Рукопис В. Кравченка, оріентовно датований 1922 – 1923 роками, це етнографічне дослідження Волині з величезною кількісттю фолькльорних та етнографічних спостережень. Це серія невеликих заміток, що охоплюють широке коло питань (різні сторони життя волиняка, його побут і вірування, сімейна обрядовість, народна медицина тощо)
Оригінал рукопису зберігається у фондах Інституту мистецтвознавства фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильского. Дослідження незавершене, і впреше було опубліковане у збірнику статей і матеріалів з історії та культури Поліського краю “Древляни” і 1996 році.
Василь КРАВЧЕНКО
ЕТНОГРАФІЧНИЙ НАРИС
(про Волинь)
Після остаточного замирення з Польщею, в тій частині, яка з початку 1921 року залишилася в межах Радянської України, розподіл населення на Волині, за національним переписом 1922 року, такий: загальна кількість людності 1777582[i]; переважна більшість українців 1338, 367, у відсотках з містами 75,29%, а без міст – 77,93%.
Це – за офіційними відомостями, насправді ж українське населення до загальної кількості становить не менш 83%. Про причину такої різниці буде пояснено в рубриці про людність за окремими її націями.
Колія Київ-Рівне поділяє Волинь на дві різноманітні частини – північну, що з предковіку була вкрита лісом, і південну, що далі на південь, то все більш безлісно – польову. Ліс і нива – всяке зокрема – наклало свої відмінності, як на етнічні, так і на антропологічні особливості своїх мешканців.
Як уже зазначено, переважна більшість населення Волині – українці, причому що далі на південь, то виробився так званий середньо-український тип людності, що, в найбільш характерних своїх рисах (хатніх та громадських), майже не відрізняється від української людності суміжних повітів Київщини та Поділля. У цій місцевості, не зважаючи на колишні великопанські володіння польських магнатів, по селах майже нема жодних вкраплень людності інших націй, крім містечок, де скупчуються євреї.
Між згаданою вже колією та шосе, що з Києва на Звягель – перехідна смуга, але що далі на північ, то все більш яскраво зростає тип поліщука – колишнього древлянина. Як в переходовій смузі, так і на всьому обширі північної частини Волині, часом цілими селами, а то й – упереміш з селянством, сидить так звана, “шляхта” – вона розпорошена, як у межах північної частини Житомирської округи, так і по всій Коростенщині, причому у східній частині останньої та сама шляхта становить майже половину сільської людності.
На західний північ від Житомира, не далі як на 4-35 верст від міста, кількома окремими селами, а часом і хуторами, сидять чехи.
Щодо німців, то вони посідають північну Житомирщину та південну Коростенщину. Мешкають як окремими колоніями (селами), так і “волоками” (хуторами).
Великороси складаються переважно з старовірів “білоцерківського” толку і так званих “пилипонів” (безпоповці). Про цих останніх (див. у “Волынських записках, сочененных Степаном Русовым в Житомире. Спб. 1809. Ст. 89-91) є така замітка, що пилипони зайшли сюди ще за царя Олексія Михайловича з Оложецької губернії – спочатку осіли вони в м. П’ятці Житомирського повіту, заклавши там село Пилипи й безпо- иівську церкву; а далі поширились на с. Желізняки і до м. Житомира.
Євреї переважно мешкають по містах та містечках, де вони часом становлять відносну більшість населення.
Українське населення. Українці південної частини, що межує з Литинським повітом Подолії, звуться “степовиками”, а південна частина колишніх повітів Житомирського, Звягельського (Новоград-Во- линського), Острілеського й Кременецького (яка залишилася у межах Радянської України), а також цілі повіти Заславський та Старокостян- тинівський – звуть себе “польовиками“. Така назва є відзнакою певної заможності селянина.
Південні українці – переважно середнього, а часом – і вище середнього зросту, з продовгуватим обличчям, прямим носом; очі – карі, часом блакитні. Більше темноволосих, ніж русявих, причому волосся взагалі просте, й дуже рідко попадаються кучеряві. Хлопці намагаються стригтись “під польку”, залишаючи “чубчика”, а з часу “окопів” попадаються й “коки” над чолом. Хоч за останні часи ця відзнака почала зникати. Люди старшого віку стрижуться кружалом, а бороду голять, їхня мова мало чим відрізняється від загальнолітературної української мови, хоч вплив москалізму (солдатчини) часом досить виразно відчувається – і це найбільш по приміських селах.
Щодо північних мешканців Волині, то всі вони мають спільну назву – “поліщуки”, себто – лісові люди. Хоч в натурі “поліщук” – синонім неосвіченості. Переважно чорняві, русявих небагато. Щодо зросту, то є високі, середні й низькі. Отже, як тільки високий, то й високочоловий, а обличчя – вузьке, ніс – рівний, часом – з горбинкою й гусочкою на горляці.
Менш цього типу буває білявих, з блакитними або сірими очима. Щодо людей середнього та низького зросту, то більшість їх – круглоголові, переважно чорняві, кароокі, невеликий ніс, кришку картоплею. Завдяки тому, що чоловіки середнього й молодшого віку відбували військову службу, чи то відвідують у різних справах місто, їздять на колію і т.ін., їхня батьківська мова почасти порушується, коли не русизмами, то набирає форм загально української мови. Що ж до жіноцтва взагалі й дітей дошкільного віку, то їхня мова майже первісна. Добрий знавець людської діалектики – у говірці жіноцтва Коростенського села, при тій умові, що він зречеться загальної безпідставної думки, що нібито говірка ця є перехідною від української до білоруської, матиме для себе велику насолоду з двох причин: а) різнобарвності тих дифтонгів, на які він там натрапить і які є дуже музичні; б) дослідивши дотепно всі існуючі там говірки з їхніми відмінностями, він напевне натрапить на ближчий, ніж якісь інші мови, зв’язок коростенської мови з колишньою арійською мовою (якщо вона була).
Поляки. Людність, зазначена під цією рубрикою, це те, що зветься в межах Волині взагалі – “постоловою шляхтою”; в Житомирському ж повіті, у трикутнику, обмеженому боками: 1) Житомир – Висока Піч; 2) Романів; Житомир — Пулипи – Соколів; 3) Соколів — Романів – сидать “буци”. “Буц” – слово лайливе – упертий, працьовитий, а часом – лісовий злодій. В натурі – це ті самі українці, на території яких вся зазначена шляхта мешкає. З них ті, що перебувають у межах Житомирської округи, – нащадки колишнього уніатського українського населення, бо батьки їхні, під час скасування Унії в межах Наддніпрянської України, не забажали повернутися до православ’я, а пристали до католицтва. Антропологічні й етнічні відзнаки шляхти ті самі, що й у місцевих українців.
їхні мова та звичаї – теж чисто українські. Для прикладу подаємо без жодної зміни молитву, яку житомирська стара шляхтянка читає, лягаючи спати:
Огонь погас,
Ісус Христос при нас,
Мати Божа в головах,
Анголи по боках,
Іду сія спать,
Нічим мні послать…
Постелю я ангола,
Христом я укриюсь – Даю Господу душу свою…
І все-ж таки житомирська шляхта, щодо її складу, більш одноманітна, а на Коростенщині – надто барвиста. Про село Бехи (8 верст на північ від Коростеня ) є гадка, що це – колишні татарські “Беки”. Цілі низки сіл, як от: Вигов, Дідковичі, Каленське і т.п. – нащадки колишніх українських князівських родин: Виговських, Дідківських, Каленських, Мошківських, Гльози. Щодо Гльозів, то ця шляхта – походження французького. Більшість коростенської шляхти – православна, загалом же вона, як і шляхта Житомирської округи, ані в чому не відрізняється від місцевого українського селянства, проте вся “гонорова”. Тож одружитися хоч би й заможному мужикові з шляхтянкою нелегко, про що свідчить і пісня:
Оттак, оттак, оттакички,
Пристав мужик до шляхтички,
А шляхтичка муку сіє,
З під хвартуха вітер віє (злиденна),
Мужик трясе капшуком,
Проте смердить мужиком.
