Детальний нарис про Купальскі звичаї, традиції, ритуали та повір’я волинських поліщуків. Дослідження ґрунтується на матеріалах, зібраних в період 1910-1924 років у 62-х населених пунктах Овруцького, Житомирського, Ковельського, Володимир-Волинського, Луцького, Рівненського, Новоград-Волинського та північної частини Дубенського повітів.
Матеріал вийшов друком у виданні Української Академії Наук, “Етнографічній вісник” №5, 1927 році. Текст подано мовою оригіналу, збережено всі особливості правопису.
СВЯТО КУПАЛА НА ВОЛИНСЬКОМУ ПОЛІССІ
І.
Свято Купала на всьому просторі Волинського Полісся вшановується, як одно з головних народніх свят. За таке його вважають і видатні етнографи (Сумцов, Головацький та інші), спиняючи увагу на останках в них стародавнього слов’янського культу огня. А праця Фамінцпна („Древнеарійскіе и древне-семитическіе елементы въ обычаяхъ, обрядахъ, вѣрованіяхъ и культахъ славянъ.» Этн. Обозр., 1895 № 3), яка присвячує не одну сторінку питанню про Купала, зазначає про звичай на свято Купала розводити на горах та нолях „костры”. Цей звичай поширено, зазначає він — не тільки серед Українців, Білоруссів та инших слов’янських народів, а взагалі у всій західній Європі (стор. 9). Виділяючи зпоміж обрядових дій не тільки обрядові огні, але й живу воду та инші, він слушно зазначає: „Всматриваясь в эти странные и непопятные для городского цивилизованного, жителя обряды, с непоколебимой стойкостью продолжающие по сю пору бытовать в простом народе, во многих местах Малой, Белой (а отчасти и Великой) Руси, мы невольно переносимся вглубь языческой старины; перед нами восстает живая, интересная картина языческого быта славян” (стор. 3).
Ось це постійне та настирливе виконання з одного боку святкових купалових обрядових дій, а з другого — наявність елементів архаїчності в них, і спричинило, мабуть, те, що це свято стало надто принадним для дослідників. Дослідники не могли не вбачати, що в цьому святі та в різних моментах його святкування відбилися головні елементи поганського ритуалу, його вірувань, його ідеології.
І справді, в етнографічній літературі свято Купала є одно з тих, за яких маємо чимало праць. З одного боку, ці праці описового характера, коли подається відомості саме тільки про святкування та про пісні. З другого боку, маємо розвідки, що на підставі зібраного н поданого матеріялу, а також літописного та архівного, намагаються встановити основні моменти свята та їхній звязок з иншими моментами, і святами, а також виявити та витлумачити вірування, з розгляду обрядів та обрядових дій виходючи. І коли спинитися на самій—но „Кіевской Старинѣ“ на всім протязі И, то маємо близько десятка заміток про це свято; і нам р. 1904 довелося занотувати про це свято, як його святкується на Поділлі (с. Будки). Вже годі говорити про такі праці, що торкаються поганської релігії взагалі. Вони не обминають цього свята, як не обмішають його загальні історико-літературні, що студіюють питання народньої творчості та її зразки.
Цілком природньо й зрозуміло, що питання про свято Купала, яке має чималу літературу, не являє чогось-то нового. А проте, за нашого часу, виявляючи в процесі святкування наслідки довжезної еволюції та ріжноманітних виливів і напластувань, що їх несвідомо для себе заховує народ, треба підкреслити що-до цього свята таке: коли спостерегати святкування Купала зо всіми дрібницями, впадає в око думка про надто велику важливість свята. Всенький святковий ритуал за це промовляє, як промовляє за те і підготовка до свята.
Ось, найбільше, таке міркування примусило нас спинити увагу на даному явищі. Друге — це терен, де доводилося нам провадити працю — Волинське Полісся,— терен з етнографічного боку дуже мало обслідуваний; тому кожен матеріал, що торкається Полісся, вносить де-що, хоч і не цілком нове, але особливе.
Наші систематичні спостереження над цим явищем почалися ще року 1910. коли з доручення Петроградської Академії Наук розпочато було з діалектологічною метою наші мандрівки по Волинському Поліссі, а закінчилися спостереження р. 1924. Визначено було тоді певну територію для спостережень, які планово переводилися протягом років 1910, 1911, 1913 та 1914. Бурхливі воєнні події примусили припинити систематичну планову працю, яку пощастило відновити тільки р. 1920 і відновити, вже обмеживши самий район, тоб-то зосередивши увагу на тій частині Волинського Полісся, що залишилася в межах Радянської України, і відкинувши ту, що тепер в межах Польської держави. Територія, де взагалі переведено спостереження, охоплює повіти Ковельський, Володимир-Волинський, Луцький, Рівненський, Новоград-Волинський, Овруцький, Житомирський, а також північну частину повіту Дубенського; рівно-ж у Новоград-Волинському та Житомирському повітах за терен спостережень була переважно їхня північна частина. Що-до матеріялів, на підставі яких подається цей етюд, переважну більшість ми занотували самі. В східній частіші Волинського Полісся допомогу нам подав відомий волинський етнограф Василь Григорович Кравченко та його учень Ніканор Дмитрук. Їх матеріали торкаються повіту Житомирського та південної частини Овруцького. За ці матеріяли їм складаємо щиру подяку.
