Радянські часи, післявоенний період

ПРИЙШОВ мир на землю Древлянську. І прийшли нові турботи – мирні. Ешелон за ешелоном привозив демобілізованих воїнів із заходу, і вони, прикрашені орденами і сполосовані рубцями від ран, зразу ж, без роздиху, приступали до будівництва житла, ремонту техніки і реманенту. А зі сходу надходили верстати до МТС, обладнання для міської електростанції на 100 кіловатт, депо ст. Овруч і хлібозаводу, шкірсировина для промкомбінату, виділено для відбудови господарства по місту в 1944-46 рр. 6,2 тис. м3 лісоматеріалів, щорічно асигнувалось 4-5 млн. крб.  Це дозволило промисловим підприємствам успішно виконувати зрослі планові завдання. Хімлісгосп різко збільшує добування живиці для хімічної і оборонної промисловості (132,2 проц.), лісгосп вже 1 серпня 1949 року виконав п’ятирічні завдання із лісозаготівлі для відроджування шахт Донбасу (туди ж по спецнаборах відправлялись тисячі молодих хлопців з Полісся).

Тон в районі задавав колектив 11-ї дистанції колії (607 чол.), який одним з перших в Союзі запровадив гарантійні паспорти  безпеки і в 40-50 рр. неодноразово удостоювався Перехідних Червоних Прапорів Південно-Західної залізниці. Тож і не дивно, що саме з цього колективу першими післявоєнними кавалерами найвищого тоді ордена Леніна в районі стали дорожні майстри М.Л. Потар, І.Й. Редчиць, О.П. Хавін.
В 1951 році розпочалось будівництво комбінату молочних консервів. Великий обсяг робіт виконують і словечанські будівельники по відродженню буквально з нуля свого райцентру (після війни там лише бовваніли обгорілі кам’яні стіни школи і будинку культури). І вже в 1950 році райцентр знову переміщається з Велідників у Словечне, в чому велика заслуга тодішнього керівника, полковника у відставці І. Піньковського, ініціатора і організатора спорудження музею Партизанської Слави. Відроджуються з попелу Антоновичі, Сирниця, Лучанки, Рудні, інші села.
Рік у рік упорядковується місто. До 1948 року було відбудовано 4275 м2 житлової площі, споруджувався міський стадіон, жителів міста і району обслуговувало 16 магазинів, 5 їдалень, кафе. На кінець відбудовчого періоду в місті діяло три середні школи, де 97 вчителів навчали 1802 учні. Діяли також вечірня школа робітничої молоді, дитбудинок та дитсадок.
З 1946 року відновлює свою роботу міський будинок культури (в 1949 році він увійшов в нове приміщення), працюють районна бібліотека, радіовузол. Успішна відбудова господарства створила сприятливі умови для дальшого розвитку промисловості і сільського господарства. У 1951 році вступив до ладу льонозавод, через рік – комбінат молочних консервів, овочесушильний завод (6 вересня 1954 року вони об’єднані в один комбінат). І їхня продукція широко розходиться по колишньому Союзу: молочні консерви ідуть на Крайню Північ і в Середню Азію,  Москву, Ленінград, незмінними споживачами сушеної картоплі стають Казахстан і Збройні Сили.
В 1954 році у районі працювало 25 підприємств з річним планом у 107 млн. крб. На них трудиться 5 тис. робітників. Найбільші підприємства – МКК та промкомбінат.
Помітну роль відігравали колективи Овруцької та Піщаницької МТС, де на кінець 1953 р. налічувалось 109 тракторів, 39 комбайнів, 20 молотарок, 12 льонокомбайнів, 1 картоплекомбайн та багато іншої техніки. Тільки в 1953 році було отримано 36 тракторів, 18 комбайнів (а на початок 1944 р. були лише викопаний з землі “Фордзон” та два десятки німецьких битюгів (робочі коні), заражених сапом, що їх залишила військова частина). У 1958 році МТС було реорганізовано в РТС, а в 1961 р. створено райоб’єднання “Сільгосптехніка”, ліспромгосп і хімлісгосп об’єднано у лісгоспзаг, який почав комплексне ведення лісового господарства – вирубку спілих лісів з одночасною посадкою нових. Заслужений лісівник      І.П. Хмелюк, який очолив це господарство, вже  в 1966 році був удостоєний ордена Трудового Червоно-      го Прапора.
 Значні роботи проводились в ці роки і по благоустрою міста. Так, лише в 1954 р. було введено до ладу п’ять колонок для водопостачання жителів, обладнано цех для подачі електроенергії, відбудовано 20 комунальних квартир, витрачено 125 тис. крб. для поліпшення житлових умов городян.
Великою подією було заснування в 1955 р. на східній окраїні міста міжколгоспної будівельної організації, яка, зростаючи з року в рік, перетворилась на великий будівельний комбінат, у віданні якого було 4 заводи: 2 цегельні, щебеневий та залізобетонних виробів, бетонний, столярний, транспортний цехи. Цим, тоді майже тисячним колективом, очолюваним колишнім фронтовиком Андрієм Тимофійовичем Шмуйлом – чудовим організатором і чуйною людиною, було споруджено в селах району понад 800 об’єктів виробничого та культурно-побутового призначення. За досягнуті успіхи в праці колектив “Міжколгоспбуду” неодноразово завойовував Перехідні прапори УРСР та СРСР і був нагороджений орденом “Знак Пошани”. У 1970 році близько 500 трудівників Овруча, в т. ч. 117 будівельників, – медаллю “За доблесну працю”. На підприємствах міста шириться рух за комуністичну працю, умови якого перегукувались з біблійними запо-   відями. Першими звання ударників компраці урочисто удостоїлись Т.Р. Назарук, О.С. Бухлицький, О.Л. Хавін – всього майже 950 чоловік.
60-70 роки стають роками нових здобутків. В 1967 р. введено до ладу плодоконсервний завод, цех незбираного молока на МКК, що дозволяє збільшити випуск продукції в 2,7 раза. Автоматизовано цех безалкогольних напоїв на райхарчокомбінаті, у 5 разів збільшує виробництво промкомбінат.
Найвищу нагороду – орден Леніна – за досягнення в роки 8-ї  п’ятирічки отримують начальник “Міжколгоспбуду”, Почесний громадянин міста А.Т. Шмуйло, майстер льонозаводу М.І. Тимошенко, орденом Жовтневої революції нагороджено слюсаря лісгоспзагу В.П. Товкача, орденом Червоного Прапора – колійників Д.Г. Сташкевича та В.П. Петровича. Найбільший в області і республіці Овруцький район і в роки наступної  9-ї п’ятирічки веде перед серед районів Житомирщини. Так, в рапорті у Кремль учасники загальноміського мітингу 30 грудня 1972 року відмічали, що “держава отримала від овручан понад план 102 тис. м3 щебеню, 29 тис. тонн кварцитів, 195 тонн льоноволокна на загальну суму понад 2 млн. крб. Державі продано 30 тис. тонн картоплі, близько 3 тис. тонн льоноволокна, 5125 тонн м’яса і 19360 тонн молока, що значно більше попередніх років. За цими цифрами – величезна праця поліщуків.
У доповіді на партконференції констатувалось, що тільки в 1970-1973 рр. введено до ладу 117 об’єктів будівництва, серед яких 5 шкіл, 4 клуби, 21 картоплесховище, 15 сінажних траншей і т.д. Рекордсменами району стали: по врожаях льону – с. Піщаниця – по 13,6 цнт волокна з гектара, картоплі – можарівські рільники -278 цнт з гектара. За високі показники в  праці колгосп с. Словечне нагороджено Червоним прапором Міністерства сільського господарства СРСР і ЦК профспілки сільського господарства, 42 передовики села району удостоєні срібних і бронзових медалей ВДНГ, 92 передовики нагороджені орденами і медалями СРСР, а доярка з Велідників П.Г. Рожок удостоєна другого ордена Леніна, таку ж високу нагороду отримав колишній фронтовик, бригадир з Жолоні (нині Поліське) М.В. Сидоренко.
У 1971 році почав видавати продукцію Овруцький філіал Київського заводу порційних автоматів, першість по Південно-Західній залізниці знову завойовують овруцькі залізничники.
Овруч – значний транспортний вузол. Через нього проходять маршрути Ленінград- Одеса, Ленінград-Кишинів, Хмельницький-Москва. Місто має сполучення з Гомелем, Черніговом та ст. Білокоровичі на магістралі Київ-Ковель. Регулярно курсують автобуси від Овруча до обласного центру, міст сусідньої Білорусі – Мінська та Мозиря, – а також до Києва та багатьох інших міст і сіл. Щоденно автобуси міського АТП, створеного в 1954 р., перевозили понад 13 тис. пасажирів.
ПолІпшувались і побутові умови жителів міста і району (з 1964 р. Овруцький і Словечанський райони об’єднані в єдиний – Овруцький). До послуг овручан і гостей 42 магазини, 9 їдалень, комбінат побутового обслуговування. Лише за 1966-70 рр. відкрито 6 нових магазинів, в т. ч. гастроном “Світанок”, книжковий магазин “Промінь”, вечорами сяяв неоновими вогнями ресторан “Льонок”. В новий корпус перейшов побуткомбінат, відкрито майстерню з ремонту меблів. Збільшився житловий фонд міста на 10 тис. м2. На західній і східній частинах його виросли нові мікрорайони з 5-поверхових будинків, 99 проц. яких газифіковано, мають воду, каналізацію і центральне опалення. Вступили до ладу 3 нові водонасосні свердловини, на 17 вулицях прокладено близько 6 км водогону і встановлено 24 водорозбірні колонки. Понад 520 тис. крб. витрачено на благоустрій міста. В районі ж було збудовано 1197 будинків житловою площею 42272 м2. У 1972 році споруджено телевізійний 80-метровий ретранслятор. У більшості родин з’явилися сучасні меблі, телевізори, холодильники, пральні машини. Стає модною власна бібліотека. Розширюється мережа закладів охорони здоров’я. Відкрито міжрайонну дитячу лікарню на 110 ліжок, при райполіклініці (колишня в’язниця) створено водолікарню з новітнім медичним обладнанням, за 1968-72 рр.  збудовано лікувальний корпус протитуберкульозного диспансеру, двоповерхове приміщення райлікарні на 120 ліжок (на його спорудження заповіла всі свої заощадження колишня фронтовичка, голова товариства Червоного Хреста Орлова Р.М.), відкрито дитячі ясла-садки №2 і №3, дитячий комбінат на 140 місць. Діють санепідемстанція, 3 аптеки. У медичних закладах міста – 52 лікарі та 128 медпрацівників середньої кваліфікації.
Остаточно формується система народної освіти. В місті працювало 5 середніх шкіл, в т.ч. вечірня школа робітничої молоді, в яких 182 вчителі навчали 3085 учнів. Серед них – 7 чол. відмінників освіти і нагороджена орденом Леніна Н.І. Тарасенко – колишня фронтовичка, завуч СШ №1. Великим авторитетом в області користувалось реорганізоване в 1953 р. з школи комбайнерів в училище по підготовці механізаторів широкого профілю СПТУ № 5, яке до кінця 70-х рр. підготувало для сільського господарства близько 6 тис. кваліфікованих спеціалістів.
