Бої Сірих за Коростень (Рік 1919) | А. ПУЗИЦЬКИЙ Генерал-хорунжий

Детальна стаття про бої, що точилися за Коростень-Овруч у 1919 році між армією УНР та більшовиками. Автор генерал-хорунжий Пузицький Антін Олексійович, безпосередній учасник подій. Стаття була опублікована у збірнику “За державність. Матєріяли до історії війська українського”, Каліш 1930 р.

Після повалення Гетьманату частини Сірої дивізії, у складі чотирьох полків і гарматного дивізіону та двох гарматних бронепотягів, розпочали боротьбу з большевиками на фронті Конотоп—Бахмач. Ворог посовувався з півдня. Для забезпечення Київа з боку Чернигова це місто заступав 3-й Сірий полк під керуванням сотника Пилипенка. 2-й Сірий полк, здавши переважаючому ворогові Королевець, захищав місто і станцію Конотоп. Полком керував сотник Шелер. 1-й та 4-й полк під керуванням командира 1-го полку (він-же й командир бригади) полковника П. обороняли Бахмацький залізничний вузол, станцію Крути та Ніжин. Штаб Сірої дивізії і штаб Головнокомандуючого на Чернігівщині та Полтавщині, отамана Палія, знаходилися в м. Конотопі. Ці штаби були перевантажені революційним елементом, який тільки й знав, що гризся поміж собою. З огляду на те, що дивізія понесла великі втрати підчас боротьби з гетьманцями та большевиками, Начальник Генерального штабу отаман Тютюнник, наказав пересунути Сіру дивізію по залізниці до Бердичова—Житомира, де в короткий час малося на увазі поповнити її мобілізованими й вирядити на фронт [1])Дивізію мусив змінити Чорноморський кіш під керуванням отамана Поліщука. В першій половині січня 1919 року Чорноморці прибули в Ніжин і Бахмач, Конотоп-же відмовилися обсадити, й лише через два дні до Конотопу вирушив кінний дивізіон отамана Миляшкевича, який у день прибуття організував погром як в м. Конотопі, так і в м. Алтинівці. Отаман цей не визнавав отамана Палія й навіть погрожував йому драчами (шомполами), зато німців боявся. Під Бахмачем і Крутами Сірі були змінені 1-м та 2-м полком Чорноморців, під керуванням полковників Царенка й Лещука. 3-й та 4-й полк кошу та штаб і сам отаман Поліщук залишився в Ніжині, а в околицях цього міста провадив „бойові операції’* отаман Ангел зі своїм помішником, отаманом Голубом.

В Бахмачі в той час скупчилося біля двох німецьких дивізій з артилерією й силою майна, для вивоза котрих вимагалося рухомий залізничний склад, надто-ж паротяги. З Сірими, яко дисциплінованим військом, німці дуже рахувалися й побоювалися, бо коли з розпорядження полковника П. на Київ щоденно відправлялися потяги з майном, до яких протягали німці свої руки, то з їхнього боку поступали лише заяви й прохання залишити їм хоч частину ешелонів, щоби вони мали змогу доїхати додому. Коли-ж прибули Чорноморці й німцям стало відомо про утворений отаманом Миляшкевичем погром і що штаб отамана Палія й Сірої дивізії на чолі з отаманами виїхали у невідомому напрямку, то німецький «совдеп» і заговорив іншою вже мовою, яка носила характер категоричного наказу, вимагання й навіть погрози.

Німці вимагали висадити негайно з потягів частини Сірої дивізії, повернути назад напередодні відправлені наші бронепотяги й артилерію, як також і те майно (особливо 4 самоходи), що було відправлено до Київа. До німців приєдналися мобілізовані вояки Борзенського й Конотопського повіту, які не хотіли їхати в „чужі краї’ й вимагали, зі зброєю в руках, залишити їм запас одягу й *харчі, що мали частини. „Треба управитися з німцями, а зі „своїми” порахуємося пізніш” — казали козаки.

З наказу полковника П. залізничні комісари Мозіган і Антоновський подали для ешелонів чотири паротяги, й ешалони були готові до виїзду. Німці навели гармати й через товмача попередили, що відкриють огонь, як тільки перший еталон рушить. Телеграф і телефон поки-іцо були в наших руках, і полковник П. просив отамана Поліщука допомогти, але він умив руки, — робіть, мовляв, що хочете.
Німецький „совдеп” не йшов на жадний компроміс: йому потрібні були вагони, паротяги й майно. Полковник П. вибрав крайню міру і поставив німцям умову: „як-що німці будуть перешкоджати від’їздові ешалонів і зроблять хоч один стріл, то в один момент Сірі кинуться на німців і будуть битися до останнього чоловіка, до Сірих безумовно приєднаються мобілізовані Чорноморці й навіть населення”. Тимчасом із вагонів були винесені всі кулемети, що готові були в кожну хвилю відкрити огонь. Мобілізовані козаки, які до цього часу бродили навколо ешалонів, мабуть, прийняли, що кулемети виставлені проти них, і тому кинулися до вагонів сідати. Німці прислали товмача за полковником П,, якого попросили на „нараду”. Полковник П. пішов, залишивши заступника, якому видав належні інструкції. На „нараді”, між иншим на дворі, під відкритим небом, німці оточили тісним кільцем полковника П. і запитали, чи він дійсно виконає поставлені умови. Полковник П. відповів, що він може жартувати з дітьми, за яких не вважає німців, які навели гармати ка еталони. Німецький товмач заявив, що полковник П. у їхніх руках, і вони можуть в одну хвилю чи розстріляти його, чи повісити. Полковник П. відповів, що ідучи на „нараду “, він знав, на що йде, й тому підготовив до всяких випадків своє військо. Замовчали німці, а потім почали торгуватися. Нарешті еталони від’їхали, не уступивши німцям нічогісінько.

В Ніжині полковник П. телеграфував Начальникові Генерального Штабу й Військовому Міністрові про подробиці від’їзду з Бахмачу Сірих. До Київа еталони прибули 15 чи 16 січня. Полковника П. було викликано до Начальника Генерального Штабу, якому полковник П. зробив належний доклад про становище на Бахмацькому фронті та про стан Сірої дивізії. Начальникові Генерального Штабу не було відомо, де перебувають отаман Палій і Абаза.

Прибуття Сірої бригади до Коростеня і її зустрічний бій із большевиками за Коростеньський залізничний вузол.

Еталони з Сірими вирушили з Київа на другий день. По прибутті до Бердичова, комендант двірця передав полковникові П. телеграму Начальника Генерального Штабу, який вимагав одну бригаду Сірих, під керуванням полковника П. негайно пересунути під Коростень, де й підпорядкуватися Командуючому Північної Групи, отаманові Оскілкові. В Бердичові було залишено 2-й Сірий полк, як найменший складом, тут-же знаходився гарматній дивізіон та два бронепотяги, що прибули сюди раніш і розмістилися в касарнях на Лисій Горі.

19 січня ранком бригада прибула до Коростеня-Правобережного. На двірці стояв під парами потяг отамана Оскілка, який було оточено двома сотнями Галицького полку. Отаман Оскілко прийняв полковника П. в свойому салон-вагоні, висловив задоволення з приводу прибуття Сірих і запропонував вислухати складений ним бойовий наказ що-до оборони Коростенського вузла.

Північна група отамана Оскілка. 

В той час майже все південне Лівобережжя було зайнято москалями большевиками, які підчас нашої боротьби з гетьманом посунулись на Правобережжя і з півночи наступали на Київ, Житомир та Рівне. Північна група обороняла залізничні вузли Коростень— Сарни. Суцільного фронту не було, і війна провадилася по залізничних лініях.

Зустрічний бій.

 Підчас розмови полковника П. з отаманом Оскілком ворожі бронепотяги відкрили гарматній огонь по Коростеню-Підільському і через кілька хвилин почали обстрілювати двірці Коростень-Житомирський і КоростеньПравобережний. Отаман Оскілко припинив розмову, вибіг на двірець, сказав кілька слів полковникові П., махнув рукою в бік машиніста, сів до вагону й від’їхав у напрямку на Рівне. На двірці була паніка. З боку двірця Коростень-Подільський відступали два наших броненотяги. Піших частин не було. На гасло „сполох” бригада [2]) Сірих із кулеметами й ручними гранатами розгорнулася до бою й рушила в напрямку на Коростень-Подільський. Бронепотяги були зупинені, але виявилося, що одного наказу було мало для їхніх командирів, щоб їх повернути назад і атакувати ворога, і полковникові П. прийшлося вжити власного пістолета. На кожний бронепотяг було посажено по 3 козаки Сірих, і бронепотяги рушили вперед, відкривши огонь по ворожих бронепотягах.

Ворожа піхота в колонах підходила до станції Коростень-Подільський, маючи поперед себе рідкі лави. 1-й полк Сірих зустрів ворога мушкетним та кулеметним огнем (схема ч. 1). Один курінь 4-го полку був посланий на обхід лівого ворожого крила, 2-й курінь того-ж полку посувався за 1-м полком, яко резерв. Дисципліновані, добре й одноманітно, навіть чепурно одягнені, частини Сірої бригади мабуть зробили відповідне вражіння на ворога, колони якого почали розсапатися в лаву й розпочинати огонь. За колонами ворог мав чимало селянських підвід і повозів. Обходний курінь 4-го полку, несподівано для ворога, відкрив огонь на його лівому крилі. Перший полк рушив в атаку, стріляючи на ходу. Ворог почав утікати, підбираючи на підводи своїх ранених і забитих. Бронепотяги ворога були гарно, по-фабричному оборудован^ мали міцну броню, а гармати оберталися на поворотному крузі і такин чином мали можливість стріляти під усяким кутом повороту гармати, тому наші лави мали втрати від гарматнього вогню. Наші бронепотяги оборудовав були власними засобами й у двобій із ворожими вступати не могли, але підбадьорені піхотою рішуче посовувалися вперед. Ворожі бронепотяги поволі почали відходити назад, прикриваючи свою піхоту. Задній наш бронепотяг, який мав 48-лінійну гавбіцю, почав стріляти через голови ворожих бронепотягів, щоби зіпсувати колію і тим самим не дати можливости ворожим бронепотягам відступити. Завдяки цим заходам, ворожі бронепотяги зачали втікати. Ворог відступав на Ігнатпіль. Сірі його переслідували. В цей час із боку села Дідковичів помічено було юрби народу зі зброєю, які в безладді посовувалися на південь. Серед цієї юрби були й верхівці. Щоби зясузати становище, виділена була півсотня з кулеметами, яка й вирушила на переріз пливучої на південь маси. Бойовий порядок посовувався далі наперед і до 3—4 години дня зайняв с. с. Михайлівну й Васьковичі. На північ від цих сел була зайнята позиція, бронепотяги зупинилися в 4 х верстах попереду позицій (схема ч. 2). Наші втрати — біля 20 вояків було забитих і ранених. На позицію прибув комісар Коростенського залізничного вузла П. Радзієвський і просив залишити в Коростені хоч невеличку частину Сірих, бо по-большевицьки настроєні залізничні робітники можуть дуже нашкодити. Заява комісара була узгляднена. У 7—8 годині вечора від командира розвідної півсотні було отримано докладне донесення, що в лісі, поміж селами Чернявка й Затарновичі, півсотня зупинила частини бувшої групи отамана Оскілка, напередодні „розбитої” ворогом. Було видано розпорядження, щоби „розбиті” частини переночували в с. с. Пашине й Шатрище; комендантом цих сел призначено було командира півсотні Сірих і в його розпорядження залишено півсотню.

Висновки. Отаман Оскілко хутко від’їхав із Коростеня-Правобережного в той момент, коли бригада Сірих була ще в еталонах — під огнем ворожих бронепотягів. Полковник П. не одержав від нього жадного завдання або наказу. Захоплення ворогом Коростеня давало йому повну змогу розвернути свій успіх у напрямках на Київ, Сарни, Житомир, Звягель. У наслідок таких його ділань нависла загроза Київу, що безперечно прискорило-б його евакуацію; при ударі на Сарни друга частина групи отамана Оскілка, що боронила ту місцевість, попавши в невигідні умови, залишила-б Сарни та відійшла-б у напрямку на Рівне. Так само операція ворога на Житомир загрожувала-б евакуації Київа й позбавляла-б оборонців його шляхів відступу на захід. Правдиво оцінивши удержання Коростеня в наших руках, полковник П. постановляє вирвати його з рук ворога зустрічним боєм і з залізною послідовністю переводить свій план, змушуючи наші бронепотяги загрозою пістолем повернути назад і підтримувати Сірих. В одночас атака Сірих ворога, на який не сподівався у Коростеню присутносте Сірих і який навіть ішов у похідних колонах, та охоплення його лівого крила, примушує ворога до втечі; Сірі переслідують його на протязі 12— 15 верстов. Не відтягла полковника П. від переслідування ворога й поява в напрямку від села Дітковичі якихось військ.
Як виявилося згодом, ворог 17 січня розбив війська групи отамана Оскілка, що повинні були боронити Коростень, і відкинув їх на схід від залізниці Овруч — Коростень. Далі, підготовивши відповідно робітників Коростенського залізничного вузла, ворог маширував у походних колонах, під прикриттям своїх фабричних бронепотягіз, на Коростень, не зустрічаючи жадного опору та й не сподіваючися його по попередній битві. Прибуття бригади Сірих було для нього цілковитою несподіванкою, тому належне використання ситуації й логічно-послідовне переведення полковником П. свого плану, особистий приклад, а при потребі й загроза власною зброєю,— увінчалися заслуженим успіхом [3] ).

Зформування штабу Коростенської групи й постачання. — Реорганізація війська бувшої Коростенської групи. — Боротьба з большевицьким і злочинним елементом у запіллю. 

19 січня полковник П. видав наказ ч. 1 по Коросгенській групі, оголосивши себе начальником групи військ Коростенького вузла, про що доніс телеграфом штабові Північної групи. Начальником штабу групи було призначено сотника Проходу [4]), кадрового старшину Сірої дивізії, який працював по українізації й зформуванню дивізії ще в Австрії. Енерґічний, добре освічений, бойовий, рівного характеру, сотник Прохода видатно справлявся зі своєю посадою й був незаміним помішником командира групи. Протягом короткого часу сотник Прохода зформував штаб, підібравши відповідних співробітників. Начальником постачання Групи було призначено господаря 1-го Сірого полку, хорунжого Польового.

В села Пашине й Шатрище було надіслано наказа командирам частин бувшої групи зголоситися до штабу групи на 7 годину ранку 20 січня і мати при собі відомості про стан частин, бойового й харчового припасу. Вніч з 19 на 20 січня до штабу групи прибув молодий галицьких частик старшина, котрий назвавши себе заступником отамана Оскілка, звернувся до полковника П. з наказом докласти йому про становище. Старшина цей назвав себе полковником Тихим, командиром галицького імени отамана Оскілка полку. Полковника Тихого було поставлено на належне місце й використано для ознайомлення з бойовими подіями, що відбулися на цьому участков} фронту та для очнайомлення зі складом бувшої групи. З докладу полковника Тихого виявилося, що до складу бувшої Групи входили такі військові частини: 55-й Народнього визволення полк, Окремий курінь імени Наливайка, Франківський полк, Чорноморський окремий курінь, Галицький імени отамана Оскілка полк, Звягельська гарматня батарея, Запорожська окрема кінна сотня і два гарматніх брокепотяги. Причину поразки полковник Тихий зясував тим, що не було загального керування групою, військо й командири недисципліновані, й де-які частини при перших стрілах із боку ворога повтікали. Група ке була забезпечена, набоїв було мало, харчовий припас й обрік добувалися шляхом реквізиції у селян, чим і викликалося з боку останніх велике незадоволення й прихильність до большевиків, які всякими засобами старалися завойовувати симпатії селянства. 20 січня ранком до штабу Групи були закликані залізничний комісар П. Радзієвський і представники від залізничних робітників. У розмові з останніми виявилося, що вони, майже, рідні брати большевиків, і знайти точку порозуміння з ними було дуже тяжко. Головним чином робітники скаржились на отамана Залізняка, який тероризував Овруцький повіт, катував селянство, накладав „контрибуції”, розстрілював робітників, насилував жінок. Дійсно, про згаданого отамана та його чини в Овруцькому повіті ходили легендарні чутки. Для заспокоєння населення й робітників було видано й поширено наказ ч. 2 по групі, де зазначалося, що бандитизм буде в корні знищуватися, а бандити будуть розстрілюватися на місці без суда і слідства. Було призначено комендантів двірців, до розпорядження котрих приділено по одній чоті Сірих. При штабі групи зформовано відділ К.-Р. [5])

У годині 10 ранку до штабу групи почали прибувати командири частин бувшої групи отамана Оскілка, а за ними слідом у повному безладді потяглися частини військ. Розмовляти з цими „командирами” було неможливо, а лише наказувати, тримаючи на поготові зброю. У них була тенденція нікому не підлягати й ні за що не відповідати. Ніхто з них не знав скільки є в частині вояків, чи є зброя, набої. Про харчування людей і коней — поняття не мали. Більш-менш був військовий порядок у Галицькому полку, який мав, навіть, похідні кухні австрійського зразку. Підчас розмови з командирами до штабу Групи ввійшли збентежені комісар Радзієвський і командир комендантської сотні й доповіли, що прибувші частини почали грабувати робітничий поселок і помешкання залізничних служачих. Припинити грабіжництво можна було лише зброєю, а тому командир групи видав наказ комендантській сотні відкрити огонь по грабіжниках. Грабунок було припинено. Забитих закопано, грабіжників загнано у вагони, відібрано награбовані речі й повернуто власникам. У грабіжках брали участь і деякі залізничні робітники. До вагонів було приставлено варту. Про випадок донесено отаманові Оскілкові й начальникові Генерального Штабу. З Київа було отримано розпорядження, щоби здеморалізовані частини відправити до Київа, а отаман Оскілко, крім того, наказав Галицький полк його імени відправити до Рівного. Рішуче припинення вогнем безчинства з боку військ було доказом, що надалі жартувати є річчю ризикованою. Коростень і район воєнних чинів було оголошено на стані облоги. Другою мовою почали говорити й командири частин, обернувшись на покірних рабів.