Отже, на підставі зазначеного, коли приналежність якоїсь людини до певної віри не може бути фактором для визначення її нації, то з тих 161912 поляків, що становлять 9,11% загальної кількості людності у губернії, повинна бути зарахована українцями (католицької віри) принаймні 9/10.
Великороси. За відомостями 1915 року, в межах Волині великоросів було 23,774 (з них одновірців та старовірів 11,261 особа); за переписом 1922 року, під цією рубрикою значиться у губернії 42962 особи. Зважаючи ж на те, що з 1921 року територія Волині у межах Радянської Спілки зменшилась (проти колишньої Російської) більш ніж наполовину, а великого переселення росіян за цей час у межі Волині не відбувалось[ii], – ясно, що кількість великоруського населення за останні 10 років не могла зрости майже вчетверо. Отже, пояснюється це тим, що частина українців з міських мешканців (“малороссы”), що під впливом революції, а також, боячись, щоб їх не мали за “петлюрівців”, зарахували себе до “великоросів”. Таким чином, коли б навіть залишити всі ті 23774 особи, які були на всьому просторі дореволюційного часу, то й тоді б вийшло вдвічі менше, ніж показав перепис 1922 року. До всього, треба гадати, в частині, що одійшла до Польщі, перейшло росіян не менше половини. Таким чином, фактично у межах сучасної Радянської України великоросів не більше 11000.
Євреї. Євреїв 153140, що становлять 8,61% загальної кількості населення Волині. Завдяки колишній “черте оседлости”, за якою єврейське населення було обмежене у праві перебування на селі, – взагалі по селах було мало євреїв, хіба що 2-3 родини, переважно – крамарі чи якісь майстри. Більшість їх скупчувалась у містах і містечках. Політичні умови та зміна в соціально-економічному житті Радянської України примусила значну частину євреїв із сіл переїхати до центрів (міста й містечка). Ті самі фактори примушують більш активно єврейський елемент переноситись частково до Палестини, а в більшості – на Лівобережжя, до Великоросії і т.ін.
Грунтовна частина Великоросів на Волині – сектанти, які в більшості, ще й досі дотримуючись своїх старовинних звичаїв, не асимілюються з місцевим населенням; з того й впливу на русифікацію не мають жодного. Щодо іншої, більш культурної, хоч і незначної частини великоросів, – вони, звичайно, за царського часу сюди потрапили виключно з русифікаторською метою. З ними разом, і може, навіть більш запопадливо у тому ж напрямку, працювали так звані “малороссья” – це ті, часом несвідомі, а більш того, що свідомі “шкурники” – українці, для яких завжди дорожчою була не національна справа людності, з якої самі вони походять, а їх більш цікавили чини та ордени. Та русифікація проводилась через усі державні установи та через школу.
Отже, дякуючи тому, що селянські діти звичайно мусили в своїй школі даремне витрачати принаймні рік, а часом – і більше, лише на те, щоб навчитись розуміти російську мову, вилив цієї останньої був дуже незначний, бо більш активні елементи, навчившись добре грамоти, пориваючи з селянським життям, ішли на стражників, на писарчуків до волості й т.п. Для таких одірванців село було тим… (нерозбірливо), якого зневажав… (нерозбірливо). Якщо селянин, відбувши свою військову службу, зумів примоститися в місті за кур’єра чи то за …(нерозбірливо), набирався “панських” звичаїв – уносив його в свій ужиток… Такі починали а часом дивитись на село (зверхньо). Селянство, дивлячись на таких “панів”, заздрило їм, а разом же – і ненавиділо їх. Ще більш перед своїми братами селянами “копилили губу” ті “кабанники”, що, скуповуючи по селах свині, збували їх у Житомирі, й з того багатіли. Набувши собі спочатку невеликі маєточки, але що далі, то їхні маєтки все більше зростали, то все більш самі вони набиралися панства. Хоч ці колишні “кабанники” деякий час не цурались батьківської – української мови. Що ж до їхніх дітей, то, намагаючись учити їх у гімназіях, і далі по вищих школах, призводили до того, що вони досягали такого гарного “дзекання” по-російськи, що їхня батьківська (українська) мова була для них цілком чудною й навіть смішною.
Отже, треба зазначити, що й сучасна “пролетаризація” української школи потрапила на якийсь нездоровий шлях – з більшості селянських дітей, що одержують певну освіту, з них виробляються так звані “радянські паничі”, себто особи, які, підробляючись до влади, разом з тим не менш звисока дивляться на село, як і колишні стражники і упорядники.
Полонізація. Церковна берестейська унія (1596 р.) знищена в 1893 році. А це знищення нібито й давало можливість українському уніатському населенню вільно пристати на католицьку чи на православну віру. Отже, вплив католицького духовенства на унію був настільки великий, що значна частина українців-уніатів хоч нібито й пристала до право- славія, проте в душі марила пристати до “панської” (католицької) віри. І це найбільш яскраво виявилось після царського маніфесту від 17 квітня 1905 року про “волю віри”. В той час у багатьох нащадків українців- уніатів явилося бажання “хоч умерти в панській (католицькій) вірі”. Наслідком цього був одночасний перехід кількох сот тисяч українців до католицької віри. Причому еволюція ця не припинилася й до цього часу. Місцеве ж католицьке духовенство, користуючись цим, завжди проповідувало, що: “Віра Польська є віра католицька, а віра католицька є віра Польська”. Себто, виходить, що католицька віра є власність лише польської нації, з того, коли б українець пристав на католицьку віру, то вже за цю ласку він мусить позбавитися права бути людиною української нації, а мусить зробитись поляком. Уся драма української нації в тому, що, крім самих поляків у цій справі не всякий уряд уміє дотепно розбиратись.
Хоч загал українського селянства однаково ставиться як до православної, так і до католицької віри; з того, що коли відбувається десь “одпуст” у костьолі чи в церкві, то як католики, так і православні йдуть туди разом і то натовпами.
Місця осадності. Населення мешкає по містах, містечках, селах і хуторах (волоках). Дякуючи переходу в систему адміністративного управління з волосного до районного, а також перенесенню округів з повітових міст до залізничних центрів, такі міста, як Овруч, Звягель, Заслав, Старокостянтинів почали цілком занепадати. Загально занепадові міст сприяє й те, що торгівля, яка переважно була в руках євреїв, поступово переходить з приватних рук до кооперації; а ця остання щодалі, то все більш поширюється на село, й це головним чином впливає на те, що частина єврейського населення залишає міста. Щодо міста Житомира, то хоч його теж не минула загальна диференціація під впливом сучасних умов, але зараз в ньому, як у губерніальному центрі, зосереджено близько ЗО трудових шкіл і 5 вузів. Дякуючи тому, що селянська земля була розбита на більшу кількість окремих кавалків, селянська людність все більше й більше мусила зосереджуватись по селах. Буває так, що на одному дворі стоїть три й чотири хати. Але ж, дякуючи тому, що за останні 15-20 років стало можливим окремим дворищам об’єднати свою землю, місцеве населення виходить на волоки (хутори). Назва “волоки”, очевидно від слова “волочити” – “там, де й сидиш”. Уся ця частина Волині – безмежний парк: поодинокі дерева (колишнього лісу зостанки). А між тих дерев гарні лани, хмельники, лужки й т.п. На півночі кидається в очі те, що гарбузи достигають не на городі, а на дахах – часом їх там лежить 3-4 копи. Є навіть зародки різбярства, особливо – на вікнах та брамах. У селі – по садках та по городах – старосвітна бортяна пасіка. По шляхах та по лісах – ті самі бортяки та “дикі пчоли”. Аби лихо не пристало до пасіки – з чотирьох боків охороняються черепами з кінських голів, почепленими з чотирьох боків на огорожі. Добрий пасічник тут гаразд відає, що на Стрічення він повинен щонайраніш поспішати до церкви, старанно молитися там, уважно слухати всю відправу, а, повертаючись додому, зайти на пасіку й сказати: “Поздоровляю вас з празником – Стріченням Господнім! Щоб так, як люди поспішались до церкви, щоб і ви спішили до ройби, до тяжби і до меду!” А на Благовіщення купують щуку, засушують голову, товчуть разом з вовчим зубом (як є) і дають бджолам з свяченою водою, зварену з ситою, щоб бджола була бистра до тяжби, як щука-риба, а люта (не пускала до себе чужих бджіл), як вовк.
Майже по всіх містах, містечках і селах вулиці – кривулясті, а це свідчить про їхню стародавність і про те, що всі вони будувались без жодного плану. Щодо назв різних кутків, то вони повелись часом від колишніх старовинних урочищ, а то й від церков колишніх та інших причин, як от: “За церквою”, Москалівка (колись осів тут москаль), Заріччя, Дубини і т.п.
Обійстя. Обійстя південної Волині з вулиці буває оточене плотом, парканом або воротами (вороєм), тоді як на півночі всяке дворище відгороджене парканом до 4-х арш. заввишки. Така ж і брама. Ця остання часом з окремим солом’яним дашком, а іноді під спільним дахом з шо- пою. В середині дворище від “підгуменку” теж перетинається парканом з брамою, а часом “вороєм”. Характер розташування будинків у обійсті дуже різноманітний, і коли південна частина майже однакова з обійстями суміжних повітів Київщини й Поділля, то чим далі на північ, тим все більша різниця. Незалежно від того, при поширенні родини, коли на тому ж дворищі будується додаткова хата – для брата чи для сина, що виступить з батькової хати, то вже, залежно від місцевих умов, міняється й загальний вигляд усього обійстя.
Характерна риса волиняка – та, що він ніколи не любить нічого виносити з свого обійстя, а все більш намагається зволікати до власної хати. Здається, що та приказка про Уманського дурня, який “з чужого воза бере та на свій кладе”, якнайкраще може бути пристосована й до волиняка, є загальною його рисою.
Хата двома своїми стінами – чільною й причілковою – мусить стояти на сонце. До вулиці вона буває оберненою чільною або й причілковою стороною. В цих же стінах, щодо сонця й вікна, якщо напрямок вулиці – “схід-захід”, то ті хати, що з північного боку, будуються при самій вулиці чільною чи причілковою стіною. Господарські будинки, як хлів, саж, дровітник, клуня т.п., розташовані від вулиці до городів – низкою, при чому хлів або прибудовується до задньої причілкової стіни хати чи то недалеко від хати. На Коростенщині межи хатою й хлівом, а часом і цілком осторонь, стоїть “стебка” (“вістепка”) на “борщ”. Клуня завжди упоперек двору й далеко в дворі. Будиники, що з південної сторони вулиці, розташовуються так, щоб хата була найдалі від вулиці, а вікна – на город і до подвір’я (теж на південь і на схід). Хлів ближче до вулиці, ніж хата, а клуня ще ближче до вулиці, чи то проти хліва – по другий бік подвір’я.
Хати будують з соснового матеріалу, а менше з осичини. З дуба та бересту уникають будувати, бо така хата, звичайно, буває мокра. Дуб тільки на “клубак” до дверей, а ще – “сумці” на вікна.
Колись, як ставили хату, то робили дерев’яного хреста і там, де має стояти стіл, забивали й закопували в землю; а далі казали: “На хресті було Христа розіп’ято, його гріх закопувати, бо його ж викопували з землі, а не в землю закопували”. На півночі хату й клуню звичайно будують у стовби, а хлів, чи то стайню – з плоту; в середній частині Волині – будинки в зруб, з нерівно обтесаного дерева, а на півночі – з кругляків. Якщо хати в стовби – щоб потовщити стіни, – їх “латають”. “Лати” прибивають до стіни гвіздками під тупим кутом з двох лат. Як же одні круглясті, то стіни клинкують і каландрують глиною, що в певний час… (нерозбірл) змішана з піском і соломою. Як будують у стовби в каланицю, то беруть тонкі дрючечки, обмотують перевеслами з соломи, умочують у джумур і закладають між стовби в бурти.
Призьба робиться лише біля чільної та причілкової стін. Дах солом’яний, звичайно критий куликами з околоту, а часом – соломою “правицею”. Гребеня вибивають “м’ятою” соломою, а прикладають “кізяками”. Як з середини, так і знадвору, хати звичайно мажуть білою глиною, долівка (діл) ж змащується рудою глиною, а вінця понад стінами підводять охрою.
Взимку, щоб у хаті було тепло, на підвітрених стінах роблять “загати”, яких мається кілька зразків, а з них більш типова загата – до самої стріхи. В землю б’ють загострені знизу тички 3-4 арш. один від другого, а від стіни – на 8 вершків. Верх тички заводиться під стріхою за нижню лату. Від землі до тичок по землю кладуть і прив’язують, напихають м’яту солому, картоплиння, листя чи то взагалі якусь… (не- розбір.). Вся справа в тому, щоб “штибно” було набито.
Курні хати й зараз можна натрапити по селах, що межують з Минською губ. Більшість хат з “каглою”.
Вже за останнього часу почали з’являтися цеглові комени, дахи бляшані, а через земство – і цементові. Головний тип хати складається з трьох частин: сіни – посередині, праворуч чи то ліворуч (залежно від сонця) – хата, а супроти – належна їй частина – комора. В середній частині Волині сіни часом діляться надвоє – передні сіни, а далі – здебка на вариво. Діл здебки на аршин викопаний нижче за сінешний, а стеля – теж нижче на аршин за хатню – це на те, щоб варево було тепліше. Хата часом поділяється на дві частини: передня – хата, а задня – ванькір. На півночі “ванькір” – у хаті за поперечною стіною. Вікна на чотири або на шість шибок. Розташування в середині хати майже по всій Волині однакове. Коли вступити до хати, то з одного боку – піч з лежанкою, а з другого – полиця або мисник.
Колись печі робили на стовбах, незначна частина їх ще й зараз трапляється біля Житомира. Новітня піч ставиться на кам’яному підмурку або просто – те місце, де має стояти піч, оточують дерев’яними стінками й туди сиплять землю, викладають черінь, а для того поверх землі сиплять дрібні камінці, набивають рудою глиною; далі робиться звод з дикаря (лупця) або з цегли; звод обмуровується цеглою чи каменем і робиться верхній черінь. Далі ставиться комин з кубашками: одна збоку коло стіни – на сіль, сірники т.п., друга – на припічку, щоб заховувати жар, а часом – і на освітлення скалками; під припічком – на миску, горщика і т.п. На те, щоб складати дрова, тріски, зачинити курку з яйцем, а часом і квочку посадить на яйця – мається “підпіч”; він при самій землі, а розмір його на квадратовий аршин.
Лежанка робиться коло печі. Будується вона на невисокому підмуркові й обмуровується стінами й робиться одно “склепіння” а над ним – і друге. З лежанки дим під комином, окремим від печі ходом, пускається в сінешню калгу, стає дві каглі. Над каглами робиться плетений комин, а для цього улаштовують риштування, яке обплітають “дубцями” й обмазують рудою глиною, змішаною з половою. Нагорі над комином на маленьких кроковках робиться дашок з дощечок від дощу.
Хатнє начиння. Між причілковою стіною й лежанкою на півдні Волині – піл на постіль, а на півночі – велике квадратове, без спинок, обляшковане дошками, соснове ліжко; над ним – жердка на одяг. Коли ліжко, то воно звичайно застелене простирадлом, а зверху часом килимом з двома шарами подушок. На ліжку іноді сплять, а буває так, що старі розташовуються на печі разом з дітьми, а молодь спить на землі; літом сплять на “вижках” або на току.
Де стіл, там і покуття. Понад стінами, од вікон – лавки. Замість стільців – переносний ослін, табуретки. Значна частина ікон у срібних шатах; інколи все більш новітні, як от Іов-Почаївський, Серафим Савроський. Під час революції й голоду 1922 року значна більшість від міських мешканців у обмін на хліб продавали ікони. Вони оздоблені вишитими або затканими рушниками та квітами з різнокольорового паперу та засушеними з власного квітника васильками, м’ятою та іншими пахучими квітками.
Перед великими святами ікони знімають, витирають од пилу, причому іноді на Паску коло ікон чіпляють “голуби” з писанки з паперовими крилами й хвостами. “Голубам” годиться висіти в хаті тільки до Вознесения, а тоді вже треба віддати дітям або сховати в комору – “бо коли Ілля з неба кидає стрілою в нечистого, цей останній сховається в яйце: а стріла влучить у нього й хату може спалить”.
Стіл звичайно буває накритий “обруском”; на ньому житня паляниця й сільничка. Пікна діжка, що зовнішнім виглядом своїм нагадує сонце, є разом з тим символом людського добробуту – накрита віком, а зверху – чистою… (нерозбірливо). На Волині діжа має за собою великий культ, наприклад:
- Якщо в діжі клепки не до пари, то в ній не вдаватиметься хліб;
- Як купують діжку, то примовляють:
– Діжка, діжка,
Треба тобі віхтя й ножа.
- Як завдадуть тісто, то годиться примовляти:
Боже, поможи,
Іспір покажи,
Хто перш почав,
Щоб у мене позичав.
- У Чистий Четвер до схід сонця діжу миють теплою водою, витирають, накривають віком, а зверху – чистим настільником; далі обов’язують червоною крайкою, кладуть паляницю, дрібку солі й ставлять на дворі на високому місці. Як тільки сонце своїми першими променями поблагословить діжу, – її забирають у хату, завдають пшеничне тісто, а ввечері, під час “Тайної Вечері”, їдять той хліб, що спечуть, і т.п.
Комора. Коли нема здебки, то всі діжки з “борщем” стоять у коморі. Тут же – й засік з вівсом, мірка й гарчик на пашню, сипанка на муку, жлутко на луг; при стіні – полиця на хліб, на гладишки з молоком і т.п. І окремо – ящик з різним начинням; упоперек – жердка на свитки, кожухи, рядна тощо. По стінах висять серпи на кілочках, коса; за сволоком – гребінь і днище; в одному кутку знаходиться бодня з салом, а в другому – скриня – дівчачий посаг.
Якщо картопля й вариво зимують у окремій здебці, то під час лютих морозів щоранку й щовечора в яму, що на середині, кладуть жар – “на те, щоб не померзло”. У німців на те, щоб пекти хліб, піч розташована десь на подвір’ї. Це звичайна яма в землі з черіньом, а зверху – гостроверхий конус землі.
Мисник – чотирикутний продовгуватий ящик без дна; з трьома піл- ками на більш делікатний посуд, як миски, тарілки, склянки, ложки т.п.
Посуд, що вживається у хатньому господарстві, буває різний. А саме, дерев’яний, як от – сільнички, ложки, ополоник, масничка, відра, пікна діжа, ріжні діжки “на борщ”, цебер, ночви, бодня і т.п.; глиняний – миски, гладишки, горщики, вазонки т.п. “Пренцальовий” – сподоч- ки (мисочки), тарілки, чашечки. Хоч такий посуд здебільшого вживає шляхта. Скляний – чарки, склянки т.п.
Освітлення. Південна Волинь хату освітлює кєросиновими лампами і рідко де – трісками; щодо Коростенщини, то вона, з часу революції, майже вся повернулась до лучини, для якої є старовинне приладдя – “по- світний комин” – це звичайний мішок з рядна, довжиною до 2-х аршин. Востаннє навесні він горить всю ніч під Паску, а по інших місцях – як засіють ячмінь; запалюють же знов, як за приказкою: “На Семена” (14/IX), як “свічку женять”.
Обрання місця на хату. Там, де мають бути хатні роги, на ніч кладуть по паляниці, як же ранком не стане хоч однієї, то це місце не годиться – шукають інше. Під час перебудування старої хати межі її поширювати не годиться, бо хтось умре з хатніх.
Закладчини. Як ще плотви не витягнуто на стовби, то роблять закладчини. Господар скликає сусідів, запрошує священика, який у хату не стукає, не гукає, щоб не допустить домового. Править молебен, кропить свяченою водою, а під чопи, на всіх рогах кладе свячене зілля й ладан. Сам господар, як бідний, туди ж кладе злотого або півкарбованця. Потім п’ють по чарці, обідають і т.п.
Як уже хата готова, то перед тим, як треба в неї увійти, знов-таки правлять молебен, кроплять водою, а в чотирьох стінах навхрест (у хаті) свердлять дірки, а піп кладе туди папірці з молитвами. Кидають кота, щоб переночував, а подекуди – півня, щоб здох. На Коростенщині, у с. Городці, як господар на “вхідчини” справляє обід, один з гостей одягає на себе берестяну личину з клоччаною бородою. Це – Домовик; йому перша чарка й кращий кавалок, аби він був до господаря добрий.
Одяг. У чоловіків старшого віку зберігся непорушний, почасти – лише в північній смузі Волині, – біла свитка по талії, оперезана крайкою, або чорна “куцонка” й кругла мачерка. Для жіноцтва теж старшого віку (та смуга поширюється трохи далі на південь) – чорна хустка, складена трикутником удвоє, середина складки над чолом, а довгі кінці зв’язані на потилиці й спадають на спину; замість спідниці – літник і запаска. Отже, прикордонне становище Волині довело її до того, що, під час минулої війни, коли людність, під натиском наступаючого ворога, цілими селами евакуювалась на схід, в південній Волині стародавній одяг майже зник. Під час революції увесь міський одяг пересунувся на село, який награбовано або проміняно на хліб. Крім того, колишні солдати, повернувшись “з окопів” хлопцями і чоловіками середнього віку, поприносили “френчі” і “галіфе”, а дівчата – в білих хусточках і таких же блузках. Коли йдуть у свято до міста, то – босі, а взуття несуть у руках і взуваються на передмісті.
Через відсутність грошей, при неможливості набувати фабричні матерії, майже всі села починають виробляти свої матерії, повертаючись до колишніх зразків.
Їжа и напої. ІЦе до війни Волинь, порівняно, відстала була років на 75 від іншої частини Наддніпрянської України, і хоч зараз, під натиском перебування в “окопах” та революційних подій, хоч в одягові вона вже до деякої міри й диференціювалась, що ж до їжі, то тут ще багато залишилось дечого старовинного. Соціально-економічний стан на селянській їжі наклав тут свій досить яскравий відбиток. Колишня лісова смуга, що біля Минської губ., ще недавно навчилась тільки виховувати у себе буряки, капусту й моркву, які, звичайно, купувались у південній частині по ярмарках та базарах. Північній Волині власного хліба ніколи не вистачає, майже півроку вона їсть “пасковану” картоплю, себто ножем знімає шкурку паском, кладе в горщик, солить, варить, а ще варять “сироватку”, або хлібний квас, засипані пшоном з грибами. Як є, часом затовчує салом, а нема – трошки вкине сметани. Сушать гриби, ягоди, які їдять з коржами; риби, крім привозної тарані та оселедців, нема, але ж і ту їдять як великі ласощі. М’ясо їдять на Різдво, на Паску, а ще восени, коли буває церковний одпуст.
Більшу частину року м’яса не бачать. Як же на Різдво заб’є кабана, то сало розтягує на цілий рік “на закришку”. Товар (худоба) – малий. Корова доїться 3-4 місяці, і то – до теляти. Молока звичайно дає на рік відер 40-60. Хоч дрібного товару часом буває і досить, але тримають його для гною, а далі продають.
Південна частина теж не вживає м’яса, але більше за північну. Тут і молока буває більше, особливо по-сусідєьки з чехами та німцями, які взагалі гарно впливають на економічне розвинення українського селянина, якщо він сидить недалеко від них. Такі речі, як пироги з горохом, вареники з сиром, лемішка, пизи, мандрики та інші потрави ще й досі не вивелись. Як же якась господиня зварила квашу, то є звичай, щоб обійти по сусідках-приятельках – почастувати їх. їдять усі з однієї миски, а м’ясо беруть пальцями. По тих колишніх панських ставах, які ще не позамулювало, ще й зараз є риба, але вона не для селянина – її вивозять у міста та містечка.
Перед війною, коли цукор (пісок) платився по 8-11 коп. за фунт, селяни призвичаювались до нього, але зараз, за браком грошей на цей продукт, печуть пироги з буряками, роблять бурякову патоку, для чого “тушать” буряки, видушують сік і випарюють воду.
Заборона продажу монопольної горілки зробила те, що так званий “самогон” – себто саморобна горілка, запанувала по всіх найменших закутках. Причому, виробляють її специ, які пристосовуються до обставин, – якщо господар людина заможня, йому шкода брагу віддати з двору, він запрошує до себе “самогонщика”, який тут же в нього робить запарку, а через кілька днів, як уже “бражка” готова, приносить свого “апарата” й тут же жене. Бідніший – він же й менш розраховує – дасть самогонщикові пуд-два житньої муки, а вже той, по умові, мусить йому дати пляшок зо три “первака” (більш міцна горілка) й відповідну кількість “другака” й “третяка”. Гонити самогон не вважається чимось негарним, навпаки.
Рільництво. На Волині й за довійськового часу свого хліба не вистачало близько 2 мільйонів пудів; зараз же – через те, що ця країна увесь час перебувала в прикордонній смузі, військові й революційні події призвели населення її до великого занепаду, й у великій мірі це відбилось на рільництві. Через те, що хліб – то не тільки добробут, а навіть — саме життя людини, до нього відносились побожно.
Ще до останніх років, та навіть і зараз відбувається у супроводі безмежної кількості ритуалів. Наприклад, навесні, доки не засіяно ячмінь, щоранку, навіть при сонці, доки не скінчиться сніданок, мусить горіти лучник (хатнє освітлення). Першу й останню жменю жнив святять у церкві; коли ниву дожинають, – залишають “Спасову бороду”, а під неї кладуть паляницю й дрібку солі “пташкам”. “Лучника” восени вперше запалюють тоді, коли господар виїздить робити першу сівбу; той же господар з кресала здобув огонь і передав жінці, яка зерном сипле на “лучника” зверху так, щоб воно пролітало через огонь. І тим же зерном з фартуха вона обсипає діжу на покуті. Усе зерно з “коляди”, першої й останньої жмені, що очистилось через лучник і яким була обсипана діжа, – змішується й висівається разом з іншим збіжжям. У північно-західній частині Житомирського повіту, ідучи на поле, господар устромляє за пасок сокиру, щоб збіжжя росло таке, що хоч сокирою рубай.
Як сіють гречку, то встромляють лозу, щоб росла як лоза. А льон сіють зі свічкою й ллють яйця, щоб був чистий, і т.п. Є навіть певні прикмети щодо майбутнього врожаю: “Як на Стрічення з-під стріхи півень нап’ється, то на Юрія він напасеться. Причому на Юрія, ще не так давно, виходили з святощами, а недавно просто: якщо є, то з самогоном, а нема, то й так – “покачатись”, щоб гарно росло.
Народні й фабричні виробництва. За останні сто двадцять років ремісничі промислові виробництва цілком перекрутились, наприклад, у “Волинських записках”, виданих у 1808 році, Степан Русов зазначає, що за того часу тут було 103 залізні гути, чавунні 2, мідяні молотобої – 9, шовковл., тавлинна (табакерочна), керамічна і т.п. З того всього зараз уже не залишилось нічого. Але цікаво те, що за того часу гуралень було 1568, тоді, як за військового – на всю тодішню Волинь припадало 134 гураііьні. Отже, треба мати на увазі, що старовинна гуральня була маленька і, хоч вона мала на межі здобування горілки, проте, не менш того, для тодішнього господарства потрібна була брага на корм волів, які збувались у Варшаву, Гданськ і т.п. Але що далі йшов час, то кількість гуралень зменшувалась: щодо збільшення кількості виробництва, колишнє панство хоч перед урядом і прикривалось, що гуральні потрібні для господарства, але в натурі ж мета була лише та, щоб найбільш одержати премій від уряду; а ще краще – вторгувати гроші за горілку. Врешті, прибутки від горілки, які одержували гуральники та шинкарі, привабили до себе колишній уряд, а звідси – перехід від корчм до шкален. Проте революція скасувала й монополію. Коли ж та відносна темнота, яка до сього часу панує по волинських селах, викликала самогон. Отже, боротьба з ним – як адміністративним шляхом, так і на шпальтах щоденних місцевих газет – хоч до деякої міри й спиняє його, проте не на стільки, щоб знищити цілком.
Той надзвичайний індивідуалізм, до якого, в обставинах минулого, селянство виробило свою вдачу, чим далі, то все більш під натиском хати-читальні, драмгуртків, комсомолів та ін. – захоплюють собою все більші й більші громадські кола. Те, що ще вісім років тому було якимсь незвичайним для селянської жінки, цілком змінює структуру села. Кооперація, форми колективного господарства щодалі захоплюють все більші кола громадянства.
Родини. Ще й зараз, незважаючи на пережиту революцію з усіма її наслідками, значна частина селянства перебуває у первісному стані відносно культу. Особливо, коли справа спричиняється до родин, хрестин, весілля чи то похорону. ІЦе недавно, як уродиться хлопець, то баба-бранка втинала йому пупа на сокирі, щоб був майстер, а дівчинці – на днищі, щоб була господиня. Нехрещене немовлятко матері годувати не годиться. Як породілля годує дитину, то світла не гасять, щоб не приступив чорт. Той, хто запрошує на хрестини й за куму, то каже:
Прошу на хліб, на сіль, на хрестини і бути в мене кумою.
Годиться, щоб на куму не разом згоджуватись. На кумів запрошують близьких родичів, наприклад, батько з дочкою можуть хрестити в сина, але по хрестинах усі вони, яко куми, мусять уже на все своє життя одне до другого звертатись на “ви”. Як ідуть “до хреста”, то на ознаку майбутнього добробуту новонародженого баба-бранка кладе серед хати кожуха догори вовною, а на нього – дитину (звичай з часів скотарства). Кум для баби поклав по змозі кілька копійок, перехрестив дитину, забрав її з кожуха й передав кумі. Як уже куми мають повертатися, то на порозі баба кладе в черепку вогонь і ножа гостряком догори, – це на те, щоб дитина очистилась від усього негарного та щоб не допустити нечистого в хату.
Дитячі пісні розподіляються згідно з їх віком – до колиски, й таких мається безліч, як от:
Ходить сон коло вікон,
А дрімот,а коло плота,
Питається сон дрімоти:
-Де ж ти будеш ночувати?
Де хатинка тепленькая,
Де дитинка маленькая.
Або:
Ой люлі-люлі,
Котино,
Куда ідеш?
По сіно.
Візьми мене з собою А я буду тобі слугою,
Ти будеш сіно класти,
А я буду воли пасти.
Тобто, ще з колиски дитина призвичаюється до тієї думки, що вона “буде воли пасти”.
Є ціла серія пісень, що співають тоді, як уже дитину катають у візку. Ще малятко ледве вміє лепетати, а вже для нього складається сила всяких гранків, як от “Тосі”, “Сорока”, “Коваль”, “Хлібчик”, “Зайчик”,
“У квочки”, “Ласочка” й т.п. Причому, коли бавляться, наприклад, у “Коваля”, звичайно той, хто няньчить немовлятко, – гладить його по животі й примовляє:
Кує коваль бричку,
Заглядає в пічку – Чи є борщ, чи є каша,
Чи є в борщі штука м’яса,
Чи є ложка-тарілка,
Чи є в пляшці горілка.
Щодалі більшають діти, їхні грання (ігри. – Угор.) стають самостійнішими. Нони намагаються в усьому скидатися на батьків: ліплять будинки з глини, з піску І Т.П., ходять у гості одні до других, шлюбуються, сваряться. Зібрали батьки хліб, діти рвуть стерню, з неї ж скручують перевесла, в’яжуть у сніпки, складають у копи. У приполок набирають пісок, і тоді, як батько сіє зерно на ниві, діти й собі сіють (по дорозі пісок й т.п.). Всесвітня війна, а по ній – революція, теж відбились на дитячих граннях – такі слова, як “німці”, “петлюри”, “большевики”, “денікінці”, “поляки” – іце й зараз дають привід дітям для різних їхніх бойовищ.
Щодо граннів, якими бавиться більш доросла молодь, то їх на Волині безмежна кількість, причому вживаються ціпки, ніж тощо. Щодо м’яча, то варіантів цього грання досить багато, як от: “у гилки”, “в гарака”, “у колі”, “в бурду” й т.п. Геродот хоч і каже, що м’яча вигадали Лідяни, проте треба гадати, що гра ця – далеко старіша. Весняні грання відбуваються окремі – для дівчат, як от “у Шума”, “в Короля”, “Плєтьона”, “у Льон”, “Подоляночка” і т.п. З них “Подоляночка” розповсюджена майже на всю Волинь.
Текст, який подаємо, записаний на Коростенщині. Гурт дівчат, узявшись за руки, робить коло. Одна – в середині, а коло співає:
Була собє Подоляночка,
Вона впала, до земле припала
(та, що всередині припадає).
– Устань, устань, Подоляночка,
Промій очі, як шкляночка,
Зачеші голоувку, як макоука.
(Все те, що співають, та робить).
Да возьміса в скокі в бокі,
Да пойді ті до Дунаю,
Возьмі собє девку с краю,
Котру схоч, котру схоч…
(А та вибирає й ставить її на своє місце, а сама стає в гурт).
“В Короля”. Двоє беруться за руки й стають. Інші дівчата гуртом, узявшись за руки ключем, співають:
Ой, пустєте нас на двуор воиеват!
А ті дві:
Не пустимо, не пустимо,
Мостуев повалют.
Як мі мості поламімо Да сто рублуов положімо,
Дай поедем… (нерозбірливо)
Тоді ключ біжить по під руками тих двох, що стоять, причому ці, останні, відтинають одну, кінцеву, о гурту й ставлять її убік. Знов співають:
Дві:
Гле чого, гле чого?
Ключ:
Гле короля нашого. Дві:
Нема вдома короля, нема сіна його.
Ключ:
Прочиняйте ворота, по саміє болота.
Дві:
Єдьте, ни стойте…
Ключ біжить. Повертається назад і знов біжить. Співають те саме знову. Хлопці теж мають свої: “у Коршака”, “у Мельника”, “в Тарана”. Але ж мається досить і спільних. Більш характерні з цих: “Василя”, “Міш”, “в Зайца” і т.п.
“Василя”. Як співають Василя, то дівчата беруться ключем за руки, а три хлопці розставляються “за стовпі”. Дівчата ходять, співаючи, двох хлопців оплутують своїм колом, а третього вилучають, як то показано на малюнкові:
А-А-А “стовпі”.
Василь, Василь, Василино,
Ой ну, люлі Василино,
Часом тебе посаділа…
Ой, ну, люлі, посаділа…
Посадівше, полівала,
Полівавши, нащіпала,
На щіпавші, пошла в танок,
На в туом танку муой нелюбі – Товстогубі…
Муой нелюбі в кобзу грає – В його струні воловіє,
В його сьмікі лозовіє,
Ой ну, люлі, лозовіє.
Досвітки. Під впливом усіх подій, які відбулися за останні одинадцять років війни й революції, доводиться забути про ті досвітки, які так опоетизовували українські письменники в минулому. Ще за середини минулого віку москалі, після свого перебування в селі, залишили одну-дві покритки, й це дуже вражало громадянство, що навіть видно а Т.Шевненкової “Катерини”. Отже, аа нашого пасу молодь, яка ще побувала в окопах, принесла на село цілком нові поняття.
Революція, яка, разом а тим принесла антирелігійну пропаганду, веде до того, що вже народ, в його цілому, не так суворо ставиться до дівчини, що втратила “чесність”. З того й не дивно, що хоч предковічний звичай “досвіток” ще й зараз існує, але щодалі, то він все більш носить у собі цілком новітні форми. Колись молодь знайомилась на вечорницях. Зараз, хоч деяка частина хлопців і дівчат ще й одвідують “вулицю”, проте більший зв’язок одержують в хаті-читальні, “сельбу- динкові” й т.п.
Шлюб. Новітні форми шлюбування, принесені революцією, поділили всю молодь на кілька різних таборів; до одного з них належить значна частина міських мешканців, а також та частина селянства, яка має великий ухил до міста, до всього новітнього. Ця група, відносно кажучи, хутко примирилася з тим, щоб, не бравши шлюба в церкві, записуватися у державній установі. Щодо самого справляння весілля, то тут хоч і намагаються до деякої міри дотримуватись певних культових звичаїв, але увесь цей культ сплутаний, перемішаний на швидке вбирання молодої в фату й тут же – “комора”, до якої водили молодих з предковіку.
Отже, другий табір – село, з його старими устоями, не так легко переходить до певних форм (нових) життя без церковного шлюбу. Й у цьому разі жіноцтво найбільш консервативне. Наприклад, на запитання майже до всякої з них:
Чи можна жити з чоловіком, не вінчавшись у церкві? Завжди одержиться відповідь:
– Як без весілля живи, то так як дитина нехрещена, так як скотина. Весілля, там яке хоч може бути, а вінчатися треба.
На невінчану кажуть “невінчаха”: “Природа того требує, щоб повінчатись!”.
Дівчину, що не візьме шлюбу, а житиме лише через запис, не мають за людину – з такої все село глузує.
Не без того, що до деякої міри, на підтримку цього консерватизму, йдуть також і економічні умови, в яких головну роль відіграє “мужчина”, який може закон про шлюб лише через “підзапис” повернути в свій бік. Це видно з такої думки жіноцтва:
От, бачите, як повінчано, то пайки (частки) своєї требує, а як невінчана, то прожене, бо він міні каже: “Яка ти міні жена? Ти – не вінчана”. А, може, це через те, що ще не бачили прикладу заступництва закону за жінку”.
Третя група – всі ті, яким хоч і трудно порвати з дідівськими звичаями, які хоч і кажуть, що, мовляв – “Хто не брав шлюбу в церкві, то людини з такого не буде”, але вони вже цілком свідомо ставляться до сімейного життя, добре відаючи, що часто буває – повінчались і сваряться без кінця, а часом невінчані живуть так мило та любо, що не одне повінчане заздрить на їхнє життя. Отже, “нешлюбні” до “Судної дошки”, на якій спекують усе життя людини – до “Страшного Суду”, прийдуть останніми.
Що до весільного культу, який, хоч де в чому й хутко порушився, проте ще багато залишив у собі форм первісного шлюбу, наприклад, у частині Коростенської округи, яка ще недавно одійшла від Житомирського повіту, батько, бажаючи оженити сина, дає йому два свати. Ці останні беруть бухінець хліба й дві кварти горілки. Як тільки прийдуть до наміченої дівки, то свати звертаються до господаря:
– Чого мі до вас прийшли?
– Кажіть люди добрі.
– Ми чули, що в вас є на продаж теличка7
А сват (господар), злякавшись:
– У мене тильки корова є, а телички нема.
А старий, бородатий сват каже:
– Да єсть!
– То я тепер і розумію, що єсть… То продам вам…
– А що ж ви з мене хочете?
– Двісті рублів.
Тоді озвалась мати:
– А я не знаю, за кого дати?
Хлопець був на дворі, то до нього вийшов його сват:
– А йди-но “скеп” у хату, бо хочуть тебе побачити.
Той пройшов, поцілував тестя й тещу в руку.
– Добрий вечор вам… І добри вечор тоубі, дівчино!… Кажіть, що маєте мені казать?
– Мі не знаєм, за кого двісті рублів дать, то тепер знаєм… Мі тебе вподобали… –
Тоді батько:
– Іди, бабо-головата, унось сало й горілку да будеш пить, да затя з дочкою й благословить…
Випили. Молода сватам і нареченому дала по хустці. Після того “молодзе” запрошує тестя з тещею приїхати до них на “печоглодини” (сватання відбулось у суботу, а “печоглодини” в неділю п’ють). Далі батьки змовляються, на коли шлюб брати в церкві.
Щодо самого весілля, то всяке з них відбувається з безмежною кількістю пісень. Музики – обов’язкові. Але й тут революція, що відбулася після війни, дала можливість колишнім військовим музикантам позабирати з собою все колишнє військове музичне знаряддя й принести на село. Під цим впливом колишні троїсті музики (скрипка, бас, цимбали), хоч і втратили ще подекуди свою назву, але склад її буває такий: кларнет, труба й бубон або скрипка, кларнет і бубон і т.п. – залежно від того, яке до якоїсь території, що посідають певні музики, попало музичне знаряддя.
У весільних піснях, яких по деяких місцях (за одно весілля переспівають до трьохсот) тут накреслюється все життя людини (молодої), як попереднє – веселе, спокійне у батьків, і все більш – до скоку. Але щодалі, то все більш з гучного (мажорного) переходить на сумливе майбутнє невідоме, – залежно від свекрухи – від зовиць, від економічних умов і т.п.
У неділю, коли мають брати шлюб, усі встають раненько, моляться Богу. Батько з матір’ю сідають на ослоні. Молодий з молодою мають кланятися батькам у ноги.
Кличуть молодої брата:
– Іди, брате, розплети сестру!
Брат розплітає косу, а дружки співають:
Брат сестрицю розплітав,
Де в’ен косники подівав?…
Пустив косники на р’йки,
Розплів брат сестру на веки.
Мати знімає зі стіни ікону, бере хліб і сіль. Кожух, як символ добробуту – залишок з часів Материнства. Мати перевертає кожуха вовною догори, кладе на ослона й сама сідає, щоб діти були багаті. Молоді кланяються батькам у ноги, молода плаче. Дружки співають:
В матері ниженька біленька,
Щоб тобі доленька була добренька;
Не жалуй, Палазю, уклонув,
Вклонися старому й малому І всій чужині,
Щоб тобі, молодой, благословили!
Як йдуть (не їдуть) до шлюбу, то дружки співають:
Не переходьте, вороги,
Дороги –
Нехай перейде родина,
Щоб добра була година.
Свахи не йдуть до церкви – вони залишаються вдома. Зі співами печуть коровай:
Короваю, ти наш раю;
Я тебе у пьєч саджаю!..
Ви, свати, ковтуповати, беріть лопати,
Та будуте у пьєч Коровай саджати.
Колись коровай пекли з житньої муки, а як є пшениця, то – з білої. Притому, щоб цілком забезпечити на майбутнє добробут молодят, на спід під коровай кладуть коржа, на нього насипають жита й вівса і четверо цілих яєць (це на те, щоб усе росло, прибувало); на корж – паляницю, що викачана в муці, далі – обвивають трьома качалками з тіста (одного – кругом, іншими двома – навхрест). Ці, останні знаменують собою усі доброзичливі й коректні в господарстві тварини, пташки й рослини.
У свекрухи печуть житні калачі, подібні до пиріжків, причому гостинець для молодої – два пиріжки, перекладені качалкою, – символ близнят, себто, щоб і молодята сплітались так, як ці пиріжки. Калачі, намітку, жовтого каптура, кичку й чоботи кладуть у торбу, бо син з церкви додому без молодої прийде. Пиріжки відокремлюють окремо на тарілці, на них кладуть чоботи. Це кликатимуть тещу чобітьми, а тестя – шапкою.
Смерть. Похорони. Як у хаті слабий, а пугач пугукає, то вже кажуть, що помре. Перед смертю дають “громничку” свічку, що святять на Стрічення. Це – для душі освітлення, щоб бачила, куди йти. Як тяжко вмирає, то засвітять свічку, як кажуть, слабий побачить перед собою всі свої гріхи; тоді він мусить покаятися в них. Померлого обмивають у теплій воді, вбирають у чистий одяг і кладуть дорослого – на лаві, а дитину – на столі. У руки дають свічку і складають їх на грудях. У труну, під тіло небіжчика кладуть хусточку. Це на те, що коли Архангел Гавриїл заграє в трубу на Страшний Суд – всяка душа мусить повернутися до свого колишнього тіла; в хусточку вона легко позбирає всі кісточки, тоді зручніше буде розташувати їх для того, щоб як най- хутчій наростало на них тіло… Після того, вже душі легко вступити в те тіло…
Померлій дитині не годиться втинати нігті, бо як доведеться на тому світі лізти на високу скляну гору, то нічим буде грабатись. Померлих дівчину й парубка наряджають так, як до шлюбу.
Як небіжник у хаті, то всю ніч не сплять – вартують. Це на те, щоб нечистий не вліз у небіжчика. На ніч наливають у склянку води, зверху кладуть цілушку – “це для душі”. Похоронні пісні, хоч і маються, але їх – незначна кількість. Звичай наймати голосільниць хоч і був, але зникає, хоч звичайно діти, чи то близькі кревні часом плачуть з голосінням.
Свята. Напевне, крім Волині, ніде в межах Наддніпрянської України, не збереглося такої кількості вірувань, які залишилися з поганських часів. Таке свято, як Паска, то – свято весни, оновлення всього людського життя. І нема потреби повторювати старі здогади про те, що виникло воно на честь первісного і, для людини найкращого бога – Сонця. Бо тільки ж воно дає життя всякій живій істоті. Лише сонце дає радісний настрій людині: воно гріє, годує й зодягає її. З того цікаво навіть простежити, як той самий первісний волиняк відзначав свято весни. З святого письма відомо, що учні Христові в Страсний Четвер улаштували так звану “Тайну Вечерю”, під час якої їли хліб, пили вино. Християнська церква на цьому збудувала найбільше з своїх таїнств – “Євхаристію”. Але Коростенщина (Овруччина), ніби на ту згадку справляє власну “Тайну Вечерю”. В “Страсний Четвер” господиня до схід сонця теплою водою в сінях миє пікну діжку, витирає її насухо, накладає віко, накриває чистим настільником і оперізує червоною крайкою. На віко кладе паляницю й дрібку соли. Тоді діжку виносить надвір і проти сходу ставить її на високе місце. Як тільки Сонце першими своїми променями поблагословило діжку, господиня мерщій забирає її до хати, вчиняє в ній тісто з білої муки й пече невеликі палянички. Увечері, коли повернулися з “страстя”, тими паляничками вечеряють.
Цей звичай свідчить, що те саме Сонце волиняк ототожнює з діжкою, яка теж є символом економічного добробуту селянина. З неї бо він годується.
Предковічний культ свята весни, створений усіма народами, що злився у святкуванні Християнської Паски, майже ні в чому не змінився. Це навіть видно по тій сипі “баб”, “шинок”, “поросят”, “сирних пасок”, “крашанок” і т.п., що приносять святити до церкви. Навіть, здається, антирелігійна пропаганда ще більш зміцнила святкування пасхального культу. От лише по деяких місцях зменшилось приготування писанок, але це цілком залежить від відсутності потрібних на те фа,рб на селі, які за довійськового часу звичайно привозились з Німеччини.
Купайло ще й зараз справляють не те що по всіх селах, а навіть і на передмістях міста Житомира, як от – “Мальованка”, “Павпинка” та ін. Але на Волині через вогонь стрибають лише по місцевостях, що стикаються з суміжними частинами Київщини та Поділля. Волинське Купайло – це певна істота, на яку спеціально вирубують маківку з сосни, ялини тощо, оздоблюють її рослинами, цукерками, свічками. Часом навіть надають їй вигляд живої істоти. Пісень до цього безмежна кількість, а з них більш характерні такі:
На Йвана Купайного Ходила відьма на вального.
На дуба лізла – кору гризла,
З дуба впала – позбірала,
Селянських хлопців чарувала…
Справа в тому, що хлопці завжди намагаються знищити Купайло, щоб розібрати його й занести додому – на город, бо тоді все родитиме. Але фактично змагаються через те, що на Купайлі горить свічка – символ долі дівчачої, яка виявиться тоді, коли Купайло пустять на річку. Свою помсту щодо хлопців дівчата виливають у лайливих піснях, як от:
Хто не пуйде на Купайла,
Щоб йому ноги поламало,
Щоб поклало колодою,
Колодою смоловою…
Сонце пече – смола тече,
Да ідет, хлопци, смоли брати,
Вьєдьми очи заливати,
Щоб пу ночах не ходили,
Чужіх коров не доїли,
Бо коровки старенькиї,
В їх телята маленькиї.
Звичай Різдвяними святами ходити хлопцям із звіздою й дзвінком колядувати, аби на закопядовані гроші справляти церковний цех, – майже всюди зникає. Колядують і щедрують лише діти. Щодо всіх культових ритуалів, які з предковіку тут існували, то вони й зараз ні в чому не змінились. На Кутю господиня варить кутю, узвар, пече рибу, пироги; а на Різдво – свинина, порося з хріном. Кутя стоїть на покуті, вечеря урочиста і т.п. Під Новий Рік дівчата ворожать, а на Голодну Кутю й на Водохреще святять воду, а господар в обійсті всюди крейдою пише хрести і кропить свяченою водою.
Незалежно від того, під впливом колишньої унії, а також – ще й сучасного католицтва, всяке село, де є церква, щороку має власного “одпуста”. Залежно ж від того, якої вартості по деяких селах мається “явлена” чи то через щось інше ікона, яку почитують віруючі, ті одпусти часом відвідують тисячі народу, не тільки зі своїх сіл, а й з суміжних губерній. У цій справі досить назвати такі села, як Ступище (колишньої Христинівської волості) Народицького району на Коростен- щині й т.п.
Поетична творчість. Якщо не лічити панських кобзарів, що грали на торбані, то власне народних кобзарів на Волині не було. Але тут їх заміняли лірники, які часто співали й кобзарські думи. З цих останніх найбільш розповсюджена дума “Про Коновченка”, якої тут є багато варіантів. За останні часи, перед війною почали розповсюджуватись гармоністи. Щодо апокрифічної народної літератури, то вона передається не тільки звичайними жебраками та лірниками, а ще й більш дотепними старими людьми. Найбільш розповсюджені: “Про Сотвореніє Землі”, “Про Адама, Єву й Люципира”, “Потоп”, “Авраам”, “Гиллю Пророка”, “Про Олексія, Божого чоловіка”, “Про Великомученицю Варвару” та ін.
Отже поетична творчість народу не припиняється, а навпаки, наче ще більш поширюється. Особливо це виявилось під впливом останньої революції, а також тих “чудес”, що протягом 1923 року відбулись на суміжній Подолії, коло села Калинівки, та з “Осапатовою Долиною”. Революція утворила безліч народних поетів, а “Чуда” – багато духовних пісень та безмежну кількість фантастичних легенд і переказів.
Вірування. Казки. Волинь – країна, більше половини якої покрито лісом, болотами; а це фактори, які давали можливість людям віками сидіти на одному місці й не тільки зберегти предковічну культуру, а й, згідно з оточенням, самим власно її творити. Переказів про Нечистих, Перелесника, Чортову Матір, Антипка, Анцихриста, про чортів взагалі, про містичні істоти, як Песиголовці, Злидні, Відьми, Відьмарі, Упирі, про перекидання людини на Вовка (Вовкулаки) й т.п. – безмежна кількість. А ще й такі “олицетворенія”, як – Доля, П’ятниця, Плясоха, Фрибра, Родимець і т.п., або всяких тих страшних оповіданнь про чортів, Домовика, нечисту силу, які намагаються чинити для людини лише зло, – теж безмежна кількість.
Нема що перелічувати всі інші безмежні галузі народних вірувань та казок, які могли зберегтися у межах Волині, але, даймо на те, що значну частину з тих самих вірувань можна навіть натрапити й по інших країнах, про те, коли б уявити, що початок походження всього того лежить у якійсь надто великій давнині, то найбільш первісна їхня форма, безперечно, збереглась на Волині. І все те, як дорогоцінні скарби, що набуті предковічною культурою, збереглись по деяких ще цілком глухих закутках Житомирщини та Коростенщини. Але ж культура, цілком не рахуючись з коштовністю, предковічністю, ламає, без жодного серця винищує все. Школа, у який учитель мусить подбати про те, аби з того нічого не загинуло. Зробити ж це можна цілком планомірно.
Збирання лікарських рослин і народне лікування. Хоч наукова медицина і звертала увагу на народні лікування, але ж фактично, як здається, у межах України народне лікування науковцями не досліджено. Бували випадки, що часом за цю справу брались лікарі, але крім дрібненьких дилетантичних досягнень справа не посувалась, бо не було справедливих науково-етнографичних дослідників з медичного персоналу. Як же за цю справу часом брався й дотепний етнограф, але ж він не медик; свої дослідження він міг проводити хоч і науково, з етнографічного боку, але, сам не бувши лікарем, багато дечого не міг перевірити в натурі; порівняти усе те з медичними науковими досягненнями. Через це, коли уважно поставитись до справи, то мусимо зазначити, що хоч первісна людина й не знала науки взагалі, але ж про себе, про своє життя вона дбала. Первісна людина спочатку, коли ще вона не відала лікарських рослин, лікувалась ворожбитством (молінням). Але ж те моління за нашого часу перетворилось у “віру”, в “гіпнотизм” і т.п.
Треба гадати, що первісна людина так само, як і деякі сучасні тварини, цілком інстинктивно угадувала лікрослини. Треба гадати, що певна хвороба, так би мовити, сама тягнула тварину до потрібного їй в той момент лікування. Отже згодом, коли людина стає більш культурною, вона втрачає й свій інстинкт щодо одшукувань собі відповідних лікувань. Ясно, що культурний лікар мусить звернутися до селянина. Звичайно, селянин теж уже втратив свій первісний тваринний інстинкт щодо одшукування лікувань, але ж він ще не порвав зв’язку з батьками, з дідами, які всі свої знання передавали йому з уст в уста.
І от ці самі знання їй треба використати. Збираючи матеріал про лікрослини, необхідно звернути увагу на спосіб збирання їх:
- якої пори (дня, місяця, року) треба збирати зілля, аби воно допомаг ало;
- яка частина (корінь, стовбур, листя, квітки, насіння й т.п.) певного насіння допомагає й від якої хвороби зокрема, щодо самих хвороб, то треба мати на увазі, що гарно розроблена програма, на якомога більше відомих хвороб, дасть змогу не пропустити найцінніші відповіді:
- вплив місяця на лікування певної хвороби;
- підкурювання конопляним сім’ям, жабою, пустернаком і т.п.;
- ванно за допомогою розпеченого каменю…
[i] ‘Без включення частини території в Малинську округу, яка приєднана до Волині й відомості про кількість населення якої ще не одержано.
[ii]Коли не лічити дітей Поволжя, яких було під час голоду в 1922 році перекинуто на Волинь, але зараз більшість їх повернуто вже на батьківщину.