Жителі будь-якої місцевості завжди гордилися своїми видатними земляками. Овручани по праву можуть пишатися тим, що і їх земля мала талановиту людину, про яку так багато говорять і пишуть за межами району, але так мало знають у Поліському краї. А саме туга за ним була в серці цієї людини до його останнього подиху..
Дитинство письменника Івана Олексійовича Кошицького пройшло в селі Рокитному. Народився в сім’ї сільського учителя 18 серпня 1936 року. Там і застала його Велика Вітчизняна війна. 9 червня 1943 року каральний загін фашистів оточив це село. Ті люди, які не встигли сховатись у лісі, були зігнані у дві хати та хлів. Так того дня було вбито і спалено живцем 130 жителів.
Мати Івана Кошицького з п’ятирічним сином і трирічною донькою втекли до лісу. Але невдовзі були затримані карателями і разом з іншими рокитнянцями вивезені в південні райони України на жнива.
“Ми з матір’ю опинилися на хуторі Шатровані Кіровоградської області, – пізніше згадує Іван Кошицький у “Щоденнику пам’яті”. Через місяць чи трохи пізніше мати разом з тіткою Сичихою посадовили на вузли менших (мати мою сестричку, а тітка свою доньку Надю) і уночі вирушили додому. Ми з тітчиною Марусею, бігли попереду: раділи, що йдемо додому. Пробираючись соняшниками обіч шляху ночами, а вдень залазили подалі од шляху, відпочивали. Ми жебракували по селах, що траплялись на дорозі. І до цих пір вважаю, що ніщо так не принижує людину як жебракування.
Не знаю яким чином нам пощастило сісти на поїзд, і станції не пам’ятаю. Ми доїхали до Коростеня, а звідти пішаки кілометрів вісімдесят не відчуваючи ніг під собою. Ми були майже вдома. Лісом ішли, і мати з тіткою навіть співали пісню гарну. Починалась вона словами “Як я садила айстру білу”. Що таке айстра я не знав, а спитати не наважувався. щоб не заважати. Прийшли додому… Села не було. Тітка Сичиха цілувала обгорілого кілка від свого тину. Обнімала нас і кричала: “Вернулись!”…
Після повернення сім’ї Кошицьких на Житомирщину Іван здобуває неповну середню освіту, працює в колгоспі. Потім закінчує ФЗН у м.Коростені і трудиться на відбудові Коростеня, Житомира.
Військову службу проходи? на Чорноморському і Північному флотах. В той же час і почав друкуватися в армійських газетах. Але письменницький талант з усією силою розкрився уже після звільнення в запас.
У березні 1960 року за комсомольською путівкою подався на новобудови Кривого Рога. Працює бетонником, арматурником, електрозварником, монтажником Центрального гірничо-збагачувального комбінату і одночасно навчається у вечірній середній школі робітничої молоді.
У вихідні і вечорами пише нариси, оповідання, новели, повісті, драматичні твори, які відзначались відтворенням багатства духовного світу людей, безмежно закоханих у рідну землю, створює яскраві характери робітничої та сільської молоді. Друкується в обласних газетах “Днепровская правда”, “Зоря”. “Криворізький” – “Червоний гірник”; республіканських журналах “Україна”, “Дніпро”, ”Донбас”, “Прапор”. У збірнику “Кленова гірка” (Видавництво “Молодь” Київ. 1971 р.) надруковано його оповідання “Кому сняться мавки”. Дніпропетровське видавництво “Промінь” в альманасі “Зірниці” опублі-кувало повість І.Кошицького “Причащаюся небом”. Повість була схвально зустрінута читачами, перекладена на російську мову і опублікована у збірнику “До голубих Уральских гор”, а дружина О.П.Довженка Ю.І.Солнцева збиралася поставити фільм за даним твором.
Починаючи з 1970 року Івана Кощицького почала підточувати тяжка хвороба. Але вій продовжує творити. За цей час пише низку оповідань: “Давній борг”, “Зелене полум’я “, “Євген Терен”, “Так хочеться бути дідом”, “Тривога”, “Фоса”, “Не запізнитись на ранковий поїзд”, багато мініатюр, нарисів. Виходять з під його пера: повісті “Спалахи на вежах” і “Земне тяжіння”. Ці твори були опубліковані тільки після смерті її автора. Він неодноразово відмічався літературними преміями: (ім. Миколи Шутя, ім. Бабушкіна, ім. ”Комсомолу крив басу” та іншими.
5 жовтня 1974 року Івана Кошицького після тяжкої операції не стало. Але і після його смерті газети і журнали продовжували друкувати підняті з архівів його твори.
5 жовтня 1974 року Івана Кошицького після тяжкої операції не стало. Але і після його смерті газети і журнали продовжували друкувати підняті з архівів його твори.
В Кривому Розі, де провів свої останні роки життя Іван Кошицький, громадськість широко вшанувала пам’ять свого письменника в день його 60-річчя.
Газета “Зоря”,
8 січня 1997 року