ДОБАХОВА Ольга Пилипівна

Від узлісся повіяло терпким запахом, і Ольга Пилипівна, примруживши очі, припала до тину: невже зацвіла? Од здогаду того на душі посвітлішало. Пішла вузькою стежкою, що в’юнилася повз старі верби.

Край лісу цвіла аза лія. На тонких вусиках вигойдувалися жовтогарячі парасольки. Із давен перевірено: якщо довкола обпоїлося терп ким духом азалії, то заморозкам не бути, затеплить, завесняніе, і молоде коріння сходів дужо литиме живильні соки землі поліської.

Зупинилася Ольга Пилипівна, і попливли спогади.

Пилипова хата притулилася на околиці Кирданів: маленька, кривобока. Як у печі затоплять, то здається, ніби вся запалає —  дим крізь діряву покрівлю валує навсюбіч.

У хаті троє дорослих і дев’ятеро дітлахів. На всю сім’ю одні чоботи, і ті батько взув, йдучи на заробіток. Ольга працює вдома — з самого досвідку і до вечора пряде й пряде. Так довго тягнеться зима. Ой як хочеться весни! Та вже коли затепліє, потечуть ручаї і проклюнеться перша травиця, то їй як середульшій випадає гуси пасти.

Іще на вигоні заморозки ночують, а вона жене табун гусей – у драній свитині, босоніж. Доки сонце не підбереться – холодно. Але Оля вже знає, як пригрітися: сяде до куща, під задубілі ноги підкладе дощечку і так день  при дні. Щоб веселіше було, впівголоса співає. Та чи завше вгадаєш отого “впівголоса”. Затягне трохи, і вже од крайніх хат іде чутка селом: Пилипова дочка виспівує, голосок, наче дзвіночок.

Теплими літніми вечорами на їхньому кутку збиралися дівчата. Сядуть на колоді, пісню заведуть, і піде луна селом. А заспівує Пилипова, середульша. Тільки-но розохотиться вволю, як неньчин оклик: йди спати, бо вдосвіта сусідські корови поже неш!..

    …Радісна й яскрава зо ря зійшла над Поліс сям — влади царської не стало. «Тепер, дочко, тебе до школи віддам,— сказав батько. — Годі наймитувати!»- Але батько занедужав і невдовзі помер.  Знову, довелося їй братися до господарства.

У селі згодом організували комнезамівський осередок. Ольга першою подала заяву. Скільки образливих посмішок, кривдних слів довелося перебачити та перечути: таке кволе, а преться в комнезам. Та щоб там не казали, а Ольга своє знає. І хоч турбот удвічі збільшилося, вона не залишить справи громадської. Ось тільки здоров’я все гіршає й гіршає; щось у грудях пече. Пішла до лікаря — хвора на сухоти. От і маєш «посаг від тяжкого наймитування і нестатків. Комнезамівці, зібравшись на засідання, вирішили: найактивнішого члена осередку безплатно послати на лікування до Ялти. Як повернулася з Криму, колгосп організовували. Важко, та до труднощів їй не звикати. Знову найпершою подає яву: «Прошу добровільно прийняти мене до колгоспу…». Обрали Ольгу Першко комсомольським вожаком села, членом райкому комсомолу. Робота напружена, потрібна людям.

Здоров’я гіршало.  До старої хвороби додалася ще одна — стала глухнути.    Вдруге південний  берег  Криму.  Звідтіля   на   Далекий Схід їхали вдвох — Во лодя Добахов   і    вона.  Він став для Ольги людиною найвищого симво лу.  В  найтяжчі, здавалося, безнадійні хвилини був поруч,   вірив і  спонукав до такої ж    віри дружину.

Ольга  працює  піонервожатою,    потім    керує художньою самодіяльністю при військовій частині, відвідує курси медсестер. Влітку  сорок першого Добахови    приїхали    на відпочинок до Кирданів. Не встигли ще всіх родичів обійти,    як    лиха облетіла      село: війна.

— Ну що ж, — прощаючись, сказав чоловік, — лишайся в селі, і мені потрібно до своєї частини їхати. Бережи себе.”

Під Коростенем палають заграви. До Овруча прибувають ешелони з пораненими. Поспіхом переобладнали школи під військовий госпіталь. Сюди, в медсанбат, і при йшла Ольга за направленням райвійськкомату.

День і ніч не виходить вона з операційної. Од напруги ноги пухнуть, але тримається — життя людське тепер у її руках: де вмінням медсестри, де словом теплим, жіночою увагою, доброзичливою усмішкою.

Був такий випадок. До медсанбату привезли тяжко пораненого вірме нина. Занепав хлопець духом, від ліків відмовлявся, їсти перестав. Вивела якось Ольга його на прогулянку, заговорила про тиху домів ку, про матір, що чекає сина. Трохи заспокоївся і попросив: заспівайте. Наче б і не до діла було прохання: війна довкола, поранених он скільки, а тут йому пісня. Та куди подінешся, інколи пісня краще од ліків. Заспіва ла тихенько…

На Овруч упали бомби, і медсанбат довелося поспішно евакуювати. Повернулася до Кирданів, стала налагоджувати зв’язки з підпільниками.

…Пахне в партизанській хаті живицею — на соснових полінах смола сльозою накипає; осикові кругляки потріскують. Тільки дуб горить спокійно І всевладне, жа ром тим довго гріється землянка, настояна на усіляких лісових пахо щах.

Поки готується вече ря чи настоюється чай на травах, Ольга пісню заведе, і враз оживає землянка веселим духом. Де й втома дівалася од боїв важких, сум наче рукою знімало, мовби яскраве сонце освітило приховану посеред дрі мучого лісу партизансь ку оселю.

У загоні вже повелося — як вечеря, то пісня. Якось Ольга виспівала, а її ніхто не підтримав. Слова якісь нові, що ніхто й не чув — про їхнє життя-буття, нелегку партизанську долю. «Що за пісня?» — зацікавилися месники. Медсестра сором’язливо приховала очі. “Це я сама склала….”

Чутка про Добахову розійшлася в сусідні загони. Запрошували піснярку на концерти. Якось у навколо овруцьких лісах її представили Янові Налепці — командирові словацьких повстанців, що перейшли до парти занів і разом з сабуровцями руйнували ворожий тил. «Це наша зв’язкова, куховар, фармацевт, санітарка, керівник художньої .самодіяльності, сама складає слова і музику», — командир спинився, щоб сказати щось дуже влучне. Та його випередив гість: «Так це ж справжня партизанська мати» — і розцілував Ольгу Пилипівну.

Довго розмовляли, співали українських і словацьких пісень. Ян заявив як закінчиться війна, запросить Добахову до себе в гості. Однак не судилося: Налепка загинув в бою за Овруч. Лише пісня як пам’ять про національного героя Чехословаччини і Героя Радянського Союзу пішла партизанським краєм. Пісню, написану Ольгою Добаховою, й тепер співають на батьківщині відважного словака….

Фашисти поспішно відступали. Війська наші вже форсували Дніпро. Партизанські загони теж ішли на захід. А з часом — розформування. Хвора Ольга повернулася в Кирдани.

Над селом полуднилася перша повоєнна весна. Демобілізувавшись, повернувся на Полісся Володимир Добахов. Чи то чуйність чоловіка, чи власне переконання, але день від дня прибували сили, і нарешті Ольга підвелася з ліжка, вийшла за поріг. «Буду жити, — звеселила сама себе, — от тільки чим би таким зайнятися, щоб і людям користь була й собі насолода». І Ольга організовує в Кирданах хор. Спочатку із семи жінок. На всій Житомирщині не було подібного колективу, щоб виконував стільки пісень народних. Поруч із старинними поліськими піснями задзвеніли й  нові, співзвучні часові. Із сусідніх сіл запрошували приїхати з концертом, на районних оглядах вручали найпочесніші призи. Після виступу в Житомирі кращих співаків із Овруччини запросили до Києва. І знову успіх. Максим Рильський, розчулений і схвильований, гаряче тиснув руку Ользі Пилипівні, до Спілки письменників запросив на зустріч. Невдовзі він писав: «Наші народні поетеси — дочки українського трудового народу, що славлять велич і красу нашого соціалістичного сьогодні, велич і красу грядущого комуністичного дня. їх праця — як пісня, їх пісня — як радісна праця».

У Москві,   куди Ольгу Пилипівну запросили на Всесоюзний семінар керівників народних хорів, стільки цікавого, корисного дізналася! А як повернулася до села — повно листів лежало вдома: одні просили надіслати ноти старовинних пісень, інші — її власні мотиви. Підготувала книжечку про роботу з хором, по ділилася досвідом. Так з’явився літературний запис “Серце співає”. Згодом— збірочка вибраних творів «З піснею на вустах».

Де б не виступав хор — у віддаленому селі чи на столичній сцені — його вітали гучними оплесками.

Ольга Добахова, добре знаючи побут, відбирає найхарактерніше для Овруччини; особливу перевагу в репертуарі віддає народній пісні, фольклорові й на основі кращих зразків пише свої.

Поетичними творами Ольги Добахової цікавляться професійні колективи області та республіки. Хору присвоєно звання самодіяльного народного, а його керівникові — звання Заслуженого працівника культури УРСР.

Чверть століття кирданівчани радують людей піснями народними. Серед гірлянди поетичних творів — пісні про тяжкі партизанські роки, похо ди і короткі спочинки в землянці, про Яна Налепку, бойових друзів…

Літа, літа. Як летять вони кіньми; вороними. Не встигла зоглянутись, а вже полудень посріблив чорняве волосся. Наче недавно збирала людей до хору, а вже двадцятишестиріччя в цьому році виповнюється і самій шістдесят шостий. Уже й на відпочинок пора б, але скільки справ недороблених, пісень недоспівано та недописано, що про відпочинок й думати нічого…

Дійшла до узлісся, зупинилася. На низині азалія — і од свічок тих наче розвиднілося. На ду ші світлішало і чистішало від цвіту цього, що завжди з’являється в травні, місяці нашої Великої Перемоги.