II.
Назва свята, час, місце та підготовка до святкування.
На всьому просторі Волинського Полісся, як назви свята, слова: Купала або Купайла вживається одностайно. Проте крім цієї, так-би мовити, загальної назви, яка фіксує час святкування та основні моменти святкування, вживається ще й инших термінів, коли доводиться називати це свято. Так, по Ковельщині (Буцни), Луччині (с. Медвеже, Маневичи), Рівненщині (Стрільськ, Висоцьк), Володимир-Волинщині (Овадно, Штунь та ин.), Овруччині (Рокитно), доводилося чути такі назви: Купайлиця, Іван Купайло, Іванів день. На Житомирщині: (м. Бараші) Іван Купаилий; (Краєвщині) — Іванів день, а то й просто Купайла.
З цього приводу збираючи до купи всі спостереження п підбиваючи підсумки. треба сказати, що назви: „Купайла“ та „Іван Купайло“ випадає вважати за найбільш розповсюджені. В західній частині Волинського Полісся (тепер за кордоном) не буде помилкою визнати після зазначених назв ще й назву: „Купайлиця“, якої прикладають й до того дерева, що становить найголовніший атрибут святкування.
Що-до часу святкування Купала, то всюди воно звязано з днем церковного свята Івана Хрестителя. Проте святкування, що-до тривалости його у звичаях людности Волинського Полісся, не становить одностайности та одноманітності!. Є місцевості, де свято Купала святкується протягом двох день, тоб-то 23 і 24 червня, і найбільш святкової обрядової уваги надається 23 червня, тоб-то святкуванню першого дня, напередодні Іванового дня. Приклади такого святкування являє Володимир-Волинщина (Коритниця, Мосур, Овадно, Штупь, Пища. Гуща), Ковельщина (Стенань, Кричильськ, Стрільськ), Луччина (Маневичи, Медвіжжя, Градд’є).
Опріч того є місцевості, що в них святкування Купала відбувається на самий день церковного свята Івана Хрестителя, тоб-то 24 червня, а саме: на Овруччині (с. Ласки, с. Яблонець та ин), Луччнні (Градд’є, Яблонка, Оконск), Ковельщині (Песочно, Козлиничи, Глуша), Рівненщині (Карасин, Кричильськ).
Нарешті, треба зазначити й такі місцевості, де святкування обмежується одним днем, а саме 23 червня, тоб-то напередодні церковного свята. До таких належать крім занесених до категорії тих, де святкують протягом двох день, ще й такі: на Володимир-Волинщині (Шацк, Олеск), на Ковельщині (Секунь, Буцин), на Луччнні (Городок), на Рівненщині (Удрицьк).
Коли-б ми заходилися встановити щось загально-типове що-до святкування та його тривалости, то випадає сказати, що в більшості сіл (західньої частині Волинського Полісся й північної смуги східньої частини Волинського Полісся) ми маємо приклади святкування напередодні церковного свята Івана Хрестителя. Опріч того, спостереження дали таке вражіння, що і в тих місцевостях, де святкування провадиться протягом двох днів, головну увагу засереджується на святкуванні першого дня, тоб-то напередодні Іванового дня (23). Назвавши низку сіл, де святкування справляється на самий день церковного свята Івана Хрестителя (24), ми повинні подати свої деякі зауваження. Боротьба за те, щоб знищити це святкування, яскраві приклади якої ми маємо ще з другої половини 18 в. (Дело богородской духовной консистории об идоле Купайле 9/П. 1770 Еіев. Стар. 1893. VI.), коли було наказано духовним правлінням та благочинним надсилати повідомлення (репорта), чи не мають собі місце в їхніх округах забобони), провадилась досить настирливо.
І коли доводиться помічати, що місцями взагалі вимірають купальські обряди, то тут причиною цього безперечно є заборона адміністрації. Крім зазначеного вгорі можна навести ще дати яскравий приклад, а саме: це коли р. 1769 військовий генеральний суд заборонив був святкувати Купала, „как вредное застарелое игрище” (Кіев. Стар. 1885. XI, 556). І по інших місцях провадилося боротьбу з метою викоріняти цей звичай. (Кіев. Стар. 1890. XI. 326—331, „Заметка о купальськом празднике в Уманском у.“ Хр. Ящуржинського про те, як соцький розгонив молодь, що зібралася на святкування). Не має сумніву, що боротьба дала свої наслідки, викоренивши цей звичай по деяких місцевостях (містечки на Поліссі не всі святкують), а подекуди перенести святкування на самий день церковного свята, щоб, як мені довелося чути, не нехтувати цим Іванового свята: помолившися в церкві, вже можна поспівати й погуляти. Дуже ображало духівництво те, що святкування провадилося напередодні з додержанням ніби-то поганських звичаїв. Справу боротьби, в якій об’єдналося духівництво з урядом, переводилося не всюди однаково, і там, де вона була слабша, і де духівництво не ставилося ригористично та доктринально до святкування (як консистория казала: „мирволили”), там залишився звичай святкування з виконанням обрядів та пісень. До цього треба додати, що святкування провадиться тільки ввечері й вночі; а вдень, тоб-то чи то 23, чи 24 червня, святкування не буває, незалежно від того, чи триває святкування один день, чи два.
