Звіт польових етнографічних експедиційних досліджень на териотрії Народицького та Короетенського р-нів Житомирьсбкої обл. Дослідження охопило територію між двома основними річками Центрального Полісся України – Ужем і Тетеревом. Матеріал був опублікований у двомісячнику Інституту народознавства НАН України, науковому періодичному виданні “Народознавчі Зошити”, вип. 6, 1996 р.
Продовжується планомірне вивчення потерпілих від Чорнобильської аварії районів Полісся України. Третій рік поспіль науковці Інституту народознавства ПАН України співпрацюють на договірній основі з Міністерством України у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (з вересня 1996 р. підпорядковане Міністерству України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи). Основна мета такої співпраці – виявлення, апробація, фіксація та наукова обробка зразків матеріальної і духовної культури, щоденного побуту тутешнього населення шляхом здійснення польових експедиційних досліджень.
Тобто збір первинного джерельного матеріалу як основи наступних узагальнюючих історико-етнографічних, фольклористичних, мистецтво-і музикознавчих праць, а заразом збереження для наступних поколінь найцінніших скарбів українського народу.
Саме з цих міркувань було продовжено науково-дослідну роботу з теми “Комплексне історико-етнографічне дослідження та фіксація матеріальної і духовної культури радіоактивно забруднених зон Житомирського Полісся” (договір N 21/9 – 95 від 29 червня 1995 р.), щоб завершити суцільне обстеження населених пунктів Народицького р-ну, а також вивчити Малинсь-кий та частково Коростенський р-ни.
Щоправда, з кожним роком фінансування теми через відомі соціально-економічні причини скорочується. Якщо в 1994 р. науковці працювали у трьох основних напрямах (досліджували відселені поселення 30-кілометрової зони; населені пункти ІІ-ІУ радіоактивно забруднених зон; місця компактного проживання переселенців із зони відчуження), в 1995 р. – у двох (у населених пунктах ІІ-ІУ радіоактивно забруднених зон; місцях компактного проживання переселенців із зони відчуження)1, то в 1996 р. – тільки в одному (в населених пунктах ІІ-ІУ радіоактивно забруднених зон). У зв’язку з цим було сформовано лише один творчий колектив з умовною назвою “Малин” (керівник Михайло Глушко).
Основу зазначеного колективу склали науковці Інституту народознавства: Михайло Глушко, Ярослав Тарас, Раїса Захарчук-Чугай, Роман Сілецький, Василь Сокіл, Корнелій Кутельмах, Остап Гладкий, Василь Сивак, Людмила Булгакова. Порівняно з двома попередніми роками розширилось коло учасників експедицій з інших установ.
Зокрема, до праці було залучено Романа Радовича (директор Музею народної архітектури та побуту у Львові), Миколу Гладкого (викладач Дрогобицького педінституту), Андрія Шкарбана (етнограф, с Мельниківка Черкаської обл.), Володимира Галайчука (аспірант Львівського університету ім. І.Франка), Євгена Єфремова (доцент Національної музичної Академії України ім. П.Чайковського), Ірину Клименко (наук. співробітник Національної музичної Академії України ім.’ П.Чайковського), Наталію Сербіну та Лілію Ловейко (студентки Національної музичної Академії України ім. П. Чайковського), Ірину Несен (завсектором Музею народної архітектури та побуту України),
Олександру Мандебуру (аспірантка Київського національного державного університету ім. Т.Шевченка), Ярослава Кінчеряка (фотограф, Львівський завод фрезерних верстатів), Ігоря Садового (відеооператор та фотограф, Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика), Миколу Семинога (відеооператор, м. Бровари Київської області), Олександру Наконечну, Катерину Сивак та Марію Лоштин (лаборанти, м. Львів). Значну допомогу в роботі колективу надав науковий керівник теми, директор Інституту народознавства Степан Павлюк, а також керівник Історико-культурної експедиції Мінчорнобиля України Ростислав Омеляшко.
В обох експедиціях побувало одинадцять осіб: Михайло Глушко, Василь Сивак, Раїса Захарчук-Чугай, Роман Сілецький, Корнелій Кутельмах, Людмила Булгакова, Андрій Шкарбан, Ігор Садовий, Ярослав Кінчеряк, Микола Семиног та Олександра Наконечна. Решта членів творчого колективу провели науково-пошукову роботу впродовж одного з етапів.
Через об’єктивні причини (відсутність у літній період більшої частини дітей, яка відпочиває й оздоровлюється в чистих районах України) в осінні місяці працював за індивідуальним планом антрополог Сергій Сегеда (Інститут археології НАН України).
Протягом літнього сезону творчий колектив ‘”Малин” провів на території Житомирщини дві. масштабні експедиції – 9-28 липня і 12-31 серпня. За цей час науковці побували в запланованих згідно з технічним завданням населених пунктах Малинського, Народицького та Короетенського р-нів. Зокрема, в Народицькому р-ні було досліджено 20 сіл (Рубежівка, Гуто-Мар’ятин, Старий Кужіль, Сингаї, Бродник, Базар, Рудня-Базарська, Колосівка, Калинівка, Любарка, Великі Міньки, Межиліска, Розсохівсь-ке, Ганнівка, Гута-Ксаверівська, Голубісвичі, Буда-Голубієвичі, Вила, Недашківка, Осика), в Малинському -19 (Недашки, Любовичі, Іванівка, Будо-Вороб’ї, Горинь, Буки, Українка, Візня, Рудня-Калинівка, Чоповичі, Малинівка, Вор-сівка, Скурати, Кам’янка, Савлуки, Старі Во-роб% Вишів, Гамарня, Слобідка), у Коростенському -10 (Обиходи, Каленське, Корма, Мелені, Злобичі, Граби, Шершні, Сарновичі, Великий Ліс, Мединівка).
