Подорож з проф. Хведором Вовком по Волині

На початку XIX ст. у науковому середовищі широкого застосування набули мандрівки, які мали на меті збір матеріалів, експонатів чи певної інформації з науковою або культурно-пізнавальною метою. Одна з таких подорожей сталася у 1909 році на Волинь. Вона була ініційована Федором Вовком. Маршрут дослідників, за спогадами Л. Чикаленка, пролягав через Городок — Бердичів — Житомир — Звягель — Корець — Андрієвичі — Сушки — Ушомир — Іскорость — Бехи — Овруч — Збраньки — Норинськ — Олевськ.

Cпогади Левка Чикаленко про цю експедицію, вийшли друком вже за кордоном, в еміграції в “Літопис Волині: науково-популярний збірник волинезнавства” — Вінніпег, 1955. — Рік ІІ, ч. 2.

(Уривок спогадів з 1909-го року)

Кількаденне перебування навесні 1909 року видатного українського науковця природника і антрополога Хв. Вовка в нашій родині у Києві спричинилося до великої зміни в моєму житті. Хв. Вовк у той час був директором українського відділу в Етнографічному музеї ім. Імператора Олександра III в Петербурзі, а крім того викладав антропологію в Петербургському університеті на природничому його відділі.

Планував Хв. Вовк восени того року наукову експедицію по Волині з метою збірання етнографічних матеріялів для Музею та антропометричного матеріялу для своїх дослідів антропологичного складу українського народу. Перед експедицією мав він побувати в деяких містах України, а остаточно ще раз мав, разом зо своїми учнями, копати в Мізинському палеолітичному селищі, яке він відкрив в позаминулому (1907) році і про яке, того ж таки року, трошки тільки дослідивши його, зробив першу доповідь на XIV-му археологічному з’їзді в Чернигові.

З розмов на Благовіщенській 56, а ще більше в садочку коло нашого дому, пізнали ми один одного докладніше і, як наслідок цих розмов, було з його боку запрошення прийняти уділ в його експедиції по Волині, намова кинути Лозану (Швейцарія), де я студіював геологію та їхати восени до Петербургу вступити до тамошнього університету, щоб присвятити в майбутньому свою працю дослідам української антропології. Згода моя була на те негайна, а батька вже сам Вовк умовив, бо батько страх не хотів, особливо по революції 1905 року, щоб хтось з дітей учився в Росії. Зрештою уламав старий батька.

В призначений час я мусів з’явитися до села Городка біля Рівного, до маєтку барона Ф.Р. Штейнгеля й чекати там на Вовка та інших учасників експедиції. Приїхав я туди, як було умовлено, але Вовка не було й не було ні слуху про нього. Родина Штейнгелів чекала нас і прийняла мене першого з як найбільшою симпатією. Швидко познайомились, а з бароновою та її хлопцями то і приязнь ближча у мене завелась.

Цікава то була родина, з великими зв’язками серед російського суспільства, але з виразними симпатіями до всього українського. Барон був мрійник, людина не активна, хоча дуже освічена. Студіював він замолоду зоологію за кордоном, потім одружився з своєю кузиною, і осів на господарстві. Діти барона Волік та Котік — зовнішньо типові німченята — були хороші жваві хлопчаки по 8-9 років. З ними та і з їхньою матір’ю коротав я в розмовах та прогулянках по околиці Городка досить довгі дні чекання. Розглядав музей з усіма можливими для краєзнавчого музею відділами, що то старанно збірав з накладом великого гроша барон. Особливо цікаві були експонати передісторичного, етнографічного, а зокрема для мене — геологічного відділів. В палаці баронів, колишньому невеличкому греко-католицькому манастирі — резиденції митрополита Афанасія на Шептицях Шептицького, що його портрет знаходився в палацовій церкві, було страшенно багато кімнат: великих на першому поверсі, де містився колись митрополит, а тепер жила родина баронова, та маленьких покоїків на партері, де містились колись чи монахи, чи приїжджі до митрополита священики, що з них декотрі за кару, як оповідали старі люде, проживали тут і подовгу.

Мені призначили одну з таких “цель” з тим, що у сусідні уміщатимуть дальших приїзджих. Всі кімнати були скромно умебльовані і тільки в одній з них жив брат баронової — старий кавалер, який, здається, учився на юридичному факультеті, але наукою не дуже цікавився; університету не скінчив і чим духово жив — так мені і не пощастило виявити. Видно тільки, що відносини з селом мав досить жваві, здається здебільшого з представницями гарної статі. В наслідок цих відносин зацікавився він українським фольклором і пісень, переказів, казок та іншого матеріалу зібрав, здається, таки багатенько. Зрештою дні тяглися за днями і я вже став би себе ніяково почувати, коли б не бачив, що я тягарем для баронів жадним не є і нічим і нікому не перешкоджаю робити те, що вони і без мене робили б. Власне ніхто нічого не робив, а я в тому їм товаришував. Тільки хлопці вчилися чогось з гувернаткою німкинею та баронова якісь розмови відбувала з учителем місцевої школи, якою вона опікувалася та з гуртом молодих дівчат, що ту школу покінчили й за допомогою баронової мали вчитися на сільських учительок. Дівчата вбрані були в інтелігентські українські строї, розмовляли між собою та з бароновою українською мовою, отже видно, що в цьому напрямку йшли інтенції баронової в її праці серед околичної української людности. Коли згадати ще стару матір баронової, що жила собі десь на горі і між люде з’являлася тільки під час обіду та вечері та старого льокая баронового, що, власне, швидше був якимсь консерватором — провідником по музею ніж льокаєм — то це і все товариство, яке я пізнав тоді і з яким прожив, певно, тижнів зо два.

