Володимир – недаремно прозваний Великим – “перейшов Рубікон” і рішуче запровадив християнство на Русі. В 988 р. було охрещено в Дніпрі киян, через рік, в 989 році – охрещено в Норині древлян-овручан. На відзнаку цієї події в 997 р. на сусідній із Замковою горі було споруджено дерев’яну золотоверху церкву імені св. Василія Великого, ім’ям якого Володимира було наречено при святому хрещенні у Візантії. Вона простояла понад 100 років, і при ній ще за життя Володимира було засновано школу для навчання боярських та священицьких дітей (Грушевський. “Історія України”), а потім правнук Володимира князь Рюрік Ростиславович збудував на тому місці кам’яний Василівський золотоверхий собор, яким милувались всі люди землі Древлянської. Собор мав чудову акустику за рахунок вмонтованих у стіни глиняних глечиків-голосників, золотофонні фрескові описи інтер’єрів, що саме по собі було унікальним явищем в древньоруському мистецтві.
Та це чудо архітектурного мистецтва пережило однакову долю всіх православних храмів Південної Русі. В 1240 і 1299 рр. храм грабувався і руйнувався татарами, двічі руйнувався литовським князем Гедиміном, як покарання за вперту оборону міста.
З тих пір храм вже більше не піднімався з пустки, хоч всередині його руїн не раз зводились дерев’яні церкви, які, в свою чергу, палились численними нападниками. Та зведена з місцевого каміння і плінфи (тонка жовтава цегла), ця священна руїна простояла (збереглися фрески!) аж до початку ХХ ст. Вперше про відродження храму заговорив архієпископ Антоній в 1904 р., його підтримав синод, і з його подачі двічі на території від Балтійського моря до Тихого океану було проведено кружковий збір грошей “на восстановление святыни православия на Руси в г. Овруче Волынской губернии”. А потрібно було немало – понад 100 тис. золотих рублів. В травні 1907 р. реставраційно-будівельні роботи розпочались під керівництвом архітектора О.В.Щусєва та археолога П.П.Покришкіна. Було відновлено всю південну стіну храму з її несиметричними вікнами-бійницями, реставровано північну стіну, відновлено купол, який і розписували за зразками Спасо-Народицької церкви ХІІ ст. в м.Новгороді художник Блазнов, овручанин Корній Маркович Савенок, відомий майстер пензля Петров-Водкін (останній виконав, зокрема, два неканонічні сюжети “Каїн вбиває свого брата Авеля (Ярополк і Олег?) та “Жертво- приношення Авеля”.
О.В.Щусєвим було закуплено в Новгороді за 875 руб. 14 ікон у Спасо-Народицькій церкві. Частина з реставрованих в 1984 році ікон другого ярусу іконостасу виявилась творами православної школи Андрія Рубльова, і, за свідченням істориків, це є одним з найбільших відкриттів ХХ ст. Окрасою храму стали і придбані за особисті гроші царя Миколи ІІ (10.000!) іконостас, паникадило (хорос) і лампади.
З вересня 1911 р. в присутності царя Миколи ІІ, прем’єра Столипіна і Патріарха та близько 30 тис. жителів повіту і почесної варти Семчинського піхотного полку, учнів Овруцьких і Любарських двохкласних церковно-приходських та міністерських шкіл було урочисто відкрито Василівський собор, який став окрасою міста і є нині єдиним в області пам’ятником архітектури ХІІ ст.
Незвичайною окрасою цього величного храму була (і є нині) рака св.Макарія Овруцького, зроблена в майстерні Оловянникових в Петербурзі. В труну (з віконечком) покладено ікону св.Макарія та частину його мощей. Ікона ця роботи майстра Парилова. Премученик-архімандрит Овруцький і Канівський, Переяславський чудотворець народився в Овручі в 1605 р. в родині Токаревських (можливо, Торських). Прийняв чернецтво в 12 років і в 25 років поступив до монастиря Успіння Пресвятої Богородиці в Овручі (під іменем Макарія). Відомий на всю Русь Лазар Баранович в 1660 р. призначив Макарію сан архімандрита і місце настоятеля Овруцького монастиря, який він і очолював 12 років (показав себе чудовим організатором і компетентним воєначальником під час численних нападів татар, литовців). Потім очолив Канівський Успенський монастир (саме тут він проявив себе як чудотворець-цілитель, тут він передбачив і свою мученицьку смерть). 7 вересня 1678 р. турки увірвались до монастиря, а Макарія, що намагався зупинити їх хрестом, закатували і відрубали голову. Спочатку був похований в Каневі, потім перезахоронений в Черкаcах, а частина мощей – в Овручі. Канонізований. У пам’ять про нього щороку 20 вересня овручани відзначають День св.Макарія.
Часи Київської Русі характеризуються зростанням господарства древлянського краю. В зв’язку з потребами зрослого землеробства та потребами військової справи зросло і виробництво ковкого металу, побічним свідченням чого є назви сіл: Верхня, Середня, Нижня Рудні, Рудня Мечня, Рудня поблизу нинішнього с.Усове. Спочатку тут, в лісах серед боліт, на місцях виходу болотних залізних руд (мінонітів) споруджуються плавильні печі (горни) для випалювання деревного вугілля. Горни складались з обмащеного глиною дерев’яного каркасу. У верхній частині горна робили отвір для заповнення його вугіллям і болотною рудою, а щоб горіння було кращим, горни мали керамічні сопла – продухи. Цим досягалась температура до +700-800 градусів С. Цього було достатньо, щоб отримати метал.
Крім певної механізації у виробництві пряслиць, наші предки випарювали багато дьогтю, виробляли чудовий глиняний посуд, ткали тонкі відбілені лляні тканини, вичиняли тисячі шкір, творили буквально чудеса з дерева. А ще, як писав Іван Огієнко, “народ український (а древляни і були частиною цього народу) творив свої звичаї, як-от – родини, хрестини, похорони, свої вірування і свої переконання, утворив свої обставини життя, зачісування кіс (“хохол” чи “оселедець”), свій музичний інструмент (бандура, ліра, торбан), свої страви, свій танок і все таке, що надає йому оригінальності і одрізняє од інших народів” (“Українська культура”, 1988 р.).
Що ж до оригінальності, зокрема в мові, то тут предків-древлян не сплутаєш ні з ким. У своїй унікальній роботі “Лексичний атлас Правобережного Полісся”, який Президент України Л.Д.Кучма вручив як цінний дар урядам більше ніж 100 країн світу, автор її професор філології М.В.Никончук, який виріс біля самого витоку р.Норинь в с.Листвин, дає світові безцінні скарби овруцьких діалектів – живих нащадків мови далеких древлян. Тож недаремно в 1998 р. докторові наук М.В.Никончуку “за серію праць, присвячених екології та Поліській духовній культурі” бібліографічним Інститутом США було присвоєно титул Людини року, його праця виставлена на чільному місці в Конгресі США.
Носіями цього розсипу діалектної української мови є нащадки української дрібнопомісної шляхти. В далекі часи становлення Київської Русі з метою зміцнення її північно-західних кордонів тут було посаджено десятки сімей, дорослі члени яких несли прикордонну або військову службу, за що отримали від князів “грунти” і не сплачували податків.
Події ХІІІ-ХVІ століть
Князівські міжусобиці привели до ослаблення Київської держави, яку можна розглядати і як першу самостійну українську державу. Овручани відчували це на собі одними з перших, бо напади ворогуючих князів, татар, литовців на міста та “торгових гостей” на шляхах зробилися нестерпними. Битий шлях із Києва на Захід через Овруч поступово переміщається у бік Житомира. І хоч Овруцька ярмарка все ще приваблювала купців, та обсяги її зменшувались з кожним роком.
Не затримувались у місті і князі. В різні роки тут правили Святослав Володимирович, Роман Ростиславович, Рюрик Ростиславович та Ростислав Всеволодович, який загинув у битві з монголами в 1223 р. на р.Калка. Небаченого спустошення зазнав Овруч в часи татарської навали в 1240 р., і майже сторіччя він перебував у запустінні. Колись багатолюдні містечка Норинськ, Хайча, Велідники перетворились на руїни і вже пізніше відродились як селища. Значне, а, можливо, і більше за Овруч, місто Городець (Городок, Городище) після мужнього опору ворогами було зруйноване, а жителі його підземними ходами розбіглись по окрузі, породивши пізніше нові села: Дихарин (нині Тхорин), Бігуни (нині Бігунь), Городець.
