Нарис про евакуацію Журби у травні 1986 го, зокрема, учнів місцевої школи і події, які цьому передували. Це спогади колишніх учнів, я не називаю їх прізвища, проте вони реальні.
Текст та фото люб’язно надано автором.
Учням згорілої у жерлі чорнобильської аварії Журбівської середньої школи присвячую
За 68 км від ЧАЕС
Сьогодні, коли за вікном – страшна своєю особливою креативною підступністю війна, згадується чорнобильська весна 1986 року. Тоді у весняному повітрі витало дуже схоже відчуття біди – тихої, невидимої, але всесущої. Біди, яка тупим болем з’їдала душу, погрожуючи знищити всі мрії про майбутнє і саме майбутнє. Про цю весну ніколи не забудуть тисячі моїх земляків. Серед яких – мама, сестри, брат. Мамі важко говорити про ті дні – одразу плаче. А сестри та брат тоді були дітьми і, може, щось забули, щось згадають не так. Проте хіба це головне? Головне – я хочу, щоб ми, колишні учні Журбівської середньої школи, яка вже давно існує лише у нашій пам’яті, люди, у яких ще у дитинстві забрали їх маленьку батьківщину, разом згадали те, що вже десятиліття пече у серці, і зрозуміли – розкидані по всьому світу, ми сьогодні єдині.
Село Журба – центр сільської ради, до Овруча 32 км, до залізничної станції Нивки – 7 км. У 1981 році тут проживало 170 чоловік. Сільраді підпорядковані села Будолюбівка, Грязеве, Деревці, Жолудівка, Маленівка, Нивки, Переїзд, Підчашшя, Ситівка, Соснівка, Степки.
На території Журби розміщена центральна садиба колгоспу ім. Щорса, за яким закріплено 1836 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 959 га орної землі. Тут вирощують пшеницю, жито, льон та картоплю. Розвинуте м’ясо-молочне тваринництво. За трудові досягнення 26 колгоспників удостоєні орденів і медалей.
В селі є середня школа, де навчається 230 учнів і працює 23 вчителі, клуб, бібліотека з книжковим фондом 7 тис. томів, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв’язку.У партійній організації налічується 20 кому¬ністів, у комсомольській – 46 членів ВЛКСМ.
Село засноване в першій половині XIX століття
Саме таку офіційну інформацію про село Журба вдалося знайти в Інтернеті, у розділі «Житомирська область у складі УРСР».
А в пам’яті залишилась лише одноповерхова дерев’яна школа, у якій, окрім місцевих, вчились діти з багатьох сусідніх сіл. Ті, хто здалеку, жили в інтернаті через дорогу, додому їздили на вихідний. Школа старенька, але тієї весни 1986 року вона поповнилась новими меблями. Діти самі розвантажували з машин стільці, столи, шафи, м’які дивани в учительську і щиро раділи, що вже скоро їх школа причепуриться.
Поруч залізнична станція, від якої до Янова рукою подати. Звідти, з Янова, люди у перший же день після аварії потягнулися до родичів у Журбу, Степки, Маленовці. З сумками, тюками, якісь темні, мовчазні, з опущеними головами. Отоді було реально страшно. У той день 10-ий клас був на уроці фізкультури, грали на майданчику біля дороги у волейбол. Коли побачили цих людей, розповіді про вибух на атомній вперше втілились у якесь аж занадто реальне відчуття страху. Всі, як по команді, підійшли до плоту. І стояли біля нього, мов німі, переляканими очима дивились на людей і чомусь у пам’яті спливали кадри з фільму про війну. Там так само йшли люди з валізами, і так само було моторошно. Війни тоді боялись більше всього, всі – і дорослі, і діти. А що таке радіація у порівнянні з війною? Термін з підручника фізики, предмета, який не дуже-то шанували сільські школярі, навіть якщо його викладав, молодий, розумний і цікавий учорашній студент.
Втім, відчуття горя, яке було зовсім поруч, тоді вперше міцно спантеличило дитячі душі. А потім ще фізик Віктор Володимирович разом з воєнруком Трохимом Петровичем розгорнули активну діяльність. Робили якісь заміри, постійно пропадали у кабінеті з ПВП. Цей кабінет завжди був для дітей уособленням особливої секретності. Поверх масивних дверей кріпилась ще й солідна металева решітка, створюючи подвійну перешкоду для того, хто надумається потайки проникнути у «святая святих» школи (нехай вибачає за таке порівняння піонерська кімната – там було все доступно, зрозуміло дітям, а тому нецікаво). Тепер саме у кабінеті ПВП частенько можна було бачити і фізика, і фізрука. Жваво щось перекладали, обговорювали, кудись дзвонили, з кимось cпілкувалися на підвищених тонах. А ще у ті дні педагоги не втомлювалися говорити з дітьми. Саме вони, ці двоє вчителів, у ті страшні своєї невідомістю часи стали чи не єдиним джерелом інформації. Тієї само інформації, яка могла попередити, врятувати, запобігти самому страшному. Потім люди казали, якби не фізик зі школи, ніхто ту Журбу не виселив би. Погано це чи добре, не уточняли, але так говорили. Були й такі, що не могли зрозуміти, для чого їм, цим двом вчителям, потрібно було піднімати усіх на ноги, сіяти паніку. Кого треба, мовляв, виселили одразу після аварії. І не таке це добро, як з’ясовується – планували вивезти на кілька днів, проте до сих пір ніхто додому не повернувся. Та й Журба від зони далеко (кілометрів 30). Може, якось минеться. От якби тільки ці двоє не метушились…
А фізик з воєнруком тим часом били на сполох. Казали, що радіація у Журбі «зашкалює», що треба рятувати дітей. Чому так переймались цим, сьогодні важко сказати. Той же Віктор Володимирович, розуміючи всю серйозність загрози, міг просто звільнитися з роботи і поїхати собі геть – у «чисті» краї. Але він залишався з дітьми, впродовж всього місяця з дня аварії. Наказував носити білі (саме білі) хустки, більше сидіти у приміщеннях, і все розповідав-розповідав. Німкеня Галина Тофанівна примушувала по кілька разів на день мити підлоги у класах. Якщо забували, сама виливала під ноги відро з водою. Тоді це сприймалось, як дивацтво Заслуженої вчительки. Зараз розумієш: завдяки цим дивакам тоді діти отримали хоч на кілька рентген менше…
10 клас Журбівської середньої школи, 26 хлопців і дівчат, теплого сонячного дня 25 травня 1986 року святкували свій останній дзвоник. Свій останній дзвоник святкувала і старенька сільська школа.
Святкова лінійка
Весна 86-го була неперевершеною… Молода зелень дихала тією свіжістю, яка буває тільки у травні. Вимита дощами, вичесана суботниками, дбайливо підбілена вапном і заквітчана кульбабами земля, здавалось, замріяно милувалася собою, наче наречена під блакитними очима неба. Сонце ще не жарило, як влітку, а спокійно і тихо дарувало тепло та весняну ніжність. Люди говорили, що хмари спеціально розганяли, щоб уникнути радіаційних опадів. Але земля ще й не просила дощу, вона поки що добре пам’ятала великий сніг і дихала його свіжістю…
Святкова лінійка у школі проходила на звичному місті – висипаному щебенем майданчику за школою. Асоціювалося це місце у дітей не тільки з піонерськими горнами і барабанним, під звуки яких у супроводі почесної варти виносили прапор школи. У вільний від уроків час хлопці ганяли тут у футбол, а дівчата вболівали чи просто спостерігали за ними. Найменші школярі мали звичку після таких змагань шукати і знаходити тут загублені монети, які у місцевому магазині мінялись на щось солоденьке. 20 копійок – більш як 100 грам «Шкільної» чи «Прем’єри». Сюдою ж діти щодня бігали у шкільну їдальню – білостінну будівлю на горбику за школою, ще міцну у порівнянні з приміщенням школи, де господарювала тітка Льонька з Маленівців. Тут же, неподалік, у низині, знаходилась чи не найпрекрасніша місцина в шкільній околиці – молодий березняк, місце неофіційного дозвілля дітлахів. А ще – спортивний майданчик з різними перешкодами, драбинами, біговими доріжками, полем для метання, стрибання… Всі ці атрибути уроків фізкультури завжди підтримувались у гарному стані, підфарбовувались, лагодились. Фізкультурою у цій невеличкій сільській школі займалися на совість, і спортивні інвентар був у наявності увесь, починаючи від м’ячів, дисків, гранат і закінчуючи лижами, яких вистачало на усіх – було б бажання бігати…
Біля 300 учнів Журбівської середньої школи вишикувалися на останній дзвоник. Голова сільської ради Галина Кирилівна, ще не так давно незмінний директор місцевої школи, казала напутні слова. Нинішній директор Микола Якович додавав свої. Випускники у свою чергу завченими рядками дякували вчителям, батькам, партії. Все було як завжди і зовсім по-іншому.
У кабінеті 10 класу так і залишилось стояти алюмінієве відро, повне червоних тюльпанів. Напередодні, спеціально до останнього дзвоника, випускники закупили їх у Овручі, щоб вітати вчителів, батьків. Казали, що такої кількості тюльпанів на останній дзвоник ще ні один випускний клас не готував. Але в останній момент вчителі наказали, щоб квіти на лінійку не брали… Відбувались урочистості за скороченим графіком. Та й голови у всіх у цей день були заповнені чим завгодно, тільки не урочистістю поточного моменту…
Евакуація
Похмуре слово зі страшним присмаком воєнних років, ось вже кілька днів важким каменем висіло у весняному повітрі. І саме сьогодні, 25 травня, з Журби по закінченню лінійки вивозили дітей-випускників 8 і 10 класів, яким ще десь потрібно було здавати екзамени. Поки розвозили по домівках (у школі, при який був інтернат, вчились також діти із сусідніх, не таких вже й близьких сіл – Желудьовка, Підчашшя, Ситовка, Грязива, Магдин). Це і був, так би мовити, перший етап евакуації.
До школи під’їхав червонопоясий ЛАЗ, в який по одному запускали школярів. Перед тим, як зайти в салон, вони ретельно витирали ноги об вологу ганчірку на вході, яку увесь час міняли.
Хоч діти їхали додому, дорослі, які їх проводжали, чомусь тихо плакали. Схлипували і самі діти – хто від чого. Скажімо, восьмикласниця і відмінниця Лєнка гірко плакала, бо не встигла здати підручники у бібліотеку. Вихователька інтернату Галина Григорівна гладила її по голові і заспокоювала, щоб не хвилювалася, мовляв, їх уже списали.
Одразу за селом автобус з дітьми зупинився, на спеціально обладнаному посту чоловіки у спецформі мили йому колеса, прямо зі шлангів. Проводилася ця процедура якраз навпроти місцевої ферми, де у цей момент відбувалось щось неймовірне. Поросячий виск та гуркіт стояв такий, що увага дітей мимоволі переключилась із дозиметристів за вікном на дійство на території ферми. Тварин, так само, як і дітей, евакуйовували саме сьогодні: двоє чоловіків брали порося чи теля за ноги і, розгойдавши, закидали у кузов машини. Поросята верещали, наче їх різали. Діти дивились на все те широко відкрити від жаху очима. Їм здавалось, що тварин убивають. Вчителі заспокоювали, мовляв, просто ферму вивозять…
Тих дітей, кому цього року не потрібно було здавати екзамени, а це більшість учнів школи, мали евакуйовувати завтра з самого ранку – за межі області, на все літо. Саме їх батькам було велено перевдягти дітей у все нове і з собою дати по дві пари білизни.
Наступним етапом мала стати евакуація усіх жителів Журби.
Край лісу
10 клас Журбівської середньої школи 25 травня мав тверді наміри відсвяткувати на природі останній дзвоник. Попри всі заборони, страхи, попередження, попри вже розпочату евакуацію. Попри здоровий глузд, над яким брало верх відчуття дарованої останнім дзвоником свободи дорослого життя.
Гроші на випускний заробляли усім класом. Ходили на посадки дуба, сосни. Кожен із 26 випускників на момент свого 17-річчя вже посадив дерево. І не одне. Всього назбирали 400 карбованців (сума на кінець 80-х зовсім немала), бо ж планували надзвичайне свято – зі столами у сільському клубі, які ломляться від їжі та випивки, гостями, танцями до ранку. Клас був великий і дуже веселий, дружний. Отож хотіли, щоб і прощання зі школою було особливим. Воно і стало особливим.
Поспіхом закупили спиртне, їжу – і на мотоциклах у ліс. Ні, не у ліс. Згадали, що їх фізик і класний керівник Віктор Володимирович застерігав, що саме там найбільша радіація. Жителям лісових сіл, мабуть, з молоком матері прищеплюється особливе ставлення до лісу. Він, як член родини – годує, оберігає, зігріває. Через ліс проходять усі сільські дороги – на сінокоси, пасовища, до школи, якщо вона у сусідньому селі… Ліс – це робота для батьків, які все своє життя тут збирали смолу, пиляли-рубали дерева, котрими безперервно вантажили МАЗи. Для дітей ліс – це ще й місце для пригод. Хоча не лише пригод: гриби, ягоди приносили додатковий дохід у сім’ї, перш за все, завдяки праці дітей.
Тому усвідомити, що близький і рідний ліс, усі стежинки якого, усі рівчачки і кущики, сховані у моху колодязі, усі грибні і ягідні місця якого знаєш напам’ять, перестав бути другом, важко було навіть дорослим, не кажучи вже про дітей. Але отой неспокій і загальна тривога, котра панувала у школі в останні дні, якою були пронизані усі застереження вчителів, зробили свою справу – у ліс не пішли.
Зупинились у полі, недалеко від березового гаю. То було величезне колгоспне поле, засіяне житом. Під кінець травня жито вже витягнулось аж в пояс, заколосилось, прибралось польовими квітами та смиренно чекало повної зрілості. Близькість лісової свіжості, запах ще вологої від весняної повені землі, молодої трави морочили голову – чи то щастя від краси першої дорослої весни так мережило душу, чи випиті 50 грам швидко опановували свідомість.
Про радіацію тоді не думали. Радіації тоді не боялись. Страшною вона була лише у розповідях Віктора Володимировича. Пов’язані білими хустками, розчервонілі дівчата голосно сміялись, жартами реагували на хлопчачі залицяння. А потім заспівали…
…Край великого, окропленого смертоносною невидимою бідою лісу, посеред поля, засіяного ще не стиглим житом, якого вже ніхто ніколи не збере, останні випускники школи далекого поліського села з символічною назвою Журба, зі слухняно покритими білими хустинками головами, омивали своє щастя і свою біду.
Випускний
26 травня рано-вранці з Журби організовано вивозили дітей не випускних класів, не зв’язаних екзаменами та вступом. Їх евакуювали кудись далеко. Хтось із сільради згарячу сказав матерям, мовляв, не знаю, чи ви вже побачите їх. І ті почали голосити. Втім, як з’ясувалося згодом, вивезли дітей лише у Вінницьку область, у піонерський табір чи санаторій, на все літо.
А вже через кілька днів, як і обіцяли, прямо по домівках у автобуси збирали випускників – з речами. Куди поїдуть ці – ніхто не казав. Чомусь дуже багато в ці дні було невідомості. Саме грізна невідомість і всепоглинаючий страх заполонили поліські села наприкінці весни 86-го. Це були ті села, які волею долі виявились не настільки поруч з атомною станцією, щоб одразу стало зрозуміло, що залишатись тут небезпечно, але і не настільки далеко, щоб жити тут було безпечно.
Цього разу невідомість для дітей швидко закінчилась – за десяток кілометрів від Овруча, у селі Покалів. Школа велика, місцевість польова (менша загроза радіаційного забруднення), жити є де. Тут восьмикласникам та десятикласникам із Журби і запропонували здавати екзамени. Їх поселили у місцевий інтернат, поруч – вчителі зі своєї школи. Саме у ці дні вчителі і учні стали однією сім’єю, їх об’єднала велика і невідома своїми наслідками біда. І тих, кого любили, і тих, над ким сміялися, і тих, кого боялись. Разом сиділи вечорами, говорили про те, як жити далі, разом плакали, і дитячі та дорослі сльози були однаково гіркими. А ще було дуже боляче, коли місцеві дорослі відверталися, переходили на інший бік вулиці, а діти били шибки у кімнатах і кидали якимось камінням. Чому так сприймали? Мабуть, боялись того, про що нічого не знали. Приїжджі люди асоціювались з якоюсь дуже великою бідою і тому самі здавались загрозою.
Годували після інтернатовської іжі в Журбі дуже добре. Особливо запам’яталась курятина. Її було аж занадто багато. Але якось та їжа наче у горлі застрявала. Дуже хотілось додому. Врешті не дуже здорова моральна атмосфера вилилась у те, що екзамени почали здавати, за, так би мовити, спрощеною процедурою – кожного дня, і ні про яку підготовку мова, звісно, не йшла.
Якось в інтернат завітав сам завідуючим райвно. Поговорив з кожним медалістом, запропонував направлення на навчання – кому куди. Починалась вступна кампанія.
…Випускного, як такого не було, але випускні сукні дівчата повдягали. Якесь коротке зібрання, вручення атестатів і … вільні. Школа у Покалеві знаходиться на горбі. Від неї аж до дороги, де автобусна зупинка, ведуть довжелезні сходи. Саме по тих сходах урочисто спускались випускниці Журбівської середньої школи 1986 року, у святкових сукнях, які розвивалися від легкого літнього вітерцю, юні і гарні. Спускались до автобусної зупинки, щоб їхати додому, і на очах блищали сльози, бо цей спуск замінив їм усе, про що так довго мріяли – випускний бал, зустріч світанку .. Далі кожен пішов своєю дорогою.
Через 20 років
Наступного разу цей клас зібрався лише через 20 років. Приїхали, хто зміг. Як правило, зустрічі випускників проходять у стінах рідних шкіл, або вони обов’язково навідуються у школу. Отож і випускники 86-ого року поїхали у Журбу. Їхали вузькою камінною дорогою, яка колись була широкою і світлою, дивувались, як все навкруги заросло лісом і як не змінилась сама дорога. Не дивно, що школу свою проїхали і інтернат не помітили за деревами, кущами, чагарниками. Нема більше села, нема школи. А мине не так багато років, не залишиться від неї навіть сліду, бо дах давно завалився, стіни попадали, ліс – навкруги, ліс усередині. Тільки пам’ятник юним піонерам, хоч і покалічений часом, але ще нагадує про шкільні роки. Сумно. Гірко. І знову сльози на очах вже дорослих людей. Шістьох із них вже нема на цьому світі. Ота страшна психологічна травма на початку дорослого життя багатьом знівечила долю, кинула у бездну відчаю.
Фото надано автором статті.
Фото надано автором статті.
Живуть нині, розкидані, по всьому світові, колишні учні Журбівської школи, і 86-року випускники, і попередніх, і ті, хто доздобував середню освіту вже у інших школах. Живуть кожен своїм життям, але всі – з однаково великим болем у серці. Вже дітей мають, а хтось і онуків. А той біль не стихає. І я серед них.
Тетяна Духновська