До святкування Купала підготовляються завчасу: підготовка ця до певної мірі відповідає календарному розкладові економічного життя, і починається з того часу, коли закінчать весняні роботи й одспівають веснянок, тижнів за два—три після великодня; точпо визначити це не можливо. Закінчуючи співати веснянок, починають подекуди купальських пісень, і що ближче до Івана Купала, тим більше перевагу мають пісні купальські. Якщо спостерегати процес підготовки в царині пісень, то її провадиться поступово, ніби відповідаючи тому поступовому збільшенню на силі сонця та на його впливі на землю: ширшає репертуар купальських пісень, до яких долучається репертуар пісень про кохання та одружіння. Крім того, настрій співачок ніби раз-у-раз підноситься, прямуючи до того, щоб усю радість, міць та силу природи вилляти в святкування Купала. Цю пісенну підготовку провадиться переважно в свята, але подекуди і в будні. Дівчата сидять гуртками, і співають, а часом і водять кружала; збираються на майдані в селі, або за селом—на вигоні. Справжня підготовка, підготовка у тісному розумінні цього слова, відбувається вже перед самим святом; потреба в ній тісно в’яжется з тими обрядовими діями, що з них складається святкування та що їх виконується в основних рисах на всьому просторі Волинського Полісся.
Оця справжня підготовка до святкування складається з таких моментів:
а) виготовлення окремого дерева, а також трісок та дров на багаття,
б) оздоблювання цього дерева, в) постачання продуктів на страви, г) виготовлення кулів та соломи, а подекуди й опудала на спалення.
За обов’язковий атрибут святкування вважається дерево, яке в більшості сіл звуть—купайлиця й купайло, а подекуди (Овруччина— с. Гладковичи; Житомирщина — с. Воров; Рівненщина—Кричільськ, Отрільськ; Ковельщина— Повурськ, Козлиничи) „гільце”, або „вільне”, тоб-то надають йому такої самої назви, як й весільному дереву. Зрідка, як назви, вживають для нього „полка” (с. Степанівна—на Житомирщині), хвоїна (с. Бондароука, біля Коростеня). Для цього звичайно рубають сосну або березу, инколи вишню (Боровно—на Ковельщині) та в’яз (с. Воров—на Житомирщині); найбільше—у західньо-північній—сосна, південій і східній—береза.
За справжнє гільце (купайлицю) вважається горішню частину дерева і сосна або береза). Що-до вишини, то в місцевостях, які розташовані у північній частині Полісся (по закутках), вона сягає сажня, инколи й більш; в південній же частині Полісся купайлнця заввишки буває менше.
Зрубати гільце повинні парубки, а оздобити—дівчата. Звичайно зрубують нарубки купайлицю напередодні святкування—мало не всюди з таким розрахунком, щоб дівчата мали спроможність оздобити її як-слід, а на це треба й часу, треба відповідних речей. На оздоблювання гільця передусім вживають квіток (живих та штучних), биндочок, кольорового паперу, свічок; крім того у західній і переважно північно-західній частині Полісся вживають ще й м’яти, з якої виготовлюють віночки, якими оздоблюють купайлицю, а також прикрашають себе дівчата. Коли провести лінію від північної частини Полісся і аж до Копищ (на Овруччині), то випадає зазначити, шо квітки (лісові та городні), папір, берест, трісочки мають перевагу перед иншими засобами оздоблювання; виїмку становить північна частина Житомирщини, де не вживають живих квітів. Подекуди виготовлюються не одне, а кілька купалових дерев; це звичайно буває тоді, коли село велике, й кожен куток святкує окремо. Але наприкінці свята всі кутки об’єднуються (Кашовка й Велика Глуша, Камень-Коширськ, Залазьє—на Ковельщині).
Спостереження в с. с. Скаровці, Степановці та колонії Королівці. що біля Степановки, на Новогородволинщині, свідчать, що, не вважаючи на те, шо ці села і невеликі, тут виготовляють одразу п’ять купалових дерев. Одне з них найбільше становлять підчас святкування посередині, а инші чотири — з чотирьох боків. Навкруги оцих деревин, що їх вкопують в землю, улаштовують лавки (дошки кладуть на стовбці, що закопують у землю). Дівчата співають, сидючи на лавках, а парубки та хлопці сидять збоку, не беручи в цьому участи. Святкування тут справляється протягом двох день, при чому на перший день виготовлюють п’ять берестових купайлиць, а на другий п’ять соснових. Чому п’ять — тлумачення ніякого не довелося здобути.
Цікавий момент підготовки до свята становлять оздоблювання купайлового дерева, що звичайно роблять дівчата; місцями (на Ковельщині — Повурск, Буцнн), В Влодимир-Волищині (Штунь. Шацк), Рівненщині (Кричильськ, Удрицьк, Костополь) беруть участь і молодиці, керуючи та повчаючи дівчат. До самого оздоблювання парубки й хлопці ставляться не всюди однаково: у північно-західній частині Полісся до цього ставляться уважливо (Леликово, Невір, Вітли, Боровно, Буцин), допомагають дівчатам оздоблювати; навпаки, у східній та південно-східній частині (правда, не всюди) перешкоджають, і тому дівчата з оздоблюванням повинні критися, щоб хлопці, так-би мовити, не „зірвали свята“; окремо стоять ті села на східній частині Полісся, де парубки беруть окрему участь, зрубуючи дерева п’ять) та споруджуючи лавки.
В тих місцях, де парубоча молодь стає на перешкоді[i], коли оздоблюють дівчата купайлове дерево, доводилося чути від старшого віку людей такі зауваження: „колись так робили: дадуть дівчатам вбрати гарненько купайлицю, тоді й починається святкування”.
На те, що парубки неоднаково ставляться до оздоблення купайлиці, треба дивиться — з одного боку — як на рису, що свідчить про розклад і занепад ідеологічного розуміння святкування; його заховує н підтримує консервативніша частіша села — жіноцтво, до якої поступовіша частина чоловіцтво — ставиться скептично; з другого боку, саме святкування являє моменти найрадіснішого свята, де жарти, гумор становлять відмітну рису. Крім того, оці перешкоди з боку парубків, крім виявлення жартовливостн, потіхи, радощів, виявляють ще одну цікаву рису: в одному місці (с. Заячичи, на Ковельщині) парубки відбирають від дівчат купалове гільце й розривають, а дівчата швидко виготовляють нове й оздоблюють його. Чи не є це несвідоме символічне виявлення ідеї вмирання і народження?
До питання про оздоблювання купалового дерева треба додати, що підчас оздоблювання дівчата співають купалових та ипших пісень, але ці співи не мають організовано-урочистого характеру; співи ці відбуваються так, як вони звичайно при нагоді всякої іншої роботи, хоч тут помічається вже веселий святочний настрій.
Місцем, де відбувається святкування Купала, буває головний майдан на селі, високе місце, вигон (на північній частині Полісся); подекуди святкування відбувається за коловоротом, тоб-то за селом (с.с. Лука та Дворище — на Житомирщині: с. Степанівка — на Коростеинщні; с. Рокитно — на Овруччині; с. Стрільськ на Рівненщині), в полі, і навіть у лісі (панське купало біля Житомира)[ii]).
III.
Порядок святкування Купала
Складається на Волинському Поліссі з таких основних моментів: 1) вшанування гільця — купалового дерева — співання біля нього пісень та кружіння дівоцького хороводу, 2) розкладання багаття, 3) спалювання або потоплення гільця, 4) спалювання соломи (кулів), а инколи опудала, 5) скакання через огонь, 6) вечері, що її улаштовується подекуди підчас святкування. Нарешті, до цього треба додати ще про звичай купатися та качатися по 8емлі, і як загальну рису, що супроводить святкування,—жарти, бігання, то-що. Святкування починається з того, що вшановують гільце; запаливши на ньому свічки (берестяні, воскові, березові), стають навкруги дівчата й починають співати пісень та кружати, а там, де гільце вкопане і дівчата співають пісень сидючи, закінчуючи співи, переводять кружіння. Співають пісень урочисто, дбайливо, немов виконують якийсь то релігійлий ритуал. В співах подекуди опріч дівчат беруть участь і молодиці та й старі баби (на Ковельщині —Залазьє, Боровно; ва Луччиві — Град’е, Маневичи), які дбають проте, щоб ця частіша святкування відбулася, як годиться їй.
Урочистість святкування більшає через те, що тут таки поблизу розкладають багаття, і це становить початковий важливий момент в процесі святкування. Це багаття запалюється в більшості місцевостей звичайним способом: приносять жару й роздмухують, запалюючи кору берези, бересту, то-що. Але доводилося чути в двох місцях (Боровно і Борках на Ковельщині). що ва багаття здобувається огонь тертям деревини об деревину (Порівн. Ргої. Абат РізсЬег „Бий РоїзкіУ 1926, стор. 35, „Хунту 0£Іеіі“, 140 і нн.). Цей огонь здобувши, запалюють свічки на купальському гільці. Огонь, що ного розкладають підчас святкування, повинен горіти протягом усього вечера й ночі, і про це повинні дбати парубки, стежучи, щоб вів не згас. Що-до форми здобувати огонь тертям деревини об деревину, то на північній частини Володимир-Волинщини і Рівненщини (Пища, Гуща; Стрільськ, Удрицьк) доводилося чути про те, що колись уживалося цей спосіб. За важливий момент святкування, крім того, вважається ще вечерю, яку влаштовують иноді. За нашими власними спостереженнями виявилося, що влаштовують її на Ковельщині (Леликово, Борки, Залазьє), на Овруччині (Рокито), на Володимирщині (Олевськ). Що-ж до ишпих місцевостей, то за винятком зазначених вище спостерегати не доводилось (порівв. Сумцов. «Культур. переживания». Киев. Стар. 1889. ДЛИ. 420 — 427). Там, де влаштовують вечерю, звичайно це буває не наприкінці свята, а так-би мовити, всередині: коли відспівають пісень. про Купала ти про сватання, сідають за страву. Готується капусняк, рибу та горох, вдосталь буває горілки. Треба додати до цього, що горох не тільки на Волинському Поліссі, але на всій Волині вважається за страву ніби-то ритуальну, бо готувати його обовязково треба підчас обідів, що їх улаштовується, коли переходять у нову хату, коли справляють закладини нової хати, підчас хрестин та похорону, то-що. Після, вечері святкування набуває жвавішого характеру; співи стають гучніші, голосніші, і змістом пісні більш відповідають настроєві — веселому, жартовливому; та урочистість і поважність, що її помічається спочатку святкування, зникає. Коли закінчують співати пісень, святкування позбавляється урочистого характеру; перед тим як мають потопити чи спалити гільце, його розривають, ламають, вищипують гіллячки. В Рокитному на Овруччині нам розповідали, що за старих часів, коли досить бувало наспіваються, тоб-то коли урочиста частина свята відбудеться, парубки сідають на коней верхи, і, хто жвавіший та спритніший, під’їде швидко до дівчат, вихопить від них гільце, одволоче на півверстви й покине, а тоді, обірвавши гіллячки, спалюють його (теж у в с. Степанівні, Коростенськ. окр.)
Оскільки можна спостерегати було, на всьому просторі Волинського Полісся користаються тільки з гіллячок гільця. Гіллячки, як переконані в цьому поліщуки, мають чарівну силу. Дівчата їх обірвавши, а також і парубки швидко біжать з ними до своїх осель з тим, щоб випередити відьму: як хто швидко прибіжить до своєї хати з гіллячкою від вільця і не дасть відьмі вскочити до оселі, відьма не буде мати спроможности протягом цілого року шкодити тій оселі н людям, що тут живуть, шкодити найбільше тим, що відбиратиме молоко від корів. Опріч того, ці гіллячки ще встромляють у стріху і несуть на город та кидають на грядки. Це забезпечує добрий врожай городини, огірків, переважно[iii]) (с. Повурск. Заячині — на Ковельщині). В деяких місцях (Рокитно — на Овруччині, Стрільськ — на Рівненщині, с. с. Медвеже — на Луччині; с. Стобихва, Повурск — на Ковельщині) разом з гіллячками зривають з гільця і запалені свічки та біжать з ними до своїх осель, поспішаючи ввійти до хати з такою непогашеною свічкою. Якщо свічка по дорозі до хати в кого небудь гасне, це є певного ознакою, що відьма раніше вскочить до хати і забезпечить собі тут поживу на молоко на цілий рік. Повернувши після цього на те місце, де провадиться святкування, закінчують справу з гільцем, власне кажучи, з ного стовбуром: його або спалюють або топлять в річці. Наші власні спостереження, хоч вони й торкаються широкого простору — усього Волинського Полісся, не дають певного ґрунту, щоб установити щось типове в цьому питанні;—можна сказати, що купалове гільце й спалють і топлять; там, де топлять, перед тим, як топити, обривають гіллячки вже біля самої річки. Про е не буде помилкою сказати/що спалювання купалового гільця е звичай, на Поліссі ширше розповсюджений. Ті спостереження, що довелося нам переводити останнього часу, і що їх стверджують повідомлення волинських етнографів— В. Г. Кравченка та ного учня Н. К. Дмитрука (повідомлення подано протягом 1922—24 років), дають ґрунт для таких висновків; проте для південної частини Волинського Полісся за переважний звичай треба вважати ніби-то топления гільця у річці; у північній-же переважний звичай — спалювання. Звісно, що ухили в той чи той бік можна помічати незалежно від цих усталених форм святкування. І це цілком зрозуміло, бо рухливість звичая являє надзвичайно помітну рису, яка відбиває на собі впливи тих чи тих сусідів.
Спалювання купалового гільця відбувається так: його кладуть на багаття, а инколи, щоб спалити гільце, приносять куль соломи (Степаповка, Бондарівка, Гладковичі, Виступовичі, Ласки), і на ньому спалюють гільце.
Що-до топлення гільця, то, як спостерегалося воно відбувається переважно в місцях, де е став або річка (і то не всюди), і навіть за деякими звідомленнями (с. Дворище, с. Боров) ніби-то спалюють і топлять гільце. Ці звичаї можна сполучати тоді, коли купалових дерев виготовляються кілька разом. Цікаво зазначити звичай із с. Луки Левківської на Житомирщині (матеріали Н. Дмитрука 1922 р.). Купалове дерево несуть до води, встромляють його в кулика, що їм хату вшивають, та й пускають на воду, співаючи: „Пливи, Купало, за водою, а я по Нетрі за тобою“. Та й тікають всі від річки, щоб „чорт не похапав, а то він тоді саме вилазить з річки“.
До тих обрядових дій, що відбуваються з гільцем, треба додати, як дуже цікаву, те, що довелося занотувати в с. Борові, і що становить одмінну рису порівнюючи з иншими матеріялами. В. с. Борові на Житомирщині (матеріяли В. Г. Кравченка) дівчата несуть купалове гільце, оздоблене свічками, на кладовище, співаючи пісні, де згадується за відьму. Набравши у хвартухи землі із свіжої могили, повертаються з гільцем до села; тут обходять з ним село й насипають взятої землі під ворітьми кожної оселі. Де є відьма, вона обов’язково повинна, на думку селян, вийти напроти гільця. Після цього гільце топлять у найглибшому місці річки тихенько, щоб не побачила п не почула відьма та не витягла його; всі переконані, що коли відьма вирве хоч одну квітку з цього купалового гільця, то користатиметься молоком від усіх корів на селі. Топити це гільце, звичайно, повинна найдужча дівка, яка не боїться відьми і топить вночі. Коли гільце втоплять, усі дівчата швидко біжать туди де баби отіпають коноплі, й тут, набравши у хвартухи костриці, сиплють цю кострицю поперек дороги біля тої оселі, де безперечно є відьма з тим, щоб черви ззіли у відьми ввесь сир, бо, певні селяни, скільки насипано костриці, стильки буде черви. — Тут-же вживають ще й такого засобу. Молодиці беруть дві свічки — одну ту, що її, коли молодиця виходила заміж, привезла була світилка, а другу — „стріченську”, свячену. Ці свічки кладуть на Купала на воротях, а в стовпи, що на них навішено ворота, забивають залізні зуб’я від борони. Відьма тоді не може вступити в це подвір’я, а як йтиме біля нього, го від люти тільки погризе зубами свічки.
Аналогічних деякою мірою засобів, уживається і в Бондарівці (на Коростенщині), до святкування Купала йде до занепаду. Дівки сиплють плоскінь і кострицю) під ворота кожної оселі[iv]).
Важливий момент, що стоїть у звязку із спалюванням гільця, — скакання через огонь. Треба зазначити, що видбувається воно переважно тоді саме, коли спалюють гільце (с. Дворище — на Коростенщині; Леликово, Ветли, Самари — на Ковельщині та ин.). В західній частині Волинського Полісся, де нам доводилося провадити спостереження ще за часів дореволюційних, звичай скакати через огонь (у північній частині Волоимирького повіту: с. Пища, Плеск, Мосур; Ковельського — Боровно, Залазьє, Мала Глуша; Луцько г о — Липнівка, Годомичи), хоч у зазначених місцевостях досить помітний, але тільки в небогатьох, і то переважно глухих. У с. Велик. Медвежому тоді, коли нам довелося бути там (р. 1913), за нього залишилися тільки спогади: „пороблять цього, бо сміються з цього“—казали мені, але: „це за нашої пам’яти робили”. Скакання парами відбувалось так, що скачуть хлопець з дівчиною; влучне скакання віщує — щастя парі, невлучне—недолю, нещастя. Якщо хто опечеться, або обсмалиться, то його й життя „опече”, ..обсмалить” (е. Буцин, Боровно, Секунь, Залазьє — на Ковельщині); такі тлумачення довелося почути тут од селян.
В східній (тепер радянській) частині Полісся (с. Дворище) скакання відбувається теж через той огонь, що на ньому спалюють купалове гільце. Але в цей момент спалювання дівчата становляться у два рядки —самі вони не скачуть, а викликають парубків, і як хто відважиться, то всі дівчата й хлопці розбігаються, бо переконані, що той, хто скакав, звязався з нечистою силою, за допомогою відьми [v]). Опріч того, тут-же, в східній частині Волинського Полісся, звичай скакати через огонь зберігся у с. Борові, де скачуть дівчата і через той огонь, що розкладають з костриці, а також зберігся він у с. Гацківці, с. Дворищах, кол. Валках — на Житомирщині. Проте треба сказати на підставі спостережень як над східньою, так і західньою частинами Волинського Полісся, що цей звичай іде до занепаду, а подекуди й зовсім зник.
У звязку із спалюванням гільця слід згадати звичаї, що мало не -зовсім зникли, — спалювати жердину, обмотану соломою (с. Гладковичи біля Овруча— матеріяли В. Г. Кравченка і мої спостереження), колесо обмотано соломою (сс. Повитье і Леликово на Ковельщині) та мазницю, яку теж обмотують соломою[vi]) (с. Залазьє, на Ковельщині); як колесо, так і мазницю становлять на вершечку дерева, і тоді запалюють. Нарешті (с. Удрицьк — на Рівненщині, Мосур—на Володимир Волинщині, с. Копище —на Овруччині), висаджують на верх дерева куль соломи й спалють (Велицьк — на Ковельщині: Овадно— Володимир-Волинщині). Місцями (на Володимирщині — Штунь, Пища; та на Луччині — Град’є, Маиевичи) куль соломи спалюють, кладучи його на багаття і, коли він займеться, кидають гільце.
Під час наших мандрівок по Волинському Поліссі доводилося чути, переважно в Луцькому та Ковельському повіті, а також у північній частіші Рівненського і Овруцького, про те, як колись-то запалювали обмотане соло, мою колесо і спускали його з горбочка, як воно раз-у-раз розгоралось, колючись, і як, докотившись, падало у воду. Довелося це чути в селах, що по узбережжю річок Уборті, Турії і найбільше, Стохода. Яскраво також про це розповідали у с.с. Самарах і Борках—на Ковельщині. Проте не довелося спостерегати цього звичаю—но саме тоді, коли ми мандрували були по Волинському Поліссі.
Всі обрядові дії, що низку їх ми подали, виявляють одну провідну думку — забезпечити добробут, набувши від природи тих сил, що до найвищого ступеня міці доходять підчас свята Купала. Волинсько-Поліська людність прямує до цього двома основними шляхами: а) вживаючи засобів, щоб зміцнити своє здоров’я -через зближення з вогнем, водою й землею та б) вживаючи засобів, що забезпечують господарчий добробут, обороняючи від нечистої сили.
За належне до першої категорії засобів треба вважати купання. В народі збереглося повір’я, що цього дня купається само сонце: „так підійде трохи, тоді колесом-колесом, тай гульк у низ, тоді другой раз, а нарешті й третій” (розповідали в с. Яревшцах—Володимир-Вол. повіту і в с. Борках. Ковельск. повіту в р. 1913[vii]). Тому викупатися в цей день разом із сходом сонця вважається за доцільніше і найкорисніше для здоров’я. Крім того качання по землі входить до числа моментів, тісно повязаних із святкуванням Купала. Звичайно це відбувається по закінченні урочистої частини святкування, і подекуди з цим ідуть за село, в поле, несучи навіть з собою берестяні свічки. Поміж тих засобів, що зміцнюють добробут взагалі і забезпечують успіх боротьби з нечистою силою, основне місце належить уживанню цвіту папороті, що ґрунтується на мрійницькому віруванні в то, ніби-то він цвіте. Хоч у процесі святкування це не виявляється, але тісно повязується із святом Купала, бо ця рослина ніби-то -цвіте в ночі, напередодні Іванового дня. Цвіт її жовтенький, дуже вогнистий, дрібненький, цвіте він тільки один момент і зараз-же обсипається. Тому, хто здобув цей цвіт, йому все відомо: хто відьма, хто злодій, хто коли вмре, скільки в кого дітей буде, хто коли й з ким одружиться, а нарешті з ним можна здобути легко тих скарбів, що їх закопано в землю. І через те нечиста сила завсіди ставить людям перешкоди до здобуття цього цвіту. Підчас його хвильового процвітання буває грім, дощ, блискавиця, але цієї ночи, тоб-то 23 червня, грім нікого не забиває і нічого не палить. Тому відважні люди йдуть, щоб здобути цього чарівного цвіту, який дає людині надзвичайні знання н силу. А на це треба вживати обережніших .засобів: свяченого ножика — щоб зрізати цвіт і свяченої крейди, щоб обвести лінію, де доведеться сидіти, чекаючи розцвіту, а зрізавши, треба підрізати шкіру на руці своїй і заховати туди цвіт. Знання місцевих знахарів людність звязує з тим, що їм пощастило здобути цей цвіт.
Згадати треба ще про збирання роси вранці в день Купала; збирається її на межах (с, Карасин, с. Борки — на Ковельщині) і тримати її треба в горшечку за образами; вона має цілющу силу, і з неї може бути дощ, коли вміти з нею поводитися (порівн. М. Ф. Сумцов «Культурные переживання», 1890 X — XII. 603, 604 і нашу статтю: Етнографія в працях акад. М. Ф. Сумцова. Записки історично-філолог. відділу У. Ак. Н., т. VII — VIII, стор. 30).
Огляд засобів, що їх вживають, щоб забезпечити собі добробут, підчас Купалового свята на Волинському Поліссі закінчімо, спішивши увагу на збиранні трав та квітів. Набравши в себе найбільшої сили, вони, за народнім переконанням, мають цілющу силу: їх засушують і тримають при хаті. Крім того, деяких трав уживається на самий день свята — зеленим чернобилем оперезуються, щоб взагалі забезпечити себе від хвороб (с. Буцни, Секунь, Яревище); розповсюджене вживання мняти; так само вживають любистку та липнику, „щоб хлопці лиши” та инших трав[viii]).
Одну з найголовніших частин святкування Купала являє співання пісень. Занотовано було їх тільки зміст, а не мелодію. Що-до змісту пісень, треба на першому місці поставити пісні про Купала та про Петрівочку і про огонь („Ой на горі огонь горить”)В звязку з цим стоять пісні про кохання (Купайло леліє, вечоріє; через бор зелененький біжить кінь вороненький, на нім Данилко сидить; перейми, Насте, коня вороного, та й мене молодого).
Цей момент в святкуванні, власне кажучи, домінує; саме його як — найширше та найповніше виявляють пісні. Всі ті вчинки, що бувають у звязку з коханням, в їхніх різноманітних проявах, а саме: одружіння, щасливе та нещасливе життя, незадоволення з кохання й розлука—про все згадується в піснях. Прямування до добробуту в родинному оточенні спричинює відповідні побажання, а разом з тим і боротьбу за забезпечення добробуту, щасливе кохання, як основа родинного добробуту, врожай та статок у господарстві— як основа матеріального добробуту. У піснях згадується за відьму, як ворога цього добробуту, а з приводу невдалих вчинків відьми висловлюється радісний настрій і відповідві їй, як ворогові, побажання (повилазили-б відьмі очі).
Підсумовуючи зміст пісень, треба сказати, що окрему групу становлять жартовливі пісні, де дівки глузують з парубків. Сумцов бачить тут наслідки „умикання” та ворожого настрою до молодого, як до ворожої сторони, з боку молодої та її подруг[ix]).
IV.
