Радянські часи, Велика Вітчизняна війна

І поки ми вирощували хліб, будувались, вишукували ворогів з-поміж себе, справжній ворог заглянув у наші погано замкнені двері. Підступно, без оголошення війни фашистська Німеччина вдерлась на землю нашої Вітчизни 22 червня 1941 року. А вже через день “юнкерси” бомбардували Овруцький і Раківщинський аеродроми. Сержантом Поморіним, який збив у цей день з кулемета стерв’ятника, було відкрито бойовий рахунок овручан. 195-а стрілецька дивізія спішно доукомплектовується резервістами  з наших районів і відбуває на фронт в район Новограда-Волинського.

Вже з перших днів війни життя овручан круто змінилось, переводилось на військові рейки: Овруцький і Словечанський військкомати відправили на фронт близько 8 тис. чол., було укомплектовано 2 винищувальні батальйони для охорони і боротьби з диверсантами, на дво- і тризмінну роботу переводились підприємства міста, з небувалим напруженням трудились залізничники (часто під бомбами), колгоспники перевиконували плани поставок. В госпіталях (під них були переобладнані школи № 1 та № 2) лікували поранених, евакуйовували в тил жінок і дітей.
Це була видима грань війни. А вечорами людно було біля затемненого будинку, що біля ПТУ-35. Там формувалось партійне підпілля з числа голів колгоспів, міліціонерів, директорів шкіл, тобто людей, відомих в районі, – всього понад 70 чоловік, закладались бази зі зброєю і харчами в глухому лісі біля х.Тарасевичі. Майбутніми командирами призначались другий секретар Ремньов – секретар підпільного райкому, командир партизанського загону В.Е.Старовойт, В.Е.Катков – начальник районного НКВС, К.Г.Дзюба – начальник рудо управління. Підпільників Словечанщини мав очолити А.П.Саврай – учасник партизанського руху в часи громадянської війни, голова Бігунської сільради. Як секретар райкому партії, командиром загону був затверджений А.А.Мелещенко (з органів міліції) та з ними ще 134 чол.
В цей час гудів, як вулик, будинок нинішнього діагностичного центру (його дбайливо охороняли), де розміщався розвідувальний відділ штабу 5-ої Армії. З перевірених місце- вих жителів тут формувались, зокрема, диверсійні і розвідувальні групи, які й ходили в глибокий фашистський тил до Рівного, Луцька, Львова. Серед цих груп значилась й група ДД-8 під керівництвом ст.лейтенанта НКВС В.О.Редчиця (уродженця с.Деркачі), укомплектована з жителів лісової частини району. Певно, командуванням ця група вважалась особливо перспективною, бо близько до 20 серпня їй передали найновітнішу тоді радіостанцію і радиста по кличці “Андрій” і розмістили їх поблизу Липських Романів.
Фронтові новини тим часом ставали все більш невтішними. Важкі бої під Малином, Васьковичами вимотували сили 5-ої Армії. І, врешті, 21 серпня 1941 р. війська залишили Овруч. Напередодні в район с.Середня Рудня вийшли словечанські партизани, до х.Тарасевичі – овруцькі. Правда, останні не знали, що їхні безпосередні командири Ремньов і Старовойт теж виїхали останнім поїздом на Чернігів в ніч з 21 на 22 серпня.
Із 22 серпня 1941 р. і по 17 листопада 1943 р. тривали чорні дні окупації. Гітлерівці почали встановлювати так званий “новий порядок”, всі пункти якого завершувались словом “розстріл”. Будинок льотного офіцерського гуртожитку в районі нинішнього приладобудівного заводу переобладнали під в’язницю всього гебітскомісаріату (приблизно зона колишнього повіту). На місці нинішнього будинку райспоживспілки – єврейське гетто, там, де нині СШ № 3, – концтабір військовополонених “Кошара”, в будинку нинішнього діагностичного центру – польова комендатура і т.д. І завертілась каральна фашистська машина: виловлювались комуністи, активісти, комісари, регулярно розстрілювали затриманих в гетто біля муру монастиря. Сотні, а, може, й тисячі жителів єврейської національності Єльська розстріляли і зарили в траншеях на північній окраїні Овруча (там в 2000 р. відкрили обеліск). Сотні заарештованих розстрілювались на колишньому аеродромі (між Гладковичами і В.Чернігівкою в урочищі “Латашів березняк”).
Трагічною сторінкою в історію міста увійшло овруцьке партійне підпілля. Полишені самі на себе, без зброї і харчів (закладені бази вони так і не знайшли), патріоти вибрали нове керівництво на чолі з І.Г.Старухіним, колишнім директором хімлісгоспу. Знищили декілька мостів на шосе Овруч-Мозир, перерізували лінії зв’язку, розправлялись з поліцаями та старостами.
В жовтні проти них, майже беззбройних, було кинуто каральний загін. Тому 2 листопада 1941 р. було прийнято рішення розосередитись. Загін під командуванням К.Г.Дзюби перемістився в ровенські ліси, група Ф.Е.Каткова вирушила на схід в напрямку лінії фронту і благополучно перейшла його, а І.Г.Старухін залишився на території району, бо був одночасно і командиром загону, і секретарем підпільного райкому партії.
Карателям вдалось натрапити на його слід. 28 листопада 1941 р. гестапівці схопили його на явці на окраїні Овруча і після катувань 1 грудня розстріляли. Загинули і члени підпільного райкому КП(б)У М.К.Левандовський (довоєнний директор школи в Черепині) та Р.О.Березовський (колишній заступник голови колгоспу з Коптівщини), інші члени підпільних груп були виявлені і розстріляні в розвилці біля залізничних мостів через р.Норинь. Не менш трагічна доля і словечанських партизанів, які вийшли в ліси і провели ряд операцій: біля с.Скребеличі розбили фашистську автоколону, провели мітинг на честь Жовтневої революції в лісових селах, збирали розвіддані.
А зброї катастрофічно не вистачало. А.Саврая замінили Т.Л. Гришаном – активним учасником громадянської війни: довоєнний голова Червоноармійського райвиконкому, він мав також повноваження секретаря запасного Житомирського підпільного обкому партії. Керовані ним партизани активізували свої дії, але через те, що не було патронів до польських гвинтівок, рання зима примусили розійтись по домівках, щоб за зиму підготувати нових бійців. Командири ж залишились зимувати у землянці поблизу с.Середня Рудня. 30 січня 1942 р. вони були виявлені карателями. В ході нерівного бою більшість партизанів загинула, Т.Л.Гришан відстрілювався до останнього і теж  геройськи загинув. Важкопоранені  І.І.Подкур, Лесников й В.Т. Тарановський (секретар підпільного РККП(б)У) були повішені в парку м.Овруч.
Та хоч партійне підпілля і було розгромлене, боротьба з гітлерівцями не припинилась. Бо заявило про себе антифашистське підпілля в Овручі, яке виросло на базі колишньої армійської розвідгрупи В.О.Редчиця. Останній, вступивши “на службу” до окупантів, отримав цілодобовий пропуск і швидко зумів згуртувати навколо себе “окруженців” з колишньої 195-ї стрілецької дивізії. Цінна інформація про пересування фашистських військ в поліських районах потекла на Велику землю через радіостанцію Редчиця. В липні 1942 р. командир зустрічається в лісах з надсекретною групою полковника Д.І.Медведєва, яка рухалась під Рівне, що було при гітлерівцях столицею України.
А архівах нинішнього СБУ збереглися радіограми Медведєва про цю зустріч. В них зазначається, що В.О.Редчиць представляв “Штаб партизанських загонів Волині” (підпільна кличка “Крилов”), і військова рада, в яку, крім “Крилова”, входили начальник штабу організації Третьяков – колишній військовополонений, і ряд осіб, що служили у німецьких установах Овруча: помічник начальника поліції, начальник пошти та інші, що вони зв’язані з партизанськими загонами в Наровлянському, Ємільчинському, Новоград-Волинському, Олевському районах, з містами Коростень, Сарни. Одну з цих партизанських груп в кількості 20 чоловік з колишніх командирів і червоноармійців, звільнених із “Кошари” і організованих В.Д.Мазуром з Піщаниці (“Батько Василь”), полковник Медведєв включив до свого загону.
Під час бойових дій, говориться в тих же донесеннях, загін В.О.Редчиця був розбитий, а сам він в серпні 1942 р. геройськи загинув.
Після цього організацію очолив О.С.Малолєтнєв (“Іван Писаренко”).
Щоб мати можливість легально зустрічатися з підпільниками, О.С.Малолєтнєв (“Іван Писаренко”) влаштувався директором кінотеатру “Вікторія”. До нього приходили на явку І.Г.Романов, О.С.Чистяков, О.І.Шваб, І.Д.Щадило, В.В.Литви-нов, Б.М.Каменський, В.І.Гришнюк, П.І.Редчиць, Ю.З.Ізраїлов, чехословацький капітан Ян Налепка (Рєпкін). Щоб помститись за В.О.Редчиця, І.Г.Романов замінував кінотеатр. Патріоти хотіли висадити його в повітря, коли прийдуть фашистські солдати і офіцери на прем’єру підготовленої підпільниками ж п’єси “Дай серцю волю, заведе в неволю”. Та здійсни-ти операцію не вдалось: зрадник видав підпільників. Фашисти жорстоко розправилися з ними. 5 вересня 1942 р. 43 чоловіки було розстріляно, а О.С.Малолєтнєва та І.Г. Романова повішено.
І знову-таки окупанти прорахувались, бо саме розгортали роботу підпільні організації і групи: М.А.Посоха в Словечному, в Сирниці – група Л.Г.Ковтонюка, в Перебродах – група Соделя І.Ю., в Новій Рудні – група М.М.Рудницького, діяли групи І.Волкова у Нових Велідниках, В.О.Ананкіна в Усовому, І.М.Макарчука в Кованці. Розвідувальна робота, знищення продукції Велідницького маслозаводу, листівки (у Словечному підпільниками було вмонтовано радіоприймач у швейну машинку), збір зброї, виконання вироків гітлерівським прислужникам – такою була ця невидима діяльність підпілля. Та 25 липня 1942 р. М.А.Посох і його товариші були заарештовані і відправлені в овруцьку в’язницю. Дорогою біля Скребеличів заарештовані зуміли перебити охорону і втекти в ліс, в район с.Усове. Важко пораненого розривною пулею Посоха переховували на горищі будинку німця Шульца (репресованого в 1937 р.),  дружина якого Камінська підтримувала зв’язок в підпільниками. Потім він був переведений в підсобку словака Ржегака, де його і лікували лікар Звонников і медсестра Г.Козел. Дещо пізніше М.А.Посоха переправили літаком до Москви.
З новою силою розгорнулась антифашистська боротьба з приходом в наші ліси партизанського з’єднання О.М.Сабурова, яке в грудні 1942 р. після  кровопролитного бою розгромило ворожий гарнізон у Словечному (німці перенесли райцентр у с.Хлупляни). Овруцький підпільник М.П.Поляков передав О.М.Сабурову детальний план міста з зазначенням усіх вогневих точок, окопів і бункерів ворога. Я.З.Каплюк та М.І.Каплюк, Г.В.Дяченко підірвали будинок гебітскомісаріату, за що були нагороджені бойовими орденами. О.П.Добахова, Г.П.Овсієнко, Ф.Г.Хомутовська вели агітаційну роботу серед особового складу 2-ї Словацької охоронної дивізії, яку гітлерівці використовували для охорони комунікацій на території Житомирської і Пінської областей. Під впливом агітації офіцери і солдати групами і поодинці почали переходити до партизанів. Серед них і колишній начальник штабу 101-го Словацького полку капітан Ян Налепка (Рєпкін), який до цього співробітничав з підпіллям В.О.Редчиця. Перейшовши на бік народних месників, він очолив сформований в складі з’єднання О.М.Сабурова Словацький партизанський загін.
На початку 1943 р. в овруцько-словечанських лісах десантуються групи розвідвідділу Генштабу Червоної Армії, які швидко перетворюються на партизанські загони і цілі з’єднання. За Виступовичами в районі Лисих Гір народжується з’єднання О.Невського ( командир – Герой Радянського Союзу В.О.Карасьов), в районі Усового – Житомирська партизанська дивізія (командир  С.Ф.Маліков), біля Селезівки дислокується з’єднання генерала О.М.Сабурова. А ще ж діяли десятки дрібніших загонів і груп.
В червні 1943 р. в наших лісах секретар ЦК КП(б)У Д.С.Коротченко та начальник УШПР Т.А.Строкач провели розширену нараду партизанських командирів, на якій виробили оперативний план дій на літньо-осінній період.
Цей непередбачений гітлерівськими планами всенародний опір бісив окупантів. Взимку і влітку 1943 р. страшним вогняним валом прокотились по багатостраждальній поліській землі каральні загони фашистів. Тільки в нашому районі ними було спалено дотла 34 населених пункти, 10 сіл спалено наполовину, замучено і розстріляно понад 2 тис. жителів, спалено живцем 3240 стариків, жінок і дітей, вивезено на каторгу до Німеччини понад півтори тисячі чоловік.

Та спокою гітлерівцям це не принесло. Вже давно було паралізовано рух на залізниці Овруч – Мозир, Овруч – Коростень та на автошляху Овруч – Словечне. На осінь 1943 р. територія на захід і північ від Овруча ними вже не контролювалась.

 З мемуарів З.А.БОГАТИРЯ,

комісара з’єднання О.М.Сабурова,

  про події 1943-го року:

“На великій території лісової і поліської частин України, значній частині Білорусії окупаційний режим було зведено майже нанівець. Фашистські гебітскомісаріати, районні коменданти і командування постійнодіючих у цих районах каральних загонів не спроможні були власними силами чинити якісь рішучі заходи проти численних угруповань партизанів, які були добре озброєні і майже безперебійно постачалися. Тому ще в кінці травня – на початку червня окупаційні власті проводили жваве листування зі штабами великих військових частин про направлення значної кількості військ для боротьби з партизанами. Водночас різко збільшилася кількість агентів, яких засилали у розташування партизанів. Шпигуни засилалися з Житомира, Овруча, Коростеня, Єльська, Мозиря, Олевська. Спіймані шпигуни і розкриті агенти на допитах повідомляли, що фашисти хочуть точно встановити кількість, місце розташування і озброєння партизанів. Безперервно у всіх напрямках проводилася і партизанська розвідка.

На початку червня у міста Овруч, Мозир, Єльськ, Петриків, Олевськ і в прилеглі до них населені пункти почали прибувати великі сили карателів. На 15 червня у цих пунктах зосередилось до 40 тисяч німецько-фашистських військ і поліції.

Готуючи наступ, фашистське командування ставило завдання: розгромити партизанські загони, знищити їхні продовольчі бази, ліквідувати партизанський аеродром, позбавити партизанів можливості одержувати з Великої землі зброю, боєприпаси і відправляти поранених. Крім того, воно мало намір  виловити працездатне населення, що переховувалося в лісах, і відправити його на роботи у Німеччину, забрати всю велику рогату худобу, зібрати врожай, спалити села, знищити населення цих районів.

Наступ проводився при підтримці легких танків, танкеток і авіації. За заздалегідь розробленим планом танки і танкетки почали перерізати лісові дороги, щоб відсікти партизанам відхід. Авіація безперервно проглядала ліс, бомбувала населені пункти, лісові дороги і землянки жителів, що пішли від окупантів.

Слід зазначити, що в період цього наступу ще більш різко визначилася прірва між окупантами і місцевим населенням. У боротьбі не було й не могло бути нейтральних. Гітлерівці та незначна частина поліції і  власовців, що все більше розкладалися, винищували населення, не шкодуючи жінок, стариків і дітей”.

 

З партизанської листівки,

виданої у лютому 1943 року:

“У лютому 1943 року фашистські дітовбивці прибули до села Селезівки Словечанського району. Фашисти і тут пішли на обман. Вони примусили свого холуя-старосту привести жителів у село. Кілька сімей повірили холую. Цей найманець разом з німцями погнав односельчан у село Бігунь. Там загнали у хлів 120 чоловік, розстріляли їх і підпалили хлів. Потім німці розстріляли і самого старосту. Зрадник одержав від німців нагороду – кулю в лоб”.

 

У жовтні – листопаді 1943 р., форсуючи Дніпро, радянські війська почали визволення Правобережної України. Прагнучи швидше вигнати окупантів, генерал О.М.Сабуров розробляє зухвалий план штурму Овруча ще до підходу частин Радянської Армії, на що явно не розраховував ворог. Хоч фашистський гарнізон і був ізольований в місті, та був досить спокійний – 8 тис. солдатів і офіцерів, діючий аеродром, танки… З’єднання О.М.Сабурова у взаємодії з партизанською дивізією ім.Щорса (командир С.Ф.Маліков) 16 листопада 1943 р. розпочало наступ на місто. В штурмі брали участь загони ім.С.Будьонного, ім.К.Ворошилова, Словацький, Сарненський, Г.Д.Селивоненка. Після запеклого 20-годинного бою вранці 17 листопада місто і залізничний вузол були визволені. Через 2 дні в Овруч вступили передові частини 4-ї повітряно-десантної дивізії 13-ї Армії генерала Пухова. Партизани знищили 870 гітлерівців, понад 100 автомашин, та багато різного військового спорядження, захопили склади: один з боєприпасами, 5 – з продовольчими товарами, 2 – з обмундируванням, а також бензосховище, 60 автомобілів, 5 мотоциклів. Визволено було з в’язниці 200 громадян, яким загрожував розстріл або відправлення до Німеччини. Відступ ворога був таким стрімким, що він навіть не встиг знищити заміновані об’єкти: хлібозавод, депо тощо. В бою за Овруч партизани втратили 40 чол. убитими і 30 чол. пораненими, в останні хвилини бою загинув і командир Словацького загону Ян Налепка (Рєпкін). 19 листопада в міському парку відбувся великий мітинг жителів, партизанів з участю бійців і командирів 4-ї повітряно-десантної дивізії 13-ї Армії і було захоронено загиблих героїв. На честь  визволення Овруча Москва салютувала 20 артилерійськими залпами, 145 бійців і командирів з’єднання Сабурова удостоїлись урядових нагород, Яну Налепці (Рєпкіну) посмертно було присвоєно звання Героя Радянсько-го Союзу, а дивізії – Овруцька.

ВІДКОТИВСЯ від міста фронт на захід, і овручани зразу ж приступили до відбудови. До кінця війни було ще далеченько. За наказом генерала Сабурова головою Овруцького райвиконкому було призначено В.Т.Коровкіна, начальником  міліції – Гнізденка, редактором газети “Зорі” – Абрукіна, а С.Ф.Маліков призначив го- ловою Словечанського райвиконкому С.С.Помінчука, редактором газети “Патріот Батьківщини”  – Ю.П.Куліша, завроно – М.Н.Дідківського. Вже в наступні дні голова райвиконкому В.Т.Коровкін доповідає, що “у всіх селах відновлено радянську владу. В м.Овручі проведено такі заходи по відбудові:

-частково місту дано світло за рахунок примітивних пристроїв, бо електростанцію зруйновано;

-відновлено водокачку, лазню, частково хлібозавод (випікає 4-5 тонн хліба в день). На осінь 1944 р. вже випікали 30 тонн, після реконструкції 3 механічних 2-ярусних печей), відкрито лікарню на 75-100 ліжок, працює перукарня, відкрито 2  їдальні (одна в місті, друга – на залізничній станції), відновлена робота МТС: 16 тракторів, частково з переданих військовими частинами, частково із викопаних схованок 1941 р., 24 активісти проводять мобілізацію населення в РККА”.

Розпочалось навчання в школах: оскільки СШ № 1 згоріла, її розмістили в цегляному будинку по вул.Франка, 33, де в роки війни був чехословацький шпиталь, а по тому – збірний пункт молоді для відправлення в Німеччину. Під СШ № 2 виділили інший будинок по цій же вулиці.

Запрацювали районна газета “Зоря” в Овручі і газета у Велідниках  (тут до 1950 р. був Словечанський райцентр).

Панувало величезне патріотичне піднесення. Яскравим виявом його був збір коштів на танкову колону. Газети “Радянська Житомирщина” і “Зоря” за 8 січня 1944 р. повідомляли, що трудящими нашого району у фонд оборони і на будівництво танкової колони зібрано 239800 крб. грошима і 81 тис. облігаціями, зерном – 60 цнт.

В інформації на 1 травня 1944 р. відзначається цінний почин колективу СШ № 1, де зібрано і вручено евакогоспіталям № 4652 і № 4231:

яєць – 2540 шт.,

борошна – 116 кг,

коржиків – 855 шт.,

молока – 35 л, махорки – 4 кг. Передано 3 пересувні бібліотеки, організовано 4 концерти. Було також передано у фонд Червоної Армії  27.110 крб., зароблених на відбудовчих роботах.

Верховний Головнокомандуючий  Й. Сталін надіслав учителям і учням СШ №1 телеграму, в якій виніс їм подяку.
У КРИВАВІЙ БОРНІ з фашизмом багато овручан виявили героїзм і звитягу. Зірки Героїв Радянського Союзу засяяли на грудях Ц.С.Расковинського (1916-1944 рр.),  П.А.Рослика (1919-1956рр.). “Поліський Матросов” О.А.Покальчук (1923-1942 рр.) з В.Фосні у кривавих боях під станицею Клєтською, рятуючи друзів, 18. серпня 1942 р. грудьми закрив амбразуру ворожого дзота разом з товаришем П.Л.Гутченком з Донеччини, за що були удостоєні ордена Леніна. Найвищи-ми орденами країни нагороджувались генерал-лейтенант С.Т.Шмуйло (1907-1955 рр.) – командир кавалерійського корпусу, В.О.Кулібабенко  – командир танкової бригади, М.В.Сидоренко – фронтовий розвідник, тисячі інших фронтовиків, партизанів, підпільників з Поліського краю.

ВІЙНА дорого обійшлася нашим людям. Близько 8 тис. хлопців з Овруцького і колишнього Словечанського районів не повернулись з війни, 32 знищені села, 3,2 тис. спалених живцем жінок, дітей, стариків. Збитки, завдані тільки місту і Овруцькому району (в довоєнних розмірах) становили близько 500 млн. крб.

Та не опустили рук овручани. Ще до закінчення війни завдяки самовідданій праці трудящих міста і при допомозі держави було піднято з руїн підприємства, культосвітні і медичні заклади. В 1944-45 рр. в повну силу запрацювали хлібозавод, райпромкомбінат, харчокомбінат, промартілі ім.18-річчя Жовтня, “Іскра”, хімлісгосп, електростанція, друкарня. Овруцький залізничний вузол неодноразово завойовує Перехідні прапори ПЗЗ.

Поділитися в соц.мережах

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
This entry was posted in Історія міста and tagged , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *