Радянські часи, довоєнный період

Звістка про Лютневу революцію швидко докотилася до Овруча. Вже 28 лютого 1917 р. в будинку колишньої чайної (на її місці в 70-ті роки було споруджено ресторан) відбулися багатолюдні збори, активну участь в яких взяли і солдати розквартированих тут військових частин (переважно з 265 стрілецько-артилерійського полку, солдатів якого в кількості 4500 чол. видворили з Петрограда за революційні настрої). Через місяць було створено Раду солдатських, селянських і робітничих депутатів Овруча і повіту. Головою Ради став прапорщик Біркін, а до ревкому увійшли переважно місцеві Ф.Артемчук, С.Бондарчук, Я.Шваб, Г.Башинський, Г.Кравчук, підпрапорщик Мельник, казначей – Кректун. Серед членів Ради не було одностайності щодо політичної обстановки в країні. Характерним в цьому плані було засідання Ради від 18 червня 1917 р., на якому, зокрема, розглядалися питання розподілу землі. В прийнятій резолюції зазначалось, що “вся земля со всеми садами й лесами отходит в пользу обрабатывающего народа бесплатно, недра – в пользу государства, камень – в пользу народа бесплатно, рыба тоже”.

З приводу ставлення до тимчасового уряду: “Во имя сохранения и укрепления добытой кровью и жертвами лучших сынов России свободы мы призываем всех и каждого к укреплению этой свободы и подчинению охраняющей эту свободу власти Временного коалиционного правительства”.

Що ж до тих, хто ухиляється від військової служби і дезертирів, – вважати їх ворогами народу. Газета “Известия Советов солдатских, крестьянских и рабочих депутатов г. Овруча и уезда”, перший номер якої вийшов 21 липня 1917 р., закликала до спокою і до очікування Установчих зборів, інформувала читачів про дообрання в члени Ради Йосипа Тухмана (від Лугинського відділу демократичного союзу), про плани щоденних засідань Ради, давала трибуну місцевому священику Добровольському, який закликав до громадського спокою.

Паралельно з Радою в повіті діяла і адміністрація Комісара Тимчасового уряду, переважно з числа чиновників колишнього земства на чолі з Дмитруком. Та спокою вже годі було чекати. Страхіття війни: “похоронки”, тисячі калік, голод, воші й тиф стали буднями. А зростаюча на хвилі всенародного лиха найрадикальніша більшовицька партія В.Ульянова (Леніна) кликала до переділу землі і власності, до припинення війни. Ці заклики знаходили відгук у народу. Влітку 1917 р. Самуїлом Біберманом (парт. кличка Сожев), відрядженим Київським більшовицьким комітетом в Овруч, було створено більшовицький осередок серед колишніх фронтовиків (С.П.Корсун, І.Данильченко, А.Радченко та інші), які розпочали активну пропаганду, особливо в Покалівській волості, серед селян за реквізицію поміщицької землі і реманенту.

Своє бачення вирішення гострих соціальних проблем  було у місцевих поміщиків. Активну агітаційну кампанію за створення “спеціальної армії для захисту повіту” веде серед багатих селян та дезертирів демобілізований капітан, поміщик цієї ж волості Ш.Ш.Субоцький, делегат Всеукраїнського з’їзду земельних власників, на якому була фактично ліквідована УНР й проголошено владу гетьмана П.Скоропадського. Ним же було розроблено “Конституцію повіту”. Протидія Покалівського ревкому і Овруцької Ради зірвали цей план, і селяни виписались із загону войовничого капітана.

У вересні 1917 р. Овруцький повітовий комісар ТУ вимагає від начальника міліції вжити найрішучих заходів для приборкання селян, які приступили до переділу поміщицької власності в багатьох селах повіту. Проти непокірних направили військові частини.

Звістку про жовтневі події в Петрограді овручани зустріли так само схвально, як і Лютневу революцію, бо про мир і землю мріяв кожен поліщук. Тільки не знали вони, що за мир і землю треба платити кров’ю. Як і за владу. Раднарком у Пітері і Центральна Рада у Києві “перетягують канат”, що проходив по долях мільйонів людей і призвів до громадянської війни (сучасне “національно-визвольні” змагання). Вже в грудні 1917 р. в Овруч прибувають новопризначені ЦР керівники повіту, реорганізовують органи влади, які залишив їм ТУ. Але спроба навести “порядок” на селі (адже ЦР не відмінила права приватної власності на засоби виробництва) призвела до справжньої війни. Центром опозиційних сил стала Покалівська волость, де більшовицький осередок на чолі з А.Радченком, С.Корсуном створив збройний загін, який чинив опір новоствореним частинам Центральної Ради.

Втрутились в Овруцькі події і військові частини Південно-Західного фронту, що дислокувалися в сусідніх повітах Білорусії (тодішня Російська територія). Вони 9.01.1918 р. витіснили з міста частини ЦР, звільнивши з міської в’язниці політичних в’язнів. Та ради не довго утримували владу в Овручі, бо, в свою чергу, їх витіснили війська молодої Української держави. Гетьманці і запрошені ними австро-німецькі війська в лютому 1918 р. окупували місто і повіт. Німці примушували населення здавати зерно, худобу, возити дрова, повертати захоплене селянами майно поміщиків. Так, в квітні 1918 р. німецький каральний загін реквізує хліб у селян Норинська, Покалівської волості, заарештувавши 25 селян, в Острові карателі побили шомполами селян за нездачу хліба. Взагалі, Овруцький повіт був чи не найбільшим “головним болем” гетьмана Скоропадського.

У відповідь на репресії овручани брались за зброю. Центром опору знову стала Покалівська волость. У створеному тут підпільному комітеті – ревкомі – були зосереджені і революційні сили міста. До складу його входили: С.П.Корсун, А.Радченко, І.К.Данильченко, У.В.Старовойт, Т.П.Рибінський, Л.З.Видруг (Гельфман), С.І.Трохнюк і прибулий влітку 1918 р. з діючої армії М.М.Пархомчук. Останнього і обрали головою.

У Черепині, Гладковичах, Клинці, Гуничах, Оленичах, Стугівщині, Чернігівці формувалися партизанські групи. Активну роль в цьому відігравали В.Е.Старовойт, Т.Л.Гришан (Балахон) А.Н.Чіпак, С.Й.Богомазюк, І.Д.Шевчук, П.О.Пешко, Ф.П.Дрозд, О.Г.Самчук та інші.

Ревком незабаром встановив зв’язок з білоруськими партизанами, що діяли в районі Мозиря і Калинковичів. Але гетьманські власті створили спеціальний кінний каральний загін проти покалівських партизан на чолі із Ш.Субоцьким, який був партизанами розгромлений.

Маючи повні відомості про сили урядових військ і німців в Овручі (за завданням ревкому в офіцерській дружині служили прапорщик військового часу П.Я.Примак, а в гетьманській варті – Т.Л.Гришан (Балахон), підпільники вирішують захопити Овруч. В ніч на 1 грудня 1918 р. повстанці з трьох боків атакували місто і на світанку захопили його і повернули радянську владу. Створений одразу ж ревком на чолі з Ф.Г. Хомутовським бере на себе всю повноту влади, налагоджує порядок, вирішує продовольчі та бойові проблеми. Та вже 17 грудня 1918 р. петлюрівські війська знову відновлюють владу УНР в місті. Відступивши у бік Єльська і отримавши там допомогу регулярних військ РСФСР, овруцькі партизани 27 січня 1919 р. знову відновлюють Радянську владу в місті. 3-го лютого 1919 р. поновлено склад повітового  ревкому, організовано 8 відділів його: управління, продовольства, земельний, праці, фінансів, народної освіти, юстиції та військовий комісаріат. До ревкому введено І.Данильченка, М.Пархомчука та І.В.Сташкевича. 15 лютого оновлено більшовицький осередок з 25 чоловік, почала виходити газета “Голос рабочего и крестьянина”, відкрито клуб “Юний комунар”, хату-читальню. Відбувся вчительський повітовий з’їзд, відкрито місячні курси вчителів (останніх гостро не вистачало!). 1919 рік став чи не найтрагічнішим за всю історію Овруча. В січні-березні полк ім.Симона Петлюри, що дислокувався в районі Слободи-Шоломківської, вів бої з Овруцьким партизанським і новоствореними міліцейськими загонами Овруча. Словечанська, Фоснянська волості – повністю під петлюрівським контролем. Норинська волость теж не виступає проти нього.

