопили два дзоти,— доповідав Артюхов.— Рота Плесанова, пробиваючись до центру міста, знищила три дзоти, розстріляла кілька автомашин. Уже відбивають контратаки. Знищено сотню німців. Відділення Сивчука прорвалося в парк у центрі міста і захопило дзот. До нього направлено взвод Дорошенка.
Ми з комісаром повернулися на свій командний пункт. Звідси відмінно було видно всю картину бою. Ось у місті пролунало кілька сильних вибухів. Знялися високі стовпи диму. Почалися пожежі.
Сильна колотнеча зав’язалася в районі аеродрому, розташованого за містом. І ми наказуємо командирові загону Грибу оволодіти аеродромом.
До нас прибув зв’язковий Налепки — Бенькович. Бородачов читає донесення: «Загоном захоплено мости цілими. З боку Новограда-Волинського) підходили танки. Наші бронебійники підбили два. Переправитися через річку ворог не насмілився і пішов назад. Дороги нами заміновано».
— Передайте командирові, – кажу Бсньковичу,— діями чехословацького загону ми задоволені. Повідомте, що наш КП переміщується в Овруч.
Разом із зв’язковими штабу прямуємо до міста і розташовуємося там у невеликій хаті на глухій вулиці. А в центрі ще точилися бої. Рота Плесанова, втративши одну третину особового складу, продовжує мужньо наступати на ворога. Почалися бої в районі аеродрому.
Вже почало вечоріти, коли ми одержали нові повідомлення. Прибув Ульянов — командир із загону, що діяв у районі Прилук, його повідомлення було коротким:
— Нам вдалося знищити більше сотні автомашин з живою силою ворога — вбито близько восьмисот фашистів. Ті, які залишилися живими, розбрелися в лісі, намагаючись, очевидно, пробитися на Мозир.
— Це їх не врятує,— сказав я.— Білоруські партизани їх переловлять… Тепер головним завданням вашого загону буде очистити залізничну і шосейну дороги від дрібних гарнізонів ворога до самого Єльська. При цьому необхідно вжити всіх заходів для збереження залізничних станцій, моста через річку Словечну.
Було відрадно думати, що вперше за весь час війни іде мова про збереження мостів і станційного облад-нання.
Тільки-но пішов Богатир, як на КП ввалився втомлений, у болоті, з посірілим обличчям Артюхов. Він ледве тримався на ногах, і я підсунув йому стільця.
— Не можу, товаришу командир. Коли вже сяду — не вистачить сил встати,— ледве промовив він.— Треба поспішати. Рятувати становище. В казармах засіли фашисти. Гриб наступає на аеродром, а вороги відступають до залізничної станції і намагаються звідти відновити контрнаступ… Люди дуже втомилися. Несу втрати…
— Що робити? Резерву немає…
Хвилюючись, ходжу по кімнаті… Залишається єдиний вихід: після захоплення аеродрому і штурму казарм загони Гриба і Селивоненка кинути на станцію. А тим часом направити туди чехословацький загін, бо ж мостам, які захопив Налепка, зараз нічого не загрожує: бій перемістився’ в іншу сторону.
І, ніби знаменуючи успішне завершення овруцької операції, до штабу почали приходити численні делегації від визволених з в’язниць радянських людей, від залізничників, робітників, інтелігенції… Вони вже були переконані в тому, що проклята окупація назавжди закінчилась, ставили перед нами питання про створення місцевих органів Радянської влади і вимагали дати зброю, щоб зараз же взяти участь у боях з ворогом.
З’явилися Богатир і Селивоненко.
— Угруповання ворога, яке засіло в казармах, в основному розбите,— доповів Селивоненко.— Залишилися одиниці, що огризаються в окремих місцях… Тут же влітає з доповіддю Гриб і вже з порога гримить на весь штаб:
— Аеродром наш! Взято склади з боєприпасами і велике бензосховище!..
— Отже, в руках німців залишається лише станція,— констатує Бородачов.
— Туди і направимо сарненців,— звертаюся до Гриба,— треба допомогти чехословацькому загонові оволодіти станцією.— І, показуючи на карті, додаю: — Заходьте звідси, з тилу. Тільки про це треба попередити Налепку.
І, ніби відповідаючи мені, десь із сусідньої вулиці почулися слова знайомої пісні:
Словацькі матері, У вас спин хороші…
Загін Налепки виступав на останній, вирішальний штурм…
Була глибока, пронизана вологою ніч, освітлена спалахами догораючих пожеж. На вулицях стояли автомашини, валялися трупи. В різних кінцях міста гриміли автоматні черги, одинокі постріли. Але на станції було тихо.
«Тиша, наче перед бурею!» — подумав я. І дійсно, не встигли ми повернути на привокзальну вулицю, як там розгорівся бій. Різкий висвист куль змусив мене з Леси-ним притискатися до стін і рухатися до станції короткими перебіжками.
Двічі чехословацький загін штурмував її і обидва рази відкочувався під сильним вогнем пристанційних дзотів.
Я поглянув на годинник. От-от вступлять у бій партизани під командуванням Гриба.
Та налепківці роблять новий ринок — і раптом… крізь кулеметні постріли чується нелюдський крик:
— Вбили… Налепку вбили. Капітана вбито…
Гострий біль пронизав мене. По хочу вірити в те, що почув… Адже ж просто неможливо, щоб перестало битися полум’яне серце Яна — партизана, героя, нашого сердечного друга…
Біжу на крик і чую, як одночасно з двох боків прокочується могутнє «ура», з яким чехословацький і Сарненський загони кинулися на штурм станції.
Останній опорний пункт ворога впав.

