Річ Посполита

В далекі часи становлення Київської Русі з метою зміцнення її північно-західних кордонів тут було посаджено десятки сімей, дорослі члени яких несли прикордонну або військову службу, за що отримали від князів “грунти” і не сплачували податків.

Їх особлива роль “служивого стану” пізніше була визнана і польськими властями, про що є вже і письмові джерела. За одним з них, предком нинішніх Невмержицьких і Левківських, вважається дрібнопомісний шляхтич (дворянин) Ларіон Валевський, який служив на землі нащадків древлян. В 1450 р. він отримав грамоту на володіння Левківською землею від князя Олелька Володимировича. В ній, зокрема, сказано, що оний Ларіон Валевський “не обязан он служить со слугами, ни платы платить, ни каких-бы то ни было посылок и не должен он в Чернобыль подводами на сторожу ездить, но служить ему со бояре…”. Ці привілеї давньоруському православному дворянину були признані і в грамотах київського воєводи Мартина Гаштолода (1471-1482 рр.), князями Казимиром і Олександром, декретами Сигізмунда Августа 1569 і 1571 рр. Вони ж згадуються в опису Овруцької фортеці 1545 р., як особи, що володіють грунтами ілюстрації 1683 р. Мошківський грунт між Норинем і Жеревом був пожалуваний предку бояр Мошківських за різні заслуги, по тому підтверджувався декілька разів київськими і литовськими князями (архів ПЗР, т.1).
Свої грунти були у Верпівських, Можарівських, Стоцьких та інших славних українських родів, які були “опорою православ’я у північно-західних окресах Украйни” і ніколи не зрадили рідній мові. Спроби ополячити цих впертих українських служивих ні до чого не привели. Хіба що в ході цієї боротьби народились діалектні говори (пошлі, поєхалі, колі, девкі, соль, вечорки), свого роду захисний щит як від ополячення, так і від русифікації.
Князівські міжусобиці привели до ослаблення Київської держави, яку можна розглядати і як першу самостійну українську державу. Овручани відчували це на собі одними з перших, бо напади ворогуючих князів, татар, литовців на міста та “торгових гостей” на шляхах зробились нестерпними. Битий шлях із Києва на Захід через Овруч поступово переміщається убік Житомира. І хоч Овруцька ярмарка все ще приваблювала купців, та обсяги її зменшувались з кожним роком.
 Після Люблінської унії Овруч захопила шляхетська Польща, і адміністративно він входив до Київського воєводства як повітове місто. Його населяли переважно міщани, селяни та служиві люди. Значного розвитку набули ремесла. Відомо, що в місті тоді жило 14 кравців, 6 шевців і кушнірів, 4 лучники, зброярі, гончарі та кілька ювелірів. По люстрації (перепис населених пунктів) 1523 р. в Овручі було “домов всех 3 княжеских и панских, 500 ден и много к тому”. А ще тут було 8 невеликих дерев’яних церков і 3 монастирі. Чоловічі православні монастирі були також в с.Клинець та с.Левковичі. Після унії в Овручі відбувались провінційні сеймики, а населення на І половину ХVІ ст. складало:

Будинків

Осіб

міщан панських

міщан землянських

людей землянських

людей церковних

слуг ординських

слуг замкових

землян і бояр

попів

Всього

33

35

22

46

26

18

25

11

216

231

245

254

222

182

126

175

77

1512

Через 20 років в 1571 р.

