Могутній опір поневолених українців і білорусів, свавілля магнатів і шляхти вкінець ослабили Річ Посполиту, і кінець її був неминучим. У військових діях Росії проти польських конфедератів (1768-1769 рр.) перше бойове хрещення отримав капітан М.І.Кутузов (з с. Горошки нині Володарськ-Волинського району) при штурмі польських окопів біля Овруча на р.Норинь.
Рота, де він служив, входила до складу Астраханського полку (полк О.В.Суворова). Після третього поділу Польщі Правобережна Україна, і в т.ч. Овруч, відійшли до Російської держави. З 1794 р. місто увійшло до Ізяславського намісництва, а з 1797 р. – до складу Волинської губернії. На той час в ньому налічувалось 539 дворів і 4,5 тис. населення. Під час Вітчизняної війни 1812 р. у вересні в Овручі зосередилось народне ополчення Полтавської губернії, а в листопаді – частини 30-тисячного ополчення Волинської губернії, в складі якого перебувало багато ратників з Овруча, що брали потому участь в закордонному поході 1813 року. По війні наказом Київського військового генерал-губернатора повітові міста Волинської губернії були поділені на 2 групи. Овруч, як і Кременець, Луцьк, Ковель, Рівне, Острог, Володимир і Старокостянтинів, було віднесено з 21 серпня 1837 р. до “другокласних міст” з поділом на 3 квартали.
В місті було визначено одного приватного і 3 квартальних приставів, призваних посилити поліцейський контроль і разом з тим виконувати “функции городничих” на випадок хвороби останніх, отримуючи жалування з міських доходів”. А міські доходи, як свідчить кошторис за 1850 рік, навіть з урахуванням доходів з водяних млинів, міських ваг, чвертьпроцентного збору з об’явлених капіталів, з торгуючих селян, складали аж 1941 руб. 3/4 коп. Цікаві і видатки: на утримання міського магістрату: секретареві 200 руб. сріблом на рік, 5 канцеляристам – 260 руб. 14 коп., городничому – 100 руб., на харчі 4 пожежним коням з оковкою їх – 243 руб. А ось на ремонт доріг – 20 руб., на освіту – ні копійки. Що ж до медицини, то виділялось 15 руб. на виписку медичного журналу.
Проте вже багато років міст через Норинь був аварійний, і скарги купців та населення лились рікою. Тільки втручання ген-губернатора і проведення аж 3 торгів дали результат – його взялись побудувати купці 3-ої гільдії – Станіслав Кашперовський і 2-ої гільдії – Юнелозин. 26 травня 1837 р. міст було урочисто відкрито, і по ньому можна було їхати без побоювання провалитись в річку. Введення в експлуатацію моста до певної міри стимулювало господарське життя міста. В 1876 р. в Овручі було 6 фабрик і заводів з виробництвом на суму 2445 руб. Число робітників – 7, а у всьому повіті – 42 заводи і фабрики, де працювало 164 чоловіки і сума виробництва складала 34086 руб.
| В т.ч. місто: |
сума виробн. |
робітн. |
| шкіряних – 3
свічних – 1
воскобійних – 1
пивоварних – 1
В повіті:
шкіряних – 20
винокурних – 5
смоляних – 10
залізних – 4
гончарних – 2
скляних – 1 |
530 руб.
900 руб.
600 руб.
415 руб.
5995 руб.
20550 руб.
5025 руб.
1216 руб.
350 руб.
890 руб. |
4 чол.,
1 чол.,
1 чол.,
1 чол.
24 чол.,
43 чол.,
49 чол.,
34 чол.,
4 чол.,
10 чол. |
За кількістю пасік і збираного меду Овруцький повіт займав І місце у Волинській губернії. Щодо технічного прогресу, то він обходив місто стороною. В огляді Волинської губернії за 1876 р. констатується, зокрема, що “из уездных городов не имеет до сих пор телеграфной связи один город Овруч, который, находясь совершенно в стороне, этим самым является окончательно изолированным”.
Переглядаючи запилені архівні стоси, переконуєшся мимоволі, що нашому місту в ті роки просто не везло. Чого коштував, наприклад, градобій в 1877 р., наслідки якого оцінили в 10 тис. сріблом, страшна пожежа 1863 р., коли буквально за 2 години при сильному вітрові згоріло 670 будинків, в яких проживало 1500 сімей. Збитки склали неймовірну цифру – 796388 руб. 23 1/4 коп.
Предводитель дворянства в донесенні Волинському губернатору писав: “После этой страшной катастрофы город наш представляет печальное зрелище, все почти его пространство сплошь покрыто грудами развалин и пепла, и едва ли он собственными силами будет в возможности когда-либо оправиться”. Факти не без інтересу – в місті уціліли православні церкви, костьол, міська в’язниця (нині поліклініка), казначейство і училищний будинок, а в місто було командировано генерал-майора графа Бобринського для роздачі погорільцям 5 тис.руб. На тому і закінчилася царська допомога.
Дещо раніше, в 1831 р., в місті розпочалася епідемія холери, яка забрала життя 15 чоловіків і 27 жінок з 156 хворих (лікувався кожен, як міг, в основному часником і димом лісових трав).
На низькому рівні перебувала освіта. До 1773 р. в місті існувала єзуїтська колегія, де викладання велось польською мовою. Після ліквідації її 1796 року створено в Овручі трикласне повітове училище, що підпорядковувалось Краківській академії (адже більша частина колишньої Речі Посполитої тоді входила до складу Російської імперії) та Овруцькому базиліанському монастирю. У ньому навчалося близько 150 дітей. В 1806 р. трикласне училище було перетворено на чотирикласне, а ще через піввіку, в 1860 р. з м.Полонного Новоград-Волинського повіту за вказівкою попечителя Київського навчального округу М.І.Пирогова було переведено в Овруч дворянське училище, в якому здобували освіту 22 учні із заможних родин повіту.
Саме на цей час припадає діяльність овручанина Віктора Єгоровича Граффа (1819-1867) – видатного вітчизняного лісівника, піонера степового лісорозведення. Закінчивши Петербурзький лісовий інститут, В.Є. Графф створив і очолив Велико-Анадольське показове лісництво, довівши можливість розведення лісу в таврійських степах.
Рубіжним для народів царської Росії, в т.ч. і нашого українського Полісся, став 1861 рік – рік відміни кріпосного права. Проведена за дворянськими правилами, реформа боляче вдарила по селянах, хоча, в цілому, благотворно сприяла розвитку всіх сфер життя суспільства.
Вже на 1884 рік у місті налічувалось 295 ремісників, ставали до ладу нові, хоч і невеликі, підприємства – 28, в т.ч. друкарня. Найбільшим серед них був Усівський паркетний завод засновника концесії, італійського підприємця Педротті. Для цього заводу і було проведено зі ст. Білокоровичі Південно-Західної залізниці гілку (“ус”) в лісовий масив, а переселенці з Київської, Волинської, Кам’янець-Подільської губерній розкорчовували лісові ділянки, зводили собі житло і корпуси заводу. Так і народилось с.Усове, чудовий дубовий паркет якого знала до І світової війни майже вся Європа.
Відомим серед промисловців був і лісопильний завод Наймана в Ігнатполі. А ось на селі земельні проблеми ставали все гострішими. Так, у Чернеговщині – 24 д
ворам колишніх кріпаків поміщика Ейсмонта виділили 162 десятини землі за великий викуп: кожному заплатити 112 руб. за присадибну землю, за польові угіддя – 512 руб.16 коп., відробити 77 днів влітку та 50 взимку, заплатити оброку грішми 279 руб. Ейсмонтові ж залишився і весь лісовий масив. Селянам Виступовичів передавалось 965 дес. найгіршої (пісок, “щирець”) землі по 176,9 руб. за 1 дес., що перевищувало ринкову вартість землі у 7 разів. До того ж, поміщиця Козловська залишила за собою всю площу лісу (а село ж розташоване у лісовому масиві!), випасів і сінокосів, а викупну землю передала селянам у 413 шматках. Тому-то селяни і не вилазили з боргів.
Раківщина. Тут станом на 1859 р. налічувалось 40 дворів, з яких у 20 господарів було по 1 коню, а в інших тягла не було зовсім. За незначні шматки землі селяни повинні були виплатити хорунжому Тржецяку 1385 руб. 20 коп. та відробити влітку 101 і взимку 66 днів. За випас худоби теж доводилось відробляти поміщикові в жнива по 5 днів.
Невгоди. Через бідність селяни відмовлялись від додаткових наділів і цілою сільською громадою виявили бажання перейти на оброк до поміщика А.Питожновського.
Листвин (колишні Раліоновичі, Петраші, Листвин, Рудня Франківка). Землями тут безроздільно володів лейтенант гвард.полку К.І.Чудовський. В 1861 р. старшина об’явив про волю, і в честь цієї події три дні дзвонили у дзвони в церкві, цілувались. Проте передчасно, бо понад 16 тис. дес. землі такі і залишилось у поміщиці Раух, яка перекупила володіння Чудовського із-за хорошої землі і, особливо, з-за могутніх дубових борів, які перепродала італійцям на варварське винищення їх.
Можари (чи не від вироблюваних тут в часи Київської Русі закритих возів-маж, які використовували чумаки?). В поліцейських архівах за 60-і роки ХІХ ст. збереглася справа Степана Монджревського, жителя с.Можари. “Цей небезпечний бунтар, – говориться в поліцейському донесенні ген. губернатору, – роз’їжджає по селах і підбурює селян не платити поміщикам за землю, не відбувати за неї жодних повинностей “так как земля, которой они нынче пользуются, их собственная и за нее не следует возмездие помещику”. Степана Монджревського (певно, на польський лад виписане прізвище Можарівський) – організатора селянських виступів у сусідніх селах Велідники і Скребеличі, було врешті заарештовано і вислано до Сибіру на каторжні роботи.
Подібних фактів було чимало і по інших селах Овруцького повіту. Тому-то і був цей благословенний край одним з найбідніших в Російській імперії. “Кросна” для виробництва домотканої тканини і личаки, як основне взуття, будинки, що топились “по-чорному” (без димаря) – таким було воно, важке селянське життя наших прадідів.
Мій край, де я зріс і родився,
Знав радощів мало й утіх,
Дивилося в небо Полісся
Крізь дірки солом’яних стріх.
Займаючи за площею перше місце серед 12 повітів Волинської губернії (9278 кв.верст, бо до Овруцького повіту входили нинішні Єльський Білорусі, Поліський Київської області, Народицький, Коростенський, Лугинський і Олевський райони), наш повіт був порівняно малонаселеним та надзвичайно слабо розвинений в економічному відношенні.
І ось вже світ вступає в ХХ ст. – століття електрики, автомобіля, розщеплення ядра, численних революцій, соціальних експериментів на державному рівні і 2 світових воєн.
В цей новий світ овручани вступили сповнені надій. Зросло населення міста. В ньому вже проживало 11040 осіб (5427 чол. і 5613 жінок) з числа міщан, купців, ремісників та селян-власників. 317 дворян, 145 представників православного та іудейського духовенства складали його еліту. Дещо зросла і промисловість, зокрема, з’явились карликові скипидарні, гуральні (в районі нинішнього консервного заводу), майстерні по виробництву черепиці, лісопилки, паровий млин, власниками яких були Авринський, Дзердзієвський, Рабинович, Гольдфарб, Залізняк, Кацнельсон. Винокурні заводи працювали в Піщаниці та Чернігівці, крохмально-патоковий – у Коптівщині. Успішну торгівлю рибою здійснював купець І-ї гільдії Лерман. Залізна хватка останнього гідна подиву. Так, початок війни застав купця в Архангельську, де він уже завантажив рибою багато вагонів. Коли військовий комендант наказав звільнити вагони, Лерман організував прес-конференцію, на якій заявив про своє бажання подарувати вагон сушеної риби доблесній російській армії безкоштовно. Цей почин було піднято на щит, а ген.губернатор Архангельська наказав відправити вагони купця-патріота додому, в Овруч.
В листі до Міністерства народної освіти перших років ХХ ст. дається така характеристика м.Овручу: “При весьма плохих путях сообщения и слабом развитии грамотности экономическое положение населения стоит на весьма низкой ступени. Лишь несколько лет тому назад по южной части уезда проведена линия Киево-Ковельской железной дороги. Промышленная деятельность выражается в примитивной разработке и отправке лесных материалов в необработанном виде и в нескольких винокуренных и пивоваренных заводах. Вследствие такого положения жители в общем бедны, живут в плохих лачугах и часто вынуждены покупать привозной хлеб за недостатком собственного”. Місто виглядало патріархально-бідно: навіть центральна Велико-Перербурзька вулиця була немощеною, 4 колодязі на все населення (найбільший – біля в’язниці, нині магазин № 10, найглибший, з найчистішою водою – на розі міської дитячої бібліотеки і вузла електрозв’язку, так званий будинок Цалка), лічені кам’яні будинки, каналізації немає. Найбільшими власниками житла були Горбуленко та Цалко, котрий раптово розбагатів після російсько-японської війни, на якій він був денщиком зниклого безвісти в Маньчжурії російського генерала. Зате ярмарки і базари знамениті. Певно, архангел Михаїл з герба допомагав по-старому. Знаменитою по-своєму була і Овруцька в’язниця, в якій, за переказами, свого часу недовго утримувався Устим Кармалюк. Суворим режимом її лякали арештантів імперії. То ж, певно, невипадково, що в роки першої буржуазно-демократичної революції тут відбулись гучні події, якими зацікавилась демократична громадськість царської Росії. 27 лютого 1905 р. політичні в’язні П.М.Шевчук, Т.Гримашевич, В.Балев, І.Федюк та інші оголосили голодовку в знак протесту проти жорстокостей адміністрації. 14 серпня цього ж року у в’язниці вибухнуло повстання. Розламавши грати і розібравши цеглу опалювальних печей, в’язні вигнали охорону і протягом 2 днів відбивали атаки жандармів. Тільки прибуле з Києва підкріплення зуміло приборкати повсталих. Наляканий уряд змушений був, крім 4 існуючих, створити в Овручі ще один поліцейський стан.
В місті та повіті поширювалась соціально-демократична література, в т.ч. через місцевого провізора, газета “Іскра”. У.П.Нестор, Дулін, Чумаченко, П.М.Шевчук, яких революція випустила з-за грат, на мітингах в Овручі, Гладковичах, Чернігівці закликали до повалення існуючого ладу. У Чернігівці ж перейшли до практичних дій. Селяни під керівництвом П.В.Самчука захопили ліс поміщика Канюки-Савченка і почали ділити, а коли жандармський загін хотів “навести порядок”, дали йому гідну відсіч. Житель с.Рудня Мечня Й.І.Цалко та П.Д.Демиденко з Листвина стали учасниками повстання на броненосці “Потьомкін”. Жителі с.Черепин спалили тік, скирти хліба та сіна місцевого пана, за що козаки з карального загону жорстоко відшмагали селян. Поміщицькі землі і сінокоси захоплювались селянами с.Словечне. Революція 1905 р. захлинулась, і знову запанували старі порядки. Прем’єр-міністр Столипін робить спробу розірвати хибне коло проблем, які затримували господарський розвиток російської держави, але у Києві був забитий. А проблеми лишились. Так, в 1912 р. біля с.Городець, в урочищі “Житень”, купець Толчинський збудував лісопильний завод, на якому працювало 2 пилорами і 12 циркулярок, що приводились в рух локомобілем італійської фірми. 10-12-годинний робочий день, нещадні штрафи вимотували місцевих робітників. Не дивно, що в 1913 р. на заводі відбувся економічний страйк. Активна позиція робітників і зростаючі щодня неустойки примусили капіталіста дещо скоротити робочий день і підвищити зарплату. А в цей час світ невпинно котився до світової війни, бо бажання розбагатіти за всяку ціну, розширити сфери впливу буквально розпирали груди імущих і в Росії, і Німеччині, і Австро-Угорщині.
Прагнучи краще підготуватись до майбутньої війни, власті Росії більше уваги приділяють її західним рубежам. Стає до ладу Коростенський залізничний вузол (до речі, спочатку він планувався в Овручі, та овруцькі повітові чиновники не приділили належної уваги і поваги до столичної комісії, і ті за щедрі підношення коростенців віддали перевагу саме їм), завершилось будівництво Овруцького Св.-Василівського собору, який відкрив сам цар Микола ІІ (до речі, начальником особистої охорони його був полковник Левківський).
Війна пішла для Росії зовсім не так, як думалось, і затяглась на довгі роки. Непопулярність її засвідчив бунт призивної селянської молоді в Норинську 17 серпня 1915 р. Не бажаючи іти на фронт, вони громили лавки багатіїв, побили багатьох місцевих чиновників. 20 липня 1915 р. понад 1000 новобранців розгромили приміщення військового пристава в Овручі та 3 горілчаних лавки. Обстановка в місті була такою “гарячою”, що місцеві власті втекли, викликавши збройну підмогу. Як наслідок, 200 чол. молодих людей потрапили на різні строки до в’язниць та в Сибір, а інших спішно відправили на фронт (перший залізничний поїзд пройшов через Овруч в 1914 р.).
Яким був Овруч на початку ХХ століття? Як відмічали сучасники, місто мало непривабливий вигляд, у ньому налічувалось 24 вулиці й провулки, три площі, проте жодного метра їх не було вимощено.
Освітлювались вони 40 гасовими ліхтарями. З 1103 будинків лише 53 були цегляні, а 110 – криті жерстю. На одне житло припадало в середньому 11 жителів. Оскільки вода в Норині малопридатна для пиття, має багато домішок, то населення користувалось колодязною, але кількість криниць була недостатньою.
У занедбаному стані перебувала охорона здоров’я. На одне лікарняне ліжко в 1904 р. припадало 1060 жителів, а на одного лікаря – 2830. Земська лікарня (нині пологовий будинок), що була збудована на кошти самих же овручан, мала 30 ліжок і обслуговувала весь повіт. Їхали сюди аж з Єльська.
В 1913 р. працювало 2 земських та 7 приватних лікарів (у т.ч. три зубних) і дві акушерки. Діяла аптека та 3 аптекомагазини. Погана вода, лікування хвороб, в основному силами знахарок, скупченість населення і пов’язаних з цим педикульоз, відсутність каналізації призводили до частих спалахів епідемій тифу, холери та інших інфекційних захворювань.
Слабо розвивалась народна освіта. Станом на 1910 рік в місті не було жодного середнього навчального закладу. Діяли лише 4 нижчі школи, де 15 вчителів навчали грамоті 445 учнів. Існувало 3 платні бібліотеки, доступ до яких бідним людям було закрито. Але оскільки життя вимагало грамотних робітників, то царський уряд змушений був відкривати одно-дво-трьохкласні школи у волосних селах: однокласне сільське училище у Виступовичах, церковно-приходську школу в Гошові, де навчалось 40 дітей і де “стан її жахливий”, початкову школу на 30 дітей в Норинську (педкадри – 1 учитель), однокласну земську школу в Покалеві (на неї держава в рік відпускала 350 руб., а 380 руб. давала община), однокласне училище в Шоломках (в 1910 р. на 524 жителів лише піп та поміщик Якухнов були грамотними), однокласні церковно-приходські школи в Бігуні, Левковичах, Словечному, Велідниках (1 вчителька, піп і відставний офіцер навчали до 100 дітей).