…Похмурий, осінній день. Мрячить. З дерев давно облетіло листя. Смутком повитий міський парк. Тут ми прощаємось із загиблими нашими бойовими друзями. Гірко ридає наша безстрашна розвідниця Таля. В суворому мовчанні завмерли партизани. Вони слухають траурну промову Богатиря.
— Ми проводжаємо в останню путь сорок своїх бойових товаришів. Вони віддали життя за волю і незалежність своєї Вітчизни. Серед них ми бачимо і наших братів — словацьких солдатів і їхнього командира капітані Яна Налепку… Дружба із словаками гартувалася в тяжкий для наших народів час, і вона для нас священна. Вона скріплена і загартована в боях кров’ю кращих синів радянського і чехословацького народів. І тому ця дружба безсмертна!

Прощайте, дорогі друзі!
Прощай, дорогий Ян!
Справа, за яку ви боролися, в надійних руках! Фашизм буде розбито! Ми переможемо!
Гучний салют у пам’ять загиблих злився з першими мирними гудками паровозів. Починалося нове життя міста…

СОНЦЕ НАД ЗЕМЛЕЮ

Місто і залізничний вузол Овруч ми визволили від окупантів 17 листопада. А потім протягом трьох діб утримували до приходу частин Червоної Армії.
Я не спроможний розповісти про те, якими радощами були сповнені наші серця. Збулася мрія, до якої йшли партизани через вогонь і смерть. Нелюдськи тяжким був цей шлях, але кожен з нас, не задумуючись, знову пройшов би його на перший заклик… І ось ми разом, ми поруч — радянські воїни і партизани, рідні сини великої Вітчизни…

Як нагороду, сприйняли партизани вітальну радіограму від Центрального Комітету КП(б)У:
«Вітаємо Вас, всіх командирів, комісарів, партизанів і партизанок вашого з’єднання з великою перемогою — визволенням міста Овруч. Бажаємо бойових успіхів у подальшій партизанській боротьбі».Могутня луна артилерійських залпів віддалялася на захід. Наша героїчна армія, громлячи ворога, пробивалася до логова фашистського звіра.
Отож, звершилось! Довгождана зустріч партизанів з рідною Червоною Армією відбулася.

Нові справи і нові турботи хвилювали тепер нас. У першу чергу штаб почав збирати бойові резерви. В усіх районах, що входили в наш партизанський край, ще в часи ворожої окупації готувалося партизанське поповнення. Всі, хто був здатний носити зброю, займалися серйозним бойовим навчанням. І це дуже знадобилося: дев’ять тисяч цілком підготовлених бійців влилося в ряди Червоної Армії.
Бурхливу діяльність розгорнули наші господарники на чолі з невтомним Федором Сергійовичем Коротченком. Вони діставали зі складів і тайників запаси харчів, одягу і роздавали їх місцевому населенню, що поверталося до рідних домівок. З лісових хащ, де були надійно заховані партизанські стада, приганяли худобу і розподіляли її по фермах відновлених колгоспів. Майстри-умільці, яких серед партизанів було чимало, допомогли жителям відбудовувати зруйновані ворогом підприємства і будинки. Бійці старшого віку, жінки-партизанки, всі ті, хто не міг продовжувати бойову службу, гаряче взялися за мирні трудові справи, які тоді мали, очевидно, не менше значення, ніж справи фронтові. Мирне сонце засяяло над українською землею.
В ті ж дні представники партійних організацій загонів на чолі з секретарем парткому Ципком від імені нашого з’єднання написали листа трудящим Донбасу.
«Ще перебуваючи в глибокому тилу ворога, наші партизани з великою радістю слухали повідомлення Радінформбюро про визволення частинами Червоної Армії рідного Донбасу. Зараз ми з великим інтересом слухаємо повідомлення про відбудову , шахт і заводів Донбасу. Ми в захопленні від вашої героїчної роботи, віримо, що з кожним днем ви будете давати країні дедалі більше вугілля й металу.

З трофеїв, захоплених у німецьких фашистів, наші партизани вирішили надіслати вам у подарунок перший партизанський обоз із хлібом — 6 394′ пуди. Прийміть наш партизанський дарунок. Бажаємо вам скоріше відбудувати всі шахти й заводи, відновити колишню славу Донбасу. Давайте країні більше вугілля й металу, щоб скоріше добити німецьких загарбників».