Нарешті одного дня з’явився біля палацу молодик в студентському вбранні й назвався Володимиром Володимировичем Сахаровим — учнем Хв. Кондратовича Вовка, що теж мав брати уділ в експедиції. Прийняла і його сердечно баронова родина і тепер ми вдвох з Сахаровим скорочували час в прогулянках та обопільних інформаціях. Сахаров оповів з великим збентеженням про пригоду, яка йому трапилася і з якої він не бачив доброго виходу. Приїхав оце він з Мізина, де разом з своїм старшим трохи колєгою Петром Петровичем Єфименком дуже довго чекали на Хв. К., щоб під його наглядом та керівництвом досліджувати палеолітичне селище. Коли всі терміни, вказані Хв. Вовком пройшли, а він не приїздив, то почали копати самі. Копали, правда, похапцем, щоб швидше кінчити, бо й так часу багато згаяли, і зрештою перекопали те, що намітив Хв. Вовк, та й роз’їхалися: П. П. Єфименко з знахідками до Петербургу, а він от сюди.

Нарешті приїхав Хв. Кондратович. Що спричинилося до його запізнення і в Мізин і в Городок — я не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що розмови його з Сахаровим були лагідніші, ніж той сподівався. Видно Хв. К. зрозумів становище і Сахарова і Єфименка, але все таки до П. П. Єфименка він, через ці розкопки в Мізині без нього, охолов серцем навіки.

Хв. Кондратович приїхав не сам, а з музеальним фотографом та привіз з собою багато різних причандалів до різних потреб експедиції. Спочатку познайомився він з родиною барона, відпочиваючи з подорожі, а потім заходилися ми біля своїх обов’язків. Я, сказати б, асистував Хв. К. в антропометричних помірах, а Сахаров займався пакуванням та відсиланням різних набутих для музею експонатів. А назбирали ми того в самому Городку силу-силенну. Купуючи різну, з погляду місцевої людности, покидь — поламану дерев’яну непотріб: рала, борони, скрині і т. п. і т. п. Хв. К. дістав раз від когось пропозицію купити щось, що зовсім не могло його цікавити ні з якого боку. Сміявся він тому вельми і оповідав, як колись на Гуцульщині, так само по його розшуках та запитах, якийсь хлопець запропонував йому купити живого зайця і страшенно образився, коли Хв. К. того зайця і дурно брати не схотів.

Намірявши з місцевої людности зо двадцять чи більше осіб, Хв. К. спеціально зацікавився маленького зросту німим головатим виродком, якого побачив якось на селі під хатою. Був то гідроцефал, старшого віку вже людина, але цілковито статево нерозвинена істота.

Закупивши потрібне для музею, закінчивши досліди антропометричні, Хв. К., перед виїздом в дальшу мандрівку, уважно розглянув музей барона Штейнгеля, де особливо зацікавився надзвичайно рідкими експонатами у відділі етнографії. Була між цими цікавими річами ікона з якоїсь церкви — образ святих Якима та Ании, де святі убрані були в шляхецьке убрання початків чи середини 17 століття.

Особливу увагу Хв. К. притягнула до себе недоладно, з різних ганчірок, зроблена лялька, очевидно чоловічої статі, бо у відповідному місці з моркви та маленьких бурячків були додані їй статеві органи. До цієї фігури широке пояснення давав Хв. Кондратовичу провідник по музею, отой старий льокай баронів. Оповів він багато, але я якось не дуже прислухався з непотрібної сором’язливости. Пам’ятаю тільки, що такі ляльки виробляли в кінці масниць волинські молодиці і, повпивавшись, ходили з ними селом, співаючи якихось соромицьких пісень. Прощалися вони тоді на цілий піст з якимсь “богом”, який був патроном статевого пожиття (коли не зраджує мене пам’ять, то назва того бога була “коструб”, чи щось подібне), бо цілий піст таке пожиття наче б заборонялося. Більш цікаво було мені оглядати з Хв. К. відділ передісторичний та слухати його пояснення. Поза багатьма експонатами з слов’янських часів, які зібрав Штейнгель в спеціяльній експедиції, організованій ним в сточищі ріки Уборті, де розкопав він багато древлянських могил, дуже багато представлені були культури молодшої кам’яної доби. Як виявилося, майже все те походило з Городка. Палац Штсйн- гелів стояв на острові серед річки Устє й скрізь на тому острові, де копни, знаходилися вироби з креміня та черепки, переважно приналежні до тієї самої культури. Так само і на правому березі річки, на надлуговій терасі скрізь знаходили такі само речі. Були це здебільшого великі вироби, старанно оброблені з усіх боків: серпи, сокири, долота, вістря до списів і багато-багато різного іншого. На правому березі на горі, на плато (як їхати з Городка до Краевич) в лісі були знайдені і гроби, обложені крейдяними плитами. Знайдено було в одному з них вже й металеві — мідяні речі — якісь прикраси подібні до листків. Але найбільше зацікавило Хв. К. палеолітичне селище, знайдене в глибокому яру на правому березі річки, що ним Ішла дорога просто з Городка на Савичи над Горинем. Оглянувши уважно знайдені кістки, головно мамута, та дрібні вироби з креміня Хв. К. в супроводі Ф. Р. Штейнгеля ходив на місце знахідки і потім не раз розпитував Штейнгеля, чи не хотів би він урядити якісь більші досліди на тому місці, коли б Хв. Вовк, дослідивши Мізин, мав час та змогу їм теж присвятитись.