Отже, свято Купала, як воно відбувається на Волинському Поліссі, як бачимо, являє в своїх дрібницях сукупність усіх тих елементів, що відбивають усі моменти в житті нлрода-хлібороба. Свято де становить, в залежності від умов, в яких переводиться святкування, певну запоруку добробуту та щастя в широкому розумінні цього слова. Звідси повне та вичернливе використання усіх тих сил та засобів, що цей добробут, це щастя, на думку народа, забезпечують. Тут треба помітити, як основний момент, культ вогню, пошану до його величности й сили, а також до води й землі: далі широке намагання зблизитися, немов поєднатися підчас святкування з природою, від неї усього того набуваючи, що забезпечує добробут, як шляхом простого його зміцнювання, вкорінювання в життя, так і усунення тих шкідливих впливів, що цей добробут порушують. Отже, боротьба з одним з найяскравіших ворогів — відьмою — являє видатний елемент у процесі святкування. Поміж бажаних рис добробуту позначається родинне оточення; прямування до заснування родин складає одно з найвизначніших елементів, які цілком в’яжуться і з календарним становищем самого свята, і з життьовими умовами народа-хлібороба.
У Густинському Літопису подається відомий опис свята Купалового мало не з тими самими рисами, що загальний формі і тепер єсть на Волинському Поліссі. Автор літопису зазначив, що Купала вшановували „в то время, егда нмяше настати жатва” (Пол. Собр. Рус. Лет. т. II, стр. 257). Це цілком в’язалося з календарними міркуваннями: доспівав хліб, в природі все доходило найвищого розквіту, а сонце—-своєї сили, тепла та впливу на природу. Це впливало й на життя людини, і цілком слушно зазначають етнографи, що ті „игрища межи сели”, за які згадує літопис (Лавр. сн. вид. ] 872, 12) правдоподібно були підчас саме найбільшої творчої сили природи, тоб-то на Купала, і на цс свято припадали, як гадають, шлюби[x]). Ось це основне оточення, в якому складається добробут і за яке згадують пісні,— шлюбні звязки,—й прямування до встановлення їх являє собою той живловий елемевт в святкуванні, що його не викорінити ніякими наказами, ніякими заходами. Сама назва купалового дерева—вільце чи гільце, яке становить неодмінний атрибут весільного ритуалу, правдоподібно звязує несвідомо з купаловим святом ті шлюби, що справді колись тут відбувалися[xi]. Скакання парами через вогонь, що ще подекуди на Волинському Поліссі залишилося, а здебільша зникло, теж яскраво промовляє за шлюб, За парування, являючи безперечно архаїчну рису. До неї додати варт і те, що місцями улаштовують на Волинському Поліссі підчас купалового свята вечерю, яка може нагадувати жертву, що її приносили за поганських часів. Всі ці моменти поєднується звичаєм обрядового вживання вогню, звичаю, який початок свій губить у глибокій давнині, і справді поширений був у західній Європі— Франції, Німеччині, Англії, Польщі (Овсянико-Куликовський). Як звичай, він но тільки відбувався підчас свята Купала, але й на весіллі (Сумцов. О свадебных обрядах стор. 01—92) і навіть у сибірських татар (Журн. М. Н. Пр. 1880 ССХ1Т, 78). Проте повсюди в Західній Європі розпалювання багаття “Johanisfeuer“, або “le feu de St. Jean” припадає саме на свято Купала (Nowosielski, Lud nkr. 1, III. Афанасьев III, 711—712), обряди якого, як бачимо, мають у собі основні моменти найголовніші та найцікавіші в житті. 1 самий пронос святкування Купала на Волинському Поліссі оцю пародию думку виявляє, а разом з тими і ті спільні основні елементи, що поєднують його, як зазначили дослідники-етнографи, з західно-європейськими народами. Проте, колн-б поставити питання, з яким саме в найтісніший звязок можливо поставити святкування Купала на Волинському Поліссі, на нашу думку випадало б дати відповідь: зі святом Soboyki, що й досі відбувається у Польщі. Наближає його до свята Soboyki не тільки основні риси самого святкування, дрібниці обрядові і основні вірування, але й сама назва у тих місцевостях, що близькі до західньої частини Волинського Полісся (Prof. Adam Fischer, Lud polski 1926,. стор. 140—143):. „Sobotka na Podlyasiu I Mazowszu zwie sie “Kupalnocka”, gduz na Rusi zowia sie Kupala”
[i] Порівн. Чубинський. Труди, т. III, 193; Kolberg I, 202 (Pokucie); Kopernitski (Zbor wiadomoscido antropologii krajowej, т. XI. 176)
[ii]Порівн. Де-Воллан. Угро-русскіе народные песни.
[iii]Порівн. Чубинський. Труди, т. III, 193; Kolberg I, 202 (Pokucie);
[iv] Порівн. Kopernitski, т. XI.
[v]) Порівн.. Сумцов: «О свадебних обрядах», 91—92 і Журн. Ж Н. Пр., 1880. ССХІІ, Афанасьев, III, 711—712.
[vi] Этногр. Обозр., 1891, № 4, стр. 190—192.
[vii] 2) Про це саме нам довелося чути на Ольгопілщині (с. Устье, с. Яланець) у р. 1923.
[viii] Порівн. Kolberg, т I, (Pokucie), стор. 205—202. Prof. Adam Fischer, Lud polski 1926,. стор. 141—142.
[ix] Кіевск. Стар. 1889. VIII, 420 — 427.
[x] Сумцов, Культурн. переживанія, Кіев. Стар. 1889. VIII. 420—420—428. Веркович. Описаніе быта болгар, стр. 8. Ястребов. Обычаи и пѣени русск. сербов, стр. 408.
[xi] Ibid