Стаття видатного мистецтвознавця, Павла Жолтовського, який разом із Степаном Таранущенко у 1926-1931 роках брав участь в експедиціях з виявлення та збору пам’яток історії та культури. Він дуже часто просто пішки з фотоапаратом у руках обійшов, досліджуючи Полтавщину, Чернігівщину, Поділля, Полісся, Київщину та Слобожанщину. Їх із Таранущенко унікальні фото, обміри, записи дозволили зберегти пам’ять про культурну спадщину, побут, традиції українського народу. «Ступанієм та п’ядієм обміряв Україну», — згадував учений. Подорожні вражіння про Полісся вийшли в журналі “Всесвіт”, №2 за 1929 рік.
ПОЛІССЯМ називають всю Коростенщину, північ Київської, Частину Чернигівської та Житомирської округ. Саме глухе, в тісному розумінні цього слова, Полісся—це Словичанський та Олевський райони на Коростенщині. Про ці райони й буде наша мова.
Над іржавими болотами віками шумлять безмежні ліси цього найглухішого закутка України. А в лісах блукають зграї вовків, що взимку звиклими шляхами йдуть до поліщуцьких „одрин”. Хапаючи там свиней та овечок. Тут панують влітку комарі, в-осени важкі тумани, зимою глибокі сніги. Неплідна піскова земля добре родить лише картоплю. Клапті полів далеко роскинуті по лісах, так що деякі села мають десятки земельних громад. Одна невелика порівнюючи сільрада мав 32 земгромади.
Зустрічаються дуже давні пережитки рільництва. Це „полетки”—участки землі, роскидані далеко по лісах, що після засіву лежать паром років 5—6. Після цього їх знову обсівають і знову зібравши врожай залишають на довгий пар. Ще часто можна бачити „етнографічні” дерев’яні борони, дерев’яні без жодного шматочка валіза вози до волової запряжки. Земля ие може прогодувати населення і воно решту засобів до існування бере з лісу. По лісах пасеться скотина, така ж дика як і все навкруги. П’ятеро поліських свиней можуть гуртом розірвати вовка, два воли можуть одбитись од цілої їх зграї. Біля хат та по лісах високо на деревах стоять колоди—борті. Це поліське бдіжльництво.
Сувора природа – похмурі оселі. Не бачити тут чистенької, біленької, привабливої для ока хати-мазанки під солом’яним дахом. Понад вулицею стоять вряд дерев’яні небілені, почорнілі від часу хати, криті кострубатими дошками. Над дахом не видно комина. З печі дим через димоход виходить діркою прямо в сіни або на горіще. Там уже шукав собі він виходу через дірку або щілину. До недавна ще були курні хати, де дим стелеться прямо по хаті, виходить через вікно та двері По хатах брудно і нечепурно, як брудні й нечепурні і господарі хати. Сільська кооперація мав на цілу сільраду (декілька сел) два Пуди мила на рік. „Нема ходу на цей товар”,-—жаліються кооператори. Хустки жінки перуть без мила, умиватись поліщук не дуже охочий. Але разом з такою убогістю жінки дають зразки справжнього і мистецтва своїх виробів. Рукави й подоли жіночих сорочок мають пишні і красиві геометричні вишивки.
Чоловіки носять довгі до колін білі сорочки на випуск з тканою смугою червоних переборів по краю. Одежа взагалі дуже архаїчна. Старі баби ще досі носять на головах намітки—довгі на п’ять аршин завдовшки рушники з переборами по краях.
Цей рушник дуже складним маніром обмотується на голові.
Цей костюм з свитою та саморобною спідницею доповнюють постоли, що тут носять чоловіки та жінки. Багато ще забобонів таїть у собі темне поліське село. Воно визнає ще, що в лісі в корчах сидить „лихо”, в воді мешкає „водяник”, що можна продати чортові душу, що від покуса гадюки можна відшептувати. Цей останній забобон надзвичайно міцний і поширений. Є багато шептунів і шептух, що відшептують людей та скотину від покусів. І їхнє чалмування часто має успіх, бо населення уважає однаково шкідливими покуси гадюки і неядовитого ужа. В одному селі нам росповідали вчителі, як деякі з місцевих жінок не хотять продавати їм молока, бо один з учителів брав у лісі ужа за хвоста. „Він”, вирішила про нього баба, „чортові душу продав, то його вуж не кусив, ще може корову спортити, коли йому молоко продавати”.
Темне поліське село. Але нове життя й сюди проклало собі стежку. В кожному селі є кооперативи. Гарно, беручи на увагу місцеві умови та некультурність населення, працюють школи. Селяне заводять новий сільсько-господарський реманент— залізні плуги, і борони. Навіть у неможливих умовах Полісся, де шматки поля захвачують радіус у 20 верст від села, проводять землеустрій. Вивелись банди, що мали в тутешніх лісах надійні притулок. Не рідкість у глухому селі, серед дикого лісу, побачити стрункі високі радіощогли. Хати вже будують просторіші і світліші від старих. Нове покоління вже не відшептується від гадюки і не продає чортові душу. Є міцні комсомольські та партійні осередки. Полісся потрохи виходить з одвічної пітьми. Мине ряд років і Полісся, яким воно є тепер, не стане. А на сьогоднішній день, це куточок дуже гарний по своїй своєрідній культурі, по своїм пережиткам, своїй суворій, але величавій природі. Сюди мусить знайти дорогу радянський екскурсант
П. Жолтовський
“Всесвіт”, №2 за 1929 рік