Незабаром, залагодивши все, виїхали ми з Городка в далеку подорож. Поїхали залізницею через Бердичів до Житомира. Там уже місцеве українське товариство знало про наш приїзд. Зупинилися ми у п. Кравченка, акцизного інспектора, але опікуватися нами взявся п. Фотинський, місцевий учитель котроїсь з середніх шкіл чи якоїсь духовної школи. Сам він був історик. Він познайомив нас з чільнішими діячами “Общества Изслѣдователей Волыни”, за вказівками яких ми і укладали плани своєї дальшої подорожі. Один з членів цього товариства, емеритований офіцер не дуже високої ранги, найближче до нас підійшов і з його вказівок ми найбільше скористали. Він з фаху був геолог, збірав і самостійно й для П. А. Тутківського різні копалини та мінерали. З ним я багато розмовляв і багато дечого цікавого від нього про Волинь довідався з боку геологічного. Він був так відданий своїм науковим інтересам, а головно зацікавленню Волинню, що навіть без моєї просьби подарував мені величеньку збірку волинських копалин, головно мінералів, що походили з стародавнього вульканичного району Звягельщини та Овруччини. Були між тими копалинами надзвичайно гарні зразки як от лабридоритів, порфірів, габро, базальтів, а також півдорогоцінних мінералів, як опала та овруцьких гранатів. Гостили нас у п. Кравченків на славу і там, здається, вперше спробував я чудового напою-меду, яким Житомир славився; Дістав той мед якийсь близький родич нашого господаря і все в оригінальних старовинних пляшках теж, здається, житомирського виробу.

Днів через два-три побуту нашого в Житомирі, поїхали ми кіньми до Звягеля, Там, як казали, цікава була стара церква чи собор з опасанням навколо й вона то найбільше тягнула Хв. К. до Звягеля, Зі Звягеля їздили мина короткий час до Корця, де Хв. К. цікавило знайти та придбати хоч трохи старовинного порцелянового посуду місцевої фабрики. Дещо дійсно пощастило знайти по жидах, але не багато. Оглянувши руїни замку кн. Корецьких, вернулися ми до Звягеля і там теж по жидах годинникарях та злотарях поназбірували різної волинської мистецької старовини, а тимчасом фотограф поробив усі потрібні Хв. К. світлини знадвору і з середини давньої церкви з “опасанням” та ще інших архитектурних об’єктів, що їх так багато по маленьких містечках дрібно-шляхецької Волині. З лівого крутого, досить високого берега Случи у Звягелі розстилався за річкою цікавий і незнайомий мені зовсім краєвид. Скільки око сягало видно ліси і ліси, з якимись галявами піщаними, з якимись інакшими, здається, селами. Коли виїхавши на північний захід з Звягеля, ми впірнули в ці ліси, виявилося, що під ногами був увесь час пісок і пісок. Інколи дорога йшла по рівному, інколи спиналася на великі горби, луковато вигнуті, т. з. параболічні дюни. Приходилося вилазити з воза і йти пішки, бо вози наші ледве-ледве тягли за собою поганенькі коненята. А поклажи було досить у кожного з нас. На першому возі їхали ми з Хв. К., а на другому Сахаров з Машечкіним (фотографом).

Повільно посувалися ми вперед, переживаючи бачене та згаддуючи недавні враження. У Звягелі трапився, між іншим, комічний інцидент. Всі ми називали Хв. К. професором. Отож, через власників заїзду, де ми спинилися були, по цілому місті пішла вістка, що приїхав якийсь професор. Незабаром потягнулися до нашого заїзду з цілого міста жиди, а головно старі жидівки, щоб Хв. К. оглянув та порадив, як лікуватися від різних хворіб. З здивованням довідався Хв. К. і ми всі, що слово “професор” має тут специфічне значення. Це найвища, як виявилося, інстанція в лікарських справах. Коли вже не може нічого зробити доктор ні місцевий, ні житомирський, то залишається їхати до “професора” у Київ. А тут, на тобі, приїхав професор, та ще й з Петербургу… Мороки мав Хв. К. та й ми всі з ним, як приходилось майже силою випроваджувати пацієнтів та пацієнток, що ввічливо та жалібно пропонували все більші та більші суми за пораду “самого професора”.

Їдучи далі та далі лісом, зіскакував я частенько, щоб підняти з піску над дорогою то шматок черепка якогось передісторичного, то шматок залізної жужелиці. Пустеля пустелею, лісова, але скрізь сліди стародавнього життя та навіть промислу… Часто над дорогою на величезних розложистих соснах, там, де дерево розходилося на декілька розгалужень, збудований був поміст, на якому стояли борті. Хв. К. зупиняв коні й у кишенкову книжечку зарисовував дуже швидко й просто суть баченої споруди. Заохочував і мене зарисовувати бачене, але я неохоче до того брався, бо ще з шкільних літ був у конфлікті і з рисуванням і з каліграфією. Але Хв. К. хвалив мене за мої малюнки, а вправа, з літами, дала наслідки, так що деякі з моїх рисунків Хв. К. навіть умістив у своїй праці про етнографічні особливості українського народу. Дуже цікаві були на Волині, чи власне на Волинському Поліссі, куди ми вглиблювалися, різні господарські споруди з дерева. Видно було у всьому вікову культуру, віковий досвід у добіранні відповідного дерева, щоб то з найменшою затратою праці та додаткового дерева зробити чи то ворота в подвір’я, чи борону або ще щось.

Так ми доїхали до села Апдреєвичів. Ще в Звягелі, прощаючись з нами, отой емеритований офіцер-геолог та мінеролог давав різні ради щодо подорожування по Поліссі. З його порад виникало, що побачимо ми дикий край, що попадемо серед диких людей. Диких не диких, а так одичавілих, що до них, щоб договоритися до чогось, треба вміти підходити. Казав він між іншим, що грошей поліщуки не цінять і що найкраще з ними транзакції переводити в порядку виміни. Радив замість грошей набрати з собою різної галянтерії: гудзиків, голок, ниток і всякої всячини, потрібної в селі далеко від міста та від міських крамниць… Ради ми його не послухали й хоч не жалували з тим, але частенько згадували. Одну, правда, раду виконали. Наказали своїм фірманам, щоб відв’язали дзвіночки від дишлів, які вони там мали, возячи різне “начальство”. Всі нам казали, що коли з дзвіночками в село в’їхати, то можна в селі нікого не застати, бо всі позабігають без вісті.

Село Андреевичі виявилося справді дуже глухе. Люде не тікали, правда, але молодше все було страшенно несміливе якесь, сором’язливе. Можна було довго до когось з хлопчаків чи дівчаток гукати, доки вони відважаться наблизитись, але так таки і словом не озвуться на всі ваші запитання; тільки червоніють, сльози їм на очах виступають і чомусь все носом шморгають.

Заїхали ми до священика, але й священик з своєю родиною пасував до села. Був то висвячений з дячків славнозвісним Антонієм дуже малограмотний чоловік. Але він трохи з нами оговтавшись, наоповідав нам багато про інших своїх колег. Він хоч був тутешній, поліщук і давав собі якось раду з місцевою людністю, але були між висвяченими Антонієм зайшлі, чи навмисно з далекого північного сходу закликані “псаломщики”, які і самі були бідні і народ з ними був бідний. Але звичайно вже в такому селі ніякої політики і ніякого українства ніхто не ширив.

Щоб освоїтись з людністю пішли ми другого дня до церкви і одежу місцеву святочну оглянути, і з місцевими поважнішими господарями через священика познайомитися. Нам залежало знайти таких, щоб дали себе переміряти та й свої родини на те намовили. Церква в Андреевичах не була чимсь особлива, бо недавно, порівнюючи, була збудована і то в так званому “синодальному” стилі, але все у церкві було давне, ще з старої церкви перенесене. Багато там було таких речей, яких рідко де по церквах можна було побачити. Особливо велике враження на мене зробив надзвичайно майстерно виплетений з соломи мініатурових розмірів капелюх, з яким в руках ходив по церкві староста, збіраючи з мирян пожертви…

Після служби Божої, під церквою довгенько ми забарилися, вербуючи собі жертви для помірів та намовляючи тіток продати щось з їхніх запасів домотканних та вишиваних одягів. Потім гуртом пішли до попівського двору і цілий день до вечора досить успішно виконували кожен свою місію. Пам’ятаю, вгледів я за плотом гарну-прегарну дівчину літ 17-18. Гарна була справді, але чомусь своєю красою справляла враження не дівчини, а якоїсь сарни. Заговорив я до неї, намовляючи її, щоб далася поміряти та зфотографувати. А вона все дивилася на мене, як на якесь диво і словом не озвалася, навіть рухом жадним не реагувала, а тільки з цікавістю дивилася просто мені у вічі. Чи вже я занастирливо до неї взявся, чи може більш полохливі подруги налякали її, що потягнуть силою мірятися до Хв К., але вона якось відразу, без надуми, майнула спідничкою й щезла в гущавині садка, щоб більше не з’являтися нам на очі.

В Андреевичах ми накупили різного добра, особливо оригінальних вишиваних хусток, що своєрідним способом складені служать пов’язкою на голову. Вишиване все було самою червоною заполоччю і, здається, все так званою низкою, чи занизуванням.

З Андрієвичів рушили ми далі в тому ж напрямі лісами та лісами, аж доки не доїхали до села Сушки. Що мене вразило, коли ми в’їхали через ворота зза царини в село — це те, що всі хати мали по два комини. Дивне то робить враження. Один комин там, де йому належить бути, а другий, часто трохи тонший, на самому причілку хати, там де сходяться разом три спади хатньої покрівлі. Коли ми пізніше, зацікавлені цим явищем, розглянулися по хатах, то побачили, що причільний комин — то горішнє закінчення “світника”, особливого пристрою для освітлювання хати лучивом. Дехто так і називає цей пристрій “лучником”. Виявилося, що у кожній хаті, коло причільного вікна на долівці стоїть або товстезний пень на 50-70 см. височиною, або такий самий з лози, виплетений та глиною обмазаний і в середині заповнений, кіш. І в першому, і другому випадку горішня поверхня цієї споруди викладена шматками перепаленої глини чи камінців, вмазаних у глину. На цій споруді малі члени родини від смерку до ночі кладуть вогонь з сухих скалок. Дим від вогню, підіймаючись угору, натрапляє в неменшу діяметром липову дуплясту колоду, добре уміцнену на стелі, яка виходить понад покривлю у вигляді того причільного комина. У деяких новіших хатах цей “світник” чи “лучник”зазнав далеко посуненого удосконалення. Тут уже жадного пенька чи глиняної споруди нема, а тільки в тому місці знаходиться невеличке підвищення,^[i] обгорожене дошками та засипане глиною. Згори, з стелі, над ним звисає довжелезний мішок, з середини та ззовні білою глиною вибілений, долішнім своїм отвором розтягнений на залізному обручі, міцно дротом до мішка пришитим. Від того обруча ще нижче, на декількох дротинах, звисає залізна чотирикутна гратка, що на ній розкладається багаття з лучива. А що горішній кінець того мішка натягнений та так само добре уміцнений на липове дупло, як і в перших випадках, то і тут дим виходить далі понад дах хати. Поступ полягає в тому, що тільки з смерком мішок займає своє нормальне положення, коли лучиво горить під ним на ґраті. А як тільки світло непотрібне вже, то господиня обертає залізний обруч навколо його осі па пів або й на цілий оборот. Мішок скручується, затикає таким чином отвір, через який повітря виходило б надвір. Тоді його легенько одводять до причільної стіни і вішають на спеціяльно для того там вбитий гак. З таким удосконаленням світник вже не стає ніколи мешканцям перешкодою, ніхто на нього навіть у пітьмі наткнутися не може і вже ні йому шкоди, ні гузів на головах мешканців від нього не буває.

З декількох церков цього села тільки одна була поважного віку. Оглянули ми її знадвору й з середини, обміряли ідо і як годиться, а Машечкін її зфотографував. З цих зфотографованих церков, з додатком декількох фотографій тих церков, що до нашої експедиції не дочекали, роздобутих від своїх знайомих на Волині, як от, наприклад, від П. О. Балицького, сина Ковельського протоєрея, що, скінчивши Петербургський університет, жив і далі в Петербурзі, учителюючи і беручи великий уділ в громадському українському житті, пізніше склав Хв. К. цікаву працю про дерев’яне церковне будівництво на Волині, видруковану в виданнях Музею Імп. Александра III.

З Сушків дісталися ми ще наче густішими лісами до містечка Ушомира над річкою Ушею, що тече далі на Іскорость. Ушомир— велике містечко без жадної кам’яної будови, справляло якесь чудне враження тим, що тут вже не тільки самі хати, а й покрівлі на них були з дерева. З незвички якийсь ляк охоплює тебе. Ну а що, як десь загориться? Так за одну годину містечка цілого не стало б. Містечко з жидівською більшістю. В ньому ми не зупинялись, а попростували далі до Іскорости, де перебули декілька день. Поза звичайними справами була одна цікава і варта уваги: хто сюди приїде, мусить побувати на ‘Ольжинних купальнях”. Ходили й ми туди й купалися. Річечка Уша утворила собі глибоченний каньон в граніті й тече тепер в одному місці наче по східцях гранітових плит. В одному місці вона, спадаючи звисока, вижолобила долишню плиту, утворивши там величенький наче б казан. Отож, коли в нього сісти, то води буде трохи більше, як по пояс, а в той час згори вас поливає вода, що з попередньої плити спадає. У велику спеку таке купання—дійсно насолода небуденна.

З Іскорости поїхали ми на Овруч, подбавши ще в Житомирі про рекомендації до тамтешніх впливових осіб. По дорозі через село Бехи трапився нам такий випадок. їдучи широкою вулицею через село, типове поліське, в якому, як виявилося, живуть все самі Бехи (як у Чоповичах самі Чопівські) отже все родичі не вперших і вдругих, а може в двадцятих, зустріли ми якусь тіточку, що вирвалася з хати до сусідки в якійсь своїй наглій справі. Не було часу у неї, мабуть, убратися, а так, як була, в одній сорочці, підперезана спереду запаскою, — так і вибігла. Як угледів Хв. К. оту запаску, так і почав гукати на ту тіточку, щоб до нашого возу наблизилася. Тітка підійшла і без жодної передмови почав Хв. К. ту запаску торгувати. Запаска-поиерєдниця дійсно була варта того, що Хв К. за неї давав. Був то з домової вовни, вдома фарбованої, маленький килимок, такий же гарний, такими квітами затканий, що дійсно шкода було б його з рук випустили. Але біда втім, що то на тій тіточці тільки й одежини, що та запасочка і, як її скинути та продати — то виходить зовсім невбраній на вулиці опинитися. Зацікавила мене вельми ота, сказати б, софістика побутова. В самій сорочці вийти — то вже сором, а начепити спереду саму попередницю, без властивої запаски ззаду — то вже “годиться”. Але певно сума запропонована Хв. К. була просто в цих місцях печувапа. Озирнувшись наоколо декілька разів і намітивши собі найкоротшу дорогу до хати, тіточка розв’язала ззаду шнурки тої попередниці і з виглядом, наче б вона зовсім гола на вулиці була, побігла з затисненими в руках грішми прожогом до своєї хати. А ми, сміючись з спостереженої внутрішньої боротьби, що для неї була мабуть верхом драматичного напруження, з захопленням розглядали запаску, повільно посуваючись по піщаному шляху на північ, до стародавнього Вручія.

Вигляд околиці після Іскорости змінився. Ліси десь відступили на обрій і тільки де-не-де видно було купки дерев, якісь хутори. Рівно навколо й досить таки пусто; тільки піщані покручені кучугури порушували одноманітність безмежної пустелі. Надвечір вже все навколо змінилося: знову зазеленіла земля, дорога стала твердіша, зі всіх боків, як хвилі повипиналися горбки, поперерізувані ярами. Починався найдалі на північному краю нашого Полісся положений терен лесу. Вже зовсім смерком доїхали ми до Овруча і в темряві десь зліва дороги вказав нам наш фірман якийсь горбок, що носив назву Олегової могили. Трохи далі, так само вгледіли ми сильветку якоїсь високої декількабанної будови, був то собор, збудований на руїнах великокнязівської церкви. Був він збудований, але не добудований і в якій мірі відповідав він архітектурі князівської доби ми так і не переконалися, бо коло нього за ввесь час перебування в Овручі так і не побували.

Зупинилися ми в якомусь поганенькому готелі на головній, правда, вулиці, вмилися, повечеряли та порядно вночі виспалися після цілоденної неприємної подорожі.

З багатьох людей, що до них мали ми різні рекомендаційні листи найбільше став нам у пригоді п. Синегуб.

Не дуже я розумівся на адміністративному устрої Правобережжя, де, на відміну від Лівобережжя, життям керувало так зване “куце земство” себто самоурядування, але так воно було обмежене спеціяльними адміністраційними чинниками, що опікувалися безпосередньо окремими станами людности та окремими господарчими галузями життя, і так було їх багато, що важко збоку було зрозуміти, хто з тих адміністраторів що робить. Часто між ними, особливо вищими, траплялися цілком культурні освічені люди з широкими зацікавленнями. До них належав Синегуб, по освіті правник, що мав нагляд над працею “волосних правлінь”, зокрема, здається, писарів, що на Волині творили собою якусь специфічну верству провінціяльної інтелігенції, але серед яких було досить таки багато справді інтелігентних людей. Синегуб з обов’язку своєї праці знав досконало Овруччину з усіх боків, і скрізь, про яке б село ми не спитали, знав тамошніх чільніших людей і на всі теми, що нас цікавили, міг дати досить докладні інформації. В розмові з ним ми і визначили собі маршут з тим, щоб побувати неодмінно в славетнім селі Збранці, яке в різні часи, а особливо за князівської доби, було важливим центром промислу — виробу з місцевого талькового, здається, лупаку, різних виробів — пряслиць, намиста і т. п. І тепер стало воно центром виробу з того ж таки лупаку, ручним способом, різної посуди, попельничок, різних фігурок тощо. Хотіли ми побувати в Народичах, де ще В. Б. Антонович розкопав багато деревлянських могил і де Хв. К. вельми хотів зробити побільше помірів, щоб порівняти антропологічні риси людности сучасної з тою ж князівської доби.

Коли ми досі зустрічалися з людьми так би сказати української атмосфери, з якими якщо й розмовлялося не по-українськи, то у всякому разі зналося, що то люди нашого кругу, нашої ідеї, хоч би й досить далекі від центру тої ідейности вони перебували, як от барон Ф. Р. Штенгель, то тут в Овручі, натрапили ми на кола, зовсім далекі від українського руху. Цікаво, що сам Синегуб був свідомий свого українського походження, навіть тим гордий. Варто було поглянути з яким почуттям та виразом лиця показував він нам свої родові дорогоцінности, особливо великий грубий золотий кишенковий годинник лондонської роботи, що на одній з його покривок вирізблено було ім’я його предка, курінного отамана, не пам’ятаю вже котрого саме куреня Запорізького війська. Але все те було в минулому, а в дійсному оточенні Синегуб сучасний нічого не знав такого, з чим міг би зв’язати свої родові традиції. Хіба тільки що любив свою Овруччину, знав її і охоче про неї оповідав. Показуючи родові дорогоцінності, показував, але вже не так він, як його дружина, і дорогоцінности сучасні. Виявилося, що десь тут в Овруччині знаходять багато гранатів і що Синегуби їх багато набули, замовляючи у злотарів різні хрестики, брошки та інші речі, випосажені густо цими гранатами. Пані Синегуб мала декілька низок намиста зробленого з цих гарних кристалів. Коли зацікавилися ми з цього боку Овруччиною і висловлювали бажання і собі десь щось на пам’ять про тутешні краї придбати, то господар порадив нам звернутися до аптекаря жида Дубинського, до якого з давніх давен приносять люди з цілої Овруччини все, що знайдуть цікавого або чудного; той все купує й тим заохочує ще більше своїх клієнтів. Побували ми з Хв. К. у того аптекаря. Дійсно, аптека собі аптекою, але головний його інтерес був пов’язаний з тою “кунсткамерою”, яка містилася в дальших кімнатах його помешкання. Чого ми там не побачили? І у мене і у Хв. К. просто очі порозбігалися. На превеликий жаль, аптекар не був занадто інтелігентна, але зате занадто спритна людина. Очі нам порозбігалися, то правда, але незабаром обличчя нам повитягувалося, як ми побачили, що він з тим всім робив. Отже, показує нам дві розкішні надзвичайно оригінальні попільнички для недопалків зроблені з… досконало збереженого черепа махайрода.[ii] Хв. К. охнув і зразу ж купив обидві, бо аптекар, на щастя, дуже уважно і акуратно порепилував той череп по сагітальній лінії. Знову ж ми охнули, як показав він нам самі звичайнісінькі запинки, великі до чохлів, і маленькі до пазухи, іцо їх він доручив якомусь фахівцеві зробити з мамутового ікла. Ні перед тим ні після того ніколи мені не доводилося бачити в такому стані збереження мамутового ікла, знайденого на Україні. Нічим він не різнився від тих, що можна було купити десь в Сибірі, в країні “вічної мерзлости”, що їх там тубильці відрубують від мамутових трупів, знаходжених частенько в ярах їхніми псами. Купили ми з Хв. К. по одному шматку того ікла, але ніяк не могли добитися від и. Дубинського назви селянина, від якого він того ікла купив, ні місцевості, звідкіля ті чи інші цікаві предмети походили. Хв. К. накупив у нього багатенько різних кісток, що з них пам’ятаю добре цілу громаду зубів носорога та інших четвертинних тварин. Я купив багато виробів з збранківського талькового лупака, а також величезні роги лося з частиною черепа; лося сучасного, до того ж недавно забитого з зле ще обшкрябаним м’ясом так, що від них трохи душило падлиною.

А потім дуже часто я думав над тим, як шкода, що так мало є тут на місцях справді інтелігентних людей, щоб зацікавилися різними цінними для науки обєктами й чи заопікувалися ними, чи звернули на них увагу, тих, що по великих містах сидять, тим цікавляться, але мало контакту з селом мають… Такого, як оце в Овруччині, вже не можна, здається, спіткати на Лівобережжі, хоч би, скажім, в Полтавщині. І інтелігенції там по селах більше та й селянин пересічно випередив своєю освітою волиняка. Взагалі “Юго-Западний Край”, себто Київщина, Волин та, кажуть, Поділля злу дістали спадщину від запізненного польського панування і порівняння цих двох частин України завжди виходить на користь “Гетьманщини” та “Литви”, а не “Польщі”. Хоч, звичайно не можна так все узагальнювати. Херсонщина ще, мабуть, дикіша під деякими оглядами за Поділля та Волинь, хоч там і земство не “куце”, а повне. Багато значать і традиції та напрямок зацікавлень загалу. Херсонщина, подекуди американізована, далеко-далеко зосталася позаду від історичних наших земель. Може тут має вагу взагалі менша залюдненість, а може різноманітний національний склад людности… Це все досить цікаві проблеми, які виринають з спостереження досить таки дрібних фактів…

Не пам’ятаю зараз без мапи, куди ми спочатку заїхали, але пам’ятаю добре враження свої зі Збранки та Норинська. Припустім, що ми спочатку заїхали в Збранку. Ландшаф зовсім такий, як десь на Київщині. Навколо скрізь горбовина, скрізь плодюча врожайна земля, щезли зовсім сосни, а їхнє місце заступили дуби, липи, але не-суцільним лісом, а так тільки, гаями та окремими купами дерев. В долинах, чи взагалі улоговинах — села, хоч трапляються села і на високих плато.

Збранка уложилася в улоговині. На краю села, трохи навіть далі, на краю якоїсь широкої балки, стіною уклалися поклади лесу, а під ними виступають верствовані сіро- червонуваті пісковці. В тому місці, де вони виступають на світ Божий, чи від атмосферичних впливів пізніших діб, чи може то з самої структури їхньої так виходило, але вони представлені досить таки хаотично наваленими одна на другу плитами. Без жадних спеціальних заходів, себто без кайла та молотка можна вибрати з того хаосу бажаний завбільшки шматок каменю. Беру один, кидаю, беру другий жадних скаменілий не видно. Пісковець власне, більш нагадує халцедон, так мало в ньому помітні піщинки і така міцна та магма, в яку вони вкраплені. Плита від плити відділившись виказує чудну дуже, невидану досі мною кам’яну поверхню. Виглядає так, як би десь на мілкому піщаному дні річечки уклалися гнані водою піщинки. Укладаються вони в якісь маленькі вали, один коло другого, правильно уложені так, наче ребра на боках худої коняки або маленькі хмаринки в так званих перистих великих хмарах. По всьому видно, що укладались ці піщинки при якомусь рухові, але чи води чи повітря? Скаменілий в них —- жадних! Отже скам’яніла пустеля. Та її колір червонавий, наче відповідає кольорам пустелі. Якого часу ці поклади — поняття не маю. Але на всякий випадок вибираю хоч і величенькі, але дуже характеристичні зразки “скам’янілої пустелі”. В іншому яру знаходимо сліди давньої розрібки покладів талькового лупаку чи шиферу. Самих покладів не видно, а тільки обсунені улоговинки та на поверхні шматки лупаку, часто недокінчені навіть вироби.

В Норииську, великому селі, вразила нас цікава картина. Перед самим селом ціле поле має вигляд, наче після косовиці. Скрізь, куди оком не кинь, стоять високі, вузькі в діяметрі своєї основи, копиці сіна. Зблизившись, бачимо, що то не копиці сіна, а такі чудні, незвиклі моєму оку, могили. Вагато їх, не десяток, а навіть сотні. Дуже можливо, що й степові могили так колись виглядали, але що то все здебільшого скитські або й ще давніші, а тут зовсім молоді, князівських часів. А може й грунт в ньому певну ролю відограв. Хоч і тут і там наче той самий лес, хіба там з більшою домішкою чорнозему. В’їхавши дорогою між могилки, не можеш позбавитися враження, що коло тебе стоять живі істоти, або якісь намети порозпинані. Село велике, розкидане і вигляд має зовсім не поліський, а швидше київський. Може це взагалі яка південна оаза може сюди в давні часи примандрували з півдня з лісостепу люде, знайшовши тут відповідний їхнім звичкам ландшафт. А може так впливає на характер осель того самого племени, того самого роду інше географічне оточення? Ця проблема варта того, щоб хтось з українських етнографів нею спеціяльно зацікавився.

Заїхавши до “волості”, познайомилися з старшиною та волосним писарем. Старшина, як звичайно, так собі старенька і малограмотна людина, а писар виявляв своїм обличчям, трохи якимсь не тутешнім, значну інтелігенцію.

Познайомившись, оповіли по що ми до них приїхали, куди далі їхати збіраємося і прохали з їхнього боку допомоги. Старшина потім пішов собі по своїх справах додому, а писар, з допомогою сторожа, умістив нас і наші речі у волосному приміщенні. Була там і спеціяльна хата для приїзжого “начальства”. Сидячи в великій кімнаті, спостеріг я на стіні величезний образ мальований незле олійними фарбами. Щось знайоме було на тому образі, але відкіля і що — дивлюся довго і не пізнаю, де цей образ я бачив. Хв. Кондратович зразу пізнав і зразу ж запитав писаря, чи він знає, чий це образ і що він значить? Виявилося знає. Був то образ, звичайно колія образу, Тараса Шевченка. Здається з написом: “Це діло треба розжувати”. Слово за словом, від Шевченка і далі і далі і побачили ми, що перед нами сидить цілком свідома національно людина, начитана, бувала. Мені видалося, що не тут їй було місце, а десь в більшому і то значно більшому осередку, ніж волосне правління в глухому волинському селі. Довго ми розмовляли з писарем, який до речі, не українського роду був, а нащадок якогось італійця каменяра, який давно осів на Україні і декотрі нащадки його ще й досі каменярством займалися. Навіть у Києві мав цей писар якихось родичів, що надгробки коло якогось з цвинтарів виробляли. Прізвища його я не пам’таю, але от все в голові крутяться чомусь два прізвища: чи то Нацоліні, чи Ріцолаті. А може це десь іншим шляхом в мою пам’ять такі прізвища просякли? Чи вже тому, що час був до Києва мені поспішати, щоб формальності залагодити з своїм вступом до Петербургського університету, чи може якісь інші справи мене додому кликали, і всі мої думки були з Києвом та Київщиною зв’язані, але якось цілком вивітрилися з моєї пам’яти враження з останнього села, де я ще був разом з Волинською експедицією. Пам’ятаю добре тільки моє прощання з Хв К., Сахаровим та Машечкіним вже в Олевську. Заїхали ми там до жидівського заїзду і на прощання замовили досконалу вечерю — щупака по-жидівському та й по чарці випили.

Вже пізніше, в Петербурзі, Сахаров мені докладно оповідав про дальше їхнє подорожування, але я пам’ятаю тільки те, що десь коло Олевська вони в такі місця заїхали, куди взагалі можна тільки взимі проїхати й мусіли по кладках на болоті від села до села ходити.

[i] Під грагою на підвищенні ставляють цебер з водою щоб нс- доілрки лучива. які спадають з грати, не чаділи, а відразу гасли (Ред).
[ii] Третинної доби великий хижак з роду котів.