МІСТО І ХРАМ: ЦЕРКВА СВ. ВАСИЛІЯ І МІСЬКЕ СЕРЕДОВИЩЕ ОВРУЧА | О.Л. Михайлишин

В статті розглянуті основні етапи архітектурно-планувального розвитку міста Овруча на Волині та його найдавнішої архітектурної памятки – церкви Св.Василія. На основі публікованих джерел та архівних матеріалів здійснена спроба прослідувати архітектурну історію храму, показане значення його відновлення для формування основ наукової реставрації.

Стаття вийшла у 2 випуску збірника наукових праць “Архітектурна спадщина Волині” в 2010 році. Частина авторських ілюстрацій замінено на відповідні в кращій якості з архіву ОВРУЧ.ІНФО

Історія поважає тих, хто пам’ятає і згадує, а тому спробуємо здобути її прихильність, згадавши про одну з найдавніших архітектурних пам’яток України – храм Святого Василія в місті Овручі, що на Житомирщині. Розвиток міста, історія Василівської церкви стали виразним віддзеркаленням усіх періодів, через які вони пройшли в нерозривному тандемі. Складна історична і архітектурна доля храму ХІІ-ХХ століть, що включений до Реєстру пам’яток містобудування і архітектури України національного значення, без сумніву, заслуговує на окрему розповідь. Руйнації, відбудови, і знову руйнації – так коротко можна описати історію цього храму. І врешті – реставрація, а, радше, відбудова, здійснена на початку XX століття, яка викликала і викликає дуже різні, часто суперечливі оцінки в архітектурних колах.

Не претендуючи на першість у визначенні усіх етапів формування та існування цієї будівлі – вони загальновідомі, спробуємо подивитись на храм і його долю в контексті життя міста, постійних суспільних, світоглядних змін, що відбувалися на території нинішньої Овруччини протягом минулих століть. Врешті, додамо до вже відомих фактів з її історико- архітектурної минувшини нові і незнані поки що широкому загалу, віднайдені нами в процесі роботи з архівними збірками.

Місто: від древлян до сьогодення

Величним і суворим силуетом церкви Святого Василія місто Овруч зустрічає кожного, хто прибуває сюди з південного напряму. Строгий обрис купола і плавні лінії фронтонів з’являються попереду несподівано і одразу захоплюють всю увагу. Овруч представляє свою візитівку, своєрідний символ більш ніж тисячолітнього розвитку.

Точна дата заснування міста, як і більшості давніх поселень України, невідома. Однак, перша згадка про древлянський Вручий 946 року говорить про підкорення міста княгинею Ольгою, започатковуючи його літописну історію [ 1, с. 1810]. В кінці X століття Овруч став центром Древлянської землі, прийшовши на зміну Іскоростеню.

Причини виділення Овруча серед інших поселень і надання йому статусу стольного граду Олега, сина київського князя Святослава (964-972), не можна пояснити однозначно. Місто, оточене звідусіль лісами, які і нині вражають своєю первозданністю, було чудово забезпечене будівельним матеріалом деревиною. Поклади глини та рожевого шиферу сприяли розвитку ремісництва. Економічне піднесення і розвиток Вручого в X і наступних століттях відбувалось завдяки виготовленню шиферних прясел – грузиків для веретен. [9, С.63]. Землеробство не набуло великого розвитку, зважаючи на недостачу зручних земель та непридатність болотистих ґрунтів для вирощування хлібних культур. Очевидно, що ані торгівля ані сільське господарство, а винятково розвинуте ремісництво зробило Овруч відносно крупним містом вже наприкінці X ст.

Місце для заснування поселення, яке згодом розрослося територіально, було обране не випадково: на його розташування вплинули насамперед ландшафтні чинники – значне природне підвищення рельєфу, що робило Овруч неприступним з південної і східної сторін, наявність водної артерії – річки Норині, притоки Уші (або Ужа), яка впадає в Прип’ять. Річка з південного заходу відмежовувала болотисті луки від високого пагорба з локованим на ньому замком. Норина в давньоруські часи ніколи не була якимось значимим торговим шляхом, що, на думку російського дослідника М.Н.Тихомирова, не давало надій на подальшу перспективу розвитку міста, як в економічному, так і в просторовому сенсі [9, с.63].

Читаємо у М.Грушевського: «З появою київських князів в Деревах, столицею Деревської землі, що тоді мабуть, вперше стала однопільним політичним тілом, стає Вручий (Овруч, теп.повітове місто), на р.Норини. Се був кріпкий замок на крутій горі, з двох боків неприступний, з двох інших обгороджений валами (тепер ледве знати їх); крім того, весною і в осени місто стає неприступним через болота наоколо. Столицею він був не довго, двічі – в 2-ій пол. X і на початках XI в., і то дуже короткі моменти; з прилученням же Деревської землі до Київщини не стрічаємо тут осібних князів, хоч би і з київських підручних» [2, с.287-288]. За укріплене місто постійно точилася боротьба. В історії залишився спомин про конфлікт 977 року між синами Святослава – Ярополком (972-977) та Олегом. Міжусобиця закінчилася трагічною випадковістю Олег загинув поряд з міською брамою, впавши з мосту під час сутички [22, с.44].

Рис. І. Овруч. Храм Св.Василія. Загальний вигляд. Фото автора, 2005р

Наступна згадка про Овруч датується 1167 роком, коли відбувся черговий переділ земель – після смерті київського князя Ростислава (1161-1167) [2, 194]. Рюрик Ростиславович, який успадкував місто разом з «Деревською волостю», в період з 1173 до 1210 рік (з деякими перервами) сім разів сходив на великокнязівський престол [2, с.587]. Зберігаючи за собою резиденцію в Овручі, князь дбав про її розбудову. М.Грушевський припускає, що саме Рюрик збудував тут кам’яну церкву Св.Василія на місці старої дерев’яної з кінця X ст. Спорудження у порівняно невеликому і віддаленому від центру князівства місті великого храму було одним з показників його процвітання [2, с.288].

Монголо-татарська навала в ХШ столітті спустошила сотні міст і містечок на території Київського князівства. Не став винятком і Овруч – у 1240 та 1299 роках місто було вщент зруйновано. Для того, щоб запобігти новим руйнуванням, були споруджені нові міські укріплення і в цілому оновлений Овруцький замок, що існував, як випливає з «Повісті минулих літ», ще з X століття [22, с.44]. Нетривалий період стабільності настав після входження Овруча в XIV столітті до складу Галицько-Волинського князівства, а пізніше – в 1362 році – до Великого князівства Литовського. Ольгерд заволодів Київським князівством, змістив, посадженого на Київський престол князя Федора, а замість нього управителем Київського уділу зробив свого сина Володимира [7, с. 112]. Кримський хан Едигей перервав 1399 року мирне життя в регіоні, зокрема, не залишивши в Овручі каменя на камені. Напади кримських татар і безперервна руйнація міст не давали можливості зміцнювати і економічно розвивати приєднані території Литовської держави. Вочевидь про непростий процес відбудови Овруча, як одного із стратегічних населених пунктів на шляху розширення князівства на схід, свідчить поява відомостей про місто в історичних хроніках лише через століття – у 1470 році. Саме тоді Овруч стає центром староства [3, с.493]. Наприкінці ж XV століття тут зведено замок. Необхідність посилення обороноздатності міст Волині, Київщини, Галичини, Поділля була зумовлена нападами кримських татар, особливо після походу хана Менглі-Гірся 1482 року.

Протягом XIV-XVI століть на мапі нинішньої Правобережжя України з’явились численні замки, розташовані у важливих зі стратегічного погляду населених пунктах. Так, до середини XVI століття вже існували і були описані Брацлавський, Вінницький, Володимирський, Житомирський, Київський, Кременецький, Луцький, Овруцький замки, про що свідчать їх люстрації (описи) 1545 і 1552 років. Священик А.Сендульський, який в ІІ-ій половині XIX століття опублікував багато власних розвідок з історії Волині, посилаючись на люстрацію Овруцького замку 1552 року, зазначав, що замок збудований з «соснового дерева… мав в той час одну тільки башту (раніше їх було ще три) при в’їзді в замок». [43, с.7].

Рис.2. Панорама Овруча зі сторони південного в’їзду станом на 1930-тірр. (?)

Як і в попередні періоди, головним критерієм при виборі місця для будівництва, була неприступна позиція – висока стрімка гора або значне підвищення на місцевості, оточені ровами і водою [4, т.7, с.36]. Система укріплень тогочасних замків базувалась на засадах, сформованих ще в давньоруську добу. Змалюємо узагальнений вигляд такого замку. Основні його структурні елементи — башти і стіни – в переважній більшості зводились з дерева і являли собою систему «городень» – зрубів довжиною 1.5- 3.5 сажнів, заповнених утрамбованим грунтом і щільно приставлених одна до одної. Ця конструкція споруджувалась на насипному підвищенні – валу, який утворювався внаслідок копання ровів навколо укріплення. Для захисту від вогню під час бойовищ зовнішня поверхня городень обмазувалася глиною. Над верхнім вінцем зрубів влаштовувався дерев’яний поміст (бланки) з парапетною стінкою, в якій прорубували отвори для стрільби (підсябиття). Уся конструкція накривалася дахом для захисту воїнів від непогоди, а стін – від замокання. Вежі вивищувалися над рівнем бланкування, з них відкривався обширний вид на околиці. Міські стіни і вал в найбільш доступних і небезпечних місцях доповнювались ровом або греблею. Через греблю до міських воріт вів міст, який був підйомним або будувався на стовпах, як це було в Овручі.

До внутрішнього контуру стін прибудовувались будинки і комори, в яких переховувався від небезпеки місцевий люд. Багатші з городян часто будували собі окреме укриття. За таких обставин внутрішньозамкова територія ставала ще меншою, а забудова замкового подвір’я – ще щільнішою. Тому, під час нападів ззовні незначна кількість людей могла знайти собі тут тимчасовий прихисток: в-основному мешканці міста і найближчих околиць. Для прикладу, розміри Овруцького замку складали 66 сажнів довжини і 43 – ширини, Житомирського 64 і 55 сажнів, Вінницького 23 і 24 сажні відповідно [4, т.7, с.37]. Люстрація 1552 року фіксує наявність в Овруцькому замку Козьмо- Дем’янівської церкви, яка була «стара вельми і згнила».

За традицією попередніх століть, обов’язок будівництва і утримання городень був розподілений між представниками різних верств населення міста – панами, міщанами, селянами («людьми господарскими, мещаньї и волощаньї и людьми князскими, паньскими и боярскими» [4, т.7, с.36]). Зокрема, в Овруцькому замку налічувалась 61 городня, з яких більше, ніж половину повинні були встановити місцева шляхта (по дві й по три), по кілька городень – бояри, по одній – дрібні власники, овруцькі священики, купці-куничники, козаки, а сім городень – «люде господарські» [5, ч. 4, т.1, с.36-37].

Відчутним тягарем для мешканців тогочасного міста було утримання замку в належному для оборони стані. Швидке руйнування фортифікацій відбувалося не тільки внаслідок несвоєчасних ремонтів, а насамперед за відсутності там постійної військової залоги або часто небажання влади і місцевого населення витрачати кошти на підтримку фізичного стану укріплень. З іншого боку, одна з повинностей городян зобов’язувала їх утримувати замкову сторожу або власними зусиллями забезпечувати постійне спостереження за околицями. Український історик Н.Яковенко говорить про усталення стрункої системи «польних сторож» наприкінці XV ст., яка полягала в регулярних чергуваннях боярських загонів на переправах і татарських шляхах [6, с.153]. На територіях їхніх округ у зв’язку з потребами оборони інтенсивно зростав прошарок так званих «кінних слуг» – дрібних бояр, за якими у XVI ст. закріпилась назва «панцирні бояри» – збройний контингент особисто вільних людей напівшляхетського статусу.

Рис. 3. Фрагмент фіксаційного плану Овруча 1798 р. [8]
Аж до середини XVII ст. панцирні бояри щільно заселяли околиці замків, в тому числі і Овруцького.

Ймовірно, що через занедбаність замкового господарства та недогляд «замкової» та «польної» сторожі, Овруцький замок був знищений у 1506 році [З, с.493]. Період руїни тривав недовго – вже через 16 років укріплений осередок відбудували, обнесли кам’яним муром, обкопали ровом, звели чотири нових брами. Тут розташовувалась церква і кілька дерев’яних будинків. Приписані до замку селяни утримували гарнізон, лагодили мости й шляхи, обробляли землю, а на користь замку платили данину.

З люстрації замку 1615 року бачимо, що населення міста мало деякі пільги, які компенсували необхідність дбати про існуючі укріплення: «міщани не платили чинш і не знали ніяких податків, тільки один день на рік вони косили сіно й жали, з кожного дому чи труби (рос1утпе£о) вносили по 1.5 гроша, що поступало на утримання міської сторожі і на виправлення гребель і млинів. Ремісники ж нічого не платили, але в разі необхідності їх долучали до робіт на замку» [43, с.9]. Відомо також, що в 20-х роках XVII ст. місто з трьох сторін було оточене дерев’яним частоколом і високим валом. На його територію можна будо потрапити через три міських брами. В той же час, замок починав занепадати – дві оборонні башти перебували у напівзруйнованому стані, замковий міст потребував нагального ремонту.

Після чергового спустошення міста татарами, в 1641 році польським королем Владиславом IV, Овручу були підтверджені всі привілеї, даровані місту попередніми королями і поновлена дія Магдебурзького права [14, с.297].

Протягом XVI і наступних століть відбувається активний процес фундації православних храмів і монастирів. їх засновують не тільки Церква, вірні (серед них – багаті патрони, міщани і навіть селяни), але й влада. Люстрація Овруцького замку 1552 року фіксує існування одинадцяти храмів, серед яких три – монастирські. Найдавнішими Овруцькими обителями, фундованими ще до XVI ст., були монастирі: Успенський Заручаєвський та Святих Якима і Анни. Серед інших храмів люстрація фіксує церкви Св.Іллі, Св.Миколая, Св.Параскеви-П’ятниці, Св.Михайла, Св.Василія, вже згадуваний Св.Кузьми і Дем’яна, Воскресіння, Преображення Господнього, Пустинний. Кількісне зростання осередків православної віри свідчило про вагому підтримку в тогочасному суспільстві і дозволяло зберігати свої позиції в умовах зростаючої конкуренції з іншими конфесіями, а, найбільше, з католицькою.

Однак, період відносною релігійної толерантності був перехідним до активного розповсюдження нової державної релігії, особливо після укладення Люблінської унії 1569 року і утворення польсько-литовської держави – Речі Посполитої. Особливо на початку XVII ст. на території Правобережної України, яка входила до складу Польщі, з’являється значна кількість римо- католицьких костелів і кляшторів (монастирів).

«Феномен культурної революції» в Україні-Руси кінця XVI – середини XVII ст., за словами Н.Яковенко, засвідчує процес розгортання системного контролю церкви над життям мирян – конфесіоналізацію, яка з II половини XVI ст. стала утверджуватися в Європі, докотившись до кінця цього ж століття і до Речі Посполитої [6, с.286]. Конфесіоналізація проявила себе як в католицькому, так і в протестантському світах, у спільнотах східного обряду, унійній і православній. Кожна з церков прагнула відмежувати «власну територію». Серед багатьох засобів найважливішим було запровадження дієвої опіки над шкільництвом та пропагування активних форм побожності – у т.ч., в культурно-мистецьких проявах.

У 1628 році в Овручі з’явилися ченці ордену домініканців, які збудували тут костел, що згодом став центром католицької парафії [7, с.112].

Поступове зростання впливу католицької церкви підкріплювалось розширенням земельних наділів, якими володіли католицькі монастирі. Територіальний розвиток чернечих обителей міг відбуватися по- різному. Для прикладу, в 2-ій половині XVII ст. «домініканські ченці не тільки присвоїли собі орні землі, які належали православному монастирю, але й захопили місця, які належали монастирю в самому місті з православною церквою»[i] [7, с. 112].

Особливе значення для проникнення європейської освітньої і духовної практики в східні регіони Польської держави мав розвиток мережі єзуїтських колегіумів. Як відомо, в середині XVII ст. на теренах майбутньої України вже діяло дванадцять таких навчальних закладів. Окрім них, фундованих у Фастові (1625 р.), Вінниці (1630 р.), Барі (1636 р.) та перших на західних теренах (Львів, Луцьк, Кам’янсць-Подільський), в 1632 р. була заснована ще одна – у містечку Ксаверів неподалік від Овруча. Діяльність школи для дітей овруцької шляхти розпочалася лише 1647 року [4, т.6, с.450]. Пізніше, 1678 року, польський Сейм вирішив: «Оскільки природжені обивателі воєводства Київського… бажаючи колегіум з Ксаверова, з поміж лісів, війною повністю знищеного, до Овруча в середину Полісся перенести.., для того їм півтори, де шляхта мала свої городні (склади або шпіхлери оборонні), в безпечному місці для спорудження костелу та шкіл узгоджуємо» [10, с.98]. Цьому сприяла ще й та обставина, що в 1641 році польський король Владислав IV поновив попередні привілеї Овруча і подарував місту Магдебурзьке право, а відповідно до статусу центр повіту міг утримувати таку організацію.

Можливість виділення ділянки на замковій горі для потреб єзуїтського осідку виникла, очевидно, через остаточну втрату будь-якої обороноздатності укріпленнями колишнього королівського замку. У 1720 році овруцький замок був зруйнований остаточно [3, с.494].

Суспільне життя міста наприкінці XVII- поч.ХУІІІ ст. відроджується завдяки активному церковному і монастирському будівництву: Овруч став одним із значних освітніх осередків на Волині.

Архітектурно-просторовий розвиток католицьких, православних, а, згодом, і греко-католицьких храмів тривав протягом всього XVIII ст., насичуючи міську забудову виразними силуетами веж і куполів.

Рис. 4. Фіксаційний план Овруча. 1836 р.

Після третього розділу Польщі у 1795 році Овруч отримав статус повітового центру Волинського намісництва, яке в 1796 році було перейменоване на губернію. Одразу по приєднанню нових земель Правобережжя російська влада розпочала процес впорядкування забудови практично всіх повітових центрів. На першому етапі робіт здійснювалося «зняття на план» існуючого стану їх забудови. У 1789 році в Овручі налічувалось 53 будинки, 5 греко- католицьких церков, 24 крамниці, було розпочато будівництво ратуші і домініканського костьолу, тривало зведення Київських воріт; були й передмістя Заручай, Гачище, Нагорне [43, с. 14]. Фіксаційний план для Овруча був виконаний у 1798 році[ii] разом з такими ж кресленнями для Ковеля, Рівного, Острога, Дубно, Старокостянтинова, Лабуні, Ямполя, Чуднова та інших населених пунктів Волині.

При розгляді цього плану звертає на себе увагу структура центральної частини міста: тут чітко виділена замкова гора з контуром кам’яних мурів, зведених в XVI ст. при відбудові давньоруського дитинця, і «посад» (окольний град), який примикає до замкового підвищення з північно-східного боку. Вали, що захищали місто в давні часи, як видно з плану, мали складний контур, наближаючись обрисом до кола. Прослідковується зумовленість такої форми ландшафтними особливостями терену: понижені території розташовуються із західної і східної сторін від замку відповідно, вздовж русла невеликого струмка та стариці (ймовірно, старе русло однієї з приток Норини). За планом складно визначити характер забудови Овруча. Житлові квартали представлені тут досить схематично у вигляді різних за формою плям, які умовно визначали вуличну мережу міста. На північ від середньовічного дитинця на території окольного граду позначена давня дерев’яна церква Св.Миколая та домініканський монастир, а західніше руїни церкви Св.Василія. На замковому подвір’ї розташовувалася найбільша будівля міста – колишній єзуїтський колегіум.

Об’єктивна необхідність розширення меж Овруча зумовила його стихійне розростання, але лише в північно-східному напрямі. Лінійний характер просторового розвитку міста можна пояснити двома обставинами. Перша – об’єктивна проблематичність розбудови в південний бік, тобто, в сторону багнистих лук; друга – функціональна перевага розташування нової забудови вздовж головної вулиці, яка поєднувала дорогу з губернського центру Житомира – з дорогою, спрямованою до столиці Російської імперії – Санкт-Петербургу.

План Овруча 1811 року, опублікований в книзі «Памятники старины в Западных губерниях импсрии» [11] представляє аналогічну інформацію.

Рис. 5. Схема розпланування Овруча за «прожектним» планом 1837 р. Прорис автора за матеріалами Державного архіву Житомирськоїобласті (ДАЖО).

Наступним етапом планувально-просторового розвою всіх повітових міст західних губерній Російської імперії стало виконання нових генеральних планів населених пунктів цієї категорії. Проектні плани, укладені відповідно до нових вимог, перевірялись, виправлялись і затверджувались централізовано – в Санкт-Петербурзі. Як відомо, з цією метою у 1806 році був утворений Будівельний комітет при Міністерстві внутрішніх справ. До нього увійшли відомі російські архітектори В.Баженов, В.Гесте, А.Менелас, А.Меньшиков [13, с.164]. В 1-ій пол.ХІХ століття «прожектні» плани були виконані для губернського міста Житомира, повітових центрів Волині – Бердичева, Володимира Волинського, Ковеля,  Овруча, Острога, Рівного та інших.

Планувальнаспецифікамістрегіону відображала історичний характер їх формування. Тому, важливим і, часто, складним завданням при переплануванні міст було поєднання складеної системи розпланування середньовічного (історичного) міського ядра з «новочасною» планувальною схемою. Відомо, що протягом ХУТТІ ст. в Росії склалася стійка традиція розпланування поселень за регулярною схемою, яка розвивалася і конкретизувалася на початку XIX століття. На відміну від попереднього періоду з’явилося прагнення ліквідувати розрив між планувальною та архітектурно-просторовою композицією міського середовища. Тобто, несумісність ідеалізованого генерального плану і реальної містобудівної ситуації часто перешкоджала реалізації проекту на практиці[iii]. Особлива увага при проектуванні приділялася забудові вулиць і площ, як базисних елементів «міської тканини».

Новий план Овруча, затверджений у 1837 році російським імператором Миколою І[iv], яскраво відображав новітні тенденції розвитку містобудівного мистецтва 1-ї половини XIX ст. Однак, перша спроба затвердження цього плану, як і, доречі, плану Ковеля, була невдалою. Архівні документи свідчать, що «з 1824 р. відбувається з цього предмету в Міністерстві внутрішніх справ переписка. Нарешті, в липні цього, 1836 року, представлений в Міністерство проектний план місту Ковлю, після розгляду якого в Статистичному відділі, оний повернутий був до Київського Військового, Подільського і Волинського генерал-губернатора. Після цього доставлений був графом Гур’євим проектний план і Овруча; після розгляду і цього плану в Статистичному відділі оний був повернутий 3 листопада цього 1836 року до Київського Військового, Подільського і Волинського генерал-губернатора для поповнення тими відомостями, які детально викладені в Циркулярах Міністерства внутрішніх справ на складення нових планів містам»[v].

Кінцевий варіант генерального плану Овруча 1837 року мав багато позитивних рис, серед яких варто виділити: збереження історично сформованого центру, створення ансамблю забудови центральної частини міста, впорядкування житлових кварталів, формування системи громадських площ шляхом коригування конфігурації головної – торгової – площі та проектування нових. Проте, дещо механічним видається накладання регулярної прямокутної сітки вулиць на всю територію міста. Такий підхід, при повному дотриманні визначеної проектом схеми, призвів би до одноманітності забудови і підкреслення її «казенного» характеру.

На плані Овруча бачимо випрямлення і впорядкування вулиць центральної частини. На противагу такому мінімальному втручанню, на периферійних ділянках, розташованих північніше і південніше від центру, не помічаємо жодної спроби зберегти історичне планування. В проекті передбачено меридіональну орієнтацію нової головної вулиці, яка брала б свій початок від торгової площі, проходила через все місто, і зливалася за його межами з заміською дорогою. На одній осі з торгівельною площею, серед житлових кварталів, запроектовано ще одну, Північну площу, де планували розташувати новий парафіяльний храм і «громадські крамниці». На новому генеральному плані Овруча були визначені ділянки для будівництва «присутственних місць», лікарні, гауптвахти, м’ясних рядів, тюремного замку і кузні. Деталізація генерального плану досягалася завдяки розбивці кварталів забудови садибного типу на окремі ділянки, чим визначалася перспектива розвитку міста. На плані Овруча 1837 року кількість садиб сягає 300. На кожній з ділянок було показане місце розташування житлової і господарської будівлі. В такий спосіб реалізовувалось прагнення до рівномірності забудови, запобігання швидкого розповсюдження вогню при пожежах, які нерідко повністю знищували щільно забудовані міста. В цілому ж план демонструє чітке дотримання методу проектування поселень, характерного для містобудування доби пізнього російського класицизму з пануванням прямокутних планувальних схем, наявністю «наскрізної» магістралі, близькістю розмірів житлових кварталів.

Рис. 6. План Овруча. 1863 р.

Незважаючи на геометричну довершеність, план не втілили у життя. Можемо так твердити, аналізуючи наступний, вже фіксаційний план 1863 року, який був виконаний з метою уточнення розпланування міста і його опорної забудови (культових, громадських та житлових будівель). Цікавий цей документ тим, що принаймні двічі до його затвердження сюди вносилися корективи: на фіксаційне креслення була «накладена» регулярна планувальна сітка, яка майже повністю відтворювала план 1837 року. Але у порівнянні з ним у документі 1863 року передбачалося розширення типології споруджуваних будівель. В легенді нового кресленика з’явилися поштова станція, торгівельна лазня, заводи. Серед інших будівельних заходів передбачена відбудова храму Св.Василія. Відомо, що на той час місто мало значні труднощі з «розквартируванням» різноманітних установ, необхідних для функціонування його як повітового центру. Повітовий суд, наприклад, розташовувався в колишньому домініканському монастирі, в’язниця – в поєзуїтському, канцелярія маршалка місцевого сеймика і поліція у винайнятих єврейських будинках, школа ж тіснилася у невеликому дерев’яному будиночку [10, с.98]. Вдруге план Овруча був змінений після пожежі, яка сталася в місті 13 вересня 1863 року і знищила частину забудови центру навколо головної, торгової площі.

Рис. 7. Панорама м. Овруч. Дереворит. Автор Edward Gorazdowski. 1863 р. Гравюра надрукована у Tygodnik Ilustrowany nr 240 z 30.04.1864 s.161.

Всі перелічені обставини спонукали до максимального оновлення міського середовища. Невід’ємною складовою процесу реконструкції Овруча мало стало його озеленення. Однак, складність запровадження новацій в міському благоустрої засвідчують документи початку XX ст. щодо зміни плану м.Овруча. Так, Овруцьке Міське управління 18 грудня 1902 року постановило: «Знову просити розпорядження губернського начальства про перетворення існуючої площі між Великою та Малою Петербурзькою і Північною і Народицькою вулицями під міський сквер і про відведення для площі місця по Великій Петербурзькій вулиці біля кладовища…»[vi].

Процес розгляду питання в губернському центрі тривав декілька років. Міська влада нагадала про призабуту проблему і поновила спроби її вирішення: «зі своєї сторони Овруцький міський староста, представленням від 4 квітня цього року [1904 р. – О.М.] за №855 просить про задоволення клопотання міських уповноважених, пояснюючи, що сквер є для городян вкрай необхідним в зв’язку з відсутністю в Овручі такого місця, в якому мешканці могли би подихати чистим повітрям. Разом з тим міський староста доповідає, що, хоча по Височайше затвердженому плану міста запропонований бульвар, але він ні якому разі не може бути здійснений, так як місце під цей бульвар є власністю приватних власників і забудоване капітальними будівлями і раніше викупу місця від власників бульвар не може бути влаштованим, а на придбання цього місця місто не має коштів.»[vii]

Невдовзі надійшла відповідь з бажаним вердиктом: «Будівельне управління Губернського правління вважає: дозволити перенос торгової площі на пропоноване місце, а на її місці влаштувати сквер, залишивши місце для будівництва в майбутньому храму; для чого скласти і затвердити відповідне викопіювання з Височайше затвердженого 16 квітня 1876 року плану м.Овруча.»[viii]. В такий спосіб дізнаємося про існування ще одного, вже третього за ліком документу, що регламентував просторово- планувальний розвиток міста.

Развалины храма св. Василія Великаго въ городѣ О вручѣ. Гравюра із книги “Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края.” СПб., 1888 р.

Значне пожвавлення міського життя в усіх його проявах на початку XX ст. було пов’язане з запланованим на перші дні осені 1911 року прибуттям до Овруча російського імператора Миколи II. Як зазначає І.Глаголєв, «невелике і непоказне містечко Овруч поступово змінилося; з’явилася чудова бруківка, наново вимощена площа, будинки і магазини по шляху слідування до Василівського храму були відремонтовані і приведені в пристойний вигляд»[6, с.45]. В Овручі на той час за наявними «найпізнішими друкованими відомостями» нараховувалося 11899 мешканців, «майже біля половини євреїв, небагато католиків і розкольників»; міське промислове виробництво представляли 10 дрібних заводів та типографія[ix].

Храм Св.Василія: заснування, руїна, відбудова.

Будівництво храмів у всі часи було предметом особливого піклування суспільної еліти. Адже саме на церкву, за словами Н.Яковенко, окрім душпастирства, лягала відповідальність за політичну та соціальну сфери життя [6, с.45]. Охрещення Володимира Святославовича та його одруження з сестрою візантійського імператора Анною вводило київських князів до «християнської сім’ї» європейських правителів, що забезпечувало легітимність руської держави на міжнародному рівні. Одразу після запровадження християнства як державної релігії у 988 році га території Київської Русі розпочався масштабний будівельний рух, пов’язаний з спорудженням нових храмів. Закономірно, що взірцями для нових святинь були візантійські культові будівлі. Невеликі і значні за розмірами храми зводились в багатьох містах і селах давньої Русі, як стратегічні чи місіонерсько-просвітницькі пункти.

Дослідники вважають, що заснування християнського храму в Овручі Володимиром Великим в 997 [x][xi] році на честь свого небесного покровителя – Святого Василія – було пов’язане з відвідинами князем міста під час подорожі з Володимира (Волинського) до Києва [14, с. ]”. Не дуже переконливий аргумент на користь безпосередньої участі київського князя в заснуванні храму зустрічаємо в «Волинських єпархіальних відомостях» [15, с.88]: в пам’ять про цю подію встановлена хресна хода до Василівського храму в день Св. Володимира – 15 липня.

Рис. 9. Овруч. План храму Св. Василія.

Достеменно невідомо, якою була перша будівля Василівської церкви. Джерела різного походження свідчать[xii], що на схід від замкової гори, теж на природному підвищенні, було зведено дерев’яну «обиденну» церкву. Деякі відомості про цінності, що зберігалися в храмі, подає П.М. Батюшков: інтер’єри церкви прикрашали ікони, привезені Володимиром з Греції. Зокрема, одна з них – ікона Стрітення Господнього – в першій половині XIII століття була перенесена князем Данилом Романовичем (Галицьким) в м.Холм для нової церкви св.Іоана Златоуста. До цієї події ікона зберігалася в новозбудованому наприкінці XII ст. Овруцькому храмі св.Василія [16, с.28]. Саме ця велична будівля принесла місту справжню архітектурну славу. Рюрик Ростиславович, чи не єдиний удільний овруцький князь в старокнязівську добу, збудував тут храм на честь «свого» святого. Як і собор Михайлівського монастиря в Києві, храм величали «золотоверхим» – за переказами, його бані були позолоченими. Спорудження великої монументальної, пишно оздобленої будівлі храму у віддаленій від стольного граду місцевості було в ті часи явищем непересічним, але в нашому випадку цілком обгрунтованим. Князь Рюрик Ростиславович зробив декілька небезуспішних спроб «сісти» на київському престолі, але не міг втриматися там довго і щоразу повертався до своїх вотчинних володінь – до Овруча.

Рис. 10.  Овруч, руїни Василівської церкви. 1907р. Каплиця Св.Василія поруч з руїнами храму.

Порівнюючи інформацію щодо точної дати будівництва храму Св.Василія, подану у виданнях різних періодів, стає очевидним факт розходження думок науковців з цього приводу. Найбільш раннім періодом – серединою XII століття – датували зведення будівлі знані вчені: російський мистецтвознавець І.Грабар [36, с. 154] та український архітектурознавець В.Січинський [18, с.38]. Сучасні дослідження уточнюють датування – 90-ті роки XII століття [19, т.2, с.153; 20, с. 110].

Дослідники припускають, що автором палацової церкви (а саме такий статус мала будівля) був зодчий Петро Милоніг – придворний архітектор Рюрика Ростиславовича. Проаналізувавши особливості побудови об’єму, декорування фасадів, формування внутрішнього простору, П.Раппопорт акцентує увагу на формотворчих аналогіях з іншою пам’яткою давньоруської архітектури початку XIII ст. – П’ятницькою церквою Чернігові, де авторство Милоніга є доведеним фактом [20, с. 111 ].

Отже, фундаменти на фрагменти стін церкви Св.Василія Великого, які в первинному вигляді дійшли до початку XX ст., свідчать про зміни в храмовій архітектурі кінця XII ст. в порівнянні з попереднім періодом. Традиційний квадратний план кінця ХІ-ХІІ століть тут замінено дещо видовженим по осі схід-захід, з таким же прямокутним простором між чотирма хрестоподібними в плані стовпами, що несли масивну главу. З наявної системи розпланування можна зробити висновок, що інтер’єр храму строго підпорядковувався центральному підкупольному простору. Кожну з трьох утворених нав завершувала півциркульна апсида, а розташована на головній осі – центральна – була найширшою. Саме в ній розташовувався вівтар, а в двох бічних, як це прийнято в християнських храмах, жертовник і ризниця. Нетиповим і унікальним для свого часу прийомом було включення в планувальну структуру двох круглих веж перед західним фасадом Василівського храму, в одній з яких розташувались сходи на хори. Однією з причин їх появи В.Січинський вважає романські впливи на давньоруську архітектуру, які посилилися на межі ХІІ-ХІІІ століть в західноукраїнських землях [18, с.36]. Цю думку свого часу, в другій декаді XX ст., також висловлював відомий дослідник ранньохристиянського та візантійського мистецтва А.Грабар [28].

Історичним фактом залишається кількаразове знищення храму в порівняно короткий проміжок часу після його будівництва. Двічі протягом XIII століття святиню було перетворено на руїни: у 1240 році під час нашестя Батия і захоплення Овруча церква Св.Василія була пограбована і сплюндрована, а в 1299 році вже відбудоване квітуче місто було ще раз зруйноване і спалене монгольською навалою [15, с.89].

Нещаслива доля переслідувала святиню і далі. Вже у 1320 році литовський князь Гедимін почав війну проти київського князя Станіслава. Важливим форпостом на його шляху до Києва був добре захищений і зміцнений Овруч, який обороняв підступи до стольного граду з північно-західної сторони. Осадивши місто, Гедимін зламав оборону мешканців і в незвичний спосіб покарав їх за спротив: було зруйновано головний храм міста – Василівський. Це сталося в 1321 році.

Тривалий період забуття протягом наступного, XV століття, не став фатальним для церкви Св.Василія. Її суворі й величні руїни, огорнуті таємничістю і загадковістю, були благодатним ґрунтом для творення численних оповідей про славне минуле. Пів тисячоліття передавалася з покоління в покоління історія заснування храму, чим стверджувалося його непересічне значення однієї з православних святинь. Так, в XVI ст. серед городян поширилися чутки, що вночі серед старих церковних стін чується спів, а повітря наповнюється неземними пахощами. Тоді ж людським коштом поміж стародавніх мурів було зведено невелику дерев’яну церкву. Через деякий час будівля згоріла, а замість неї ще до запровадження церковної унії 1596 року була збудована нова [21, с.2].

Протягом XVII і майже всього XVIII ст. (до 1762 р.) дерев’яна церква функціонувала як православна [7, с. 112], після чого перейшла у підпорядкування греко-католицької церкви. В бурхливому вирі повстання гайдамаків 1768 року, коли в їх руках опинились Київське, Брацлавське, частина Подільського і Волинського воєводств Речі Посполитої, в числі сотень інших постраждала і ця будівля. На жаль, не маємо докладної інформації про характер і масштаби руйнувань, однак, відомо, що церква була ушкоджена, але невдовзі відновлена, залишаючись греко-католицькою. Проіснував храм до 1784 р., коли була розібраний у зв’язку з ветхістю будівлі [21, с.2]. Замість нього заплановано збудувати новий – на іншому, безпечнішому місці. А 25 серпня 1795 р. ігуменом Ржищівського Преображенського монастиря Гервасієм Василівський храм, в руїнах якого здійснювалися богослужіння, був повернений в лоно православної церкви [7, с.113].

Рис.11. Овруч. Руїни церкви Св. Василія. Акварель. 1880-ті рр.

З одного боку, дивовижним видається той факт, що протягом трьох років після повернення храму православним (до 1798 р.) під склепіннями напівзруйнованої будівлі в сонячні дні і негоду лунали проповіді священників і хори вірних. З іншого – розуміємо, що кожна культова будівля, а тим більше така ідеологічно значуща, як Василівська церква, наприкінці ХУНТ ст. була вагомим чинником процесу ревіндикації храмів і, одночасно, переходу населення, «совращенного лестью и насилием с пути правого в соединение с римскою верою», у православ’я [6, с.493].

Після заборони 1798 р. проводити служби в давній кам’яній церкві Св.Василія, у 1801 р. всі найцінніші предмети були перенесені до соборної Миколаївської церкви. Серед багатого церковного начиння були срібні чаші, дискос, 2 хрести, один з яких з підніжжям, кадильниця. Очевидно, що неабияку історичну і мистецьку цінність мали й ікони, зокрема, «Богоматері на дошці з шатою по клейонці; ветхі різного сорту на полотні і дереві іконописання старовинного, одна намісна Богоматері зі срібною короною, дві ікони Василія Великого з коронами ж і Сходження Св. Духа з короною, що стояла над царськими вратами» [7, с. 113]. Поряд з церквою розташовувалась дерев’яна дзвіниця. Зважаючи на її аварійний стан, в Миколаївську церкву були перенесені й мідні та чавунні дзвони, один з яких був відлитий ще у 1649 р.

Вірні Василівської церкви прагнули знову відродити свою святиню. На пожертви прихожан, серед яких заможна верства складала зовсім незначний відсоток, були закуплені матеріали на будівництво нового дерев’яного храму. Однак, громада не змогла отримати дозвіл на будівництво у зв’язку з діючою в Російській імперії забороною зводити храми з дерева. Не було потрібних коштів і на приведення до належного стану руїн кам’яної княжої церкви. Отже, придбаний будівельний матеріал декілька років пролежав без ужитку, а кошти, зібрані на церкву, роздали людям в борг. Церковні землі Василівського храму передали в користування соборній Миколаївській церкві, чим фактично була визначена доля давніх руїн: єпископ Волинський Амвросій видав розпорядження про «збереження стін кам’яного храму в їх теперішньому стані» [7, с.113].

Дійсно, протягом наступних десятиліть лише час владарював над руїнами церкви Св.Василія. До подальшої руйнації будівлі спричинили археологічні розкопки фундаментів храму, що проводились у 1842 році. Метою тих розкопок було віднайдення наріжного каменя, який закладався під вівтарну стіну зі східного боку храму. В результаті очевидних недоліків в технології ведення робіт обвалилися його склепіння, впала південна стіна. На своєму місці залишилися лише східна з триапсидальним завершенням, незначний фрагмент західного муру та північний з аркою перед входом у вівтар. Перед очима мешканців Овруча і мандрівників поставала жалюгідна картина занедбаної святині, рештки якої стреміли над засипаною будівельним сміттям місциною.

Священик В.Поярков з болем повідомляв у «Волинських єпархіальних відомостях»:    «Руїни храму і після настільки невдалого дослідження зосталися неогородженими. Цегла розкрадалася. Над вівтарною стіною звив гніздо лелека, внизу між розвалинами блукали кури, свині, собаки… Зрідка від нудьги потрапляв сюди проїжджий, очікуючи коней, не знайшовши собі цікавішого заняття, крім того, щоб видряпати своє ім’я на віковічних стінах давньої святині»[17, с.142].

Майже через двадцять років після першої спроби археологічних розвідок довкола будівлі, влітку 1860 року, на підставі клопотання Київського, Волинського і Подільського генерал-губернатора російський імператор розпорядився про проведення збору коштів по всій території Російської імперії на відновлення Василівського храму в Овручі. Пожертв надійшло не так багато, як очікувалось: 13 тисяч рублів. Як з’ясувалося пізніше, цієї суми було недостатньо для повного відновлення і оздоблення цієї святині [17, с.142].

На жаль невідомо ким і коли був виконаний проект відновлення пам’ятки, схвалений у 1864 році.

Кошторис на проведення робіт доручили скласти завідувачу церковно-будівельних робіт Волинської губернії О.Ертслю. Після огляду руїн будівлі, Ертель дійшов висновку, що, відбудова церкви була б не відновленням давньої святині, а, фактично, будівництвом нового храму на старому місці. Тому, чиновник запропонував замість зведення нової будівлі просто привести в належний стан руїни, огородити їх, а в пам’ять про святість місця збудувати поряд з старими стінами меморіальну каплицю [25, с.349]. До рекомендацій Ертеля прислухались: для запобігання подальшого руйнування того, що залишилось від церкви, залишки стін зміцнили металевими в’язями, і покрили залізними відливами для захисту від непогоди, прибрали сміття з церковного подвір’я, а територію давньої будівлі обнесли дерев’яним парканом. Через декілька років огорожу замінили на чавунну.

У 1876 році на північ від старого храму збудували кам’яну каплицю на честь Св.Василія Великого [21, с.5]. Після церемоніалу освячення, який відбувся в жовтні 1877 року, сюди перенесли ікони і речі, які, за переказами, збереглися від кам’яного храму Рюрика Ростиславовича, а до цього знаходилися в декількох Овруцьких церквах. Давня храмова ікона Св.Василія ще у 1874 році була передана до новозбудованого кафедрального собору м.Житомира[xiii]. Над древніми руїнами влаштували дерев’яний навіс.

Загальновідомо, що саме ІТ-а половина XIX ст. знаменується активізацією краєзнавчої та пам’яткоохоронної роботи на Волині, коли до вивчення історії, архітектурної, мистецької спадщини минулих століть долучилися визнані й молоді фахівці в цих галузях. В співдружності зі священнослужителями і за підтримки офіційної влади в Російській імперії була розпочата масштабна пошукова робота стосовно пам’яток старовини. Підйом зацікавленості світських і церковних властей Росії пам’ятками православного культового зодчества давньоруського періоду та часів Галицько-Волинського князівства, на нашу думку, мав декілька причин.

По-перше, пов’язувався з утвердженням ідеї одвічної належності західних губерній імперії, яка ґрунтувалася «не лише на одному завоюванні, але випливає з притаманних усьому західному краю основних російських начал та з самого складу історичного життя Росії» [27, с. 1].

По-друге, інтерес до історичної і культурної спадщини, викликаний суспільним підйомом в Російській імперії після перемоги в російсько- французькій війні кінця 1812 – початку 1813 рр., виник в середині XIX століття і охопив значний масив пам’яток княжої (давньоруської) доби Х-ХІИ ст. Зростанню масштабів вивчення минувшини сприяла також тема народу і народності в мистецтві та архітектурі, яка дсбатувалася в мистецьких, літературних колах Росії протягом усього XIX ст.

Рис. 12. Овруч. Церва Св.Василія. Фрагмент кладки стіни.

Активні процеси пошуку національного стилю, його первообразу стали поштовхом для розвитку національної традиції в зодчестві Росії середини-ІІ-ї половини XIX ст., яка спиралася б на архітектурний прототип (зокрема, давньоруські пам’ятки і архітектуру Московської держави ХУ-ХУІІ ст.ст.).

За ініціативою Імператорської археологічної комісії, створеної у 1859 році, в українських землях, що перебували у складі Російської імперії, була розпочата робота з обстеження і вивчення старовинних будівель, обґрунтування доцільності ремонтних і реставраційних робіт. Українська дослідниця С.Гаврилюк підкреслює посилення її ролі у проведенні пам’яткоохоронних заходів після царського указу від 11 березня 1889 року. Один з пунктів цього документу говорив, що «реставрацію монументальних пам’яток старовини проводити за попередньою угодою з Імператорською археологічною комісією і після узгоджувати її з Імператорською академією мистецтв» [25, с.304]. Для нагляду за ходом ремонтно-реставраційних робіт при Археологічній комісії у 1902 році до штату було введено посаду архітектора.

Рис. 13. Овруч. Перший проект відновлення церкви Св. Василія. Східний фасад. Арх. О.В.Щусєв, 1904-1905 рр. [34].
Особливу увагу пам ’ яткоохоронні й проблематиці приділяли й учасники загальноросійських археологічних з’їздів, перший з яких відбувся 1869 року в Москві. Зокрема, під час його роботи значний інтерес аудиторії викликав виступ голови Віленської археографічної комісії Я.Головацького, який обґрунтував важливість популяризації результатів досліджень, в тому числі, шляхом публікацій альбомів літографій «Памятники стариньт в западньїх губерниях империи» [27, вип.ІІІ, IV]. В своєму коментарі промовець наголосив: «Хоча пам’ятки давнього церковного зодчества збереглися переважно в руїнах або навіть були оновлені, однак при нестачі цілісних споруд і вони можуть слугувати поясненню багатьох питань із галузі руської архітектури» [25, с.273]. Таке твердження, за своєю суттю, було визнанням спадкоємності в розвитку архітектурних форм і необхідності її врахування при реконструкції або реновації будівель.

Однією з інституцій, яка займалася пошуково- дослідницькою діяльністю стало Волинське єпархіальне Володимир-Василівське братство, утворене в 1887 році. Братство ставило перед собою завдання підтримки та відновлення об’єктів, які історія пов’язувала з київським князем Володимиром Великим. На початковому етапі Братство спрямовувало свої зусилля на збір коштів для відбудови Успенського (Мстиславова) храму в Володимирі-Волинському.

Рис. 14. Овруч. Другий проект відновлення церкви Св. Василія. 1908 р. Боковий фасад церкви : эскіз / архітектурний малюнок, архітектор А. Щусев. 1908.р. ; 29х37,5, ватман ; туш

Важливу роль у розширенні ареалу краєзнавчих досліджень в середовищі духівництва відіграло призначення на Волино-Житомирську єпархію в цього закладу, говорив про потребу дослідження і збереження об’єктів і предметів старовини. Серед пам’яток церковної архітектури, що потребують першочергової уваги, Фотинський виділив храми в Володимирі-Волинському, Овручі та Острозі [25, с.188]. Згодом з ініціативи архієпископа Модеста археологом Афанасьєвим були проведені розкопки, спрямовані на дослідження підвалин та мурів Овруцького Василівського храму.грудні 1889 року архієпископа Модеста (в миру – Данило Стрельбицький) [26, с.43]. Призначення співпало в часі зі святкуванням 900-річчя Волинської єпархії. Завдяки своїй щирій зацікавленості старожитностями, владика доклав чимало зусиль до організації реставрації, відновлення та будівництва церков, накопичення цінних предметів старовини у новоствореному 1893 р. Давньосховищі старожитностей, яке розташувалось в губернському Житомирі. У своїй промові при відкритті Давньосховища відомий волинський краєзнавець О.Фотинський (1863-1931)     – згодом керівник

Детальне обстеження руїн дало певний матеріал для з’ясування архітектурно-планувальних, конструктивних особливостей храму і стало основним підґрунтям для виконання перших проектів його реставрації. Відразу необхідно відзначити, що архієпископ мав намір збудувати на місці давньої будівлі нову, більшу за розмірами, але цей задум не був реалізований [17, с. 142].

Черговий огляд стану руїн Василівської церкви здійснив 21 червня 1889 року молодший архітектор Волинського губернського правління Безсмертний. Як фахівець, він визнав за необхідне зміцнити їх, влаштувавши дах над мурами та огорожу навколо. Ним же був складений проект і кошторис на виконання цих робіт[xiv]. Запланований ремонт тривав протягом 1890-91 рр.

Новий Волинський архієпископ Антоній (Храповицький), призначений на цю посаду після смерті Модеста в 1902 р., також виявив неабиякий інтерес до ідеї відбудови Овруцької святині. Невдовзі після початку своєї діяльності на волинській кафедрі, Антоній відвідав Овруч і оглянув давні руїни. На рішення архієпископа розпочати термінове відновлення церкви Св.Василія вплинули й інші чинники. Крім вищеназваних – історичного та релігійного, що мали визначальне суспільно- ідеологічне значення, йшлося про обітницю відновлення храму за сприятливе закінчення російсько-японської війни, яка розпочалася в січні 1904 р.[xv] На річному зібранні Волинського єпархіального Володимир-Василівського братства 2 лютого 1904 р. було постановлено «прийняти на себе турботи по відновленню древнього Овруцького храму» [17, с.142]. Архієпископ Антоній звернувся за підтримкою до Святійшого Синоду та Імператорської археологічної комісії. Братство ж у подібному зверненні до цих інституцій висловило прохання про направлення архітектора-археолога для складення плану зруйнованої будівлі і кошторису її відбудови.

Археологічна комісія підтримала клопотання і в квітні 1904 року в листі до Синоду повідомила, що «зі свого боку дозволяє собі вказати на відомого реставратора Володимир-Волинського собору академіка архітектури Г.Котова як найбільш придатну особу для наукового дослідження руїн названого храму і для складання проекту його реставрації» [17, с.349]. Однак Котов не зміг приїхати до Овруча і запропонував Археологічній комісії для обстеження церкви Св.Василія кандидатуру випускника Петербурзької академії мистецтв Олексія Вікторовича Щусєва (1873-1949). Після схвалення такої пропозиції, в червні 1904 року Синод відрядив Щусєва для дослідження овруцького храму [29, с.18]. Архітектор повинен був визначити вартість реставраційних робіт, а також вести нагляд за їх виконанням. На місці Щусєв вивчив руїни та виконав детальні обміри. Якість і докладність фіксації всіх деталей – «до цеглини» – визначила проведені роботи як взірцеві у своїй галузі. Узагальнені результати обмірів дали змогу скласти доволі чітке уявлення про особливості давньоруської будівельної техніки, художнього оздоблення і принципових засад формування архітектурного образу храму. О.Щусєв вважав, що видатки на реставрацію складуть приблизно 100 тисяч рублів.

Рис. 15. Овруч. Церква Св. Василя. Розкопки П.Покришкіним зруйнованих стін. Фото, 1907 р.


При огляді і обмірах руїн церкви Св.Василія, виконаних Щусєвим, було зафіксовано, що розміри княжого храму в плані складали 24 аршин довжини і 14 – ширини, товщина стін сягала – 1.5 аршини. При їх муруванні була використана нова рівношарова техніка кладки. Ця техніка, як відомо, в XII столітті прийшла на зміну старій манері – кладці з прихованим рядом. В рівношаровій кладці всі ряди цегли – плінфи – доходять до поверхні стіни, в результаті чого на фасадах утворюються горизонтальні смуги – ряди цегли та рівні їм за товщиною шви розчину. Перев’язка швів при такій системі кладки досягалася поворотом цегли – тичком або ложком. Необхідно зазначити, що в такий спосіб було зведено, наприклад, чернігівські храми: собор Єлецького монастиря Іллінська та Борисоглібська церкви, Успенський собор у Володимирі Волинському та інші [24, с.76].
художнього оздоблення і принципових засад формування архітектурного образу храму. О.Щусєв вважав, що видатки на реставрацію складуть приблизно 100 тисяч рублів.

Проте, рівношарова система кладки не давала таких різноманітних декоративних можливостей, як застосовувана раніше. У Василівській церкві в Овручі при збереженні всіх основних конструктивних особливостей нової техніки будівництва з’явилася нова риса, яка компенсувала об’єктивну мінімалізацію оздоблення, – поверхні стін декорувалися вставками великих, червоного кольору, каменів неправильної форми зі шліфованою поверхнею. Такий прийом був характерним і для гродненської школи давньоруського зодчества [24, с.77]. Дослідження показали, що фасади не штукатурилися, а спосіб кладки стін залишався одним із засобів створення їх ритмічного ладу.

Були виявлені особливості у підходах до декорування фасадів, в числі яких аркатурні фризи в карнизній частині збережених мурів, розчленування стін по вертикалі романськими півколонками замість звичних для давньоруської архітектури пілястрів. Такі ж колонки оздоблювали західний перспективний портал, перекритий аркою півциркульного обрису.

До приміщення Василівського церкви можна було потрапити ще через двоє дверей, розташованих в північній та південних стінах по поперечній осі храму. їх сліди виявили під час огляду руїн. Збережені фрагменти стін прорізались типовими для архітектури княжої доби вікнами у вигляді вузьких однопролітних арок. Тут застосовувались вікна з паралельними щоками та з амбразурами, що розширювалися як назовні, так і всередину будівлі. На щоках вівтарних вікон частково вціліли орнаменти, виконані коричневою фарбою на білому тлі. Самі ж віконні прорізи Овруцького храму в давньоруські часи закривались дерев’яними віконницями, які являли собою тесану дубову дошку з трьома круглими отворами в ній, закритими замість скла бичачим міхуром [21, с.4].

На внутрішній поверхні стін, підпружних арок та вівтарній апсиді збереглася штукатурка з фрагментами оригінальних фрескових розписів, де ясно прочитувались зображення Богородиці, Св.Миколая. Впродовж століть фарби не втратили свій колір, збереглася і позолота. Можна було розгледіти і декілька зображень святих над престолом та медальйонах у вівтарі, але стан живопису був значно гіршим [15, с.88].

До початку дослідницьких робіт серед уламків конструкцій церкви Св.Василія часто знаходили й керамічні глечики – голосники. Відомо, що в давній Русі їх часто використовували як для покращення акустичних властивостей приміщень, перекритих склепіннями, так і для полегшення ваги самих склепінь. Такі прийоми застосовувались у візантійському зодчестві і походили ще з античності. Голосники, які були виявлені у верхніх частинах стін Овруцького храму, мали витягнуту форму і пряме горло, засвідчуючи тим самим місцеве походження.

Щодо конструктивних особливостей, то, дослідження, проведені О.Щусєвим в 1904 році, зафіксували відсутність будь-яких металевих елементів в структурі стін і збережених арок. В товщі мурів церкви Св.Василія були виявлені залишки дерев’яних дубових в’язей, що розташовувались в декілька ярусів. Ймовірно, що вони утворювали суцільний пояс, який облямовував будівлю, забезпечуючи її міцність та запобігаючи руйнуванню при нерівномірних осадках фундаментів або деформаціях. Одночаснов’язівідігравалирользатяжок в основі підпружних арок, на які встановлювався підкупольний барабан. Сучасний російський архітектурознавець П.Раппопорт припускає, що в’язі, які проходили через інтер’єр храму, могли бути оформлені різьбленням чи живописом і слугували одним з елементів художнього оформлення внутрішнього простору [24, с.89]. У Василівській церкві на збережених елементах були виявлені лише сліди їх побілення вапняним розчином. Дерев’яні балки застосовувались також для підтримання хорів в храмі. В цілому ж, практика закладки елементів

Рис. 16. Овруч. Церква Св. Василя. Східний фасад. Фото до початку реставраційних робіт.

На основі дослідницьких матеріалів взимку 1904-1905 років О.Щусєв приступив до виконання першого власного проекту реконструкції храму. Архітектор обрав стильовий метод реставрації, вважаючи, що найбільш прийнятними для відновлення церкви Св.Василія Великого будуть «візантійські» форми. Архітектурно-стилістичний зв’язок з цією традицією став очевидним в процесі обстеження будівлі. Найбільшою проблемою для майстра стало проектування завершення. Проведені дослідження не дали точних відомостей про характер і кількість глав у давній Василівській церкві. Керуючись професійною інтуїцією, зодчий припустив, що одноглавий храм не матиме високих живописних і пластичних якостей на відміну від п’ятиглавого [29, с.18]. Однак, саме п’ятиглав’я стало приводом для серйозних дискусій: фахівці з Археологічної комісії справедливо вважали, що така кількість куполів не була характерною для давньоруської архітектури кінця XII століття. Проти прийняття до реалізації запропонованого проекту висловився і Петро Покришкін (1870-1922) – член Археологічної комісії, її перший і єдиним штатний архітектор, що залишався на цій посаді до 1917 року. Після ознайомлення з кресленнями Покришкін висловився доволі різко: «художник- реставратор… очевидно, прокладає свій особистий шлях, не визнаючи себе цілком зобов’язаним слідувати відомим в науці відповідним до епохи і стилю архітектурним формам» [35, с.5] Проте, на цьому етапі 12 квітня 1905 року проект реставрації був схвалений Комісією в цілому [25, с.350]. Водночас, під час обговорення проекту Археологічна комісія запропонувала розташувати нову будівлю «не на руїнах храму, які дуже бажано зберегти в недоторканності, як неоціненний і нічим не замінний матеріал для наукових досліджень всіх часів, але десь по сусідству з існуючими розвалинами» [21, с.10]. Техніко-будівельний комітет господарського управління при Синоді розглянув проект Щусєва, визнав правильність технічних рішень, застосованих в документації, наголосивши на необхідності якомога якіснішого виконання усіх будівельних робіт. Комітет не погодився з рекомендаціями Археологічної комісії, сформулювавши свою думку щодо цієї проблеми так: «…існуючі частини храму краще збережуться як частина цілого, будучи зміцнені при реставрації і захищені від подальшого руйнування, пов’язані з іншими частинами храму» [21, с.10]. Обґрунтування техніко-будівельного комітету, очевидно, задовольнило Комісію і саме такий варіант реставрації наприкінці 1906 року отримав від неї остаточне «благословення». Без зволікань на місці був сформований будівельний комітет, який складався з членів ради Володимир-Василівського братства. На нього покладались усі турботи з організації відбудови.

20 травня 1907 року розпочались реставраційно- відбудовчі роботи [25, с.351]. Записка про хід і характер археологічних розкопок на її початковій стадії, складена О.Щусєвим і опублікована російським дослідником К.Афанасьєвим, свідчить про власні унікальні відкриття, методику реалізації плану реставрації і співпрацю з штатним архітектором Археологічної комісії П.Покришкіним. На момент приїзду до Овруча в 1907 році, він мав незаперечну наукову і фахову репутацію. Різносторонність інтересів і широта знань вченого-реставратора давала можливість займатися не тільки архітектурними проблемами: як один з найвидатніших знавців іконопису та церковної старовини, він нерідко брав участь в роботі різноманітних комісій з реставрації ікон, розробляв методику реставрації темперного живопису та різьблення по дереву.

Працюючи над реставрацією церкви Св.Василія в Овручі, Щусєв разом з Покришкіним розробили оригінальний метод розрахунку траєкторії падіння фрагментів стін під час руйнування, яка базувалася на залежності між віддаленістю падіння окремих фрагментів стін і висотою їх розташування на вертикально стоячій стіні. Використовуючи новий підхід при піднятті стін, всі знайдені деталі були встановлені на свої місця [30, с.43].

В археологічних розкопках був задіяний помічник О.Щусєва, в той період ще студент третього курсу Академії мистецтв в Петербурзі, а в майбутньому відомий архітектор і художник – Володимир Максимов (1882-1942). Як зазначає в листі-спогаді його син, під час робіт «під метровим шаром ґрунту, предстала перед дослідниками стіна, яка ніби тільки що впала, зі склепінням дверей головного входу, а вище арки знаходилися три вузьких щілинних вікна. Коли почали розкривати грунт в середині храму, то тут яскраво і наочно проявились конструкції системи склепінь, а по центру красувалася кладка купола, що тримав шолом. Навіть кількість вікон можна було перерахувати по пальцях. Цього було достатньо, щоб визначити весь колишній вигляд храму» [31, с.87]. В даному випадку відомості, передані зі слів безпосереднього учасника цих подій, можуть містити деякі неточності в деталях і суб’єктивне потрактування оповідача, однак, в цілому є важливим доповненням до фактологічного матеріалу щодо відбудови церкви Св.Василія в Овручі.

Величезний масив нової інформації, накопичений під час першого, порівняно нетривалого, етапу археологічних розкопок значно ускладнив і без того непросте завдання, яке стояло перед О.Щусєвим. Одночасно, набуті вченим нові знання про Василівських храм та розроблений новий метод реставрації – метод анастилозу[xvi] [44, с.14]- стали величезним якісним кроком вперед у розвитку історико-архітектурних досліджень в тогочасній Росії.

Олексій Щусєв виконав новий проект реставрації Василівського храму зимою 1907-1908 років. Радикальні зміни відбулися в об’ємному вирішенні. Виявлення контуру круглих веж та фрагментів їхніх стін стало для архітектора одним з аргументів на користь завершення храму однією главою. Не можемо не брати до уваги інформацію про відкриття В.Максимова: очевидно, знахідка фрагментів верхньої частини давнього храму остаточно схилила Щусєва на користь такого рішення. Після представлення нового варіанту реконструкції на розгляд Археологічної комісії та наступного його розгляду, проект був затверджений в березні 1908 року [25, с.352]. Остаточне схвалення було отримане в травні цього ж року після деякого доопрацювання креслень відповідно до зауважень, висловлених Комісією, та позитивного відгуку академіка Г.Котова.

Навесні 1908 року П.Покришкін ще раз відвідав Овруч для продовження розкопок. Як зазначає член-діловод будівельного комітету з реставрації Овруцького храму Св.Василія І.Глаголєв, тоді ж була детально обстежена південна стіна з «її несиметричними вікнами», досліджені особливості «обробки вікон східних тимпанів». В цілому ж розкопки виконувались таким чином, що «стіна башти і південна стіна храму розбиралися на всю їх довжину поступово, по рядах цегляної кладки, ряди рахувались і викреслювались, камені ж, вставлені в кладку, затушовувались і наносилися в креслення; потім вже за кресленням і номерами вставлялися в стіну храму при її зведенні» [21, с.16]. В такий спосіб вся стіна відтворювалася аж до карнизу без жодних втрат і максимально точно. Архітектори В.Максимов та Л.Веснін, які керували усіма роботами безпосередньо на місці, щомісячно повідомляли Щусєва про виконане і надсилали до Петербурга докладні звіти і креслення.

Фасадну поверхню піднятих стін необхідно було оздобити відповідно до вцілілих зразків. Облицювання вели цеглою «старовинного зразка, на цементному з вапном розчині» з додаванням битої білої і червоної цегли, чим досягалося «таке ж враження від швів, як і від давніх, місцями вставляли червоного кольору камені, розташовуючи їх групами, за зразком старих стін»[xvii]. Мурування виконували на змішаному розчині: 1 частина вапна, 3 частини піску та 1/7 частина портланд-цементу. В кладці стовпів храму чергувалася цегла двох сортів: вироблена на місцевому цегляному заводі та міцніша, виписана з-під Києва зі ст.Буча. З цієї ж цегли вимурували тятиви підпружних арок. Залізні в’язі, розраховані для погашення розпору арок, довелося обшити дошками для імітації суцільного масиву деревини, як це було в давній будівлі.

При зведенні склепінь над навами застосували конструктивні новації, які дали змогу зменшити вагу конструкцій. Відповідно до проведених розрахунків, для додаткового розвантаження арок їх товщина була зменшена до 6 вершків, необхідний ізоляційний шар виконувався з корку і вкривався шаром алебастру. Для компенсації товщини склепінь і досягнення необхідної висоти будівлі, над ними монтувалася кроквяна система з дерев’яною обшивкою, вкритою шаром толю, на яку вкладалася металева покрівля.

Покрівлю головного купола, башт, апсид виготовили зі свинцевих листів – в процесі розкопок поряд з руїнами був знайдений фрагмент старого свинцевого даху[xviii]. Монтаж металу над усіма вищеназваними елементами об’єму будівлі здійснювався посклепінно; йому передувала лише обмазка склепінь товстим шаром глини з подрібненою соломою і очеретом. Згодом храм засяяв новою позолотою головного куполу. Золотіння виконав московський майстер М.Алєксєічев [21, с.24].

О.Щусєв надзвичайно прискіпливо поставився до розробки проектів усіх елементів та деталей, в тому числі й до відновлення дверей та вікон Василівського храму, прагнучи максимально підкреслити їх автентичність і забезпечити стилістичну єдність художнього образу. Поєднання етнографічних мотивів з давніми орнаментальними зразками яскраво проявилися в оформленні залізною «бронею» дверних полотен, в характері оздоблення замків, засувів і ключів, які виготовили на найвищому мистецькому рівні. Віконні прорізи заповнили цільними дубовими дошками з круглими, як в давньоруському Василівському храмі, та трикутними отворами. Вся металева фурнітура виготовлялася в Санкт-Петербурзі, а віконне «бемське» скло – на донецьких скляних заводах [21, с. 18-19].

Підлогу вистелили з плит місцевого рожевого граніту на бетонній основі – декілька таких елементів збереглися ще з XII століття. Прямокутні камені різних розмірів щільно підганялися один до одного, утворюючи химерно неповторний малюнок. Всі гранітні плити, знайдені при розкопках, були перенесені у святая святих храму – до старовинних стін апсид. В процесі реставрації підлоги теж використали деякі новочасні прийоми: в її конструкції влаштували «жарові» і циркуляційні канали для проходження підігрітого повітря, яке подавалося з підвального приміщення, розташованого під нартексом. Такі ж канали для подачі теплого повітря безпосередньо в приміщення передбачили і в стінах храму [21, с.21].

Під час дослідження вцілілих фрагментів стін, в їх верхній частині на рівні хорів була виявлена галерея. В процесі відбудови цей планувальний елемент був відтворений. Автентичний фрагмент, що зберігся в північному мурі був залишений у первісному вигляді без оздоблення. Як і в давній церковній будівлі, підлогу хорів змонтували на дубових брусах, вмурованих обома кінцями в північну і південну стіни.

Ще до завершення відбудови на горищі овруцького Миколаївського собору знайшли давній хрест з дещо розширеними «по-візантійськи» кінцями, який і став прототипом для нового, встановленого 20 вересня 1908 року на куполі відбудованого храму[xix].

Швидкому темпу відбудови і реставрації можна тільки подивуватися, адже всі кладочні і покрівельні роботи були завершені до кінця жовтня 1908 року.

Протягом всього періоду відновлення храму Св.Василія, починаючи з 1904 р., тривала копітка організаційна робота, пов’язана зі збором коштів для проведення археологічних, проектних, будівельних, оздоблювальних робіт. Володимир-Василівське братство, яке зініціювало відродження святині, на момент початку реставрації мало у своєму розпорядженні 5 тис. рублів, зібраних ще при архієпископі Модесті. Усвідомлюючи мізерність наявних матеріальних ресурсів, архієпископ Волинський Антоній переконав Святійший Синод видати наказ №11455 від 13 листопада 1904 року, в якому зокрема говорилося: «…; 2) дозволити продрукувати в «Церковних відомостях», а також в інших газетах на розсуд Житомирського Володимир- Василівського Братства відозву про пожертвування на відновлення древнього Овруцького храму» [21, с.7]. Мотивувалося його видання так: відновлена церква повинна була стати «незаперечним пам’ятником справжнього панування православної та російської народності в західній околиці вітчизни» [21, с.7].

На жаль, проведений збір коштів, як і наступні, здійснені 1 січня 1907 і 1908 років по всіх православних парафіях Росії, не внесли необхідної суми у скарбничку відбудови Овруцького храму. Від членів Братства і жертводавців надійшло 13 тис. 800 рублів, ще 21 тис. було асигновано з розстрочкою на три роки від Волинського губернського комітету у справах земського господарства [21, с. 16]. За ці кошти проводилися всі роботи у 1907-1908 роках.

23 травня 1908 року, за клопотанням владики Антонія справа завершення відбудови овруцької святині була взята під опіку імператора Миколи II[xx]. Вже сам факт обдарування храму царською увагою і долучення першої особи держави до справи його відбудови змінив статус цього об’єкту. Не забарилася допомога на реставрацію від Синоду у вигляді 20 тис. рублів та Волинського земства – ще 21 тисячу[xxi]. «Найвища» підтримка проявилася у пожалуванні в листопаді 1910 року 10 тис. рублів на виготовлення іконостасу, придбання панікадила та підсвічника для Василівської церкви[xxii].

1909 року архієпископ Антоній у доповідній записці про фінансове забезпечення повідомляв, що зусиллями Братства на реконструкцію було зібрано до 78 тис. рублів, а найщедріші пожертви надійшли від члена російської Державної Думи князя В.Волконського, родини Терещенків, смоленського поміщика князя Д.Лобанова-Ростовського[xxiii]. З цього ж документу дізнаємося про завершення «начорно» всіх робіт.

Керівництво процесом реставрації безпосередньо на будівельному майданчику здійснював вже згадуваний архітектор В.Максимов. В цей час О.Щусєв працював над важливими об’єктами, які згодом принесли йому всеросійську славу і визнання: з 1905 року тривала робота над проектом храму для Поча- ївської лаври, та згодом над проектом Російського павільйону для Всесвітньої виставки в Парижі. Зважаючи на свою зайнятість і повністю довіряючи Максимову, Щусєв не навідувався до Овруча з 1908 року і до моменту освячення відновленого храму. Протягом усього періоду реставрації він виконував лише функції куратора відбудови [31, с.88].

В захоплених відгуках сучасників відтворення будівлі називали «гевіаигаїіо ипіса” і визнавали першим історично точним, на відміну від інших древностей, які «відновлювались лише приблизно»[xxiv]. Проте сам Щусєв визнавав, що «в основу проекту покладені збережені залишки храму і результати робіт,

Рис. 17. Овруч. Василівський жіночий монастир. Загальний вигляд келій з дзвіницею. Арх. В. М. Максимов. Сучасний стан.

проведених П.Покришкіним; там, де таких твердих даних не виявилося, утруднення вирішувалися або аналогіями в одночасних пам’ятках російських та візантійських, або безпосереднім відчуттям міри та враженням» [33, с. 196].

Не менш відповідальний етап був ще попереду: оздоблення інтер’єрів храму потребувало не тільки якісного виконання, але, насамперед, органічного продовження теми романтичної архаїчності, закладеної в ідеї відбудови.

Архієпископ Антоній постійно інформував губернську владу про хід оздоблювальних робіт і звітував про витрати наявних коштів на оснащення інтер’єрів. Ще у 1908 році в одному з листів владика повідомляв, що «іконостас для собору та інші речі замовлені академіку Щусєву для прорисовки за 1400 руб, другий ряд ікон майже весь вже придбаний, саме 11 ікон XVI століття з Новгорода і поновлений всього за 400 руб., в перший ряд увійдуть: збережена древня ікона Василія Великого з частиною його Св. мощів в ризі і ікона Знамення XVI століття в ризі з гранатами і топазами, мною пожертвувана»[xxv]. Старовинні новгородські ікони в давні часи були невід’ємною частиною іконостасу Спасо-Нередицького храму. Очевидно, що їх перенесення до овруцької святині відіграло важливу роль у сприйнятті інтер’єру, підкресливши в ньому дух старовини і стилістичну єдність усіх складових, добре відчутні і нині. Необхідно відзначити, що ці унікальні твори мистецтва дійшли до нашого часу саме завдяки їх перенесенню до Овруча – Спасо-Нередицька церква була зруйнована під час ІІ-Ї світової війни[xxvi]. Крім того, фрагменти давнього тинькування, які дбайливо зберегли при відбудові, були зміцнені; інші поверхні стін поштукатурені «змішаним розчином з промитим крупним піском» під майбутні розписи [21, с.18].

О.Щусєв розробив проект інтер’єру, запросивши навесні 1910 року до виконання художніх робіт академіка Олександра Блазнова[xxvii]. Одну з композицій виконав художник Д.Стеллецький [19, т.2, с.154]. Зразком для наслідування були визначені знамениті фрески XII століття Спасо-Нерсдицької церкви в Новгороді. Варто зауважити, що стінопис Василівського храму, який за традицією іменували фресковим, насправді виконаний не за давньою технікою, а з застосуванням новітніх силікатних фарб Кейма, за прізвищем якого і закріпилася назва нової техніки [31, с.85]. Такий спосіб імітації фресок виявився вдалим і був використаний для оздоблення ще декількох храмів, збудованих на початку XX століття, в тому числі Троїцького собору Почаївської Свято-Успенської лаври.

С.Гаврилюк цитує лист П.Покришкіна, написаний в середині 1911 року до голови Археологічної комісії О.Бобринського: «Автор стінопису в Овруцькому соборі художник Блазнов просить (листом) прийняти його роботу, запевняючи, що Імператорська Археологічна комісія доручила це мені. Наскільки я пам’ятаю, мені доручено оглянути. Огляд відбувся. Ви, Граф, брали участь в огляді, тому тепер, по-моєму, слід повідомити Архієпископу Антонію Волинському телеграфом наступне: «Стінопис в Овруцькому соборі схвалюємо, необхідно пом’якшити суворість лику Спасителя над входом, різкі тони панелі, спотворені обличчя і потвори на хорах» [32, с.92].

Інтер’єр церкви прикрасив великий хорос, виготовлений за ескізом Вітберга і декорований 12-ма іконками з зображеннями апостолів на золотому тлі, написаними Д.М.Тюріним. Простий дерев’яний тябловий іконостас, виконаний в «давньо- новгородському» стилі XVI ст. за ескізами Щусєва, став кульмінацією і, водночас, логічним завершенням оформлення інтер’єру. Його виготовлення доручили художньо-іконописній майстерні братів Чирикових в Москві, які, доречі, виконали складний чотириярусний іконостас в давньому стилі для Троїцького собору Почаївської лаври. Все церковне начиння пожертвував на храм член російської Державної Думи князь В.Волконський – колишній предводитель дворянства Волинської губернії.

У відновлену церкву перенесли всі найцінніші ікони, які з давніх часів були невід’ємною частиною її інтер’єру та її святості – про них ми вже згадували вище. Крім того, в храмі з’явилася ще одна реліквія – рака з частиною мощів св. Макарія Овруцького – колишнього настоятеля Успенського монастиря, який загинув від рук татар 1675 року в Каневі. Стараннями архієпископа Антонія в 1904 році мощі були перевезені до Житомира, а звідти хресною ходою перенесені в Овруч[xxviii].

На територію церкви Св.Василія можна було потрапити через дві хвіртки, прорізані в огорожі з дубового частоколу – вертикально встановлених колод, загострених доверху, що нагадували давні забороли. За задумом Щусєва, кожний елемент ансамблю повинен був підкреслювати його прадавнє походження і наступні історичні нашарування.

Ще в 1904 році Володимир-Василівськс братство постановило заснувати при церкві Св.Василія жіночу чернечу обитель, яка сприяла б якнайшвидшій відбудові давньої святині. Така аргументація була невипадковою – черниці вже мали деякий реставраційний досвід, набутий на відновленні Миколаївської церкви в Овручі[xxix], яка була передана у розпорядження общини. Вже з 1906 року жіноча община почала функціонувати, а 1910 року отримала статус монастиря. Черниці вели нагляд за виготовленням лицювальної цегли на невеликому заводі, спеціально збудованому неподалік від руїн княжого храму. Цікаво, що саме на плечі монастиря лягли численні організаційні роботи з забезпечення будівництва як місцевими будівельними матеріалами, так і тими, що постачалися з інших районів залізницею.

Протягом 1907-1909 років на схід від Василів- ського храму велося будівництво двоповерхового монастирського корпусу, проект якого, як благодійну пожертву, виконав головний архітектор відбудови В.Максимов [44, с.15]. Стилістика нової будівлі по- вною мірою відображала тенденції в розвитку російської архітектури початку XX століття з її пошуком архітектурно-просторового образу, характерного для національного зодчества, і його вираження через традиційні формотворчо-композиційні засоби та елементи декору. В будівлі келій архітекторами підкреслена стилістична аналогія з псковськими кам’яними палатами початку XVII століття: ґанок на приземистих колонках з диньками над відкритими сходами на другий поверх виразне тому підтвердження. Об’ємним акцентом стала прибудована до західного фасаду житлового корпусу невелика двоярусна дзвіниця «на вісім дзвонів», накрита наметовим дахом. Очевидно, що використання традиційних прийомів мало на меті підкреслити спадкоємність розвитку російської архітектури від княжих часів до початку XX століття, зокрема, до моменту формування нового архітектурного комплексу, розташованого в історичному ядрі Овруча.

Про велике ідеологічне значення відновлення храму св.Василія свідчить той факт, що імператор Микола II побажав бути присутнім на церемонії освячення. Про візит першої особи держави стало відомо в лютому 1911 року. У зв’язку з цим, до початку травня оздоблювальні роботи та благоустрій церковного подвір’я були завершені. У «височайше» узгодженій програмі подорожі йшлося про відвідання царем Києва, Коростеня, Овруча і наступної подорожі до Криму[xxx]. Прибувши до Овруча 3 вересня 1911 року, імператор взяв участь в освяченні Василівського храму та оглянув жіночий монастир. Необхідні пояснення щодо особливостей реставрації пам’ятки давав О.Щусєв, який приїхав до міста, як вже

зазначалося вище, вперше з початку реставраційних робіт. Очевидно, що реалізація проекту не викликала в майстра якихось зауважень, чого не можна сказати про розписи інтер’єру. Після повернення з Овруча Щусєв висловив невдоволення побаченим: ймовірно надто яскравий колорит стінопису видався архітектору невідповідним духу древньої будівлі [31, с.87].

Пройшло неповних сім років з моменту висловлення на широкий загал ідеї відродження храму Св.Василія. І ось реставрація завершена. Справжній зоряний час для святині настав завдяки залученню до його відновлення грона фахівців, які на кожній стадії відбудови виконували свою роботу надзвичайно талановито і творчо. Відродження другого храму такого історичного і суспільного значення (після Успенського собору у Володимирі-Волинському) вже саме собою було подією неординарною. Підсумок реставрації, підведений відомим російським мистецтвознавцем І.Грабарем на початку XX століття, відображав всі її позитивні сторони: «Реставрація цього найдавнішого храму, спорудженого в половині 12 століття, являє винятковий інтерес як за прийомами, що були вперше застосовані, так і за тими науковими даними, які з’явились в результаті розкопок та строгих обмірів, що передували початку будівельних робіт» [36, с.154].

Протягом наступних десятиліть достовірність прийнятих рішень щодо первісного архітектурного образу храму св.Василія в Овручі була поставлена під сумнів. В 20-х роках XX ст. В.Січинський, аналізуючи результати реставрації, критично поставився до штучної, на його думку, прив’язки стилістики храму до візантійської традиції. Вчений вважав зовсім необгрунтованим знищення елементів архітектурного декору Василівського храму, які свідчили про вплив західноєвропейської романської традиції [18, с.26]. Йшлося про «недоладно обрізані» романські напівколонки, що членували фасади храму по вертикалі, та невідповідне – посклепінне покриття веж.

Достатньо негативну оцінку давали й польські архітектурознавці. Зокрема, М.Валіцький, висловлюючи свою думку щодо реставрації Успенського собору у Володимирі-Волинському, побіжно зазначав: «Історія    цієї реконструкції [Успенського собору – О.М.] за масштабами свого нищення може стати в один ряд із сумної пам’яті реставраціями церков в Острозі та Овручі» [37, с.376].

Рис. 18. Овруч. Храм Св. Василія і келії монастиря.
Сучасний стан.

Ще майже через півстоліття знаний російський дослідник давньоруської архітектури П.Раппопорт після докладного вивчення архівних документів, в т.ч. обмірних креслень, висловив припущення, що характер завершення реставрованої церкви Св.Василія міг відрізнятися від запропонованого О.Щусєвим. Проводячи аналогії із вже згадуваною П ’ятницькою церквою в Чернігові, збудованою зодчим Петром Милонігом майже одночасно з Василівською, вчений припустив існування системи ступінчастих арок – перехідного елементу від нижнього об’єму до підкупольного барабану.

* * *

Значна кількість храмів і монастирів, які колись існували в Овручі, на жаль, не збереглися до наших днів – час і люди активно долучилися до їхнього зникнення. Загубилися у вирі століть і документи, які могли б додати чимало цікавого й нового до історії міста. Однак, перефразовуючи відомий вислів, будівля живе доти, допоки про неї пам’ятають. Впевнені в тому, що науковий, краєзнавчий пошук і моменти відкриттів незнаних сторінок їхньої історії повною мірою віддадуть належне цим святиням та їх невідомим творцям.

Історія найдавнішого храму Овруча стала щасливим винятком зі сформованого віками правила. Відбудова церкви Св.Василія на початку XX століття стала однією з перших спроб науково обґрунтованої реновації пам’ятки історії та архітектури в нинішньому потрактуванні цього поняття. Чітке формулювання основних завдань щодо існуючих, частково втрачених або перебудованих архітектурних об’єктів і віднайдення способів їх вирішення стало неоціненним досвідом, набутим в процесі дослідження, проектування і ведення власне відновлювальних робіт. Різнобічна підтримка на державному рівні, насамперед законодавча і фінансова, давала можливість якісно впроваджувати усі напрацювання, особливо в закресі реставрації та збереження давніх церковних будівель.

Будівельний Статут визначав, що «древній, як зовнішній, так і внутрішній вигляд церков, повинен старанно зберігатись і ніякі довільні поправки і зміни без відома вищої духовної влади не дозволяються також ніде, ні за яких обставин, в древніх церквах ні найменшого виправлення, відновлення и зміни живопису та інших предметів древнього часу, а завжди для цього необхідний дозвіл від Святішого Синоду з попереднім узгодженням Імператорським Археологічним та Історичним товариствами»[xxxi].

Найбільш точно, на нашу думку, вихідні пункти пам’яткоохоронної справи визначив член Археологічної Комісії, археолог О.Спіцин: «…необхідно зберігати всі давні пам’ятки старовини і до останньої можливості; до опису і дослідження всіх церков зовсім неможливо сказати, які з них особливо важливі для науки і мистецтва і якими можна було б пожертвувати; в будівлях середнього рівня можуть виявитися деталі високого значення; старі будівлі потрібні не стільки для науки, скільки для життя; охороняючи їх, держава має на увазі не тільки вузькі інтереси вчених; важливість мають самі будівлі, а не їх відтворення в кресленнях; цінність зростає по мірі того, як вони старіють».[xxxii].

З висоти часу, позицій розвитку архітектурно-реставраційної справи на певних історичних етапах, можна по-різному оцінювати відновлення храму Св.Василія Великого в Овручі. Безумовно, що ймовірні і реальні впливи суспільної кон’юнктури того періоду позначились на варіанті реставрації храму, прийнятому до реалізації. Однак, це ніяк не применшує важливості зробленого для формування основ наукової реставрації та її подальшого розвитку як важливої складової архітектурної практики. Застосування нової методики реставраційних робіт, що пройшла апробацію в Овручі наприкінці XIX – початку XX століть, в майбутньому дало змогу повернути сучасникам і наступним поколінням значну частину архітектурної спадщини, втраченої за різних історичних обставин. В контексті сказаного вище, відбудований століття тому Василівський храм є унікальним об’єктом, який поєднав в собі пам’ять століть і реалізоване прагнення зберегти її для майбутнього.

 

Джерела

  1. Енциклопедія українознавства. — В 11 т./ Наук, т-во ім.Т. Шевченка. — Львів, 1996. – Т.5.
  2. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол. П.С.Сохань та ін. – К.: Наук, думка, 1992.-Т.2.-640 с.
  3. історія міст і сіл Української РСР: У 26 т. – Житомирська область. – К.: УРЕ, 1973. – 726 с.
  4. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн./ Редкол. П.С.Сохань та ін. – К.: Наук, думка, 1995. – Т. 7.-624 с.
  5. Архив Юго-Западной России: В 8 ч., 35 т. – К., 1859-1914.
  6. Яковснко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К.: Критика, 2005. – 584 с.
  7. Овручь под литовско-польским владьічеством. Судьба православньїх его жителей и Васильевского храма // Вольїнские епархиальньїе ведомости (ВЕВ). – 1912. – №39. – С. 112-113.
  8. Ричков П. Українська архітектурна спадщина товариства Ісуса: Коротка антологія//Архітектурна спадщина України (АСУ). – Вип.5. Традиції і новаторство у містобудуванні України /за ред.В.І.Тимофієнка- К.: НДІТІАМ, 2002. – С.169-193.
  9. Тихомиров М.Н. Древнерусские города: Изд. 2-е, дополи, и переработ. – М.: Госполитиздат, 1956. – 474 с.
  10. Pług A. Cerkiew Św.Bazyliego i Kościół pojezuicki w Owruczu na Wołyniu. – Tygodnik Ilustrowany. – 1863. – N2181. – S.97-98
  11. Батюшков П.Н. Памятники стариньт в Западньїх губерниях империи. – Спб., 1868-1888. – Вьіп. 1-8.
  12. Шквариков В.А. Очерк истории планировки и застройки русских городов. – М.: Госп. изд-во лит- рьі по стр-ву и арх-ре, 1954. – 202 с.
  13. Саваренская Т.Ф., Швидковский Д.О., Петров Ф.А. История градостроительного искусства. Поздний феодализм и капитализм. – М.: Стройиздат, 1989. -391 с.
  14. Теодорович Н.И. Историко-статистическое описа- ние церквей и приходов Вольїнской епархии. – Т.І Почаев, 1888. – 430 с.
  15. Овручский храм Святителя Василия Великого // ВЕВ. – 1912. – №5. – С.87-89.
  16. Батюшков П.М. Волинь. Історичні долі Південно- Західного краю. – Дніпропетровськ: Січ, 2004. – 424 с.
  17. П.Поярков В. Овручский Васильевский храм в розвалинах. Попьітки к его возстановлению // ВЕВ. – 1912. – №7. – С. 142-143.
  18. Січинський В. Архітектура Старокнязівської доби. Прага: Український громадський видавничий фонд, 1926. – 50 с.
  19. Памятники градостроительства и архитектурьі Украинской ССР: В 4 т./ Гл. редкол. Н.Л.Жариков. -К.: Будівельник, 1984-1986.
  20. Історія української архітектури / за ред. В.І.Тимофієнка – К.: Техніка, 2003. – 472 с.
  21. Глаголев И. Древнейшая святьіня в Овруче Вольтнской губергтии. – Житомир: Вольти, губ. типография, 1912.-37 с.
  22. Літопис Руський / Переклад з давньорус. Л.Є.Махновця; Відп.ред.О.В.Мишанич. – К.: Дніпро, 1989.-591 с.
  23. Раппопорт П.А. Зодчество Древней Руси. – Л.: Наука, 1986. – 160 с.
  24. Раппопорт П.А. Строительное производство Древней Руси (Х-ХІІІ вв.). – Спб.: Наука, 1994. – 140 с.
  25. Гаврилюк С. Історичне пам’яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя (XIX – початок XX ст.). – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин.держ.ун-ту ім.Лесі Українки, 2002. – 532 с.
  26. Костриця М.Ю. Товариство дослідників Волині: історія, діяльність, постаті. – Житомир: М.А.К.,- 360 с.
  27. Памятники старини в западньїх губерниях империи: Вьіп. І и. II – Спб: Б.И., 1868.
  28. Логвин Н. Андрій Миколайович Грабар і його розвідки з історії давньоруської архітектури // АСУ: Питання джерелознавства та історіографії української архітектури / За ред. В.Тимофієнка. – К.: Українознавство, 1996. -Вип.З. -Част.2. -С.8-17.
  29. Афанасьєв К.Н. А.В.Щусев. – М.: Стройиздат, 1978.- 189 с.
  30. Кілессо Т. Професор Леонтович – засновник української школи реставрації пам’яток архітектури // Велика Волинь: Минуле і сучасне: Тези II регіональної науково-теоретичної конференції. – Рівне, 1992. – С.43-45.
  31. Дорофієнко І., Халепа С. Церква св.Василія в Овручі. З історії реконструкції та реставрації // Теорія та історія архітектури і містобудування: 36. наук, праць Держ. наук.-досл.ін-ту арх-ри та містобуд. – Вип.4. – К.: НДІТІАМ, 1999. -С.84-89.
  32. Гаврилюк С. Відновлення церкви Св.Василія в Овручі на початку XX ст. // Велика Волинь: Праці Житомирського наук.-краєзн. тов-ва дослідників Волині. – Т.25. – 4.2. – Житомир: ПП М.Г.Косенко,- С.87-93.
  33. Логвин Н. До історії реставрації пам’яток в Україні кінця XIX – початку XX ст. // АСУ: Питання джерелознавства та історіографії української архітектури / За ред. В.Тимофієнка- К.: Українознавство, 1996. – Вип.З. – 4.1. -С. 193-198.
  34. Капцова Е.Л. Становление методики реставрации в России // Современньїй облик памятников прошлого. – М.: Стройиздат, 1983. – С.60-94.
  35. Известия Императорской археологической Комиссии. – Вьіп.32 (Вопросьі реставрации, вьіп.4). – СПб.: Типография Главного Управлення Уделов, 1909.
  36. Грабарь И. История русского искусства. – М.: Издание И.Кнебель, 1910. – 508 с.
  37. Walicki М. Sredniowieczne cerkwie Wlodzimierza // Rocznik Wolynski. -1931. – Т.2-S.371-383.
  38. Encyklopedia wiedzy о jezuitach na ziemiach Polski і Litwy 1564-1995. -Кrakбw: WAM, 1996. -882 s.
  39. Poplatek J., Paszenda J. Slownik jezuitow artystow. – Кrakow: Wyd-wo apostolstwa Modlitwy, 1972. -298 s.
  40. Wolyniak [Gizycki]. Bazylianie w Owruczu. -Przewodnik Naukowy і Literacki. – 191 О. – S.929- 1012.
  41. Ричков П.А. Єзуїтський колегіум в Овручі: до історії спорудження та руйнації // Діяльність бібліотек по збереженню культурної спадщини та відродження духовності народу. – Житомир: ВКФ «Поліграфіка», 1996 . -С.92-93.
  42. Єршов В.О., Єршова Л.М. До історії єзуїтського колегіуму – базиліанської школи в Овручі // Діяльність бібліотек по збереженню культурної спадщини та відродження духовності народу. – Житомир: ВКФ «Поліграфіка», 1996 . -С.93-96
  43. Сендульський А. Город Овруч // ВЕВ.- 1876. – №1. – С.1-19.
  44. Крашенинников А.Ф. В.Н.Максимов зодчий русского национального стиля. 1882-1942. – М.: Со- впадение, 2006. – 176 с

 


Примітки

[i] Ймовірно, йдеться про Свято-Успенський монастир.
[ii] Російський Державний військово-історичний архів у Москві. – Фонд ВУА. – Спр.21528.
[iii] Див. про це детальніше: Шквариков В.А. Очерк истории планировки и застройки русских городов. – М.: Гос. изд-во лит-рьі по стр-ву и арх-ре, 1954. – 202 с.; Саваренская Т.Ф., Швидковский Д.О., Петров Ф.А. История градостроительного искусства. Поздний феодализм и капитализм. – М.: Стройиздат, 1989. – 391 с.
[iv] Державний архів Житомирської області, доп.фонд.
[v] Центральний Державний історичний архів (м.Київ). – Ф. 442, оп.68, спр.354, арк.З.
[vi] ЦДІАК, ф.442, оп.657, спр.150. арк.З.
[vii] ЦДІАК, ф.442, оп.657, спр.150, арк.З зв. Дам само, арк. 4
[viii]   ЦДІАК, ф.442, оп.641, спр.35, ч.І, арк.530.
[ix] Хоча існує й інше датування – 995 рік (Див., наприклад, ЦДІАК, ф.442, оп.641, спр.35, ч.І, арк.5 зв.).
[x]  Відомі храми, збудовані кн. Володимиром в містах Вишгороді
[xi] Див., наприклад,: Овручский храм Святителя Василия Великого // Вольїн. епарх. ведомости. – 1912. – №5. – С.88; ЦДІАК, ф.442, оп.641, спр.35, ч.ї, арк.5 зв.
(згорів в 1029 році) Київської області, Володимирі-Волинському, в селі Зимне Волинської області.
[xiii] ЦДІАК, ф.442, оп.532, спр.181, арк.20.
[xiv] ЦДІАК, ф.442, оп.575, спр. 1. арк.218 зв„ 231.
[xv] ЦДІАК, ф.442, оп.641, спр.35, ч.І, арк.5 зв.
[xvi]  Метод анастилозу – метод реставрації пам’яток архітектури, основним прийомом якого є зміцнення вцілілих елементів будівлі чи споруди в їх збереженому стані, без змін вигляду та розташування.
[xvii]   ЦДІАК, ф.442, оп.659, спр.144, арк.6.
[xviii] ЦДІАК, ф.442, оп.659, спр.144, арк.6.
[xix] ЦДІАК, ф.442, оп.659, спр. 144, арк. 16.
[xx] ЦДІАК, ф.442, оп.659, спр.144, арк.16
[xxi] ЦДІАК, ф.442, оп.659, спр.144,, арк. 525 зв.
[xxii] ЦДІАК, ф.725, оп.1, спр.6, арк.53
[xxiii] ЦДІАК, ф.442, оп.641, спр.35, ч.І, арк.5 зв
[xxiv] ЦДІАК, ф.442, оп.659, спр.144, арк. 17
[xxv] ЦДІАК, ф.442, оп.659, спр.144, арк.6
[xxvi] Відновлена в середині 50-х років XX століття
[xxvii] ЦДІАК, ф.442, оп.659, спр.144, арк. 17
[xxviii] ЦДІАК, ф.442, оп.569, спр.144, арк. 17 зв
[xxix]  ЦДІАК, ф.442, оп.659, спр.144, арк.З.
[xxx] ЦДІАК, ф.442, оп.641, спр.35, ч.І, арк.812-813.
[xxxi] ЦДІАК, ф.725, оп.І, спр.16, арк.13.
[xxxii] Там само.