  Будинків Осіб
різних

ремісників

городників

перекупщиків

гультяїв

бояр

духовників

Всього

39

40

17

9

8

4

4

143

273

280

119

63

56

28

28

1001

Зменшення кількості населення пояснюється тим, що “вследствие большого “спокойствия” от татар разошлись по селищам”.
Навесні і восени кожного року на площі, що лежала тоді між собором св.Василя і зоною нинішнього будинку райспоживспілки і водопровідної каланчі (дорога в місто тоді була дуже крутою, і по боках її йшли кузні), відбувались по 2 ярмарки, які тривали по тижню. Про відроджений авторитет ъх свідчить і той факт, що в 1641 р. польським королем Владиславом ІV м.Овруч було надано магдебурзьке право і герб. Останній пізніше без змін 22 січня 1796 р. було підтверджено царицею Катериною ІІ в такому описі: “Сему городу дан герб Королем Владиславом ІV по привилегии 1641 года. Оквит изображает в красном поле стоящего на облаке архангела Михаила, державшего в правой руке меч, вниз обращенный, а в левой весы” (“Волинські губернські відомості”, № 67, 22.ІХ.1879 р.) Архангел Михайло завжди вважався покровителем торгівлі. Виконує цю почесну місію він і сьогодні, бо більших базарів, ніж у нас, немає на Північному Поліссі.
Великою подією для нашого краю був перший “Опис Овруцького замка” за 1519 рік. В ньому офіційно засвідчено, що місту належали землі, на яких приписані селяни (та і городяни теж!) вирощували зернові і городні культури, а восени відправляли їх в розпорядження великокнязівського намісника. В замку були великі склади, де зберігався одержаний врожай. Туди ж доставлялась привезена натуральна данина з різних сіл Овруцького повіту.
В цій же люстрації, направленій в копії літа божого 1519 княжати Руському королю Жигмонту, говориться: “Место Овруч лежачее собою низе Вручаем рекою, а от другой стороны реки Нориня, которая протекает под замком якобы на стрелб… З шарпетины над великим болотом, валом глубоким и острогом со сторон трох … брам воротных – 4, ден болит – 6, а три вежи великие замковые ку стрелбы велмы добрые боронити сего места. На гори великой двор его королевской милости, полями дубовыми и ден сосновыми воколо обставленный: на том же месте потайники ден, на горе также, шарпатании, гаховницы и всяка бронь огниста замкова з кулями и порохом находятся… ку обороне на другой стороне рова, также на высокой горе, стоит каменная церковь Васильевска, кажут люде старые, была колись золотоверха, но ден от непамятных лет неприятелями огнем спалена и совсем зопсована и разбита”. До замка належали села Чоповичі, Олевськ, Сущани, Хочене, Словечна, Гошево, Мошки та інші. Тягле населення приписаних сіл було зобов’язане виконувати різні роботи на замковій землі, ремонтувати оборонні споруди. А ще – добувати залізну руду і виробляти з неї зброю, зокрема гармати. В опису 1545 р. прямо говориться про “шарпатины” (гармати) на колоде приправленные… шести пядей… семи пядей… осьми пядей”. Належна увага приділялась, зокрема, бортництву, бо добутий мед йшов, перш за все, на виробництво міцних медів (популярний вид напою догорілчаної епохи).
Не менш цікавою є ілюстрація  1545 р., яка засвідчила розширення зони дії Овруцької фортеці зокрема. Серед новоприписаних сіл в ній вже згадуються Норинськ, Чернеговщина (Чернігівка), Виступовичі (8 дворів, які виплачували замку данини, з них п’ять кадей меду і чотири копи грошей), володіння князя Сенського с.Гладковичі (платили 25 відер меду, 2 копи і 10 грошів та іншу дань), Велідниковичі (Велідники): “Как имение Криштофа Кмитича – выслуга, людей три потуги, подачку дают копу грошей, а четыре кади меда”), через півроку – містечко Веледники, Можари (“населення яких складається з міщан, які походять від древньоруського дворянства”), Словечно, що стояло на пагорбку біля р.Славечнь, з 1694 – Хлопляни (від “холоп”).
Торгові привілеї, надані Овручу, як ярмарочному місту і центру величезного старостатства (від Чорнобиля і до Олевська, від Єльська аж за Ушомир) зовсім не свідчили про доброту влади Речі Посполитої, яку роздирала постійна збройна ворожнеча між магнатами і яка потребувала українського хліба, льону, бобрових шкурок, п’янких медів. Наприкінці ХVІ ст. наші предки платили 70 грошів данини, відробляли по 2 дні на тиждень панщини (хлопи, бидло – так презирливо називали їх), крім того, зобов’язані були працювати один день під час сівби та жнив на замковій землі, косити та скиртувати сіно. З міщан стягували стацію на утримання гарнізону в кількості 20 чол., примушували вартувати за 30 км на підступах до міста, а також виконувати підводну повинність. Земля старостатства, крім грунтів Верпівських, Стоцьких, дрібнопомісних Мошківських, Левківських, Невмержицьких, Можарівських, належала польському панству. А воно на окресах не церемонилось.
Соціально-економічний гніт доповнювався і національно-релігійним. Польська мова і граматика стають офіційно-державними, пріоритет віддається католицькій церкві. Ось чому овручани з приємністю згадували часи Київської Русі і навіть литовської влади, які самі визнали староруську (українську) мову державною, а православну церкву – офіційною.   Ген-ген, куди поділись ті славні часи! Прагнення польської шляхти і католицького духовенства перетворити українські міста в опорні пункти свого панування на Україні проявились і в Овручі. У відповідності з грамотою короля Сігізмунда ІІІ (1604 р.) католицьке духовенство заволоділо частиною міста, заснувавши в  1678 р. на Замковій горі єзуїтський монастир з колегіумом.
Було споруджено величезну кам’яну споруду і чудовий костьол, що дало новий поштовх для забудови Замкової гори і прилеглих частин міста. Переведений в 1678 р. із Ксаверова в Овруч єзуїтський колегіум посилено прищеплював зневагу до всього українського, слабших духом залучав до католицизму. За цих нестерпних умов знову запалали поміщицькі маєтки. В скарзі Франциска на Потоку Потоцького, на дворян Михайла, Петра і Реміана Левківських говориться “… що вони впродовж довгого часу брали участь в козацькому повстанні, грабували (а от сам пан Франциск то просто брав! Авт.) шляхетські маєтки і позбавляли життя шляхтичів; вони нападали декілька разів із збройним загоном на містечко Потоцьких Велідники, били і грабували шляхтичів, бувши там на ярмарці, і знищували бобрів в лісах Потоцького і віднімали у нього борті”. Всі ці споруди  проіснували до 1720 р., аж поки не були зруйновані гайдамаками і більше не відбудовувались. Та ця господарсько-політична експансія на схід натикалась на опір потомків древлян, української околичної шляхти зокрема. Документи незворушно засвідчують, що вже в ХVІ ст. Левковецький чоловічий православний монастир св.Миколи, заснований на кошти шляхтичів Левківських та Невмержицьких,   швидко   перетворився   на серйозного опонента властям, які прагнули до збільшення платежів і нав’язування населенню Поліського краю католицизму і польської мови. Облудні спроби ченців-єзуїтів зблизити церковні служби, спільно відзначати дати, пов’язані з іменем Ісуса Христа, закінчились кровопролиттям. В скарзі польській королеві від 17 червня 1682 р. дворян Романа, Михайла, Петра і Прокопа Левківських на польського багатія Франциска, на Потоку Потоцького, який самовільно захопив усі боброві гони і бортні угіддя, говорилось “про те, що він (Потоцький), запросивши до себе Романа Левківського, наказав слугам своїм порубати його, причому погрожував зробити з усіма Левківськими так, як поступив його батько з Антонієм Невмержицьким, якого він убив, тягав труп, прив’язавши до хвоста свого коня, будинок його спалив і землі собі присвоїв його. По тому Потоцький звинуватив Левківських у переховуванні селян-втікачів…”
Щоб зміцнити свої позиції, Левківські і Невмержицькі в 1690 р. домоглися, що їхній Миколаївський монастир було приписано до Овруцького монастиря, ігуменом якого був теж вихідець з околичних українських дворян Феодосій Васьківський.
Після Андрусівського перемир’я місто знову потрапило під владу шляхетської Польщі і належало магнату Потоцькому. В цей час наші предки зазнавали великого лиха від постоїв коронних і шляхетських військ, які вони повинні були утримувати. Офіцери, жовніри грабували міське населення і селян-посполитих, відбирали у них худобу, одяг, гроші, продукти. Посполиті ж, крім того, відробляли на тиждень по 3 дні панщини, а в першій половині ХVІІІ ст. – 5 днів, платили в рік 24 злотих оброку, виділяли підводи, а ще влітку додатково повинні були виходити на роботу: тяглі – два дні, піші й халупники – один день на тиждень. Життя селян повністю залежало від сваволі феодала. Так, в 1719 р. дворянин Павша з с.Черепки не тільки знущався із закріпачених селян, але й торгував ними, насильно примушував їх приймати католицьку віру, міняв кріпаків на породистих собак. Не в кращому становищі перебували і міщани. Власник міста повністю регулював їх життя. Магдебурзьке право залишалось на папері. Старости відбирали у ремісників значну кількість продукції, примушували безплатно виконувати їхні особисті замовлення. Міщани платили численні податки, відбували до 30 повинностей: мостили вулиці, ремонтували мости, греблі, замок тощо.
До речі, на цей час у Велідниках тричі на рік проводились ярмарки, де “торгують рогатою худобою, кіньми і різними господарськими товарами”. В містечку проживало чимало  єврейського і польського населення, тому тут і були 2 православні церкви, костьол і 2 синагоги.

Поділитися в соц.мережах

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
This entry was posted in Матеріали з історії and tagged , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *