Історія села Словечне

Словечне — село, центр сільської Ради, розташоване на березі річки Словечної, притоки Прип’яті, за 33 км на захід від районного центру, за 15 км від залізничної станції Велідники, на автошляху Овруч-Словечне. Населення — 1964 чоловіка. Сільраді підпорядковано села Антоновичі, Дуби, Задорожок і Тхорин.
Ще в давні часи на території Словечного селилися люди. Свідченням цього є виявлені поблизу села поселення доби бронзи та давньоруський курганний могильник, а на околиці с. Антоновичів знайдено бронзові прикраси скіфського періоду.
Вперше Словечне згадується 1566 року в описі Київського воєводства як село Овруцького староства. Більшість населення займалася землеробством: вирощувала зернові й городні культури, а також — бортництвом і рибальством. Село було приписане до Овруцького замку. Тяглові селяни виконували різні роботи на замковій землі, лагодили дороги, оборонні споруди, мости, а також платили податок грішми й медом.
Після Люблінської унії (1569 року) Словечне перейшло у власність польських магнатів Потоцьких, які нещадно визискували місцеве населення. Тривалість панщини становила три й більше днів на тиждень. Соціальний гніт доповнювався національним. Жителів насильно обертали у католиків. Селяни під час визвольної війни українського народу (1648-1654 рр.) брали активну участь у боротьбі з шляхтою у складі Овруцької сотні Київського полку. 1667 року Словечне знову підпало під владу шляхетської Польщі. Соціальне становище селян ще більше погіршало. Потоцькі постійно збільшували повинності. Сваволю пана ніщо не стримувало. Він у своєму маєтку був повновладним господарем. У 1679 році доведені до відчаю селяни повстали. Вони напали на панський двір, знищили панське майно. Виступ було придушено, а багатьох його учасників кинуто до в’язниці.
Початок XVIII століття на Правобережній Україні був періодом дальшого посилення експлуатації трудящих мас. Посполиті Словечного щотижня відбували 5 днів панщини, до якої додавалася ще й «сторожчина». В другій половині XVIII ст. на Поліссі дальшого розвитку набувають кустарні промисли, зокрема, в селі розвивалися поташне виробництво, обробка деревини. Зросла торгівля лісом, поташем, виробами з дерева, лляним полотном та іншими товарами. 1773 року Словечне віднесено до категорії містечок. Після возз’єднання 1793 року Правобережної України з Росією з 1797 року воно увійшло до Овруцького повіту Волинської губернії.
В умовах царського режиму становище трудящих залишилося дуже тяжким. Селяни, як і раніше, зазнавали поміщицької сваволі. В одному з листів до повітового суду вони скаржилися на поміщицю Чудовську, якій у 60-х роках XIX ст. належав маєток, що вона для влаштування парку відібрала у них кращі земельні ділянки, а замість них виділила зовсім непридатні.
На час проведення селянської реформи 1861 року в Словечному налічувалося 64 двори, в яких жило 142 ревізькі душі. Згідно з уставними грамотами селянам виділили 627 десятин землі. 4,4 десятини, які вони одержали на ревізьку душу, не могли прогодувати сім’ю, бо врожайність на бідних, кислих, супіщаних ґрунтах була низькою — не більше 20 пудів з десятини. Постійні злидні, прогресуюче безземелля штовхали селян на боротьбу проти визискувачів, яка проявлялась у заорюванні землі, порубці лісу поміщика. Так, 1886 року селяни Словечного самоправно викосили поміщицькі сіножаті, їхні дії були настільки рішучими, що управитель маєтку звернувся за допомогою до волинського губернатора, бо поліція виявилася безсилою. Заворушення було придушено. Суд жорстоко покарав його організаторів.
Містечко 1863 року стало волосним центром Овруцького повіту. За період з. 1868 по 1899 рік кількість дворів зросла з 145 до 257, а населення з 1430 до 1580 чоловік. Тут працювали водяний та паровий млини, ґуральня, до 1896 року діяло 5 чавуноливарних та залізоробних рудень.
Початок XX ст. вніс деякі зміни в життя населеного пункту. За 48 км від нього пролягла залізниця Київ — Ковель, рух по якій відкрито у 1902 році. Проте промисловість розвивалася слабо. На 1913 рік у містечку працювали водяний та паровий млини.