Бій під Васьковичами й захоплення Ігнатполя.

Біля 12 години з позиції почулася мушкетна й кулеметна стрілянина, а потім і гарматня з бронепотягів. Хутко вишикувавши Звягельську гарматню батарею й Запорожську кінну сотню, командир групи висилає їх на позицію й на паротязі сам відїжджає туди, залишивши заступника, якому видав наказа привести до боєздатносте частини бувшої групи отамана Оскілка і бути кожну хвилю готовим вирушити на фронт. Ворог перейшов до наступу при підтримці своїх бронепотягів і гарматніх батарей, ЯКІ стояли на околиці лісу. Охоплюючи наше ліве крило, большевики посовувалися вперед. Сірі відкрили вогонь гіо супротивникові з, близької Дистанції, чого він страшенно не любив і не зносив. Його кулеметний і мушкетний огонь майже не завдавав нам утрат, зате великі втрати були від гарматнього огню. Нарешті підтягнулася наша батарея й кінна сотня. Батарея відкрила рясний огонь із далекої дистанції, бо дальнобійна пушка з ворожого бронепотяга не давала можливості! підїхати ближче. Ворожі лави й колони залягли, а при першому їхньому намірі підвестися — по вих відкривався рясний огонь. Наказано було за всяку ціну батареї присунутися ближче й відкрити рясний огонь по ворожій піхоті, а потім по батареях. Нотами батарея обсадила ближню позицію й відкрила огонь по ворожій піхоті, котра почала втікати до лісу. Сірі її переслідують. Батарея стріляє по відходячому ворогові. Обходна ворожа частина відходить на Дідковичі. Для переслідування цієї частини послано кінну сотню. В лісі большевики зробили опір і перейшли до контр-атаки, але були зломлені й почали втікати. Ігнатпіль був взятий, і Сірі обсадили позицію по північній облямівці Ігнатпільського лісу. Ворог відійшов у напрямку на Овруч.

Висновок. Не зайнявши Коростенського вузла, 19 січня ворог, мабуть, мав намір захопити його 20.січня, використавши заколот на Коростеню-Подільському, бо стрілянина була йому добре чутна; крім того ворог мав у Коростеню своїх агентів, котрі подавали йому відомості [6]). З допиту полонених і місцевих мешканців було виявлено, що під Ігнатполем у ворога було три номерних полки, 8 гармат, 2 бронеаотяги й багато кулеметів. Дисципліна у ворога була кепська, і він боявся битися з „німцями* (так ворог називав Сірожупанників). Ворог на цьому фронті ве мав кінноти, війну вів виключно по залізничних лініях, боявся обходів. Успіх мав там, де йому приходилося воювати з „окремими” курінями й полками, під керуванням своїх „горе-отамавів”. „Отамани” були страшні не для ворога, а для свого місцевого населення, яке, правдиво бачило в них лише грабіжників, а в большевиках—своїх визволителів. „Раз москаль — значить влада, значить порядок. Отаман і українське військо — значить грабіжники’,—так думало, так казало і селянство, і інтелігенція. На Сірих українське селянство дивилося, як на німців. „Переодягли німців, навчили їх балакати і звуть українцями”,—казали селяне [7]).

Приведення до боєздатности частин бувшої групи отамана Оскілка і склад її.

Залишивши на позиції своїм заступником тимчасово керуючого 1-м Сірим|полком, полковника Костика, командир Групи повернувся до Коростеня, де було багато праці по приведению до порядку військових частин ґрупи. Після відрядження до Київа здеморалізованих частин і Галицького полку до Рівного, в Коростені залишилися 2 куріні: 55-го Народнього Визволення полку (біля 250 люду), в тім числі гарматня батарея— 4 польові гармати; курінь імена Наливайка (200—220 люду); рештки Франківського полку й Чорноморського куріня були зведені в один Франківський полк—2 куріні (біля 200 люду); Звягельська гарматня батарея — 3 польових і 2 гірських гармати); Окрема Запорожська кінна сотня (біля 60 шабель). При огляді командиром ґрупи згадавих частин виявилося, що обозу, похідних кухонь і господарчого апарату не було. Вояцтво на половину було одягнене кепсько, грошових сум у командирів частин не було. Зброя іржава й запущена. Для гармат і кулеметів не було шмаровидла, чому боєздатність цієї зброї була низька.

“Ми живемо як птиці небесні”, — висловився один із командирів частин. Така неорґанізованість, а головним чином незаосмотреність і штовхала цілі частини на грабунок. Протягом трьох діб провадилася невтомна праця що-до приведення до боєздатности згаданих частин. Багато допоміг забезпечити ґрупу провіянтом й оброком Овруцький повітовий комісар і місцеві громадські діячі. Тако-ж було доставлено шмару для гармат, кулеметів і мушкетів. Коростенські пекарні випікали хліб.

23 січня залізничні робітники презентували групі добре оборудованого в залізничних майстернях кулеметного бронеиотяга на 8 кулеметів. Комісар Радзієвський у розмові з командиром групи висловився, що йому нічого не було відомо про бронепотяг, який, мабуть, виготовлявся тихенько для больїпевиків. В тойже день у залізничному депо К.-Р. затримала двох залізничних робітників, які провадили телефоном, котрий містився в старому паротягові, розмову з большевиками. Робітники були покарані на горло.

Приїзд із Рівного до групи отамана Оскілка.

24 січня прибув до Коростеня з оперативним штабом отаман Оскілко, вислухав доклад командира ґрупи, причім зазначив, що треба готовитися брати Овруч. Сіра бриґада чекала прибуття на позицію отамана Оскілка, але він знайшов зайвим подякувати особисто лицарів Коростеня й Ігнатполя. Командир ґрупи просив у отамана Оскілка надіслати до ґрупи з Бердичова бронепотяги й гарматній дивізіон Сірої дивізії та організувати справу постачання ґрупи. Все було обіцяно, але нічогісінько не зроблено.

24 січня увечері всі частини, які перебували в Коростені, потягом вирушили на позицію, куди вирушив і командир ґрупи з оперативним штабом. Сіра бриґада була відведена на відпочинок. Одну сотню Сірих було надіслано до Коростеня до розпорядимости його коменданта. Кулеметний бронепотяг прибув на позицію 25 січня.
В околицях Коростеня контр-розвідка штабу групи знайшла „окремий” інженерний курінь, в якому була сила ріжного дорогого майна. З „отаманом” цього куріня, до-речи сказати, було багато клопоту. Отаман цей уявляв із себе царка — нікого не визнавав і навіть большевиків не боявся. Нарешті з куріня була виділена інженерна сотня з відповідним необхідним майном, а решту відправлено до Рівного разом із заарештованим отаманом. Зформовану інженерну сотню було приділено до бронепотягів. Використано також і обоз цього куріня.

Прибуття до групи Кінного Чорного куріня

25 січня увечері до Коростеня прибув трьома великими еталонами Кінний Чорний смерти. курінь смерти. Про надсилку цього куріня до Групи штаб отамана Оскілка нічого не повідомив. Еталони його стояли на станції Коростень-Правобережний. До штабу групи було закликано командира куфіня, але прибути він міг лише в „свойому власному потязі”, що було звязано з де-якими технічно-залізничними труднощами, бо в потязі командира куріня було біля 50 вагонів. Нарешті „власний потяг” було пересунено до Коростеня-Подільського, і командир куріня зі своїм штабом, в складі 10 — 12 осіб, зголосився до штабу групи, де вимагав доповісти про прибуття отамана куріня. Отаман був з обличчя дійсно чорний, подібний до цигана, і як він, так і його штаб, були одягнені в чорний одяг, обшитий золотом навіть там, де не треба. На погонах була метальова емблема смерти. Отаман куріня з перших слів заявив, що на позицію курінь присланий помилково, з чим він ніколи не погодиться й завтра від’їжджає до Новоград-Волинського. Далі отаман заявив, що спеціальне призначення куріня — „праця” в запіллю й боротьба з бандитизмом. Багато сторінок прийшлося-б ісписати про залишення куріня у складі групи, про відібрання від нього на сотні мільйонів награбованого майна, яке було відправлено до Рівного. Нарешті, виявлено, що курінь, як бойова одиниця, мав біля 120 кіннотчиків, добре озброєних і одягнених, на расових конях. Сам командир куріня був людиною цивільною й підозрілою; казали, що він—бувший каторжанин [8] ). Його начальник штабу — студент-медик Одеського (Новоросійського) університету. Старшинський склад — ріжноманітний, починаючи з російських пажів і ліцеїстів і кінчаючи підозрілими й темними добродіями. Української мови, за невеликим винятком, ніхто не знав. Командир групи просив отамана Оскілка відкликати курінь, але отаман Оскілко не погодився, мотивуючи тим, що курінь десь провинився і надісланий до групи на виправлення. Тяжко було отаманові куріня розставатися зі своїм маєтком (потяги) і вирушати в район с. Васьковичі. Великі запаси борошна, сала, масла, цукру, меду, ріжного зерна й т. и. було передано до постачання групи, а зі шкіри почали шити чоботи для вояків.

Наступ на Овруч, Бої під Овручем у ніч з 27 на 28 січня. Взяття цього міста.

Штаб Групи виробив план наступу на м.Овруч і захоплення його. З огляду на те, що розвідка остаточно виявила, що м. Овруч обсаджено трьома полками піхоти, курінем матросів та курінем жидівської гвардії при сильній артилерії, при чому на південь від Овруча ворог мав два ряди окопів, то командир Групи вирішив взяти Овруч у ночнім бою, щоби менше було втрат. На денну атаку не можна було лічити ще й через те, що здеморалізовані частини, крім Сірих, при перших стрілах розбіглися-б; надіслати в обхід яку-небудь частину тих-же військ також було неможливо, бо повторилась-би катастрофа, яка трапилася при отаманові Оскілкові. Що-до Сірих, то вони завжди мусіли бути під рукою в командира Групи.

Для операцій під Овручем у розпорядженню командира групи були частини в такому складі:

  • 1-го та 4-го полку Сірої бригади—3 куріні [9]) біля 300 багнетів, 10—12 кулеметів;
  • 55-го Народнього Визволення полку — 2 куріні біля 250 багнетів, 8 кулеметів;
  • Імени Наливайка полку—1 курінь біля 200 багнетів, 6 кулеметів; Франківського й Чорноморського—2 куріні біля 200 багнетів, 6—8 кулеметів;
  • Окрема Запорожська кінна сотня—60 шабель;
  • Чорний кінний курінь смерти—120 шабель, 4 кулемети;
  • 55-го Народнього Визволення полку—гарматня батарея, 4 польових гармати;
  • Звягельська гарматня батарея—3 польових, 2 гірські гармати, 2 гарматні бронепотяги, 1 кулеметний бронепотяг—8 кулеметів, до котрих була приділена технічна сотня.

27 січня ранком до Коростеня приїхав із оперативним штабом отаман Оскілко та отаман для доручень при Військовому Міністрові полковник Греченко. З Ігнатполя було викликано командира групи для докладу. З планом командира групи що-до наступу на Овруч не погодилися ні отаман Оскілко, ні полковник Греченко, причому кожний із них пропонував свій план, але командир групи не погодився з ними і заявив, що складає з себе керування Групою. Після короткої наради було прийнято план командира групи, й обидва отамани побажали бути присутніми при операції.

27 січня до 12 години про ворога зібрано було такі відомості: ворог тримається пасивно, розвідка його далі двох-трьох верстов від своєї позиції не йде, в окопах горять огнища, біля яких гріються застави. Артилерія ворога поставлена на горбах, що оточують м. Овруч [10]) з півночи. Надто укріплений жидівський цвинтар, який мав муровану огорожу. Цвинтар цей лежить на північно-західній околиці міста. Ворог готовився до наступу з метою захопити Коростенський вузол 1 лютого. Такі відомості добула розвідка штабу групи.

До Овруча було верстов 15, а тому віддаль цю треба було пройти з таким розрахунком часу, щоби ніч скрила підхід військ до Овруча. Рух почався з 15-ої години з відповідними охоронними заходами. Кіннота вела розвідку на флангах. Бронепотяги до особливого наказу залишилися на позиції під Ігнатполем. Війська посовувалися вперед двома колонами обома боками залізниці. Права колона під керуванням полковника Костика, ліва колона під керуванням полковника Овчаренка. Резерв — у розпорядженню командира Групи. 1-й Сірий полк ішов устуиом за правою колоною. Тримався тісний і певний звязок поміж колонами. Всі знали, що треба робити підчас бою.

Вже стемніло, коли ворожі гармати відкрили огонь по колії й шосі. Були значні недольоти. Колони посувалися поволі вперед, виславши густі розвідці лави. Викликано бронепотяги. До м. Овруча було ще біля 5 верстов. Ворог мав прожектора малої сили, який світив у себе під носом. Невидима ворожа піхота відкрила мушкетний огонь, а трохи пізніше затріщали кулемети. Наші лави не відповідали.

Тяжко було рухатися нашим батареям по сніговому полю, дороги-ж ворог обстрілював гарматнім огнем. Батареям було наказано зупинитися й відкрити короткий рясний огонь по гарматніх блисках ворожої артилерії, потім, негайно перемінивши позиції, віддаляючися в бік від колії, знов відкрити такий-же огонь і залишатися на своїх місцях. Ворог переніс гарматній огонь на нашу артилерію. Колони рушили вперед за своїми лавами. По всьому фронту ворожа піхота й кулемети відкрили огонь. Видано наказа зупинитися й лягти. Коли наша артилерія замовчала, ворожа почала обстрілювати площу, і скількома стрільнами в лівій колоні було забито й поранено біля ЗО вояків. Тоді наказано було начальникам бойових участків, збільшивши лави, посовуватися вперед, доки не буде виявлено місце ворожої піхоти, тоді зупинитися й відкрити частий огонь. Через де-який час наша піхота й кулемети відкрили огонь. На внутрішніх крилах лав були запалені дві віхи з клоччя, облитого гасом. На це гасло кулеметний бронепотяг рушив уперед, випередив лінію наших лав, зник із очей і відкрив сиЛьний огонь по обох боках залізниці. Гарматні бронепотяги підсунулися ближче й відкрили також огонь, стріляючи задній через переднього. На це гасло мусіли відкрити огонь і батареї, але стріляла лише батарея правого участку; лівого-ж—мовчала. На цю батарею було послано кіннотчика з наказом відкрити огонь. Пізніше виявилося, що батарея зникла й опинилася в Ігнатполі. Було видано наказа з криком „слава” рушити в атаку[11]). Піхота ворога припинила стрілянину після того, як кулеметний бронепотяг відкрив огонь із кулеметів. Частини, з криком „слава”, хутко йшли вперед. Ворожа артилерія й кулемети розвинули убійчий огонь із позицій, що були на північ від м. Овруча. Раптом ворог припинив огонь. Вперед по дорозі була пущена наша кіннота, якій дано завдання захопити ворожі гармати. Біля 1-ої години ночи частини вже були в Овручі, і 1-й Сірий полк зайняв позицію на висотах, що на північ від Овруча. Чорний курінь і не думав захоплювати ворожі гармати, а звернувся до „своїх прямих обовязків”, себто почав грабувати. Тільки темна ніч урятувала грабіжників від смерти. Ворог залишив в Овручі два самоходи й біля 40 возів військового майна; на двірці залишилася канцелярія штабу групи, а на селянських підводах— забиті й поранені.

Полонені червоноармійці при допиті говорили: „Уж больно харашо стрєлялі ваші бронєвікі, даже матроси і тє удіралі”. Виявилося, що Овруч боронили: Таращанська бригада—два полки, один номерний полк, батальйон матросів і батальйон жидівської гвардії, при 12 гарматах і 2 бронепотягах. Беззмінно перебувавший при штабі групи комісар Радзієвський при допомозі технічної сотні відновив телеграф і телефон.

28 січня вдосвіта було вислано вперед кінну й «ішу. розвідку та бронепотяги. Ворог зупинився за 10—12 верстов від Овруча. Наші бронепотяги зупинилися за 56 верстов, бо не мали змоги посуватися далі тому, що ворог зняв рельси на протязі до 2-х верстов і вивіз їх із собою. Була обсаджена позиція на лінії с. с. Гладковичі, Кирдани, Жалень.

З початком бою отамани Оскілко й Греченко та штаб виїхали до Рівного.
28 січня штаб групи отримав від Директорії телеграму, якою була висловлена подяка командирові й військові Групи.

Висновки. Операція на Овруч удалася без огляду на несприятливі умови, з яких головнішими були:
1) Недисциплінованість війська та командного складу („отаманія“). Такі випадки, як свавільне зникнення Звягельської батареї з поля бою та невиконання Чорним „Куріием Смерти” завдання захопити ворожи гармати — яскраво малюють невідповідність комскладу, а грабунок „Куріня Смерти” вказує ще й на деморалізацію.
2) Прихильність населення до большевиків, що треба пояснити з одного боку бешкетами „отаманів”, які зручно використовувала большевицька пропаганда, а з другого—тогочасними настроями селянства, яке ще не пізналося на большевиках та ласилося ва їхні голосні гасла: грабуй награбоване—відповідальности не буде жадної.
3) Провокаційна праця большевиків у війську та в запіллю групи.
4) В наслідок поразки большевиків у Коростені та під Ігнатполем, треба сконстатувати певну депресію в настроях їхнього командного складу, що виявилося в переході від безоглядного наступу до оборони в Овручі.

Втрати групи були незначні і до всього випадкові. Ворог відійшов на 10—12 верстов від Овруча, знявши шини на залізниці на протязі 1—2 верстов. Ситуація вимагала швидких наступових чинів, у наслідок яких можна було-би захопити Мозир і тим розвязати собі руки в цьому напрямкові. Однак, на перешкоді цьому планові були наступні міркування:
1) Полковник П. одержав наказ від командира Північної групи отамана Оскілка захопити Овруч і тримати його. Отаман Оскілко; що виявив спротив запропонованому полк. П. планові операції на Овруч, із розпочаттям операції виїхав до Рівного, стративши чомусь інтерес до цієї операції.
2) Брак інформацій що-до ситуації на инших напрямках, яких штаб Північних Груп не подавав.
3) Непевність що-до боєздатности власного війська групи.
4) Незабезпеченість запілля, в якому гуляли ріжні „отамани” та наводили жах на населення.

З дальшим посуванням конечним було обсадити невеличкими залогами міста запілля та охороняти залізниці. Сил Групи полк. П. не вистарчало для цієї мети. Штаб-же Північної групи, приобіцявши забезпечити запілля, фактично нічого не зробив. На підставі поданих у горі міркувань полк. П. перейшов до оборони Овруча [12]).

Зрада Наливайківського куріня.

28 січня на протязі дня була кілька разів зіпсута в багатьох місцях колія поміж Овручем і Коростенем. Для охорони залізниці було призначено кулеметний бронепотяг і кінні дозори. Згадане явище зробило дуже кепське вражіння на військо, а провокаційний Чорний курінь сіяв чутки, що ворог відрізав військо від Коростеня.

В ніч з 29 на ЗО січня курінь імени Наливайка, під керуванням свого командира „полковника” Сумчука [13]) займав сторожову охорону. З боку ворога був повний спокій. Приблизно між 24 і 2 годиною до штабу групи прийшла старшинська головна застава, при якій повинен був знаходитись і командир полку; вона привела з собою пятьох большевицьких старшин і нахабно вимагала, щоби командир групи прийняв для переговорів большевицьких делегатів. Телефон, що лучив головну заставу зі штабом групи, було зіпсовано. Командир групи наказав комендантській сотні (Сіра) оточити й обеззброїти заставу, дати кожному, не виключаючи й старшин, по 100 драчів (шомполів) і замкнути до вагону, а делегатів під озброєною вартою відвести до штабу. „Полковник” Сумчук зник. В тойже час видано розпорядження 4-му полкові і двом сотням 1-го полку зайняти сторожову охорону, змінити решту Наливайківців і під ескортою привести до штабу. Зміняти нікого не довелося, бо Наливайківці самочинно покинули свої місця й утікли в невідомому напрямку. Невеличка частина старшин і підстаршин Наливайкївського куріня прийшла до штабу й зі сльозами на очах просили їх покарати на горло, бо вони не можуть пережити ганьби тої частини, в якій служать. Ці лицарі доповіли, що вони все вжили, щоб утримати зрадників, але мала їх кількість не дала змоги вжити зброї. Частина Наливайківців отже перейшла на бік ворога.

Большевицькі „делегати” були допитані й під сильною ескортою відправлені до Коростеня, звідкіль, згідно з розпорядженням отамана Оскілка, їх повинно було відставити до Рівного. „Делегати” заявили, що „товаріщі українця”, згідно з умовою, повинні їх до 5 години ранку привести назад, бо в противному разі совітські війська розрахуються з ними.

Удосвіта всі частики були на позиціях, за винятком Наливайківців і значної частини 55-го полку, що здезертувала разом, із Наливайківцями. Лише невеличка частина Сірих, яко резерв, була в руках командира групи. Зрадники й шкурники Чорного куріня смерти — розвідники — приносили завідомо провокаційні відомості про ворога, чому Чорному куріневі наказано було до 8-ої години ранку зібратися коло штабу Групи [14] ).

Комендантам станцій Ігнатпіль і Коростень видано розпорядження затримати, обеззброїти й заарештувати зрадників Наливайківців на чолі з командиром куріня.

Бій під Оручем і відворот 30 січня

Біля 7-ої години ранку 30 січня ворожа артилерія відкрила сильний огонь по наших позиціях і по м. Овручу. Через де-який час із лісу почали дебушувати ворожі колони, посуваючись широким фронтом і охоплюючи наше праве крило. Розпочався гарматній бій. Наша піхота притаїлася в закопах, вичікуючи підходу ворога. На стріли підійшов Наш кулеметний бронепотяг. Кількома влучними стрілами ворог поранив і забив кількох вояків 55-го Франківського полку, полк заметушився й почав залишати позицію та втікати назад. Зупинити зрадників не було змоги, бо для цього можна було використати лише Сірих, на долю яких і так випав увесь тягар бою. Коли ворог помітив наш відворот, то розпочав рішучий наступ, але нашим мушкетним і кулеметним огнем примушений був зупинитися й залягти. Гарматній бій поширився до крайности. Наша батарея правого участку понесла великі втрати; крім того ворог намірювався її охопити. Переходити до контр-атаки з одними Сірими було-б безумством, бо сили ворожі були разів у десять більші. Зогляду на це командир групи видав розпорядження про плановий відворот на Ігнатпіль. Кулеметний бронепотяг лицарськи бився, не зважаючи на те, що трьома ворожими стрільнами йому нанесено велику шкоду. Ворог, що поніс великі втрати від нашого огню, до чого він не був призвичаєний, дуже слабо переслідував наш відворот, і арієргард Сірих під далеким, але сильним ворожим огнем тримав Овруч аж до ночи. Після евакуації Овруча арієргард було посаджено до потягу, і він від’їхав до Ігнатполя. Бронепотяги, після відвороту з-під Овруча, зупинилися в 7 — 8 верстах на північ від Ігнатполя.

Висновки.
1) Побоювання полковника П. що-до небоєздатности військ групи (опріч Сірих) справдилися.
2) Ворог, знаючи сильний потяг отаманських формацій до миру, а не до війни, та ще в умовах зими й ворожого відношення населення, випустив делегатів для мирних пертрактацій, чим збаламутив Наливайківців та 55-й полк Народнього Визволення.
3) Переконавшися в успішних наслідках делегації (перехід на його бік частини Наливайківців) ворог перейшов до наступу і збив здеморалізовані війська групи полковника П.[15] )
4) В наслідок деморалізації військ групи (опріч Сірих) без значних утрат Овруч було опущено.

Обсадження позиції по північній околиці Ігнатпільського лісу,— Зрада 55-го Народнього Визволення полку і Чорного куріня смерти й відправка цих частин до Рівного.

 До Ігнатполя командир групи прибув 30 січня зі смерком. На станції скупчилися в перемішку частини Групи. Значна кількість вояцтва цих частин бродила в лісі й по околицях. Було вжито всіх заходів, щоби зібрати й привести до ладу згадані частини. Сірими й частиною Франківців зайнято позицію по північному узліссі Ігнатпільського лісу. Біля 12 години ночи штаб Групи, який знаходився у вагонах, було оточено вояками, при чім вояки 55-го полку виставили кулемети і через своїх „делегатів” вимагали відрядити їх до Рівного чи взагалі до иншого міста в запіллю. До них приєдналися Наливайківці й Чорний курінь смерти. Комендант Коростеня доносив, що в околицях цієї станції бродять вояки-дезертири, стріляючи в повітря. Знайти кого-небудь із командирів цих частин не вдалося; була в невідомій відсутності й значна кількість старшинства. Комендантська сотня з Сірих стояла біля штабових вагонів, у повній поготові. Озброєна юрба клекотіла. Командир групи видав розпорядження через командира комендантської сотні, щоб усі частини зібралися, і кожна стала окремо на тому місці, де покаже командир комендантської сотні; про виконання цього — доповісти командирові групи. У випадку невиконання—комендантській сотні відкрити огонь. Пройшло біля години, коли нарешті комендант зголосив, що все готово. Командир групи вийшов. Команда „струнко” примусила всіх прикусити язика. З допиту й розмов виявилося, що провокатори Чорного куріня смерти та Наливайківського куріня ширили чутки серед війська, що на других фронтах українське військо прийшло до взаємної згоди з большевиками і що вже давно припинено війну. Здеморалізовані частини вимагали видачі їм большевицьких „делегатів”, котрі ще перебували в Коростені під арештом, чекаючи на приїзд отамана Оскілка.

Зясувавши з начальником Ґенер’ального Штабу й отаманом Оскілком становище що-до здеморалізованих частин,— Чорний кінний курінь смерти, Наливайківський курінь і 55-й Народнього Визволення полк 31 січня було виряджено до Рівного в замкнутих вагонах під ескортою варти від Сірих. Звягельський повітовий комендант, полковник Падалка, за згодою командира групи, коли вагони прибули до Звягеля, зрадників роззброїв, а командирів частин і головачів заарештував. У розпорядження того-ж коменданта було надіслано 5 большевицьких „делегатів”, яких там-же було повішено.

Висновок. Зрада Наливайківського куріня на чолі з його командиром Сумчуком і дезерція з позиції вслід за Наливайківцями значної кількости вояцтва з 55-го та Франкського полку була в той час явищем нормальним серед тих „військових частин”, які були створені в порядкові отаманських формувань; здебільшого отамани їх були людьми з темним і підозрілим минулим, на війну дивилися з погляду власної наживи, шляхом грабіжництва. Для них не існувало а ні людських, а ні божих законів, — відповідальности не визнавали. Дух їхнього війська був такий:—битися з ворогом— значить ризикувати власним життям, а це не було в їхніх інтересах. Відсутність відповідальности давала їм змогу ігнорувати все те, що для них було невигідним. Меншість свідомого чесного вояцтва не мала можливости впливати з кращого боку на свою ганебну більшість, бо до цієї більшости належали отамани. Командуючий Північної групи, „народній герой“, отаман Оскілко,—людина років 25, народній учитель, краще воював у запіллю, ніж на фронті, катував при допомозі відомого садиста Шапули мирне громадянство й при перших ворожих стрілах утікав, чим давав приклад таким-же отаманам, як і сам. Відсутність законности, нехтування статутів, безчинність судів, а найголовніше брак почуття карности, розвязувала руки отаманам і їхньому військові. Населення стогнало від їхнього терору, чекаючи твердої влади, з якого-б боку вона не прийшла. Все це і є одною з найбільших причин нашої поразки. Отаманиміцно трималися на своїх посадах і вели „уперту боротьбу”… в запіллю з „ворогами”. Раз кадровий старшина — значить ворог, зле володіє українською мовою —також ворог. Вороги — всі жиди, бо мають гроші, а тому їх треба грабувати й нищити. Селянство, що обороняло своє добро від „отаманської реквізиції” —є запеклий ворог. Але всі ці „вороги” були без зброї, й отаманам було легко з ними „воювати”. Большевики добре знали, що діється в нас, що виявляє з себе військо і його „вожді”, а тому їм легко було воювати й мати успіх.

Командир Групи прийшбвся не по душі отаманам, бо мав сильну волю й тверду підпору в своїх бездоганних Сірих; через це його боялися; боялися також і начальника штабу групи, сотника Проходу, який приводив їх до пуття [16]).

Залишення Ігнатполя й заняття позицій по р. Вуж і Шесток та с. Васьковичі.

Залишення ігнатполя зогляду на те, що сили групи значно й заняття позицій по зменшилися, а широкий фронт Ігнатпільської р. р. Вуж І Шесток та позиції, що тягнувся по північній околиці ЛІс. Васьковичі. су, тяжко було обороняти; крім того, станція Ігнатпіль не мала ні тактичного, ні стратегічного значіння, — командир Групи вирішив зайняти позицію біля с. Васьковичів, по р. р. Вуж і Шесток, де малися глибокі шанці, що лишилися від великої війни, належно упорядковані Сірими ще перед обсадженням Ігнатполя (19 і 20 січня). В Ігнатполі було залишено одну лише сотню Сірих і кінну чоту Окремої Запорожської сотні, які провадили розвідку й мали догляд за ворогом. Бронепотяги залишилися на попередніх позиціях.

1-го лютого отаман Оскілко телеграфом повідомив командира Групи, що в його розпорядження надсилається „окремий” полк імени Винииченка, під керуванням отамана Гришка, причому попереджав, що з отаманом цього полку треба бути рішучим і одночасно обережним, бо може залишити самочинно позицію і зникнути разом із цілим полком.

Бій з большевиками під с. Заськовичами увечорі 2-го і ранком 3-го лютого.

2-го лютого біля 11 —12 години наші бронепотяги відкрили огонь по ворожих бронепотягах, які прикривали його ешалони, що наступали на Ігнатпіль. Біля хутора Синяви ворог почав висажувати з вагонів військо, яке посувалося обома боками залізниці в напрямку на Ігнатпільський ліс, маючи поперед себе рідкі розвідчі лави, які широким фронтом підходили до лісу. Наші розвідчики, що займали північне узлісся, відкрили кулеметний і мушкетний огонь. Ворожі лави залягли в глибокому снігу й собі відкрили огонь. Кінна розвідка виявила рух великої ворожої колони в напрямку на с. с. Липлянщики і Вязовську. По наших розвідниках ворог відкрив гарматній огонь зі своїх батарей, розгорнув свої головні сили й почав посуватися наперед. Наші бронепотяги та розвідчики почали відступ у напрямку на Ігнатпіль—Васьковичі. Технічники підірвали залізничний місток через р. Жарів і зіпсули в багатьох місцях залізницю. На одному з бронепотягів до Васьковичів повернувся й командир групи, який розпорядився додати до двох сотень, що боронили позицію біля с. Ддковичів ще одну сотню з кулеметами. Ворог, мабуть, сподівався нашої оборони Ігнатполя, тому на протязі довгого часу обстрілював гарматнім огнем як саму станцію, так і місцевість навколо станції. Лише з наступом темноти ворожа піхота почала виходити з південного узлісся Ігнатпільського лісу, але була зустрінута гарматнім огнем наших батарей і бронепотягів. Ворог зховався в ліс, переслідуваний гарматнім огнем наших батарей, які почали обстрілювати площу лісу.. Бронепотяги посунулися наперед і відкрили огонь по Ігнатполю й колії, не даючи змоги ворогові полагодити залізничні мости й колію. Цілу ніч ворог тримався пасивно, не провадив навіть розвідки. В Ігнатполю ворог не міг залишатися на довго й повинен був чи рушити наперед, із метою захопити Коро-, стень, чи, у випадку невдачі, відійти назад. Маленьким силам групи прийшлося чекати ворога на своїх позиціях, рахуючися з фактом, що Коростень ні в якому разі не може бути зданий ворогові. Протягом ночи ворог мав можливість відновити залізничний міст і пустити свої бронепотяги наперед. Щоби паралізувати ворожий намір, з Коростеня було притягнуто старого паротяга, в якому наказано було до ранку розвести пар і на повному ході пустити наперед. Паротяг повинен був зіпсувати залізницю чи, налетівши на ворогові бронепотяги, збити їх із торів.

Біля 24 години 2-го лютого до апарату викликав командира Групи отаман Винниченкового полку, Гришко. Крім командира групи він із ніким говорити не хотів. Через де-який час розпочалася „балачка” поміж командиром групи й отаманом Грншком. Останній [17]) вимагав „доповісти” йому про становище під Ігнатполем. Командир „балачку” цю припинив і запропонував прибути до нього з полком у найскорший час.

3-го лютого вдосвіта ворожа артилерія почала обстрілювати с. Васьковичі та його околиці, а через де-який час почали стріляти й ворожі бронепотяги. Наші батареї були поставлені на крилах бойового порядку (ус. с. Михайлівна й Межиричка) і вичікували дебушування з лісу ворога та його бронепотягів. Наша кінна розвідка доглядала за крилами (флангами).

Між 10 і 11 годиною ранку з лісу почали виходити рідкі ворожі лави, прямуючи на Васьковичі, обходячи це село далеко на захід. За цими рідкими лавами в 500 600 кроках рушили густі лави. Наші батареї й бронепотяги відкрили убійчий огонь. Було пущено наперед на повних парах раніш приготовлений старий паротяг, а слідом за ним рушив кулеметний бронепотяг, що відкрив огонь по обох боках залізниці. Ворог заметушився й почав тікати в бік від залізниці. Ліве його крило попало під фланговий огонь сотень, що займали позицію у Дідковичах, і понесло великі втрати.

Наша артилерія розстрілювала ворога, не даючи йому можливосте досягнути до лісу. Таким чином, ворожий намір що-до наступу було зліквідовано гарматнім і кулеметним огнем. На кулеметний бронепотяг було взято біля 11 поранених красноармійців, які зізнали, що ворог має три полки піхоти, курінь матросів, два бронепотяги й 12 гармат, причому курінь матросів посланий на обхід нашого правого крила. Повставало питання, куди подівся цей курінь? Чи він спізнився дпя загального наступу, чи він робить глибокий обхід. Була зміцнена кінна розвідка, якій дано завдання розвідати місцевість перед Дідковичами, по річці Жорів, і с. с. Вязівку, Жерів і Закусили, що па північний схід від с. Дідковичів.

Біля 14 — 17 години кінна розвідка доповіла, що с. с. Вязівка й Жерів зайняті матросами, які „гуляють”. Не було в розпорядженню командира Групи ні одної зайвої сотні, щоби, посадивши її на вози і підвізши до згаданих сіл, захопити нею чи знищити матросів. Протягом решти дня 3-го лютого ворог не показувався.

Зогляду на малу численність Групи тяжко було вояцтву в люту зиму беззмінно тримати позицію, нести сторожеву охорону та розвідку.

Висновок. Ворог мав намір 3-го лютого захопити Коростеня, збивши з позиції наші частини біля Васьковичі і Дідковичі. Засиджуватися в Ігнатполі, оточеному лісом, не було рації, бо треба було за відсутністю поблизу населених пунктів тримати в люту зиму військо у лісі. Намір ворога що-до наступу було зліквідовано нашим гарматнім огнем і кулеметним брокепотягом. А його обходна колона (курінь матросів), мабуть на мітікґу, винесла „постанову” не наступати, а краще відпочити в селах. Ворожі бронепотяги не брали участи в бою, бо або-ж не встигли відновити містка й залізницю, або-ж, можливо, пущений на повному ходу з нашого боку паротяг дуже пошкодив їм. Командир групи вирішив не переходити до контр-атаки з метою відкинути вцрога на Овруч, бо: 1) для цього в його розпорядженні не було достаточних сил і 2) його завданням було боронити Коростеня.

Прибуття до Коростеня 3 лютото вечером одного куріня полку Винниченка під керуванням отамана Гришка.

3-го лютого увечері до Коростеня прибув один курінь (біля 200 вояків) полку ім. Винниченка, під керуванням отамана Гришка. Вояцтво цього куріня було розміщено по ваґонах-теплушкзх; отаман-же мав окремий потяг, який складався з салон-вагонів і вагонів першої класи. Потяг цей охороняла почесна варта. „Отамана” було запрошено до штабу групи. З великим опізненням „отаман” зявився й одразу запитав—„де тут полковник?” Командир Групи запросив його до кімнати оперативного штабу й запропонував йому подати відомості про склад прибувшої частини, але „отаман” мабуть незнайомий був чи не хотів бути знайомим із правилами військової етики, не кажучи вже про дисципліну, і тому зразу відповів: „Краще ви мені доложіть, що у вас робиться, а потім уже я сам буду знати, що мені робити”. Багато місця треба було-б уділити на те, щоб описати, як самого „отамана”, так і його поводження. Це один із бандитів, який добре враховує кожну хвилю, щоб йому не довелося загубити свою голову.

3- го лютого мусів прибути ще один курінь цього полку. По його прибутті малося на увазі змінити й дати відпочинок частинам групи, що займали позицію.
В ніч з 4 на 5 лютого прибув другий курінь полку ім. Винниченка, біля 200 вояків. З великими труднощами й лише під загрозою один курінь цього полку було поставлено на позицію. Курінь, що прибув пізніше, було залишено в резерві. Згаданий полк не робив вражіння військової частини і разом зі своїм „командиром” вносив деморалізацію в Групу.

4- го лютого стало відомо в групі, що Директорія і корпус . Січових Стрільців залишили Київ. Це зробило надзвичайне тяжке вражіння на вояцтво.

5- го лютого до штабу групи приїхав представник Пана Головного Отамана, п. Авдієнко, та висловив бажання дати військові—інформації. Дізнавшись, що військо на позиції, цей старий дідок обмежився лише тим, що побив командира полку ім. Винниченка, полковника Гришка, який винятково підвернувся йому під руку (між ними були якісь давні порахунки) й телеграфом вимагав від військового міністра покарати Гришка на горло. Нарешті дідок від’їхав, взявши посвідку від штабу групи в тому, що він протягом дня обходив позиції та підбадьорював військо своїми промовами.

6- го лютого між 1-ою і 2-ою годинами, несподівано, ворог атакував наші позиції на всьому фронті. Не зважаючи на страшний огонь наших батарей і кулеметів, ворог, при підтримці своїх батарей, посовувався наперед, стріляючи на ходу. Де-які красноармійці, мабуть комісари, махали білими прапорами та щось кричали. Проти с. Дідковичів ворог не наступав. Було наказано сотням, що зай мали Дідковичі, залишивши на місцях по одній чоті від кожної сотні, рештою атакувати ворога в ліве його крило й тил. Ворог підійшов на 600 700 кроків, несучи великі втрати, й заліг у глибокому снігу. На позицію потягом із резерва було підвезено курінь полку ім. Винниченка, — і частини Групи, під огневим прикриттям частин, що залишалися на місцях, почали посуватися наперед. Ворог почав поволі відходити, підбираючи своїх ранених і забитих. Ворожі бронепотяги мали перевагу в огню, чому наш кулеметний бронепотяг не мав можливости посунутися наперед і переслідувати ворога. Бій закінчився з наступом темноти. Частини групи залишилися на своїх позиціях. Було тяжко поранено командира гарматнього бронепотягу, як рівно підбито самого бронепотяга й забито кільканадцять козаків і старшин та поранено біля 30—40 осіб [18]).

Патруль, що охороняв залізницю поміж Васьковичами та Коростенем, затримав трьох залізничників із приладдям, підчас псування ними залізниці. Затриманих було прилюдно повішено. Робітники Коростенського залізничного вузла хоч і сиділи „тихо“, але потрібували пильного над ними догляду.

Висновок. 7-го лютого большевики мали на увазі рішучою атакою збити з позицій наші частини й на їхніх плечах захопити Коростень, але атака їхня була відбита з великими для них втратами. Большевики не покладали певности на свої „побідоносні” війська, і тільки гадали, що в йська групи полковника П., побачивши їхній наступ, будуть утікати. Але раз опір було зроблено —ворог сам почав відворот. Як-би в завдання командира групи входило знову захопити Ігнатпіль і переслідувати ворога далі, то успіх був-би безперечний, бо червоні „товаріщі” тоді лише „били“, коли їхній ворог утікав від першого стрілу. Ворог не міг сидіти в Ігнатполі-двірці, оточеному лісом. Село далеко. Йому треба було чи захопити Коростгнь, чи відійти до Овруча. Тому треба було сподіватися, що ворог знову кинеться на нас, що в дійсності й сталося, кола Коростень боронила пізніше група Січових Стрільців, під командою полковника Сушка.

10-го лютого вдосвіта наші кінні розїзди доповіли, що ворожі частини з гарматами займають села Нову-Рудню та Палчанок. Ці села до цього часу були вільні й доглядалися нашими дозорами й роз’їздами. Утворено було пильний догляд за ворогом і вжито належних заходів на той випадок, як-би ворог рушив у обхід нашого лівого крила, але ворог тримався пасивно. Люта зима й глибокий сніг до де-якого ступіня були перешкодою до активних чинів.

На протязі безупинної місячної боротьби серед лютої зими частини Сірих мали моральне право на відпочинок, хоч-би на короткий час, про що командир групи й клопотав. Сидіти на одному місці на протязі довгого часу було тяжко. Група не була заосмотрена: — ні одного хунта провіанту для люде’й й оброку для коней не отримувалося, грошового відпуску також не було. Група була зданою на саму себе. Вживалося з приводу цього всіх можливих заходів, але, крім обіцянок, нічого не було. Частини Сірих мали деякі запаси, які було привезено з-під Бахмача, яко відбиті від німців. Отже, цією решткою прийшлося ділитися з рештою частин групи. Що-до оброку, то завдяки лише енергії й здібності Овруцького повітового комісара — обрік доставлявся в потрібній мірі.

Матеріяльна частина гармат, кулеметів і мушкетів була в надзвичайно лихому стані. Гармати й кулемети не мали технічної шмари та запасових частин, мастити рушниці також не було чим. Начальник артилерії фронту отамана Оскілка, Дворенко-Дворкин виявляв із себе одне непорозуміння. Це була пародія не тільки на начальника артилерії, але й на старшину взагалі. Обозів частини не мали, а всяке майно, в тому числі й похідні кухні, перевозилося в потягах, і таким чином військові частини були цілком залежні від цих потягів.

Штаб-кватирі начальників також були в потягах. Словом, війна відбувалася на колесах. Військо було звязано з залізницею, по якій підтримувався звязок поміж окремими Групами фронту, від| стань між якими доходила до 200 верстов.

Цей час боротьби — був часом „отаманії“.

Нарешті 12-го лютого прибула до Коростеня Група військ Січових Стрільців, у складі 6 полків піхоти та значної кількости гармат і кулеметів, під керуванням полковника Сушка й начальника його штабу генштабу підполковника Сулківського. Як виявилося, група Січових Стрільців прибула на зміну Групи полковника П.
Перед зміною, на третій день після прибуття полковника Сушка, вийшов інцидент поміж ним та начальником групи, полковником П. Полковник Сушко зі своїм штабом займав царський потяг, який охороняв подвійною низкою варт, а біля вагону його особи стояла . почесна варта. Потяг стояв на ст. Коростень-Житомирськйй. Штаб групи полковника П. перебував на станції Коростень-Подільський.

Всі домагання полковника П. що-до побачення з полковником Сушком не довели ні до чого. Начальник штабу Групи, підполковник Сулківський, прийняв позиції від полковника П., сидячи за столом і граючи зі старшинами штабу в „шмоньку . Тут-же стояло шампанське та овочі. До повної картини бракувало ще хіба жінок.
Частини Січових Стрільців не були поінформовані про бойові обставини й не знали свого завдання. їхні командири не вміли читати військових мап, а тому й не могли орієнтуватися на місцевості. Гарматники, як старшини, так і підстаршини, були зле ознайомлені з уживанням легкої пушки російського зразку; те саме явище було й серед кулеметників та піхоти).

На все це звертав увагу полковник П. і негайно повідомив отамана Оскілка, що Група Січових Стрільців не боєздатна, а її начальники, мабуть, переоцінили цінності, надіючись утримати Коростень отим своїм військом.

15-го лютого частини Сірих і полк їм. Винниченка двома еталонами відбули: 1-й полк до Житомира, 3-й до Бердичова, а полк ім. Винниченка (здається) до Рівного.

 

Примітки

  1. Автор наводить, як причину пересунення Сірої дивізії з Чернигівщини до Бердичова,—„великі втрати” дивізії підчас боїв із гетьманцями.
    Підполковник-же Прохода в „Історії Сірих” (1-й збірник „За Державність”) подає за причину — бажання віддалити дивізію з району її поповнення, близость якого зле впливала на боєздібність мобілізованих чернигівців.— Редакція.
  2. Сіра бригада складалася з 1-го та 4-го полку по два куріні в кожному. Всього в бриґаді було біля 600 козаків при 12—15 кулеметах.
  3. Треба признати, що брак інформацій про попередні бойові чини військ, що захищали напрямок на Коростень, та про їхнє місце нахождения, викликали-б у менш рішучого командира инше рішення. — Редакція.
  4. Дуже рідкий випадок. — Редакція.
  5. Сотник Прохода був полковим адютантом 1-го Сірого полку, яким у часи Гетьмана керував полковник П. Бувший сотник, нині підполковник Прохода, на час біжучий, після укінчення Господарчої Академії на Чехах, е інженером. — Редакція
  6. Можна припускати, що цілий інцидент—погром у Коростеню було організовано большевицькими агентами для відтягнення уваги від фронту. — Редакція.
  7. Приклад большевицької пропаганди. — Редакція.
  8. Командиром „Кінного Чорного куріня смерти” був дійсно підозрілий тип, з прізвища Гуцул. Підчас повстання проти гетьмана він зформував чи опинився на чолі „1-го Меджибожського совітського полку”, з яким опанував Староконстантиновим. За бешкети там його полку, скерован, головним чином, проти заможніх жидів, полк цей було роззброєно сотнею отамана Віденка, ще в ті часи, коли загін останнього був дисциплінованим. Однак Гуцул удався до Ставки і звідти повернув із мандатом на формування кінноти. Цю кінноту він одягнув у все чорне з золотими позументами і далі вже пописувався на повіті, грабуючи під виглядом боротьби з бандитизмом. Назва Меджибожського полку, поступовання Кінного Чорного куріня смерти в запіллю, далі провокації на фронті — все це дає можливість твердити, що цей отаман був одним із числених большевицьких агентів, що працювали в той час із метою дискредитації української влади в очах населення. — Редакція.
  9. 1-й курінь 4-го полку було залишено в Коростені й ігнатполі.
  10. М. Овруч у долині і з півночи оточений горбами.
  11. Вояки мали на руках білі відзнаки.
  12. З військами характеру „отаманських формувань”, як доводить воєнна історія, досвід і наука, можна провадити операції наступового характеру, надто коли вони мають перед собою слабого ворога або відчувають над собою „пястук“. Для впертої оборони вони майже не надаються без загрози певними частинами з тилу. Очевидно полковник П., переходячи до оборони, вважав, що при допомозі „Сірих” упорається з рештками військ Групи. — Редакція.
  13. „Полковник” Сумчук — молодий хлопець, років 23—25, ніколи не був військовим, малограмотний, служив у волосній управі дрібним писарчуком, улюбленець отамана Оскілка й наказного отамана Осецького.
  14. Командир Групи мав на увазі виявити й відокремити злочинно-провокаційний елемент, віддати його під воєнний суд, а решту приєднати до Окремої Запорожської кінної сотні.
  15. [15]Повище підтверджує лише примітку редакції що-до військ отаманських формацій, які не мали а ні міцного національного світогляду, а ні військового виховання. Пястук полковника И. — »Сірі“ — були зужиті на латання дірок на фронті після Наливайківців та 55-го полку, чому при наступі ворога бракувало сил для підпертя здеморалізованих Франківців та 55-го полку, —Редакція.
  16. Розклад військ Групи полковника П. (крім Сірих) є вартий того, щоб йому уділити більше уваги, бо він виявляє класичний взірець большевицькиї методів боротьби, а саме: послуговування агітацією у ворожих військах із метою підготовки сприятливих умов для збройного наступу.
    Автор цілу невдачу складає на карк „отаманів”, у чому є багацько правди, однак не ціла правда. Автор не задається питанням — а чому-ж большевики так добре і так швидко знали про те, що діється в наших військах? — Відповідь проста: тому, що мали багацько своїх агентів серед нашого вояцтва, і не тільки рядового, а також і з-поміж „отаманів”.
    1 в даному випадкові, знаючи психологічний стан вояцтва „отаманських формацій”, як рівно ж незадоволення „отаманів” полковником П.,— большевики зробили психологічний трік: вислали делегацію, яка запропонувала „мирні переговори” що-до „завішення зброї”, тому, мовляв, що вже на инших фронтах замирилися. Як узяти під увагу, що з ними розмовляв Сумчук у присутності застави; що раніше і Сумчук, і агенти большевицькі з-посеред наших вояків закидали полковникові П. службу в царській російській армії, себ-то старорежимність,—то маємо повну картину.
    — Старорежимець заховав відомості про мир, аби бити большевик: в, які зовсім не хочуть воювати з народо м.— Так використовувала большевицька агітація на свою користь знаходження на чолі наших військових відділів кадрових старшин, із метою позбавити ці відділи фахового проводу. В цьому випадкові має місце не вільки агітація. Є всі ознаки змови, заздалегідь розробленого плану заколоту й військового бунту.
    От чому, щоби не було своєчасно повідомлено командира Групи про прибуття делегатів,— було попсовано телефона. Треба було заскочити командира Групи несподіванкою прибуття делегатів разом із усією заставою, аби тим змусити його до потрібного рішення чи навіть забити. Коли-ж полковник П. розпорядився належно з усіма учасниками цієї ескапади, то наливайківці перейшли на бік ворога.
    Ворог, знаючи вже про заколот у частинах цієї групи, переходить у наступ, який довів до опущення Групою полковника П. м. Овруча.
    Далі цікавим е, що-розвідку провадив Чорний курінь і з нього-ж ішли ріжноманітні провокаційні чутки; очевидно, контакт із ворогом дійсно було навязано добре, лише не на користь Групи полковника П.
    Подаючи все повище з точки погляду обєктивного дослідувача, не зменшуємо значної вини „отаманів”, як таких, так і цілої „отаманії*. Хай буде вона на майбутнє, як страшне й ганебне memento, — Редакція,
  17. Балакав із Сарн.
  18. Докладно сказати зараз про втрати немає можливости. Оскільки відомо гарматники корпусу С. С. були наддніпрянці, російської або гетьманської служби, добре ознайомлені з гарматами російського зразку. — Редакція.