Через відсутність мешканців у відселених протягом останнього десятиріччя населених пунктах Звіодалі, Лоониці, Шишелівці, Рогах, Малих Міньках, Поліському, Хриплі, Рудні Осошні, Слободі, Малинці, Васьківцях, Заводному, Но-здрищі, Журавлинці, Великих Кліщах, Малих Кліщах Народицького р-ну (всього 16) здійснено тільки відео- та фотофіксацію.
Окремі члени творчого колективу, зокрема фольклористи та музикологи, працювали також у сс. Пиріжки і Сушки Малинського р-ну. Крім того, впродовж зазначеного часу експедиційні загони вивчили 9 сіл Радомишльського р-ну (Ви-шевичі, Макалевичі, Вирва, Садки, Мірча, Ме-делівка, Потіївка, Велика Рача, Чудин) і 3 населені пункти Іванківського р-ну Київської області (Кухарі, Слобода Кухарська, Заруддя). Тобто експедиційним дослідженням охоплено територію між двома основними річками Центрального Полісся України – Ужем і Тетеревом.
Паралельно уточнювався стан досліджуваного об’єкта чи явища народної культури, ступінь його побутування в сусідніх поселеннях, а при фіксації в інформаторів, що народились і виросли в інших районах чи областях, також з місця їх попереднього проживання. Це дозволило виявити і зібрати значну кількість польового документального матеріалу, який зафіксовано на восьми відеокасетах і 76 аудіокасетах. Використано 237 чорнобілих і 53 кольорових фотоплівок, на які відзнято більше двох тисяч об’єктів матеріальної культури, фраґментів загального вигляду населених пунктів і краєвидів, селянських садиб, місцевих жителів, умов їх проживання і побуту. Крім того, замальовано та описано не менше елементів знарядь праці і житла, одягу і народних промислів тощо. Зроблено більше ЗО годин відеоза-пису. Нарешті, для майбутнього музею, який репрезентуватиме радіоактивно забруднені райони Полісся, члени експедицій зібрали більше 40 експонатів – хліборобські знаряддя праці і рибальські снасті, засоби для переробки і посуд для зберігання харчових продуктів, боднарські і гончарні вироби, зразки народного одягу, вишивки, ткацтва тощо.
Польові дослідження підтвердили високий рівень традиційної культури місцевих жителів. Головне місце в їх господарстві посідали хліборобство і тваринництво, які суттєво доповнювали рибальство, бджільництво, збиральництво і мисливство.
Провідну роль у виробничо-господарській діяльності населення Коростенського, Малинського, південної частини Народицького і північних сіл Радомишльського р-нів відігравало орне хліборобство2. Головною зерновою культурою було жито. Вирощували також гречку, овес, ячмінь, просо. Домінуючою культурою в городництві й надалі залишається картопля. Із технічних культур чільне місце займав у минулому льон. Коноплі сіяли мало.
Свідчення інформаторів підтвердили також те, що ще в другій половині XIX ст. тут побутувала соха. Однак з початку XX ст. вже остаточно утвердився плуг, який був з “теліжком” і без нього. В с Рубежівка Народицького р-ну виявлено сучасну модель рала.
Зафіксовано відомості обрядового плану, що стосуються початку оранки, сівби, жнив, завершення збору врожаю. Записано низку обжинкових пісень, а також декілька замовлянь аґрарно-го спрямування.
На досліджуваній території побутувала ціла система утримування та годівлі тварин, яку вивчав М. Гладкий. Худобу держали у хлівах “з двором”, годували сіном, соломою, січкою. Останню парили окропом, заправляли буряками, товченою картоплею тощо. Під час експедицій записано п’ять способів нарізання січки: кінною і ручною січкарнями, косою (2 способи.) і сокирою.
Зібрані матеріали вказують на важливе значення випасу худоби. У поліщуків склався поетапний весняний, літній та осінній випас худоби. Весняний тривав до “закривання” лугу на сінокіс, коли встановлювали так звану “заруку” до свята Миколи (22 травня). Останній етап починався із завершенням збору врожаю на полях. Основною формою випасу була вигінна. Вона застосовувалася при випасі молодняка ВРХ та овець, коли їх гонили в ліс, давали на випас по хуторах. Побутував індивідуальний і колективний почерговий випас. Поширеним явищем було наймання пастухів.
Основну форму оплати праці пастухів становила натуральна – платили зерном, картоплею (від кількості голів, рідше від двору). Помимо плати пастухові належали також “вигонщина”, “виборщина” і “дяковщина”.
Оскільки зараз яастухамя часто є дітя, то в ході експедицій зафіксовано більше десятка різноманітних дитячих ігор на пасовищі – “Город”, “Гоніння свині”, “Цурки”, “Дай, Боже, на ріжки”, “Хованки” та ін.
Зафіксовано значну кількість відомостей з духовної культури жителів реґіону, що пов’язана із скотарством. Це вірування і обрядові дійства, які виконували під час першого вигону худоби на пашу, різні оберегові предмети (залізні вироби, ткацьке спорядження, мак тощо), які застосовували в такий час. Поліщуки дотримувалися багатьох вірувань, що стосуються початку сезону випасання.
Важливе значення в тваринництві поліщуків мала магія слова. При обстеженні реґіону записано кілька десятків різних замовлянь. Вони були зорієнтовані на те, щоб вберегти худобу від зурочення, вовка, гадюки, відьми тощо. З допомогою слова люди намагалися підвищити молочність тварин, забезпечити нормальне відтворення поголів’я, вилікувати від захворювання тощо.
Бджільництво і мисливство відігравали допоміжну роль. На жаль, порівняно з яояередяі-ми роками експедиційної роботи відомості про ці заняття – дуже скупі. Такий стан можна пояснити, з одного боку, втратою народних традицій, з другого – наявністю значно менших, ніж, наприклад, на Овруччині, лісових масивів. Потрібно зважити також на те, що багато з обстежених сіл було вже відселено, насамперед у Народиць-кому р-ні, у зв’язку з чим інформація про них виявилась бідною.
Вагомі відомості зафіксовано про народні способи ловлі риби і приготування з неї страв (М.Глушко). На дослідженій території, як і в інших районах Полісся, використовували всі основні методи рибальства: на “посвіт”, “дорожку”, за допомогою “сіжі”, “скрипки”, “коша”, “колиски” тощо. Вперше відзнято широко розповсюджені в минулому такі рибальські снасті, як “сак” (с. Рудня-Калинівка Малинського р-ну), “крилач” (с. Іваиівка Малинського р-ну), “волочок” (с. Великі Міньки Народицького р-ну), “крига” (с. Обиходи Коростенського р-ну), три типи традиційних поплавків та ін. Велику наукову цінність становить невідома досі на теренах Полісся України “хабоша” (с. Недашки Ма-линського р-ну; с. Розсохівське Народицького р-ну; с Сарновичі Коростенського р-ну та ін.), оа допомогою якої ловили щук на водоспадах. Хоча після відселення більшості прирічкових поселень басейну Ужа (Народицький р-н) вона також швидко зникає, а про побутування деяких снастей та прийоми лову в минулому свідчать хіба що традиційні назви.
Значна увага приділялась під час експедиції різноманітним домашнім промислам і ремеслам (М. Глушко, Р. Захарчук-Чутай). Зокрема, зібрано значний фактологічний матеріал про деревообробні промисли – бондарство, теслярство, столярство, колісництво, які побутували тут майже в кожному населеному пункті. Масове розповсюдження мало плетіння з бересту, лози, соснового коріння і тонкої соснової дранки, рідше з очерету. Серед знахідок найба-гатша і найцікавіша колекція посуду: довбані “кадовби” зі вставним дном і боднарської роботи бочки (“бодні”, “сипанки”) для зберігання зерна, дерев’яні відра, “пікні діжки”, “маслобойки”, ориґінальні “бодні” для зберігання одягу і сала, “ряжки”, “цебри” тощо. В с. Великі Міньки Народицького р-ну виявлено цінну пам’ятку народного деревообробного промислу – “бодню” кінця XVIII – початку XIX ст., в якій кілька поколінь поліщуків зберігало одяг.
Як і в попередні роки серйозні труднощі виникли в автора при дослідженні традиційного транспорту, насамперед сухопутного. Більшість типових для Полісся моделей колісних і полозних засобів пересування вийшли вже з ужитку. Достатньо вказати, що за весь час польової роботи детальну інформацію про них почерпнуто тільки в одного інформатора зі с Велика Рача Радомишльського р-ну. Конструктивні особливості та реґіональну специфіку традиційних сухопутних засобів пересування можна реконструювати лише на основі окремих елементів і народної транспортної термінології. І все ж окремі знахідки з досліджуваної тематики мають непересічну наукову цінність. Зокрема, в с Великі Міньки Народицького р-ну виявлено класичну модель виїзного “ящика”. В с Мірча Радомишльського р-ну вперше в практиці дослідника зафіксовано запряг одного вола в транспортний засіб (віз), що в майбутньому значно полегшить аналіз виникнення як одноволового, так й однокінного запрягів. Цінність становить насамперед тип тяглового засобу (голоблі) та спосіб кріплення до нього одинарного ярма, так званого “бовкуна”. В іншому селі Радомишльського р-ну (Меделівка) побутує до нашого часу парний запряг волів у віз. Крім того, в с Українка Малинського р-ну зберігся транспортний засіб (віз) зі спеціальним тягловим засобом (“войєм”) для запрягу волів, а в с. Рубежівка Народицького р-ну – парне ярмо з давнім типом “снози”, що в загальному контексті наукового аналізу сухопутних засобів пересування має також важливе значення. Фрагмент ярма аі “снооою” давнього походження. Село Любовичі Малинського р-ну. 1996 р. Світлина М. Глушка.
Серйозна увага приділялась водному транспорту. Зокрема, ми достовірно встановили, що прирічкове населення Ужа і Тетерева до 40-х років XX ст. активно користувалось довбаним “човном” (“довбанкою”), борти якого не розпарювали і не розвертали, тобто типовим для всієї території Центрального Полісся. Однак місцеві човни мали два “порожки”, тоді як у більшості сіл Київщини (до м.Іванкова) – один. Щоправда, через надто раннє витіснення давніх засобів пересування на воді “лодками” з дощок, відомості про перші дуже скупі. Лише в с. Чу-дин Радомишльського р-ну почерпнуто вагомішу для дослідження інформацію. Тут же виявлено одну модель сучасного довбаного човна з верби, яку, на жаль, через об’єктивні причини не було можливості вивчити наочно.
Протягом експедиції обстежено значну кількість пам’яток народної архітектури житлового і господарського призначення (Р.Радович, частково Р.Сілецький, Я.Тарас). Встановлено, що в досліджуваному краї переважали житлові будівлі оа планом хата + сіни / стебка + комора. В с. Недашки Малинського р-ну збереглася будівля з наскрізними сіньми (стебку в останніх не виділяли). У житлах обстеженого реґіо-ну чітко простежуються рудименти розвитку житла шляхом об’єднання житлової камери і комори сіньми через “увшупи” чи “арцаби”. Однак тридільних жител, характерних для Овруцького та північної частини Народицького р-нів, і які засвідчують їх розвиток від дводільного шляхом поділу сіней внутрішньою перегородкою, тут не зафіксовано.
Основним будівельним матеріалом служила сосна, осика, вільха. Підвали досить часто виготовляли з дуба. Житло будували в зруб. У Коростенському р-ні, як і в Овруцькому та Поліському, стіни складали в простий односторонній “угол”, у Малинському р-ні в будівлях уже другої половини XIX ст. побутує замок з прихованим зубом (“в коробочку”), який у північних районах характеризує будівництво 20-х років XX ст. Тобто зібраний етнографічний матеріал дозволяє простежити межі поширення основних рис та локальних особливостей поліського будівництва. Проте експедиційні пошуки не виявили реліктових об’єктів. Тільки в селах Лозниця і Великі Міньки Народицького р-ну збереглися до нашого часу хати з так званим “накотом”. Натомість, наукове зацікавлення викликають “стебки” і комори (“маказини”), виявлені в деяких селах Малинського і Радомишльського р-нів. Тут їх блокували поміж: собою, а перед входом влаштовували своєрідне піддашшя – ґалерейку.
Під час польових досліджень зусиллями В.Сивака зібрано значний документальний матеріал про інтер’єр поліського житла. Хоча багато сіл зазначених районів згоріло в роки Другої світової війни, що спричинило, відповідно, безслідну втрату багатьох традиційних предметів обладнання та домашнього начиння; основні елементи хатнього облаштування все-таки вдалось зафіксувати. Зокрема, до цього часу широко побутують різні моделі саморобних столів, лав, скринь, полиць, ліжок тощо. Окремі знахідки датуються XIX – початком XX ст. Встановлено також, що в минулому тут побутували напівкурні хати і так званий “стовп” як компонент комина в приміщенні та яа горищі. Місцем для ночівлі служив піл (“пол”), який найчастіше розташовували на всю довжину тильної стіни (між піччю та причілковою стіною), і де спало інколи до десятка осіб. Його варіант виявлено, зокрема, в с Рубежівка Народицького р-ну. Для відпочинку немовлят використовували колиску з двома поздовжніми і двома поперечними “більця-ми”. Останні обтягували сіткою з льняної пряжі або домоткайим полотном. Цінність становлять також скрині як невід’ємний атрибут побуту та інтер’єру. їх зафіксовано два типи: з опуклим та плоским віком (“веком”). Вони стояли на ніжках або на дерев’яних колесах. На жаль, зараз уже майже немає скринь з розписом, характерним для відповідних предметів Житомирщини XIX ст.
У ході експедиції виявлено та зафіксовано різноманітні прикмети, повір’я, ворожіння та звичаї, які представляють духовний аспект народного будівництва поліщуків (Р.Сілецький, Я.Тарас). Найповніше польовий етнографічний матеріал з цього питання зібрано в давніх поселеннях (Недашки Малинського р-ну; Обихо-ди, Сарновичі, Мелені, Каленське, Корма Коростенського р-ну; Великі Міньки Народицького р-ну; Кухарі, Слобода Кухарська Іванківського р-ну та ін.), в яких донедавна зберігалася висока культура традиційного житлово-господарського будівництва. І, навпаки, абсолютно протилежне спостерігається в тих населених пунктах, котрі виникли у 30-40-х роках XX ст. внаслідок колективізації і ліквідації хуторів. Те ж саме стосується сіл, які були знищені пожежами буремних років нашого сторіччя.
Фактичний матеріал з будівельної обрядовості найбільше стосується вибору місця для житла, заснування нової хати. Натомість, у дослідженому краї, оа окремим винятком (сс. Кухарі, Слобода Кухарська Іванківського р-ну; с Сарновичі Коростенського р-ну), відсутні згадки про криваву будівельну жертву, повір’я і звичаї, пов’язані зі сволоком тощо, що було особливо ха-
рактерним для сучасної Овруччини. Щодо системи опалення житла, то зібраний Р.Сілецьким польовий матеріал теж досить одноманітний і бідний. Виявлено лише нові варіанти спорудження печі, з’ясовано нові аспекти традиційної системи виведення диму при напівкурному опаленні (с. Потіївка Радомишльського р-ну). Унікальність становить хіба що піч кінця XIX – початку XX ст. зі с Сарновичі Коростенського р-ну, характерна в минулому для всього Поліського краю, а також зразок напівкурного житла (с. Іванівка Малинського р-ну).
Сакральну архітектуру вивчав Я.Тарас. До початку XX ст. вона була представлена дерев’яними церквами, які знаходились майже в кожному селі межиріччя Ужа і Тетерева. Сьогодні на території Малинського р-ну збереглося всього 9 церков, у Народицькому – 6 церков. Будівництво нових культових споруд, яке поновилось в останні роки, здійснюється, як правило, без архітектурних проектів, за власні кошти населення, і лише в деяких випадках за допомогою колгоспів. Усі вони мають хрещатий тип плану. Об’ємно-планувальне рішення базується переважно на з’єднанні дзвіниці з об’ємом церкви, що не характерно для української монументальної архітектури.
Виявлено основний асортимент дерев, які оточували сакральні об’єкти. На жаль, сучасне їх озеленення не відповідає традиційним вимогам. Значну увагу дослідник приділяв також зовнішньому вигляду поліської садиби. Свідчення інформаторів підтверджують, що у XIX ст. кожну з них оточувала огорожа, яка залежала від економічної спроможності господаря та наявності поблизу лісу. Найбільш поширеними типами огорожі були итин” , “баркан” і “частокол”.
Розповіді старожилів та безпосереднє вивчення уцілілих предметів дозволили Л.Булгаковій відтворити загальний вигляд найважливіших компонентів святкового і буденного одягу кінця XIX – початку XX ст.
З’ясовано, що в цей час у Корост енському, частково в Малинському і Народицькому р-нах побутували спідниці-літники, які шили з домотканої вовняної картатої і смугастої тканини. У селах Коростенського р-ну зафіксовано інформацію про використання старшими жінками в будень двох запасок одночасно (передньої і задньої), які одягали поверх сорочки.
Тоді ж набули розповсюдження нові види жіночого плечового вбрання – “кохточки”, “козачини”, “сачки”, які шили з тонкої фабричної тканини (ситцю, коленкору, тіку тощо) з елементами міської моди (ґестками, фалдами, закладнями).
З доморобного сукна вбрання виготовляли до колективізації. “Світи” і “бурки” шили за традиційним кроєм: зі зборами чи вусами ззаду, коміром-стійкою, пришитими перпендикулярно до стану рукавами. Чоловічі “пуджакі” та жіночі “сачкі” мали вже характерні для міського вбрання риси. Це короткий до стегон одяг з викроєними для рукавів проймами, з нашитими кишеня-• ми. Виготовляли таке вбрання насамперед на швейній машинці. Кожухи традиційного крою, як стверджували інформатори, шили до 20-х років. Потім їх значно модифікували – в роки колективізації почали виготовляти короткі жіночі кожушки. Загалом, усуспільнення праці і засобів виробництва призвело до того, що традиційний верхній одяг швидко зник.
Ще в 30-х роках головним убором чоловіків служили солом’яні капелюхи (“капелюші”) і смушеві шапки (“ковпак”). Жінки прикривали голови хустками (“опиночками”), домотканими вовняними “опинянками” та легкими льняними хусточками.
В обстежених районах дослідниця виявила кілька типів жіночої сорочки, що значно розширило джерельну базу для простеження еволюції натільного одягу. Чоловічі святкові сорочки з домотканого або фабричного полотна побутували до 40-х років XX ст. Вони мали комір-стійку, викінчені манжетами або без них рукави, прикритий маніжкою пазушний розріз. Такі сорочки носили поверх штанів або заправляли всередину, підперізуючи окрайкою чи ремінцем. Вишивкою рослинного характеру оздоблювали комір, маніжку, манжети, подолок.
Вивчення народного харчування охоплювало кілька важливих аспектів: традиційні способи зберігання продуктів, режим харчування, повсякденну, обрядову та ритуальну їжу. Зібраний І.Несен та О.Мандебурою польовий матеріал підтверджує висновок попередніх вчених про те, що народна система харчування населення Поліського краю була складним та своєрідним в етнографічному плані явищем, зберігаючи водночас загальноукраїнські риси.
Найпоширенішим способом обробки продуктів та їх тривалого зберігання було засолювання і квашення овочів – капусти, огірків, буряків. Фрукти на Поліссі переважно сушили, як і гриби. Під час експедиційної роботи зафіксовано лише один факт засолювання грибів (с. Велика Рача Радомишльського р-ну). Продукти тваринництва (м’ясо і сало) зберігали переважно просоленими в діжках. Повсякденна їжа та режим харчування жителів обстежених сіл не відзначалися яскраво вираженими специфічними рисами.
Науковці зафіксували цікавий фактичний матеріал з обрядової та ритуальної їжі. Це стосується насамперед родильної обрядовості поліщуків. Так, майже в усіх селах традиційною стравою на хрестинах були кислі гречані вареники з пшоняною кашою та з перетертим маком, кислі млинці, компот із сухофруктів (найчастіше груш). Обов’язковий компонент святкового столу на хрестинах – пшоняна густа каша. В селах Ганнівка, Буда Голубісвичі (Народицький р-н), Старі Вороб’ї (Малинський р-н), Сарновичі, Шершні (Коростенський р-н) та інших виявлено також цікаві обрядодії з такою кашею – прикрашати її барвінком і калиною, правити за яеі’ викуп, розбивати горщик тощо.
Традиційною стравою на похоронах був борщ, млинці, кислі гречані вареники, компот із сухофруктів. Обов’язково готували коливо. Споживання останнього в XX ст. відзначалося деякою специфікою, зокрема, скільки ложок брали його перший раз – одну (с. Ворсівка Малинського р-ну), дві (с. Розсохівське Народицького р-ну) чи три (с. Велика Рача Радомишльського р-ну; с Сарновичі Коростенського р-ну), – та останній раз – одну (с. Велика Рача) чи три (с. Ворсівка). Не закінчували трапезу коливом у с. Сарновичі.
Зафіксовано значний документальний матеріал також про сучасне харчування жителів досліджених районів, давні страви місцевого населення. Так, ще в наш час збереглося приготування затирки (“затірки”), лемішки, “палюшок” та “кулешу”. А такі традиційні страви як жур і кваша зникли з меню поліщуків уже у 20-х роках XX ст.
Під час польового сезону обстежено календарно-побутову обрядовість населення Народицького, Малинського, Радомишльського, Коростенського та частково Іванківського р-нів (К.Кутельмах). Як засвідчують першоджерела, в пам’яті сільських жителів вона збереглась досить добре. Спільними для кожного річного циклу календарної обрядовості с ті ж аґрарт ні, поминальні та інші мотиви, характерні для інших районів Житомирщини, Київського Полісся, України загалом. Тому основну увагу дослідник звертав на уточнення їх форм та масштаби розповсюдження в конкретній місцевості, виявлення архаїчних елементів, які мали б додаткову наукову цінність.
Зокрема, виявлено нові місця побутування обжинкового терміну “дід”, який вживали для позначення залишеного на лані снопика. В деяких поселеннях (Рудня-Калинівка Малинського р-ну) останній робили також на картопляній ниві. В окремих селах побутували дві синонімічні назви такого снопа – “дід” і “борода” (є. Обихо-ди Коростенського р-ну), в інших – лише “дідова борода” тощо.
Частіше, ніж на теренах Київського Полісся, місцеві інформатори стверджували, що колосся “діда” не слід витереблювати, імітуючи сівбу, чи зрізати, ОСКІЛЬКИ “дід” стереже поле. На думку К. Кутельмаха, така функціональна при-значеність останнього підтверджує архаїчність цього обжинкового елементу, котрий мав пряме відношення до поминання покійних предків у давнину.
Традиційними залишаються і поминальні дійства вшанування предків -так звані “дідівські вечері”. Подекуди (с. Обиходи Коростенського р-ну) в певні п’ятниці справляли “діди”, а в наступну суботу – “баби”.
Одночасно виявлено і деякі зміни в акцентах поминальних мотивів, їх християнізацію, тобто так звані “дмитрівські” чи “дідівські суботи”, “кухлики” тощо, коли обмежувалися поминальними панахидами у церкві. Щораз далі на захід такі поминальні мотиви все яскравіше виступають у святвечірніх трапезах, що підтверджує низка звичаїв – обхід хати перед святвечірни-ми трапезами, обмін кутею, запрошення на вечерю домовика та ін. Паралельно зафіксовано декілька трансформованих звичаїв проводів покінних родичів, але з архаїчним змістом: “забивати, розстрілювати коляду”, “розстрілювати вовків” та ін.
З весняно-літньої обрядовості наукову цінність становить польовий матеріал про “тайну вечерю”, пов’язану також більше з поминальними мотивами, окремі юріївські звичаї, “бити коршака” (звичай, який замінює “проводи русалок”), окремі елементи купальської обрядовості. На жаль, останні звичаї зафіксовано лише фраґмен-тарно, оскільки більшість інформаторів безпосередньої участі в них не брала. Виявлено також ряд повір’їв, що має пряме відношення до календарної обрядовості поліщуків.
Родинну обрядовість вивчали І.Несен та О.Мандебура. Найгірше збереглася в досліджених селах інформація- про родини та хрестини. Серед з’ясованого увагу привертають місцеві назви вагітної жінки (“товста”, “груба”), заборони, які існували на окремі роботи під час вагітності, обрядодії, що полегшували пологи, об-рядодії з новонародженою дитиною тощо. Майже, в усіх селах зафіксовано обряд частування гостей “кашею” та розбивання горщика. Натомість, в наш час дуже рідко побутує обряд очищення баби-повитухи та породілі водою -так звані “зливки”, відвідання “онуками” (діти, яких прийняла повитуха) “баби” на Різдво і Великдень та ін.
Традиційний весільний обряд на обстежених теренах мав загальноукраїнську структуру: до-мовляння (“попит”) батьків – сватання – весілля. Саме весілля тривало три дні: в суботу (“коровай”), неділю (вінчання і гуляння в молодої) та понеділок (гуляння в молодого). Лише в селах Каленське і Корма Коростенського р-ну коровай пекли в молодої в середу або в п’ятницю, а у молодого – в четвер. Наповніше збереглися обрядодії, пов’язані з неділею. Натомість сучасники майже не пам’ятають дуже поширеного в минулому обряду так званої “комори”. Фраґментарну інформацію про нього науковці почерпнули лише в кількох населених пунктах (Обиходи Коростенського р-ну; Рудня-Калинівка Народицького р-ну)
Значних успіхів у дослідженні народної медицини досяг А.Шкарбан. Впродовж експедицій виявлено та опитано 99 осіб, з них 67 знахарів. Крім того, останні за фахом можна поділити на шептух (51 особа), зільниць (5 осіб), шептух-. зільниць (6 осіб), костоправів (4 особи) тощо. Науковець зафіксував більше 90 народних рецептів та майже півтори сотні замовлянь проти недуг: “переляку”, “звиху-удару”, “пристріту” “криксів”, “крові” (кровотечі), “зубів”, “болячки” ,” ружі”, “вроків”, “од ячменю”, “од вєтру”, “в дорогу”, “ночниці”, “намовки”, “оддання”, “від вужа”, “прощі”, “чорної болєзнГ, “зобу”, “чемеру”, “на всяку болезнь”, “яа сон , “щоб горобці не спивали пшеницю”, “лихорадки”, “коли язичок опущений”, “від злої людини”, “на сон закладу”, “од суду”, “як порошина”^, “дів’є”, “як жуйки не жує корова”, “корові кров”, “на ніч”, “од злого”, “царської болєзні”, “до колодязя”, “щоб прибувало молоко корові”, “слєд”, “слєд і подвей”, “завітка”, “перелоги”, “друга, кров”, “бєльмо”, “сухоти”, “од перелома”, “жито жати”, “до вовка”, “в нову хату йду”, “щоб мертвий не ходив”, “бородавки”.
Значний матеріал зібрано про лікарські рослини. Як і в назвах, так і в повір’ях та рецептах передаються майбутнім поколінням знання та досвід далеких пращурів. Особливо цінний досвід українського зільництва в галузі гігієни та лікування дитини.
Занотовано майже дві сотні українських народних назв різних рослин. Особливу цінність становлять ті з них, що розкривають нові, невідомі лікувальні властивості. Це, зокрема, “гла-дишняк”, “панна” -дивина; “вербин” – вербозілля звичайне; “гризняк” – вербозілля лучне; “цар-зілля” – підбіл, кремена гібридна; “п’ятопал” -перстач білий; “панни” – лепеха болотяна; “чме-лики” – цмин; “дід” – лопух; “медник”, “дівоча коса”, “русальчині коси” – підморенник; “бабки” – ромашка бе’зязичкова; “залізняк” – плакун; “старовина” – ранник вузлуватий; “капелюх” -лопух; “суставнік” – куколиця біла (проти недуг суглобів); “костоправ” – купина та багато інших.
Під час експедиції записано дуже цікаві методи лікування золотника. Натомість, майже втраченно знання про мануальну терапію.
Серед інших видів народних знань увагу дослідників найбільше привертали системи мір (Р.Радович, М.Гладкий), народна ветеринарія (М.Гладкий), світоглядні основи поліщуків (В.Галайчук, К.Кутельмах). У кожній з них зафіксовано цінний польовий матеріал, який суттєво розширює відомості як про життя і побут поліщуків у минулому, так і про основу й походження традиційних знань.
Під час роботи експедицій Р.Захарчук-Чугай зібрала цінні матеріали про основні види народного декоративно-ужиткового мистецтва: художні тканини, килими, вишивки, плетені та в’язані вироби з ниток, гончарство, художнє де-ревовиробництво, плетіння з лози, соломи, кори, писанкарство, жіночі прикраси та ін. Вони однозначно засвідчують, що впродож віків поліські майстри нагромадили багатющий досвід з матеріалознавства, володіли високою культурою і майстерністю технічного виконання.
Як високомистецьке явище виділяється місцеве художнє ткацтво. Найбільше пе стосується тканин інтер’єрного та одягового призначення. Особливої уваги заслуговують художні особливості килимів з таких осередків, як Чопо-вичі, Савлуки, Вишів (Малайський р-н), Мір-ча, Потіївка, Чудин (Радомишльський р-н), Мелені (Коростенський р-н) та ін. Зібрано детальні відомості про техніки ткання килимів, рядюжок, рябчунів, “завесок” – “в перетичку”, “в переклад”, “в перебір”. Проаналізовано різні варіанти витканих настольників, рушників на чотири і на вісім поножів “в косицю”, “в мушки”, ((у кружки”, “у віконця” тощо.
На основі зразків вишитих, витканих і виплетених виробів, що збереглися дотепер, Р.Захар-чук-Чугай прослідкувала еволюцію систем їх орнаментування, композиційно-колористичного вирішення, виявила їх архаїчні пласти. Увагу привертають насамперед композиції з мотивами хрестів, розеток, дерева-життя, аркових мотивів-храмів, церков, вершників, символічних фантастичних птахів тощо. До ориґінального явища художнього ткацтва України належать також поліські узорні рядюжки. Крім квіткових рядюжок тут були дуже поширені рядюжки смугасті, з квітами 6ічерез лишки”, “на папороть”. З одягових тканин вершин мистецької досконалості досягли ткалі Полісся орнаментальними вовняними літниками, запасками з гармонійно узгодженими мотивами – “козаками”, “звізда-ми”, “кубіками”, зубцями. Справжніми мініґобе-ленами з каймою, центральною орнаментованою площиною, аналогічною до традиційних поліських килимів, є місцеві запаски.
У кожному селі дослідниця записала прізвища майстрів – ковалів, різьбярів, кушнірів, гончарів, розповіді людей про місцеві базари, торгівлю, працю місцевих ремісників та багато іншого.
Впродовж експедицій В.Сокіл, В.Галайчук та О.Гладкий зафіксували сотні зразків пісенного фольклору: колядок, щедрівок, веснянок, петрів-чаних, купальських, жнивних, весільних, колискових, голосінь, пісень про кохання і родинне життя, рекрутських, чумацьких, наймитських та заробітчанських, жартівливих пісень, балад, козацьких тощо.
Серед календарно-обрядової поезії найменше зберігся зимовий цикл. Особливо це стосується щедрівок, котрі втратили свою початкову ритміку і побутують переважно у формі віншування. Асортимент колядок ширший: серед них можна виділити колядки парубкові, дівчині, інколи їх зміст стосується родини в цілому. На особливу увагу заслуговують колядки з дохристиянськими мотивами.
Весняний цикл обрядової поезії широко представлений веснянками, а літня календарно-обрядова поезія – купальськими, петрівочними та жнивними піснями. Русальних пісень записано мало. Однак велика кількість бувальщин та оповідок про русалок свідчить про те, що в минулому на досліджуваній території вони траплялися частіше. В купальських піснях цікавим с мотив купання в річці, характерний для них, як і мотив вогню. Особливе зацікавлення викликає широке варіювання “учасників” купальського дійства: Купайло, Марієчка, Іван, свекорко, Ку-пайниця та інші.
Значну частину матеріалу становлять весільні пісні. Багато з них досить поширені, насамперед ті, що виконують функцію коментування обрядової дії. Заслуговують на увагу також понеділкові пісні, а також пісні, які виконувалися при садінні на посад сироти.
Прозовий фольклор у записах представлений також багатьма жанрами. Головна увага приділялась історичним переказам та меморатам. В окремих населених пунктах зафіксовано перекази, які сягають княжої доби – про князя Кия, цікаві варіанти і версії, пов’язані з князем Ігорем та княгинею Ольгою (сс. Каленське, Корма Коростенського р-ну). Збереглися деякі згадки і про князя Мала (с. Городещина Малинського р-ну).
Певна кількість переказів стосується монголо-татарського нашестя (с. Обиходи Коростейсько-го р-ну). Практично в кожному селі зафіксовано топонімічні перекази. На увагу заслуговують меморати періоду національно-визвольних змагань XX ст. – про С. Петлюру та трагічну загибель тютюнниківців 21 листопада 1921 року у с Базар (тепер Народицького р-ну). В кожному дослідженому населеному пункті збереглися спогади очевидців про голодомори 33-го і 47-го років.
Записано також багато оповідань, оповідок про нечисту силу, мерців, русалок, домовика. Надзвичайний інтерес викликають розповіді про вужа, які суттєво доповнюють народні замовляння.
Здійснено також музично-етнографічне обстеження місцевих сіл, яке здійснили Є.Єфремов, І.Клименко, Л.Ловейко, Н.Сербіна. Роботу проводили за допомогою запитальника, що був складений з врахуванням експедиційного досвіду збирачів у попередні роки, а також на основі відомих публікацій з музичного фольклору, що стосуються Полісся України та суміжних теренів.
Музично-етнографічні матеріали представлені виключно пісенними зразками. У стані майже повного занепаду і забуття виявилася інструментальна музика – не зафіксовано жодного зразка. Першорядна увага приділялась обрядовій пісенності – календарній та родинній, а також пісням, що за традицією виконувались за певної нагоди.
Під час науково-пошукової роботи виявлено зразки колядок і щедрівок (у кількох функціональних та сюжетних різновидах), веснянок (також різних за функцією; серед них два зразки пісень, яких співали на св. Юрія), купальських та петрівок, літніх пісень (“коло жита”), весільних, хрестинних, колискових, дитячих ігрових, голосіння (у вигляді кількох коротких фраґмен-тів), ліричних пісень та балад.
Загалом, на території Малинського, півдня Народицького та банківського р-нів спостерігається слабша збереженість давніх традиційних музичних жанрів та поступове їх посилення в північному і південному напрямках (це позначається як на жанровій повноті пісенного репертуару, так і на “співочій активності” дорослих селян).
Як і передбачали музикологи, окреслена зона планового обстеження не складає єдиної музичної традиції, а є перехідною територією, у північних теренах якої (південь Народицького р-ну) ще фіксуються елементи власне поліської пісенної традиції, натомість у Радомишльському та в південних селах Малинського р-нів простежується більше елементів, характерних для етнографічної Волині.
Цю закономірність зауважили не тільки музикознавці, а майже всі без винятку науковці творчого колективу. Тобто зібраний ними польовий матеріал з різних ділянок матеріальної і духовної культури населення межиріччя Ужа і Тетерева вперше створює надійну основу для простеження полісько-волинської контактної зони, що для сучасної української етнології є поки що нез’ясованим.
Достовірність зібраного етнографічного, фольклорного, музичного і мистецтвознавчого польового матеріалу підтверджують відеозаписи І. Садового та М.Семинога, а також світлини М.Глушка, Я.Тараса, Р.Радовича, Р.Сілецького, М.Гладкого, І.Садового, А.Шкарбана, Я.Кінчеря-ка, В.Сивака, І.Несен. У відселених селах віде-озйомка та фотографування були єдиним можливим способом фіксації зразків народної культури. Тому значення цих матеріалів важко переоцінити. Отже, джерельна база з традиційної культури і побуту поліщуків Житомирщини поповнилася новими унікальними даними. Не викликає сумніву потреба у подальшому вивченні народної культури поліщуків. Така необхідність зумовлена хоча б тим, що постійно виникає потреба уточнення меж поширення складників і явищ традиційної культури, визначення первинних осередків їх походження, шляхів і механізмів проникнення окремих елементів і компонентів тощо. Продовження запропонованої теми в майбутньому диктується також загальновідомими причинами – екологічним, виробничо-господарським, суспільним і культурним станом у радіоактивно забруднених зонах Житомирської області
засобів пересування можна реконструювати лише на основі окремих елементів і народної транспортної термінології. І все ж окремі знахідки з досліджуваної тематики мають непересічну наукову цінність. Зокрема, в с Великі Міньки Народицького р-ну виявлено класичну модель виїзного “ящика”. В с Мірча Радомишльського р-ну вперше в практиці дослідника зафіксовано запряг одного вола в транспортний засіб (віз), що в майбутньому значно полегшить аналіз виникнення як одноволового, так й однокінного запрягів. Цінність становить насамперед тип тяглового засобу (голоблі) та спосіб кріплення до нього одинарного ярма, так званого “бовкуна”. В іншому селі Радомишльського р-ну (Меделівка) побутує до нашого часу парний запряг волів у віз. Крім того, в с Українка Малинського р-ну зберігся транспортний засіб (віз) зі спеціальним тягловим засобом (“войєм”) для запрягу волів, а в с. Рубежівка Народицького р-ну – парне ярмо з давнім типом “снози”, що в загальному контексті наукового аналізу сухопутних засобів пересування має також важливе значення. Фрагмент ярма аі “снооою” давнього походження. Село Любовичі Малинського р-ну. 1996 р. Світлина М. Глушка.