У 1956 р. відкрито музичну школу-семирічку, де навчалось 250 дітей. Овруцький район займав перші місця в області і республіці по соціально-культурному будівництву. Характерно, що лише в 70-х рр. прийняли дітей нові цегляні корпуси шкіл у Хлуплянах, Красилівці, Павловичах, Поліському, В. Фосні в загальному на 1680 учнівських місць. Гостинно відкрили двері новенькі клуби в Норинську, Черевках, Думинських, нові медпункти в Дівошині і Збраньках, магазин у Збраньках, їдальня в Прилуках, магазин в Нагорянах, універмаг в Овручі, побуткомбінати у Велідниках та Норинську, дитсадок-ясла в Норинську. Та і власне місто не було забуте: прокладено 24,5 тис. м2 асфальту, встановлено 53 водорозбірні колонки, проведено 15,3 км ліній електроосвітлення вулиць. Що ж до культосвітніх закладів, то вони по праву вважались кращими в області. Районний будинок  культури, очолюваний Л.І. Данчуком (нині директор Житомирського облмуздрамтеатру, народний артист) став центром культурно-масової роботи краю, а його самодіяльний оркестр і драматичні колективи завоювали почесні звання народних колективів.
Стали звичними обмінні концерти з містами Єльськ і Мозир сусідньої Білорусі, на кордоні якої і спорудили курган Дружби. Великою подією став приїзд у місто видатних митців України на чолі з А.С. Малишком та О.Т. Гончаром. Дзвінкі поліські пісні популяризує на всю Україну самобутня поетеса, колишня підпільниця і партизанка, заслужений працівник культури УРСР, керівник Кирданівського хору О.П. Добахова.
Чільне місце у вихованні молоді займали будинок піонерів, Словечанський музей партизанської слави “Полісся”, кімнати бойової та трудової слави, які переросли в СШ № 1 – в музей героя-словака Яна Налепки (Рєпкіна), СШ № 4 – в музей героя-генерала О.М. Сабурова, у В.Фосні – в історико-краєзнавчий музей села. Розмаїття форм виховної роботи: зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної війни, написання історії міста і сіл району, встановлення обелісків спаленим селам і загиблим односельцям, обмінні поїздки школярів СШ № 1 і словацької гімназії  Яна Налепки з м. Спішска Нова Вес на безвалютній основі, візити на рівні керівників району до м. Красний Лиман на Донеччині, цільове направлення призовників, регулярні огляди художньої самодіяльності – така далеко не повна палітра форм цієї діяльності громадського активу міста і сіл району.
До речі, за ці повоєнні роки місто не тільки розрослось, але й озеленилось каштанами і кетягами горобини, стало чистішим. Тож не- дарма сюди на літній відпочинок приїздили сотні гостей з усіх усюд Союзу. І в цьому була заслуга міськради, яка через оновлюваний депутатський корпус, керівників усіх рангів прагне зробити місто по-домашньому чистим і затишним. 80 вулиць, 21 провулок, 3 площі вимагають неослабленої уваги міської влади.
Та грянуло Чорнобильське лихо, і довелось витрачати величезні суми на дезактивацію, на виплати постраждалим. І припинились розмови про можливість спорудження в місті філіалу Ризького радіозаводу ВЕФ чи самостійного цементного заводу на базі місцевих мергелів. І все ж потенціал району у 80-х рр. був досить потужним: щебзаводи в Ігнатполі, Норинську, Бондарах, Першотравневому, а також Товкачівський давали продукцію для спорудження ГЕС на Волзі, метрополітенів у Москві і Ленінграді, Білоруської залізниці: з переробленого Овруцьким льонозаводом волокна можна було виткати десятки тисяч метрів тканини (її, зокрема, закупляла королева Великобританії), динасова сировина для футерівки доменних печей з кар’єрів Першотравневого користувалась величезним попитом металургів всієї України. Ленінград потребував пірофіліту із збраньківської шахти, а маячні горілки з пірофіліту стояли по всьому північно-морському шляху, продукція харчокомбінату (винзавод) “Дари садів”, “Чорносмородинова” збирала черги покупців в Архангельську, Москві, Сєверодвинську. Овруцькі молочні консерви розходились аж до пакистанського кордону, коли там, в період афганської війни, були радянські війська (в цій війні загинуло 12 овручан і стільки ж чорних мармурових плит на алеї Центру дитячої та юнацької творчості, бо колишній будинок піонерів займає нині Мала академія народних ремесел). Овруцькою картоплею забезпечували майже 50 проц. потреб Донбасу, гриміла слава Нововелідницького колгоспу (багаторічний голова, колишній депутат Верховної Ради СРСР Я.І. Плітман), Піщаницького колгоспу (колишній депутат Верховної Ради України М.І. Жила), Великофоснянського колгоспу (голова Герой Соціалістичної Праці В.В. Целіков, фронтовик, морський піхотинець), славились Герої Соціалістичної Праці фронтовичка-пташниця з Левковичів В.Г. Замишляєва та льонарка з Антоновичів П.М. Книшевич.
З 1958 р., коли в Овруч вперше приїхали брати загиблого Яна Налепки (Рєпкіна) Йозеф – колишній посол ЧССР в Югославії та Андрій – полковник армії ЧССР, обидва – почесні громадяни міста (до того Овруч був закритим містом) встановили хороші зв’язки із Спішска Нова Вес, рідними Яна, створилися обмінні групи молоді. Не раз тут бували колишній партизан-сабуровець, генерал чехословацької армії Мартин Корбеля, високий урядовець Вільям Шалгович, представники посольства ЧССР в Москві та консульства в Києві були в нас щорічно по 2-3 рази.
За досвідом з питання організації роботи свинокомплексу у Підрудді в Овруч приїздив білоруський лідер К.Т.Мазуров, в 60-х р. гостем міста був голова Верховної Ради УРСР Д.С.Коротченко, Міністр фінансів, наш земляк з Гошова А.М.Барановський, генерал О.М.Сабуров, колишній секретар Житомирського підпільного обкому КП України, по війні – заступник Міністра торгівлі УРСР С.Ф.Маликов. В 1944 р. послугами овруцького райвузла зв’язку користувався командувач 1-м Українським фронтом К.К. Рокоссовський, штаб якого був у лісі між Гладковичами і Першотравневим. Під час відомого навчання “Дніпро” у нас був маршал Р.Я.Малиновський.
У період ліквідації Чорнобильської катастрофи на овруцькому аеродромі базувалася вертолітна група та перебувала група провідних медиків Радянського Союзу. Сотні овручан брали безпосередню участь у ліквідації аварії в самому Чорнобилі або в проведенні дезактиваційних робіт, або у виселенні населення з 13 сіл, внаслідок чого з карти України зникли села Будолюбівка, Деркачі, Деревці, Степки, Переїзд, Маленівка, Соснівка, Грязиве, Ситівка, Жолудівка, Підчашшя, Липські Романи, Журба. В зв’язку з відсутністю будь-якого правового захисту постраждалих від Чорнобильської катастрофи (Овруч – за 70 км від ЧАЕС), з власної ініціативи депутатська група у складі Є.Є.Замишляєвої, С.Д.Бондаренка, О.М.Пешко, Ф.К.Лютка, Н.М.Шваб в 1987 р. побувала в найвищих урядових установах в Києві, зустрічалась із заступником Голови Президії Верховної Ради СРСР і Союзного уряду в Москві, вимагаючи прийняття відповідного Чорнобильського законодавства. Можливо, це була перша народна делегація, яка порушувала подібні питання на державному рівні.

ПодІЇ 1991 року – розвал СРСР і проголошення незалежності України – в Овручі і районі отримали схвалення, а наступні вибори офіційно підтвердили це. Проте зміна політичного курсу країни, незвіданий шлях переходу від планового соціалістичного до ринкового господарювання, не маючи належного законодавства, призвели до різкого спаду виробництва. І вперше після 1930 року з’явились сотні безробітних, які реєструвались в комісії з питань працевлаштування. Чималу допомогу місту і району в цей важкий період надавав народний депутат, заступник Міністра економіки В.М. Кальник (уродженець с. Антоновичі): розпочалось будівництво нової телевежі висотою 136 м, новими міськими автобусами поповнився автопарк ВАТ “Овруцьке АТП 11847”, закуплено чимало асфальту тощо.

Велика організаторська робота райдержадміністрації та райради по реалізації реформ і цільової програми “Овруччина – 2010” почала давати конкретні результати вже в перші роки нового ХХІ ст. За 2001 рік вироблено: кварцитів – 824,4 тис. тонн, щебеню – 509,8 тис. куб. м, молочних консервів – 13,5 млн. умовних банок, ковбасних виробів – 127,6 т. Освоєно 17 нових видів продукції, особливо у ВАТ “Приладобудівник”. Розпочато будівництво цеху по виробництву казеїну та сухого молока у ВАТ “Овруцький молочноконсервний комбінат”. Зміна власників, впровадження нових інвестиційних проектів дали відчутний економічний ефект у ВАТ “Овруцький ГЗК “Кварцит”, продукція якого – металургійні кварцити для виробництва феросплавів та вогнетривів поставляються на металургійні заводи України, Литви, Латвії, Молдови, Росії, Узбекистану, Білорусі, Польщі, Словакії. Продукція ВАТ “Овруцький молочноконсервний комбінат” надходить у Санкт-Петербург, Львів, на всі фабрики цукерок Правобережної України, в США (останні встановили тут новітнє обладнання для вилучення з молока радіонуклідів), Овруцького держлісгоспу (пиломатеріали, європолети, фреза тощо) – в Польщу, Угорщину, Німеччину, Італію, Чехію, Австрію (сума експорту за  рік – 3,7 млн. грн.). Широка географія поставок Словечанського держлісгоспу. В Москву, Київ іде щебінь з Ігнатполя, докорінно оновлює асортимент продукції ВАТ “Приладобудівник”: крім модернізованих дозаторів різних модифікацій на механічній основі та на тензометрії він випускає зварювальні напівавтомати, компактні бетономішалки, деревообробні верстати, побутові з різноманітними насадками для подрібнення зерна, коренеплодів, запчастини для тракторів тощо. Продукція цього оновлюваного підприємства відправляється практично у всі міста Росії від Санкт-Петербурга до Камчатки, в Грузію, Прибалтійські республіки, нею користувалися всі міста України.
Кардинальні зміни відбулись за 1991-2001 р. на селі, що пов’язано із деколективізацією і зміною власника землі, прийняттям Земельного кодексу. Колгоспи району спочатку були реорганізовані в КСП, по тому селяни обирали для себе СТОВ, ПОСП, ПСП, СФГ або СГ. Завершено розпаювання землі, створився прошарок фермерських господарів.

Позитивний вплив реформ по господарствах усіх форм власності відбився на результатах 2001 р., коли по всіх категоріях господарств було вирощено 37,2 тис. т. зерна, вироблено 288 т льоноволокна (середня врожайність – 7 ц/га), нарощено виробництво м’яса та молока.

“Друге дихання” беруть колективні форми господарювання. Так, у Можарах (керівник СТОВ Д.Д. Липко) на базі колишнього колгоспу запрацював новий автоматизований млин, що вже обзавівся постійними клієнтами з сусідніх сіл, є своя крупорушка, олійниця, працює хлібопекарня, завершено роботи по монтажу власного міні-льонозаводу, в зв’язку з цим збільшилися посіви льону-довгунця новітніх сортів. Швейна майстерня на 15 робочих місць створена у Нових Велідниках. Піддони, тару виробляють для реалізації селяни з Бігуня.
Пошуки нових форм господарювання на селі тривають. Великим авторитетом в районі користуються сільські керівники Я.    І. Плітман з Нових Велідників, П.І. Гавриловський з Великої Фосні. Котрі удостоєні звання Заслуженого працівника сільського господарства.

Стабільно запрацювали трудові колективи ВАТ “Овручсільбуд” та ПМШБК-42. Тільки в 2001 р. збудовано і введено в експлуатацію 4 км газових мереж, 2 котельні, перша черга водопостачання в Городці, газифіковано 722 квартири, збудовано 26 житлових індивідуальних будинків загальною площею 1925 м2, продовжується зведення житла в Овручі, будівництво шкіл у Левковичах та Заріччі, ведеться активна робота по створенню комунальних підрозділів при сільських радах.

Невпинно зростає малий та середній бізнес, в якому зайнято нині в районі лише фізичних осіб – 1275. Результати їх діяльності за рік – 2400 тис. грн., відрахованих у бюджет.

РЕАЛІЗОВУЮЧИ Закон України “Про загальну середню освіту” та Закон “Про освіту”, колективи 47 загальноосвітніх шкіл успішно перейшли на навчання дітей з 6-річного віку та на 12-бальну систему оцінювання знань. Чудовий комп’ютерний клас і лінгафонний кабінет створено в Овруцькій ЗОШ І-ІІІ ст. № 1 (це найбільша школа в районі, де навчається близько 1200 дітей в одну зміну при 5-денному робочому тижні), за державні кошти добудовано чудову їдальню при Овруцькій ЗОШ І-ІІІ ст. № 2 (всі діти району харчуються безкоштовно за рахунок Чорнобильської програми України). В місті діють Мала академія народних ремесел, художня школа, музична школа, ДЮСШ, 2 стадіони, 7 дитсадків. Вихованець ЗОШ І-ІІІ ст. № 1 Іван Левківський, захищаючи честь України, завоював бронзову медаль Міжнародної олімпіади з фізики на о. Балі (Індонезія) влітку 2002 р. Дипломантами ІІІ етапу Міжнародного дитячого конкурсу з української мови стали в 2001 р. Максим Зьолко та Надія Гаращук з цієї школи, Алла Михайлишина з Бондарівської ЗОШ – призер Всеукраїнського конкурсу знавців рідної мови за збірку “На поетичному березі” (1999 р.). Максим Грищук із Словечанської ЗОШ нагороджений Дипломом ІІІ ст. за глибокі знання з географії.

Незважаючи на великі складнощі, в районі збережено мережу медичних закладів. Діють дві районні (в Овручі та Словечному) лікарні, 53 ФП, 14 ФАПів, 9 сільських амбулаторій, 4 дільничні лікарні, аптеки та аптечні кіоски. На базі колишньої військової частини створено діагностичний центр, обладнаний новітньою апаратурою. 157 лікарів та 573 працівники середнього медперсоналу, в т.ч. Заслужені лікарі В.П. Левківський та Д.Ф. Торчинська, надають кваліфіковану допомогу населенню міста і району.
Своє місце займає і колектив 2-ї обласної психіатричної лікарні у Прилуках, амбулаторія для залізничників.
В стадії становлення – система торгівлі, яка переходить до рук приватних осіб. В Овручі нині діє понад 100 торгових точок в т.ч. 71 магазин, 15 кафе-барів, 18 кіосків тощо.

Новим сучасним обладнанням оснащується центр електрозв’язку

№ 9 (новий корпус в центрі міста) “Укртелекому”. Поштове обслуговування населення в районі здійснюють

37 відділень зв’язку “Укрпошти”. Багаторічним досвідом творчої діяльності відзначились колективи культосвітніх установ з Овруча, Словечного, Кирданів, Нових Велідників під час конкурсів “Нові імена України”, “Лесині джерела”, “Співай, моє Полісся”, а самодіяльні митці Ірина Невмержицька з Першотравневого та Вероніка Воробей з Бігуня представляли Овруччину на головній сцені нашої держави – Палаці “Україна”.

Плідно працює центральна райбібліотека ім. Андрія Малишка, дитяча та міська бібліотеки. Сьогодні в місті і районі діють 30 осередків політичних партій та 19 громадських організацій.
Зміцнення інвестиційного потенціалу міста і району, модернізація та структурна перебудова підприємств, ефективне поєднання досягнень науки, технології та людського фактора з урахуванням наслідків аварії на ЧАЕС – в цьому бачать перспективу Овруччини його керівники. Про ефективність їхньої роботи свідчить 1-е місце району в рейтингу серед 22 районів Житомирської області за 2001 рік.
ОВРУЧ багатий на пам’ятники історії та архітектури. На перехресті вулиць Радянської (центральної) та Сабурова в 1958 році встановлено танк Т-34 на честь воїнів-танкістів, які дислокувались у нашому місті. На привокзальній площі в 1963 році збудовано пам’ятник партизанам-визволителям. Тоді ж у міському парку споруджено пам’ятник Герою Радянського Союзу Яну Налепці. В центрі міста на честь 50-річчя СРСР 29.ХІІ.1972 року відкрито пам’ятник В.І. Леніну (скульптор Н.М. Суходолов, архітектори Ф.А. Грінченко та В.М. Іванченков).
В 1976 році на колишній Ярмарковій площі, перейменованій в Площу Перемоги, між церквою св. Василія і корпусами ПТУ-35, при в’їзді в місто відкрито пам’ятник загиблим у Великій Вітчизняній війні (скульптори С.С. Горняк, І.Я. Матвієнко, архітектор П.А. Перевозняк). Це традиційне місце проведення загальноміських заходів: святкування 2000-річчя  Християнства, відзначення річниць Перемоги, покладання квітів випускниками шкіл міста тощо.
Після відвідин району експертною групою ЮНЕСКО та ознайомлення з місцевістю Овруцько-Словечанського кряжу й поліськими болотами, ця міжнародна організація включила до своєї програми розгляд питань про внесення кряжу й боліт в Реєстр світової природної спадщини.

З архітектурних пам’яток старовини великий інтерес викликають храм св. Василія – пам’ятка архітектури ХІІ ст, та пам’ятник древлянському князю Олегу на перехресті вулиць Леніна і Фрунзе в Овручі. Пам’ятник генералу Сабурову на західному в’їзді в місто встановлено в 1977 році (скульптор І. Матвієнко, архітектор М.А. Семененко), на сході, по вул. Правди, – пам’ятник овруцьким підпільникам. На будинку ЗОШ №1 – пам’ятна дошка на честь Андрія Малишка, на будинку

№ 56 по вулиці Радянській – меморіальна дошка на честь Г.І. Котовського.
На Овруччині народились В.Е. Графф (1819-1867) – вітчизняний лісівник, піонер степового лісорозведення, М.В. Белов – російський кристалограф, академік АН СРСР (1953 р.), лауреат Державної премії (1952 р.), Мойсей Аронський (1898-1940) – єврейський радянський прозаїк, В.І. Кузьменко – заступник міністра геології СРСР, І. Н. Федоренко – президент Національного олімпійського комітету України, В.М. Кальник – урядовець і дипломат, високі урядовці В.Я. Лузан та Г.П. Чміль, один з тисячі найкращих інженерів Росії, будівельник Байконура і найбільших комбінатів СРСР В.П. Вирва. На цій благословенній Древлянській землі народились і виросли доктор філології і директор Незалежного інституту екології Полісся М.В. Никончук, талановиті художники А.І. Костюченко, Заслужений художник СРСР В.С. Невмержицький (роботи релігійно-філософської тематики його пензля виставлялись у Луврі ще в 70-х роках). А найкращою ж із своїх робіт митець вважає “Сон в літню ніч, або Очищення” над як

Поділитися в соц.мережах

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
This entry was posted in Історія міста and tagged , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *