Григорій Леонідович Кисельов – музикознавець, науковець з Овруччини | О. Степанська

19 квітня 2021 року виповнилося 120 років з дня народження мого дідуся Григорія Леонідовича Кисельова – українського музикознавця, науковця та викладача. Його недовге життя – всього неповний 51 рік – відзеркалило ті історичні катаклізми, які довелося пережити поколінню народжених на зламі століть.

Григорій Леонідович Кисельов

Він пройшов нелегкий шлях, але завдяки природним здібностям та вихованню, зміг вистояти, реалізувати своє покликання і залишити науковий та музично-педагогічний спадок. Він був людиною вишуканої культури, інтелігентом з великої літери. Принаймні так його згадували учні, які потім стали моїми викладачами в Київській консерваторії. Григорій Леонідович ніколи не підвищував голос, гарно грав на фортепіано, знав французську та німецьку. Був знавцем українського фольклору. І не тільки… Скільки він міг ще зробити, якщо б його життя не обірвалося так несподівано…

Але всі ці події не можна було передбачити 19 квітня 1901 року в Овручі, коли Григорій з´явився на Світ Божий. Батьками новонародженого були Леонід Якович Кисельов та Софія Максимівна (Фоміних). У своїй автобіографії початка 50-х рр.. дідусь пише про батьків дуже стисло – «вчителька та службовець». Досі достеменно невідомо дівоче прізвище матері, бо це був її другий шлюб. Перший чоловік Софії Максимівни – лікар, який багато років також працював в Овручі – несподівано помер, залишивши сиротами чотирьох дітей. У її другому шлюбі з явилося ще двоє – Григорій та Надія. Про їхнє життя в Овручі до нас дійшло небагато – сім я мала свій будинок, у дітей була няня, вони ходили гуляти до парку, робили сімейні вистави, де завжди звучала музика. Батько Софії Максимівни був військовим (ім´я невідомо), татарином за національністю. Він відзначився під час Кримської та Російсько-Турецької війни. Його вдова (бабуся Григорія) отримувала пенсію, а нащадки мали привілею вчитися бескоштовно.

Григорій Кисельов (стоїть останній справа) у колі родини. Йому 12 років. В центрі бабуся Любов Львівна, зліва у другому рядку сидить мати Софія Максимівна. Біля неї стоїть молодша сестра Надія.

Але, якщо про матір Григорія Леонідовича залишилися сімейні згадки, то про його батька не було ніякої інформації. На щастя, відкриті джерела дали змогу відновити деяки факти. Леонід Якович Кисельов отримав університетську освіту, з 1889 і до 1914 року працював у Волинській губернії, пройшов шлях від кандидата на судову посаду без чину до статського радника, обирався Головою з´їзду Мирових судів, був членом Земського Зібрання міста Овруч та повіту. Протягом двадцяти п´яти років своєї служби працював спочатку секретарем у Луцькому та Житомирському судах, потім судовим слідчим у м. Красилів Старокостянтинівського повіту. З 1898 року його життя остаточно пов´язано з Овручем. Зважаючи на титули, він повинен був отримати дворянство і за всіма прикметами, був одним з тих, хто зістрічав в місті Миколу Другого у 1911 році. Помер Л.Кисельов десь перед революцією. Ні про дату смерті, ні про місце поховання як його, так і дружини поки що нічого не відомо.

З одного з цікавих джерел за 1902 р., яке опубліковане на сайті, можна дізнатися про світське життя в Овручі того часу. Автор нотаток, який побажав залишитися анонімним, крім опису своєї подорожі з Коростеня до Овручу, приділяє увагу і мешканцям повітового міста. «Місцева інтелігенція складається виключно з чиншовиків різних відомств, – пише він, – причому переважну роль відіграють представники Міністерства Юстиції; це, вважаю, можна пояснити тим, що всі юристи – люди з вищою освітою і по якості своїх занять не так легко опускаються серед провінціальної обстановки».[1] І далі: «Місцева інтелігенція збирається ввечері в загальному зібранні, яке служить об´єднавчим центром; тут іноді влаштовуються аматорські спектаклі та вечори, а звичайно до послуг членів клубу карти, біліард та читальня з непоганою бібліотекою. В читальні отримують всі найкращі наші журнали та багато газет».[2] Мабуть, про такі спектаклі з музичною складовою і шла мова в сімейних згадках. Це також наводить на думку про те, що саме в такому культурному та просвітницькому середовищі були закладені підвалини освіти, прагнення до розвитку та наукового пошуку, які Григорій Леонідович проніс через все життя.

У дев´ять років Григорій починає своє самостійне життя – його відправляють на навчання у Чернігівську чоловічу гімназію, за триста кілометрів від рідного дому. Там він провчиться десять років, але закінчить вже Трудову школу, в яку учбовий заклад буде перейменован після жовтневих подій 1917 року. Почне займатися фортепіано у Чернігівському музичному училищі, після закінчення якого в останній раз повернеться до Овручу. Це було, мабуть, прощання з рідним містечком. Чи були ще живі батьки, чи був цілим будинок, де раніше мешкала сім´я?

Під час навчання

У Овручі Григорій працює вчителем «фортеп´яної гри» у Трудовій школі, у 1921 році рекомендується для вступу у Київську консерваторію на фортепіанний відділ. Під час навчання проявить свої наукові здібності і отримає запрошення до новоствореного музично-наукового факультету Музично-Драматичного інституту ім. Миколи Лисенка. Саме там доля зведе його з цвітом української культури – музикознавцем і на той час ректором інституту Миколою Грінченком, фольклористом К.Квіткою, братами Ревуцькими (Левко – композитор, Дмитро – музикознавець, страчений нквдистом у 1941 році), Г.Верьовкою та його дружиною Елеонорою Скрипчинською, в честь якої назве свою доньку – нашу з сестрою маму.

Після закінчення декілька років працює в рідному інституті, займається науковою та просвітницькою діяльністю. На початку буремних для українства 30-тих років дідусь навчається в аспірантурі Московської консерваторіїі, викладає в училищі ім.Гнесіних, а згодом їде до Свердловська, де в консерваторії читає курс історії музики і сприяє створенню там історико-теоретичного факультету.

З дружиною Оксаною та донькою Норою

Вже з молодою дружиною з Оксаною Яструбецькою – піаністкою та своєю ученицею – Григорій Леонідович їде до міста Клин, де працює науковим співробітником в БудинкуМузеї П.Чайковського. І відразу на початку війни мобілізується до війська. Але повоювати йому не вдалося – після двох місяців у війську він потрапив у німецький полон, де пробув до закінчення війни.

Після повернення до Києва дідусь займається педагогічною та науковою діяльністю. У 1947 році захищає дисертацію на тему «Музика у житті та творчості Лесі Українки». Створюючи її, плідно співпрацює зі своїм колишнім вчителем – Климентієм Квіткою, чоловіком поетеси. Інтенсивною була праця в Г.Кисельова в в Інституті Фольклору та Етнографії та в Київській консерваторії, а серед його учнів можна зазначити Н.Герасимову-Персидську, Л.Архимович, М.Гордійчука, О.Малозьомову, Ф.Аерову та ін., які в подальшому сформували фундамент українського наукового музикознавства. Незважаючи на це, постійний психологічний тиск[3] та виклики у КДБ до Москви зробили свою справу.

З дружиною Оксаною до війни

Смерть Григорія Леонідовича була раптовою. Він помер 10 квітня 1952 року від сердечного нападу, трошки не доживши до свого 51-річчя. Залишилася донька, якій на той час було десять років – наша з сестрою мама…

Похований Григорій Леонідович Кисельов на Лук´яновському кладовищі у Києві, його могила охороняється Державою.

Одна з останніх світлин Григорія Кисельова

Г.Кисельов є автором книг та нарисів про Л.Бетховена, Левка Ревуцького, Григорія Верьовку, П.Гулака-Артемовського, деяких російських композиторів. Також у його доробку підручники з музичної грамоти. У 1968 р., вже після смерті науковця, була  надрукована книга «Сім струн серця», в основу якої покладена дисертація про Лесю Українку.

Наразі, ім´я Григорія Леонідовича Кисельова не забуте. Його діяльність як музикознавця отримала гідну оцінку в сучасних двох виданнях багатотомної «Історії української музики», а також в книзі, присвяченій 100-річчю Київської консерваторії. Про його діяльність можна прочитати в різних енциклопедіях та інтернетовських сайтах. Але головне – це пам´ять, яку зберігає про нього родина та нащадки.

Олександра Степанська,
музикознавець, кандидат мистецтвознавста, онука


[1] П.А. «В глубь Волынского Полесья», 1902 г.
[2] Там же.
[3] Серед таких можна зазначити партійну постанову 1948 року, яка отримала ім´я «ждановщини». В портфелі дідуся так і залишилася газета із статтею, де критикувалися митці із «недостатніми» партійністю та пролетарським світоглядом