Під натиском петлюрівських військ 20 серпня 1919 р. в Овруч з Житомира (аж до 20-х чисел вересня) евакуюється керівництво Волинської губернії. Боротьба за владу в нашому повіті була безкомпромісною і кривавою. Під час чергового захоплення міста “зеленими” чи Булах-Булаховичем відбувались криваві єврейські погроми, випадково захопленого І.Д.Шевчука – командира міліцейського кінного загону – прив’язали зв’язаного мотузкою до коня і особисто Козир-Зірка протяг його через усе місто, наказавши не ховати труп загиблого. В Народичах вбито С.П.Корсуна.

Трагічною була і доля голови ревкому Ф.Г. Хомутовського. Під час Радянсько-польської війни він був облудно оговорений (бо, бачте, прізвище носило польський відтінок), заарештований і посаджений до в’язниці. Після детальної перевірки був випущений, але не зміг перенести тюремного тифу і помер. Аж двічі заарештовані і приговорені до страти за антикайзерівську та антигетьманську агітацію молоді вчительки з Овруча Ф.Кипніс  і В.Переверзєва. Та доля зберегла їм тоді життя. Не позаздрити було і тим, хто опинявся в руках ЧК зі зброєю в руках (а зброя ж була чи не під кожною стріхою в ті роки). Кінний загін ЧК в кількості 36 чоловік, одягнутих в чорні шкірянки і очолюваний після смерті І.Д.Шевчука колишнім матросом із Сорокопня Т.Л.Гришаном, “обслуговував” величезну зону між Овручем, Хабно (нині Поліське), Єльськом, Олевськом, Народичами, Базаром, ганяючись за бандами Струка, Косенка, Мордалевича.

Документи стверджують, що лише до червня 1919 р. Овруч і повіт 15 разів переходили з рук в руки. В ці грізні роки в місті побували С.Петлюра, Д.З.Мануїльський, Г.І.Петровський, кривавий каратель і самозваний генерал полку “Гуляй душа” Козир-Зірка, інші не менш відомі діячі і лідери різної політичної орієнтації.

В цій кривавій круговерті історія вибрала більшовиків і віддала їм перемогу. Останній великий липневий наступ петлюрівських військ в нашому краї закінчився перемогою радянських військ. Та мирне життя довжиною в декілька місяців тривало недовго. Вже в січні 1920 р. польські власті готують антирадянське повстання в районі с.Лучанки. З допомогою бойовиків Ш.Субоцького заарештовують голову Покалівської земельної комісії Бондара Архипа Яковича, але коли останнього босоніж по снігу повели на розстріл, то він, поранений в руку, втік.

7 січня 1920 р. до рук повстанців потрапив голова Покалівського ревкому С.І.Трохнюк, якого і спалили живим біля с.Дівошин. Перший червоний батальйон, сформований в Овручі з молоді, був розгромлений, і тільки кавалеристи 25-ї Чапаєвської дивізії під командуванням латиша Ернеста Лепіна зупинили поширення полум’я повстання (в 1937 р. Е.Лепіна овручани обрали до Верховної Ради СРСР). В березні 1920 р. польські війська перейшли в наступ в районі Олевська і 6 березня захопили Овруч. Проте закріпитись їм не вдалось. В травні в Овручі і повіті почалось антипольське повстання, а вже в червні Червона Армія розпочала стрімкий наступ. 21 червня 1920 р. частини 12-ї Армії, в числі яких на Овруцькому напрямку діяла 44 дивізія М.Щорса, визволили місто від інтервентів. Полк В.Боженка надовго розмістився в місті (під штаб забрано було будинок нинішнього архіву).

Радянська влада, яка пропагувала неминучість перерозподілу землі і майна, подобалась далеко не всім, що і породжувало “соціальні вивихи”. Так, зокрема, за наполяганнями багатшої частини населення було проголошено Піщаницьку республіку. В.Боженко (“батько”) послав до Піщаниці парламентарів-червоноармійців, але останніх відшмагали і вигнали. На такий “теплий” прийом командир полку відповів артилерійським обстрілом “республіки”, після чого вона (республіка) припинила існування, а лідери її опинились аж у Польщі (радянсько-польський кордон до 1939 р. проходив лісами по уявній лінії Далета – Усове -західна частина Олевського району).

Знову відновилась робота ревкому в складі: Бобров – голова, члени Дубровін та Чужой, партком очолив Л.Видруг (тоді в повіті було всього 18 дійсних і 16 кандидатів в члени більшовицької партії).

У вересні 1920 р. Овруч відвідав голова ВУЦВКу І.І.Петровський. Він зустрічався з населенням і виступив з доповіддю, закликавши овручан якнайшвидше відбудувати зруйноване війною (жодне підприємство не працювало) місто і розчистити ліси від численних банд, які тероризували жителів краю. Особливо дошкуляли крупні групи Булах-Булаховича та Козир-Зірки, які мали великі кінні загони. Для боротьби з ними в Овруч було надіслано кавалерійську частину Г.І.Котовського (його штаб розміщався в нині знесеному будинку по вулиці Радянській, тепер тут книгарня, гастроном ТОВ “Світанок”), після чого ліси стали більш-менш безпечними, хоч тут ще і пострілювали в радянських активістів: вбили продінспектора Брусенка біля с.Скребеличі, працівника ЧК з Оленичів Федора Гопанчука (похований в міському парку), зарізано серпом на жнивах голову Жолонської  сільради Оксенчука, заколоті багнетами в с.Хлупляни Федір Шляга та  Сава  Хоменко. Грабували кооперативні магазини бандити з груп Монджревського (біля Можарів), “Монарховця” С.Кобилинського (с.Монархи за Дівошином), “Гарася” Г.Кобилинського (біля с.Круки).

Нова влада переходить до мирного будівництва. Вже в кінці 1920 р. в Овручі було створено сільськогосподарське кредитне товариство, яке надавало селянам позики на придбання інвентаря та насіння, створило прокатний пункт с/г машин та реманенту (територія в районі нинішньої друкарні). Очолив товариство Я.І.Бондарчук, який і представляв у Харкові на І Всеукраїнському з’їзді комнезамів наш повіт.

Відновлюють роботу швейна майстерня (до революції належала німцеві Штоберу), паровий млин на р.Норинь, а також дрібні промартілі – швейна, взуттєва, ковальська і державне підприємство гнутих меблів (в 1932 р. перетворено на деревообробну фабрику) на чолі з директором Фастовським. Борючись з господарською розрухою в своєму краї, овручани вже в 1921 р. надали братерську допомогу продуктами і грішми голодуючим Поволжя (908 пудів жита та пшениці, 1388 пудів картоплі), відкрили 4 дитбудинки для 400 дітей з Поволжя, особливо з Саратовської губернії, яка потерпіла найбільше.

В березні цього ж року в зв’язку з гострою паливною проблемою на Україні свідомі громадяни міста провели недільник, навантаживши 18 вагонів дров. Крім того, було проведено по всьому повіту паливний тринедільник.

Проте Донецькі шахти були все ще мертві і не дивно, що на осінь 1921 р. паливне питання для України залишалось основним. Не випадково, що 24 жовтня 1921 р. йому було присвячене надзвичайне засідання Овруцького повітового губкому, в роботі якого взяли участь секретар губкому Мусульбас, голова Волгубвинкому Карасик та уповноважений Правобережжя Гольдін. У прийнятому зверненні до жителів повіту, зокрема, вказувалось: “Необходимо к 7-му ноября (традиція приурочувати всі  події до партійних дат залишиться на всі роки існування Радянської влади. Авт.) окончить топливную кампанию. Волынь должна дать 21.500 куб.сажней дров. Половина этой цифры падает на наш Овручский уезд, как на самый богатый лесом, как на второй Донбасс в смысле топливных ресурсов Украины”. І ліс, а, отже, і тепло, овручани дали замерзаючим Києву, Харкову та іншим промисловим центрам України.

На кінець осені 1921 р. в місті налагоджується робота кооперації, хоч в документах навіть за 1923 р. відмічається, що “Овруцьке ЕПО до цих пір не вийшло за межі міста і продовжує торгувати виключно гастрономічними товарами контрабандного походження (називалось воно “Робгорепо Овруча”). Словечанське ж ЕПО здійснює обороти шляхом залучення приватного капіталу ( а це вже був гріх!).

В жовтні 1922 р. овручани надіслали лист В.І.Леніну з побажанням виздоровлення.

1923 рік – рік нового адміністративного поділу на Україні. Овруч входить до складу Київської області і стає районним центром. Нові завдання і нові проблеми постають перед старовинним містом. 14 жовтня 1925 р. тут вперше було організовано сільськогосподарську виставку, відбулось урочисте свято врожаю, розширює свою діяльність Овруцьке ТСОЗ (Товариство спільного обробітку землі), яке охоплювало 530 чол. жителів окраїн міста. В районі ж таких товариств було в 1925 році вже 139.

Значних успіхів досягнуто в галузі охорони здоров’я. На 1925 р. в Овручі вже функціонувало 2 лікарні на 57 ліжок, де працювало 8 лікарів і 9 чол. середнього медперсоналу та аптека. Не випадає з поля зору керівництва району і освіта. Одразу після закінчення громадянської війни розпочалось навчання дітей у трьох трудових 7-річних школах, в т.ч. двох – другого концентру і одній – першого (ближче до нинішньої середньої освіти). На базі однієї з них і виникла нинішня СШ № 1. В 1924 р. функціонували 2 школи: перша – українська  8-річна і друга єврейська 7-річна (21 вчитель), в районі була 21 школа. На 1925 р. у школах працювало вже 34 вчителі, які навчали 482 учні вдень, а у вечірній час в них навчались дорослі – так звані школи лікнепу. В 1924-25 навчальному році в 34 лікнепах району навчалось 8671 чол. дорослого населення.

З культурних закладів міста можна назвати сельбуд, де були гуртки художньої самодіяльності, діяв районний будинок селянина, де проводили урочисті засідання, вечори відпочинку і демонстрували німі фільми.

У розпорядженні червоноармійського дислокованого тут 3-го куреня 133 полку були клуб ім.К.Маркса і бібліотека на 4 тис. книг, що обслуговували і місцевих жителів. З 1900 р. і до 1922 р. проводив дослідження Овруцько-Словечанського кряжу видатний геолог, доктор географії, мінералогії та геогнозії П.А.Тутковський – автор більше 1000 наукових праць, людина, якій було відомо кожен яр, кожен курган у нашому краї.

Закінчивши відбудовчий період, Овруччина робить нові кроки вперед. У 1926 р. столярну майстерню було перетворено на деревообробну (ДОР), реконструйовано виробничі процеси, завдяки чому виробництво продукції зросло з 40 тис. до 450 тис.крб., запущено електростанцію, що виробила в 1929 р. 199,3 тис.кВт., в 1930 р. – 253,3 тис.кВт (+27 %), бойню, а в місті працювало аж … 4 електромотори. І відрадно бачити документ про те, що “1927 р. – 28 р. є першим роком, коли районна промисловість ввійшла з прибутком – 5.900 крб.”

У 1929 р. засновано завод по виробництву технічного спирту з торфу, шкірзавод № 20, маслозавод. А в 30-х роках трудяться промислові артілі шевців – “Об’єднана праця”, кравців – “Іскра”, меблевиків – “Деревометал”, “Харчовик” та 2 кашкетні артілі. В районі – 2 кам’яних кар’єри (Ігнатпільський та Рудне-Потаповицький), валова річна продукція за 1930 р. – 123.000 крб., робітників – 149 осіб), три смолокурні та 2 спирто-порошкові артілі (в рік продукції на 400 тис.крб.). Житловий комунальний фонд в Овручі складав 41 будинок, житлова площа на 1 особу – 5,5 м2.

Розпочато силами військових прокладання двох ліній каналізації (вручну, на глибині 5-8 метрів) і водопроводу з використанням в районі гарнізонної лазні (вул.Тургенєва) з дубових труб, які діють і понині, витримуючи тиск до 6 атм. (по вулиці Радянська і від новобудов – ДОСІв).

Зростало значення залізничної станції, депо. В 1930 р. відкрився рух поїздів по лінії Овруч-Чернігів, а через 2 роки – Овруч-Білокоровичі. Кількість залізничників сягала 1051 чол. аж до 1941 р., більшість з них за прикладом знатних машиністів країни П.Ф.Кривоноса (після війни – керівник Південно-Західної залізниці, генерал тяги, частий гість овручан) та М.О.Луніна добивались високих показників, не раз завойовували Перехідні прапори ПЗЗ. Тільки за 1-у декаду лютого 1930 р. машиністами станції проведено 11 великовагових поїздів і перевезено понад план 3513 тис. народногосподарських вантажів. Великих успіхів добивались стахановці ДОФа.

В складній обстановці вирішувалися селянські проблеми. Земельне питання в нашому краї взагалі розв’язувалось важко. “Наскільки загострена боротьба в даному районі, говориться в доповіді губвиконкому Волині за травень 1923 р., можна бачити з того, що в Овруцькій в’язниці, ДОПРІ, нам довелось бачити селянина, який місяць тому вбив на полі свого батька, який не бажав іти на поділ землі”.  В 1929 р. по землі поліській вперше прогуркотів колісний трактор “Фордзон”, встигли створитись і розвалитися  сільськогосподарські комуни в Коптівщині, Оленичах, В.Фосні (на базі маєтку “Юліно” – колишньої власності коханки мільйонера Терещенка), в Хайчі. Серйозний опір землеустрою колгоспу чинили жінки Виступовицької громади, селяни Гуничів розібрали знову майно і худобу новоствореного колгоспу. Почастішали випадки розправи з активістами молодої радянської влади на селі. Прикладом цього можуть служити постріли з обрізу в голову В.-Мошківської сільради, вбивство голови сільради в Черепині в 1929 р., вбивство працівника міліції у Ситовецькій сільраді, підпал МТФ у Гошові (згоріло 63 гол. худоби). Та зупинити хід колективізації було годі, бо проводилась вона міццю всієї держави. Цій же меті служили і створені в 1932 р. МТС в Овручі та Словечному, які отримали тільки цього року понад 30 тракторів з Ленінграда. Було споруджено електростанції в Оленичах, Коптівщині, паровий млин в Норинську, хата-лабораторія у В.Фосні, новенькі корівники в Піщаниці та Норинську, переведення на постійну роботу в село найактивніших робітників і спеціалістів міста.

Газета “Шлях колективізації” (вийшла вперше 25.ІХ.30 р.) подає, як фронтові зведення, звіти про створення нових колгоспів і зростання охоплених ними господарств, про початок роботи Овруцької школи машинно-тракторного  учнівства, про підготовку районного з’їзду колгоспників (25. ІІІ. 1931р.), призначення новим начальником міліції Марчука, відкликавши його з сільбанку, про стан українізації в державних установах. На сторінках цієї газети можна побачити розмаїття форм колективного господарювання. Спочатку це була спроба спільно трудитись в комуні, в Чернігівці – в с/г товаристві, в Гладковичах – в садово-огородньому гуртку, в Бідунах (нині Веселівка) – в ТСОЗІ, в Городці – в с/г артілі (тут першим прийшов на колективний двір, привів коней і привіз реманент Доман Мінич). А ще ж були кредитно-кооперативне товариство у Велідниках, Листвинсько-Петрашівське машинно-тракторне товариство, Лучанківське меліоративне товариство.