Незадовільним залишалося медичне обслуговування. 1864 року в Словечному був фельдшер, існувала приватна аптека. Напередодні першої світової війни відкрито земську лікарню. В 1864 році почала діяти парафіяльна школа. На 1913 рік працювали двокласне училище, невеличка народна бібліотека.
Багато горя і злиднів зазнали жителі містечка в роки першої світової війни. Всіх дорослих і здатних до військової служби чоловіків було відправлено на фронт, з яких багато загинуло. Значно скоротилися посівні площі. Населення Словечного з задоволенням зустріло Лютневу революцію 1917 року, сподіваючись, що вона дасть народу мир, землю, визволення від нестерпного гніту. Проте Тимчасовий уряд, який узяв владу в свої руки, не виправдав надій трудящих мас.
З великою радістю селяни Словечного сприйняли звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Ленінські декрети про мир і землю дістали загальне їх схвалення. Але приступити до здійснення соціально-економічних перетворень вони не змогли, оскільки владу захопили ставленики буржуазно-націоналістичної Центральної ради.
Лише в середині січня 1918 року, після того, як червоногвардійці визволили від українських буржуазно-націоналістичних військ залізничні станції Сарни, Олевськ, Лугини, в Словечному було встановлено Радянську владу. Однак наприкінці лютого містечко окупували кайзерівські війська. Восени 1918 року, коли в Овруцькому та Ровенському повітах розгорнулася партизанська боротьба, трудящі Словечного взяли в ній активну участь. Член підпільного повітового ревкому А. М. Радченко з 30 жителів містечка сформував партизанський загін5. Тоді ж створено партійний осередок і волосний підпільний ревком, який очолив Д. М. Вітченко. До складу його входили також А. Й. Навєт, А. Г. Горбачевський та Н. М. Бутова. Під керівництвом партосередку, підпільного ревкому в грудні партизанський загін визволяв Овруч від петлюрівців, а в січні 1919 року — й Словечне.
Вийшовши з підпілля, ревком приступив до здійснення соціалістичних перетворень. Були створені відділи: земельний, лісівництва, культосвітній, соціального забезпечення та охорони здоров’я. Але діяльності ревному чинила опір місцева контрреволюція. Для боротьби з нею сформовано загін робітничо-селянської міліції. Під керівництвом ревкому за короткий час проведено розподіл земель нетрудових елементів, велася робота щодо зміцнення бідняцьких господарств. Одним із центральних питань була заготівля хліба, який всіляко приховували куркулі, намагаючись викликати голод. Ціною великих зусиль весною селяни засіяли більшу частину посівних площ.
Та незабаром над містечком знову нависла небезпека. Скориставшись успіхами денікінців на півдні України, з заходу на Київ рушили банди петлюрівців. У середині липня, форсувавши річку Збруч, вони почали просуватися вперед. На початку вересня на лінії Олевськ-Зубковичі-Ємільчине частинам 12-ї армії вдалося на деякий час затримати наступ петлюрівців. З наближенням фронту в Словечному й волості активізувалися контрреволюційні елементи. Але повітовий та волосний ревкоми мобілізували трудящих на боротьбу з ними, посилили серед населення політичну агітацію, яка викривала підлі наміри ворогів Радянської влади. В середині вересня 1919 року на дільниці Олевськ-Ємільчине ворог перейшов у наступ. Радянські війська мужньо стримували натиск петлюрівців, які намагалися оволодіти Коростенським укріпленим районом. Ціною великих втрат ворог захопив Словечне. Частина жителів залишила містечко й у складі загону добровольців під керівництвом комуніста Дубравіна пішла громити ворога.
Наприкінці вересня Словечне було визволено від петлюрівців. Створений одразу ревком мобілізував трудящих на боротьбу з контрреволюційними бандами. Активну участь у ній брав комсомольський осередок, що оформився на початку грудня.
З кінця 1919 по лютий 1920 року в Словечному «хазяйнували» війська буржуазно-поміщицької Польщі. В районі містечка точилися запеклі бої. Частини 12-ї армії, що перейшли в наступ проти ворога, на кінець лютого визволили всю територію Овруцького повіту. Але 26 квітня війська інтервентів знову окупували Словечне.
Прорвавши оборону ворога, 22 червня частини 12-ї армії визволили містечко від інтервентів. Одразу було обрано містечковий і волосний ревкоми. Згодом створено містечковий та волосний комітети незаможних селян3, які розподіляли серед безземельних і малоземельних селян землю, вели боротьбу з куркульськими бандами, подавали допомогу біднякам у налагодженні їх господарств, заготовляли хліб. На початку 1921 року відбулися вибори містечкової Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. У липні відновив роботу партійний осередок4. У листопаді 1922 року відбувся перший волосний з’їзд Рад, присвячений 5-й річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Його учасники надіслали привітання В. І. Леніну, в якому поздоровили вождя з нагоди одужання і побажали довголіття.
За новим адміністративно-територіальним поділом 1923 року Словечне стало центром однойменного району. 4 квітня створено райком КП(б)У. Партійний осередок села на цей час налічував 26 комуністів. Перша районна партконференція, яка відбулася 20 жовтня, розглянула питання поліпшення землекористування, оскільки воно мало виняткове значення для району. Площа ріллі від загальної площі земельних угідь становила лише 21 проц. На кожні 100 чоловік населення припадало 26 десятин посіву. Комуністи спрямували зусилля трудящих на освоєння придатних угідь. Щоб залучити селян до активної участі в соціалістичному будівництві, багато уваги приділялося кооперуванню. У вересні організовано споживче товариство, а на початку 1924 року — товариство спільного обробітку , землі. В жовтні 1925 року в Словечному проведено свято врожаю, в якому взяло участь понад 1000 чоловік. На сільськогосподарській виставці, приуроченій цій події, демонструвалися досягнення перших колективних господарств, сільськогосподарські машини. Це свято стало традиційним.
Успішно розв’язуючи господарські справи, партійно-радянські органи багато уваги приділяли охороні здоров’я трудящих, які дістали змогу безплатно лікуватися. 1924 року в Словечному відкрито районну лікарню, де працювало 3 фельдшери. Діяла також аптека. На початку відбудовного періоду в селі не вистачало вчителів» підручників. Однак незабаром труднощі було переборено. Вже в 1920 році в Словечному працювала трудова семирічна школа, де 5 учителів навчало 130 учнів. 1924 року відкрито курси підготовки вчителів. Велася робота щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Створювалися гуртки й пункти лікнепу. Пожвавили свою роботу культосвітні заклади. 1923 року почав діяти районний сельбуд. Тоді ж відкрито бібліотеку.
Після відбудовного періоду процес кооперування селян ще більше пожвавився. В 1926 році розгорнуло роботу кредитне товариство, через яке селяни одержали на придбання сільськогосподарських машин 1900 крб. позики. При ньому працював пункт прокату сільськогосподарського реманенту. Для районного активу в 1929 році відкрито сільськогосподарські курси, на яких вивчалися чергові завдання колективізації та передовий досвід праці. Колективні форми господарювання швидко завоювали визнання у трудового селянства. Переконавшись у перевагах колективного господарювання, у вересні 1929 року селяни Словечного та п’яти навколишніх сіл об’єдналися в артіль «Здобуток Жовтня». За господарством закріпили 1186 га землі. Тут налічувалося 35 коней, 29 волів, 71 корова, 50 свиней, 98 овець та 63 голови молодняку великої рогатої худоби. Організаторами колгоспу стали колишні бідняки М. Д. Книшевич, Я. І. Карашук, С. С. Дрозд, М. С. Довбаш, О. Д. Шадура. У 1931 році з артілі виділилися в окремі колективні господарства хлібороби сіл Тхорина й Антоновичів. Колгосп «Здобуток Жовтня» рік у рік міцнів й добивався підвищення врожайності усіх культур. І в цьому допомагала йому створена 1930 року МТС, у якій тоді налічувалося 15 тракторів.
Значного розвитку набула охорона здоров’я трудящих. Напередодні Великої Вітчизняної війни у Словечному працювали лікарня на 25 ліжок, поліклініка, санепідемстанція, дитяча консультація, дитясла, аптека. У медичних закладах було 4 лікарі й 15 чоловік середнього медперсоналу. Зростав освітній рівень населення. 1928 року в семирічній школі налічувалося 7 учителів і 172 учні. Тут діяли також інтернат та дитячий садок. 1936 року семирічку перетворено на десятирічку. 1941 року у ній учителювало 24 чоловіка, які навчали 470 учнів. Тривала робота щодо ліквідації неписьменності серед дорослих. Працювало 6 пунктів лікнепу, де з 1926 по 1933 рік пройшло курс навчання понад 200 чоловік. На кінець 1935 року з неписьменністю в основному було покінчено. Значних успіхів досягнуто в роботі культосвітніх закладів. 1938 року відкрито районний будинок культури. У ньому демонструвалися кінокартини. Широкої популярності набула художня самодіяльність, зокрема хоровий та драматичний гуртки. Збільшився книжковий фонд районної бібліотеки й у 1940 році становив 7147 томів. З 1931 року виходила районна газета «Колективіст Словечанщини». Напередодні війни завершувалася радіофікація села.
Віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз перервав мирне життя районного центру. Коли ворог наближався до Словечного, на початку серпня створено підпільний райком КП(б)У та кілька диверсійних груп. 19 серпня 1941 року гітлерівці захопили Словечне. 3 перших днів окупації на території району почав діяти партизанський загін, який очолив секретар Житомирського підпільного обкому партії Т. Л. Гришан, до війни голова Червоноармійського райвиконкому. Народні месники висаджували у повітря мости, псували лінії зв’язку, проводили агітаційну роботу серед населення, організовували саботаж заходів гітлерівських окупаційних властей. У вересні поблизу с. Возничів знищено 7 автомашин з живою силою ворога. У листопаді партизани напали на ворожу автоколону й підірвали кілька машин. Гітлерівці за всяку ціну намагалися виявити й знищити партизанів. Переслідуваний великими силами карателів, загін змушений був перебазуватися на територію Лельчицького району БРСР, де спільно з білоруськими братами продовжував вести боротьбу проти загарбників. У січні 1942 року словечанські партизани знову повернулися в свій район. Незабаром поблизу с. Середньої Рудні вони потрапили у засідку і полягли смертю хоробрих у нерівному бою. Разом з ними загинули і їх командир Т. Л. Гришан та секретар підпільного райкому КП(б)У В. Д. Тарановський.
У листопаді 1941 року М. А. Посох, який утік із фашистського полону, створив в Словечному підпільну патріотичну групу, її члени дістали радіоприймач, записували зведення Радінформбюро й розповсюджували їх серед населення. Згодом патріоти встановили зв’язок з підпільниками сіл Сирниці, Усового, Антоновичів, Тхорина, Велідників і почали готувати напад на районну поліцію й жандармерію, щоб захопити зброю. Але операцію не вдалося здійснити. За доносом провокатора їх заарештували. По дорозі до Овруча підпільники перебили охорону й утекли в ліс, де влилися в партизанський загін «За перемогу».
ЦК КП(б)У 23 грудня 1942 року затвердив новий склад Словечанського підпільного райкому партії. Секретарем його призначив В. М. Ананкіна, колишнього голову Усівської сільради. Підпільний райком КП(б)У налагодив тісні зв’язки з населенням району, залучав його до активної боротьби проти німецько-фашистських загарбників. З його ініціативи у Словечному створено підпільну комсомольсько-молодіжну організацію, в якій активно діяли М. О. Вигівський, П. О. Верпівський, У. К. Омелянчук. Молоді підпільники розповсюджували серед населений зведення Радінформбюро, організовували диверсії, вели розвідувальну роботу. 1942 року на території району діяло вже 14 підпільних комсомольських організацій, у яких налічувалося 105 комсомольців6. Особливо активізувалася діяльність словечанських партизанів і підпільників восени. 11 і 12 листопада в районі Словечного приземлилася оперативна група Українського штабу партизанського руху в складі: С. Ф. Маликова, Л. Г. Бугаенка, А. В. Прокопенка, С. Ф. Степанова, І. М. Мельника та двох радистів6. Вона очолила керівництво партизанським рухом на території Житомирської області і в тому ж місяці з окремих загонів сформувала партизанське з’єднання С. Ф. Маликова. 26 листопада в район села прибуло партизанське з’єднання О. М. Сабурова, яке на території області закінчило свій рейд.
Словечанський район став партизанським краєм. Народні месники не давали спокою окупантам ні вдень, ні вночі. Гітлерівці, відчуваючи своє безсилля у боротьбі проти партизанів, шаленіли. Лише в грудні в Словечанському районі вони спалили 9 населених пунктів. Саме тоді карателі схопили комсомолку У. О. Омелянчук, яка наклеювала листівку на дверях сільуправи. Всю ніч патріотку били, але вона не видала товаришів. Вранці гітлерівці зігнали всіх жителів села і, погрожуючи розправою, примушували вказати на народних месників. Відповіддю було мовчання. Фашистські недолюдки відрахували з натовпу кожного третього (дітей, жінок, стариків) — 60 чоловік, зачинили в сарай, облили бензином і спалили. Разом з ними загинула й молода підпільниця.
4 грудня 1942 року партизани з’єднання О. М. Сабурова знищили в Словечному фашистський гарнізон численністю 200 чоловік, якому було доручено охороняти підступи до Овруча. У цій операції брали участь загін ім. Леніна та по дві групи з загонів ім. 24-ї річниці Червоної Армії та ім. Щорса. Оволодівши населеним пунктом, народні месники розставили на шляхах заслони й почали вивозити із складів зерно та роздавати його місцевому населенню. На світанку наступного дня з боку Овруча до Словечного підійшло 70 автомашин з ворожими солдатами й офіцерами. Оскільки сили були нерівні, партизани вирішили залишити село, але вранці 6 грудня після артилерійської підготовки вони знову зав’язали бій, який тривав 36 годин. Проти партизанів ворог кинув авіацію. Але ніщо не врятувало гітлерівців. Вони втратили понад 500 солдатів і офіцерів, 210 — було поранено, а також спалено 24 автомашини, склад зі зброєю і боєприпасами, приміщення поліції. Партизани захопили 2 міномети, 9 кулеметів, 129 гвинтівок і автоматів, 35 тис. патронів, кілька друкарських машинок, радіоприймачів та багато іншого майна. Було вивезено на свої бази 900 пудів хліба, 45 голів великої рогатої худоби, підготовлених до відправки в Німеччину. В цьому бою відзначилися І. Т. Родітєлєв, Л. Т. Ковтонюк, В. В. Буянов, М. І. Зімник, М. В. Таратута, Л. Я. Іванов та багато інших. Блискуче проведена операція принесла партизанам славу. В їх загони влилося понад 70 місцевих жителів.
Щоб запобігти дальшому розвитку партизанського руху, Житомирський генералкомісаріат і служба безпеки вирішили за будь-яку ціну розправитися з народними месниками. Почали стягуватися війська. Зосередивши в районі Бігуня-Словечного півторатисячний загін, гітлерівці вирішили оточити партизанів. У лютій злобі карателі спалили Словечне, Бігунь, Кам’янку, Тхорин, а 31 грудня розпочали наступ. Ведучи бої з окупантами, завдаючи їм великих втрат, партизани все ж змушені були відійти на північ, у глибину білоруських лісів і боліт. З новою силою розгорілася партизанська боротьба на території району влітку 1943 року. Восени 1943 року, коли Червона Армія, форсувавши Дніпро, почала визволення Правобережної України, партизанські з’єднання стали узгоджувати свої дії з наступаючими частинами 1-го Українського фронту. 15 листопада 1943 року партизани з’єднання О. М. Сабурова визволили село від німецько-фашистських загарбників, 20 листопада у Словечне увійшли війська Червоної Армії.
Багато лиха зазнали словечанці за роки тимчасової німецько-фашистської окупації. На місці села диміли згарища та валялися купи закінченої цегли. Гітлерівці зруйнували й спалили 307 будинків, культурно-освітні заклади, школи, лікарню, МТС, знищили всю тяглову та продуктивну худобу, колгоспні будівлі. В Словечному й 13-ти навколишніх селах окупанти стратили й спалили живцем понад 5 тис. чоловік, переважно жінок, дітей і стариків.
258 жителів села хоробро билися з ворогом на фронтах та в партизанських загонах. 185 з них нагороджено орденами й медалями, 137 загинули в боротьбі за свободу й незалежність рідної Вітчизни. Ціною величезних зусиль довелося відбудовувати зруйноване село. До весни довелося жити в землянках та наспіх влаштованих халупах. Весною на згарищах закипіла робота. Водночас з житловим фондом відроджувалися колгосп, МТС. Люди працювали не шкодуючи сил.
З допомогою держави, яка надала кредит, у 1944 році було відбудовано МТС, школу, клуб, хату-читальню. Цього ж року почав працювати маслозавод. Руку братньої допомоги простягнули словечанцям трудящі РРФСР, інших союзних республік. Словечне було настільки зруйноване, що районний центр тимчасово (до 1952 року) знаходився у Велідниках. Там перебували і всі районні партійні, радянські та комсомольські органи. Вони багато уваги приділяли становленню нового села, його економіки. Значний вклад вносили й комсомольці Словечного, яких 1944 року налічувалося 27. З їх ініціативи створено 3 комсомольсько-молодіжні ланки, що не шкодували сил для підвищення врожайності всіх культур та продуктивності громадського тваринництва. У 1945 році артіль «Здобуток Жовтня» виконала план розвитку тваринництва на 140 проц. 1950 року до неї приєднано господарства сіл Антоновичів та Бокиївщини, в результаті чого за колгоспом закріпили 2756 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1045 га орної землі. Як і раніше, провідними культурами залишалися зернові, льон, картопля. Прибутки артілі, які 1950 року становили 1253,3 тис. крб., весь час зростали. Так, 1953 року лише одне .льонарство дало прибутків 2800 тис. крб. Високопродуктивною працею особливо відзначилася комсомольсько-молодіжна ланка, очолювана членом ВЛКСМ П. М. Книшевич. Вона одержала з кожного гектара по 9,5 цнт льоноволокна та по 6,8 цнт льононасіння. За досягнуті успіхи 1954 року П. М. Книшевич нагороджено орденом Леніна. 1958 року кожен гектар посіву льону дав артілі 25 460 крб. прибутку. У 1962 році словечанські хлібороби вийшли переможцями в соціалістичному змаганні серед колгоспів області й удостоїлися перехідного Червоного прапора обкому КП України й виконкому обласної Ради депутатів трудящих. Рік у рік .підвищувалися врожайність зернових культур, картоплі, продуктивність громадського тваринництва. Якщо в 1959 році в колгоспі збирали з гектара до 8,1 цнт зернових, то в 1965 році — по 18 цнт. На кожні 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 57 цнт м’яса. За високі показники в праці 21 чоловіка нагороджено орденами й медалями, в т. ч. П. М. Книшевич — орденом Трудового Червоного Прапора, В. Д. Бухранського, засновника й голову цього колгоспу,— орденом Леніна.
Гідними трудовими подарунками хлібороби відзначили 50-річчя Радянської влади. В господарстві одержано з гектара по 18,2 цнт пшениці, 139 цнт картоплі, 6,3 цнт льоноволокна. На полях артілі працювало 13 тракторів, 11 автомашин, 4 зернові комбайни та багато іншої техніки. З електрифікацією села в 1965 році на тваринницьких фермах почали механізувати трудомісткі процеси. Міцна технічна база сприяла підвищенню дальшої продуктивності праці. В ювілейному 1970 році з кожного гектара одержано по 20 цнт пшениці, 148 цнт картоплі та по 8 цнт льоноволокна. На 100 га угідь вироблено по 60,5 цнт м’яса. Цього ж року 68 хліборобів удостоєно Ленінських ювілейних медалей. Словечанські колгоспники успішно завершили план восьмої п’ятирічки, за що ланкового А. І. Кальника, який виростив на площі 50 га по 230 цнт картоплі, нагороджено орденом Леніна, ~а голову колгоспу В. Д. Бухранського — орденом Жовтневої Революції. 1955 та 1959 рр. він обирався депутатом Верховної Ради УРСР. У дні роботи XXIV з’їзду КПРС П. М. Книшевич, яка обиралася його делегатом, присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, а на XXIV з’їзді КП України її обрано членом Ревізійної Комісії ЦК КП України.
Під керівництвом партійної організації (в 1972 році вона налічувала 88 чоловік) ще з більшим завзяттям трудяться колгоспники в дев’ятій п’ятирічці. Розгорнувши змагання за гідну зустріч 50-річчя утворення СРСР, вони в 1972 році зібрали з кожного гектара по 162 цнт картоплі, 235 — овочів, 397 — кормових буряків та по 10 цнт льоноволокна. Зросло господарство Словечанського лісгоспзагу, заснованого в 1960 році. За сумлінну високо-продуктивну працю 125 чоловік нагороджено орденами й медалями, в т. ч. ланкову М. М. Андросович орденом Трудового Червоного Прапора, 411 лісівникам присвоєно звання ударника комуністичної праці. Відмінних успіхів добився колектив лісгоспзагу за два роки дев’ятої п’ятирічки. Виробничий план 1972 року він виконав за 11 місяців і зараз докладає усіх зусиль, щоб достроково справитися з завданням третього року п’ятирічки. Далеко за ме-жами району відома продукція харчокомбінату: мариновані гриби, повидла, джеми, соки, компоти. В селі є також відділення районного об’єднання «Сільгосптехніки». На підприємстві працює 29 ударників комуністичної праці.
Значного розвитку набула торгівля. В селі — десять магазинів, у т. ч. чотири продовольчі, п’ять промтоварних, книжковий. З підприємств громадського харчування діє чотири їдальні.
Повсякчасно зростає і впорядковується населений пункт. За 1960— 1972 рр. в Словечному побудовано 102 будинки. Фактично на місці колишніх згарищ виросло нове село. Чепурні житла під сріблястим шифером та червоною черепицею потопають у фрукто-вих садах. Вулиці забруковані червоним гранітом, тротуари заасфальтовані. В грудні 1962 року з ліквідацією Словечанського району село ввійшло до складу Овруцького району.
Значних успіхів досягнуто в охороні здоров’я трудящих. 1952 року в селі збудовано нове приміщення лікарні на 175 ліжок, поліклініку. У медичних закладах працює 16 лікарів та 80 медпрацівників з середньою спеціальною освітою. Старша акушерка В. М. Бондарчук у 1971 році нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.
Великі зміни сталися в галузі освіти. 1952 року збудовано нове приміщення середньої школи. В 1972 році у ній навчалося 594 учні й працювало 34 вчителі. Після занять діти відвідують різноманітні гуртки у будинку піонерів, відкритому в 1963 році. Центром культурно-освітньої роботи в селі є будинок культури на 450 місць. Тут систематично демонструються кінофільми, проводяться різноманітні вечори відпочинку. 1972 року в хоровому, драматичному, вокальному, естрадному та інших гуртках налічувалося 150 чоловік. У дні підготовки до відзначення 50-річчя утворення СРСР самодіяльні митці виїжджали з концертними програмами до братньої Білорусії. На сцені будинку культури виступають професіональні артисти з Житомира, Києва, Кишинева та інших міст. Населення обслуговує бібліотека, в якій налічується 62 тис. книг.
Словечанці глибоко шанують пам’ять про тих, хто героїчними подвигами визначився в роки Великої Вітчизняної війни. 1962 року в селі відкрито музей Партизанської Слави, де представлені численні експонати, документи та фотографії, ш» розповідають про героїчні будні партизанської боротьби з ворогом під час тимчасової німецько-фашистської окупації. В книзі відгуків екскурсантів — запис севастопольських приладобудівників, робітників Ташкента, студентів з Грузії, вчителів з Челябінська, чернігівських учнів, воїнів Радянської Армії та ін. За період з 1962 по 1972 рік музей відвідало понад 1 млн. чоловік. Вісім років ним завідувала й віддала багато зусиль Г. О. Вигівська, колишня партизанська зв’язкова, дружин» секретаря підпільного райкому «партії В. М. Ананкіна. У 1964—1972 рр. музей нагороджено дипломами Міністерства культури СРСР, Міністерства культури УРСР, а в 1969 році йому црисвоєно звання народного. У 1971 році музей перетворено на відділ Державного історико-краєзнавчого обласного музею. Біля музею в 1970 році споруджено пам’ятник народним месникам, які полягли в бою проти німецько-фашистських окупантів. Славні сторінки минулого надихають словечанців на нові подвиги в ім’я Батьківщини.
Г. І. ДЕНИСЕНКО, Л. В. ДОВЖИЖ