Стаття наукового співробітника Житомирського обласного краєзнавчого музею Н. Кобилінської, що була надрукована в журналі “Народне мистецтво” №3-4 за 2000 рік.
Полісся…
Це самобутній і до недавнього часу забутий “Богом людьми” куточок землі на півночі Житомирщини, де народне мистецтво зберегло свою первозданність і архаїчність, де ще відчувається подих глибокої старовини.
Серед чудових витворів декоративно-прикладного мистецтва своєю самобутністю і особливістю орнаментів тут упевнено вирізняються килими.
ВАЖКО СКАЗАТИ, коли виникло килимарство в поліських селах, але свого розвитку воно набуло у XVII — на початку XIX ст. Потрібно відзначити, що воно існувало не в усіх поліських селах, а лише в “шляхетних”, тобто вільних від кріпацької залежності й порівняно заможніших. Це села Бехи, Дідковичі, Васьковичі, Михайлівка, Мелені, Купеч Коростенського району, Левковичі, Гошев Овруцького, Чоповичі Малинського, Бовсуни Лугинського району та інші.
Килими виготовляли як для власних потреб, так і на продаж. Ткали килим три-чотири місяці вручну на кроснах або ткацьких верстатах. Назва “кросна” пов’язувалась первісно з вертикальним типом верстата, який мав вигляд рами з вертикальною основою. З бігом часу кросну замінив досконаліший горизонтальний верстат (“станок”), хоча конструкція його також проста. Він розрахований на ткання полотна, тому майже всі поліські килими були з двох полотнищ (“пулок”), які потім зшивали посередині. Для виготовлення килима використовували чотири поножі і міцне калинове бердо (“блят”) №12. Для основи брали лляну зсукану вдвоє нитку, іноді додаючи конопляну. На піткання йшла вовняна фарбована пряжа.
Серед технік чи не найдавнішою є так звана техніка “в спуск”. Майстриня вираховує потрібну кількість ниток основи і через них протягує нитку піткання, потім перекладає за сусідню нитку основи. При цьому утворюються наскрізні щілини — “вічка”. Інший спосіб ткання — ткання “у лавку”. В процесі роботи на межі двох різних кольорів нитки піткання перевиваються на спільній нитці основи і дають щільне з’єднання двох кольорів, при цьому не потрібно постійно рахувати нитки основи. Цей спосіб найпростіший.
Краса виробу часто-густо залежить від кольорів, використаних у процесі ткання, тому фарбуванню пряжі надавали особливу роль у килимарстві.
Найпоширеніші в поліських килимах червоний, зелений, білий, жовтий, чорний, синій кольори. Фарби виготовляли за рецептами, які часто зберігали в таємниці й передавали з роду в рід. Існували й загальновідомі способи. Різні відтінки жовтої добували з лушпиння цибулі, гречаної луски, соняшникового цвіту, коріння кінського щавлю. Крушина давала чотири різні фарби: червону, зелену, жовту і коричневу. Використовували дубову кору, вільхові бруньки для чорного і коричневого кольорів. Червону фарбу добували з материнки, а також червецю. З гарбузового листя та споришу одержували зелену та інші.
Кольори, що оточують нас, помітно впливають саме своїм забарвленням. Одні викликають радісні відчуття, інші залишають байдужими, є й такі, що відбивають тільки негативні емоції (смуток, жаль тощо).
З давніх-давен у багатьох народів урочистим кольором, символом життя, відради, краси і кохання був хвилюючий червоний. Йому слов’яни надавали іде значення оберега. Заспокійливий зелений — символ весни, надії, зростання і розквіту. Синій вважали кольором богів, що відводять від людей лихо. Жовтий та білий у різних історичних і національних культурах дістали семантику священності, святості, верховенства, тобто причетності до божественного. Із тварин білим кольором наділені лише кінь, півень, хорт.
Поряд із символікою кольору важливе місце належить символіці орнаменту. Протягом тисячоліть у різних народів сформувалася його особлива знакова система, характерна тільки для них. Поліський килим доносить зашифровану систему язичеського світогляду древлян, нащадками якого є поліщуки. Для оздоблення виробу використовували геометричні, рослинні, зооморфні мотиви, які були пов’язані з стародавньою символікою знаків. Наприклад, змієвидні лінії оберігали від усякого зла, восьмикутні зірки, квадрати — знаки щастя, квіти — символ родючості і т. ін.
Поширеними на Поліссі були килими “в кулаки”, “в круги”, “в козака”, а також вазонні композиції. Але якщо вище згадані орнаменти бачимо в килимах інших регіонів України, то орнамент “в козака” — лише на Поліссі. “Козаком” народні майстрині називають фігурку з ромбовидною голівкою і опущеними руками, яка нібито сидить верхи на коні. Назва “козак” з’явилася набагато пізніше, ніж сам орнамент. Можливо, “козак” виступає як жіноче божество. Тепер його називають Берегинею — матір’ю всього живого, богинею родючості, природи і добра. Берегиню найчастіше зображали з піднятими руками (знак захисту), іноді, як у поліських килимах, з прибогами — кіньми по обидва боки. Антропоморфна фігурка в полісян завжди червоного кольору на тлі білих коней. Дикий кінь став символом святості ще в палеолітичну епоху. Вершник на коні — персонаж із символікою верховенства, первинності, царственності, повновладдя. Слов’яни вважали вершником і бога сонця Дажьбога, також це міг бути бог скотарства Велес. Отже, “козак” виступає як уособлення божества слов’ян. Елемент “в козака” бачимо й у квіткових композиціях як землеробський символ родючості.
Окрім образу Берегині, до українських орнаментів увійшли й інші тотемічні знаки часів язичництва. Різноманітність орнаментальних форм, їх зміст глибоко сягають корінням у духовне буття українського народу, його потяг до прекрасного.
Н. КОБИЛІНСЬКА,
науковий співробітник Житомирського обласного краєзнавчого музею