Важко сказати, яка з цих форм була б найкращою. Та “великий грузин” Й.Сталін повелів загнати всіх в колгоспи (а це ж бо найвища форма кооперування, до якої багато поліщуків не доросли). І вже станом на 1931 р. словечанські селяни, в основному, стали колгоспниками. В районі в цьому році було 35 колгоспів, в яких об’єднались: батраків – 91, бідняків – 822, середняків – 368, службовців – 156, робітників – 16, кустарів – 32. Матеріальною базою новостворених господарств було: коней – 4553, волів – 4124, корів – 9837, свиней – 6147, тракторів – 5, самов’язалок – 1, самохідних лобогрійок – 25, молотарок механічних – 4, двигунів – 3.

Особливу увагу районні газети Овруча і Словечного (до 1930 р. вони підпорядковувались Коростенській окрузі) приділяють  проявам трудового героїзму на селі. Далеко за межами району і області гриміла слава молодої льонарки з Хлуплян Уляни Катюшиної, яка зі своїми жінками вперше в краї зібрала по 12,2 цнт льоноволокна з гектара, за що першою на Поліссі в 1939 році отримала орден Леніна. Кавалера нового, найвищого ордена, зустрічав після Москви на овруцькому вокзалі весь овруцький і словечанський партійний і господарський актив). З великою пошаною вимовлялися імена льонарки Марії Маковейчик з В.Чернігівки (з 1 га льону дала прибуток в 6720 руб!), Петручик Пелагеї з Журби, яка зібрала по 338 цнт картоплі з гектара, доярки Наталії Пінчук з Гуничів (3036 л молока від кожної корови) та багатьох інших славних і скромних героїв праці.

Ллються річеньки молочні
з міста Овруча у світ,
Нескінченним йдуть потоком
хліб, льоночок і кварцит.

О. Добахова.

Для зміцнення кадрів північних прикордонних районів республіки в 1930 р. на Полісся направляють велику групу молодих спеціалістів студентів вузів України. Серед них були М.М. Попудренко (направили працювати секретарем КСМУ в Овруч, в роки Великої Вітчизняної війни – командир Чернігівського партизанського з’єднання, Герой Радянського Союзу); А.С.Малишко – вчитель, завуч Овруцької зразкової школи колгоспної молоді, потому – автор багатьох книг поезій, лауреат Державної премії СРСР 1942, 1951, 1969 р., Державної премії УРСР, 1964 р.; Д.Г.Бондаренко (директор Середньоруднянської середньої школи, Лучанківської середньої школи, райком КСМУ в Словечному, зав.шкільним відділом в ОК м.Луцьк), П.М. Поліщук (вчитель Лучанківської СШ) та багато інших чесних, порядних молодих людей, більшість з яких в роки війни загинула на фронтах, захищаючи рідну землю.

Поліпшилась охорона здоров’я населення. Для міжрайонної лікарні в 1926 р. було додатково збудовано двоповерхове приміщення на 40 ліжок, де розміщались хірургічне, гінекологічне та терапевтичне відділення. Було відкрито поліклініку в 1934 р. і на залізничній станції м. Овруч. Крім того, в місті функціонували санепідемстанція, дві аптеки, дитячі ясла, практикували 26 лікарів та 46 осіб середнього медперсоналу. В Словечному було 4 лікувальні заклади, в яких на одне стаціонарне ліжко припадало 1167 чоловік.

Значний крок вперед зроблено в галузі освіти. В передвоєнному Овручі працювали перша та друга українські середні школи, одна єврейська семирічна (загалом 84 вчителі та 2 тис.учнів). Гриміла слава талановитого педагога Фуксмана Є.І. з СШ № 1, С.Сполітака з Жолонської НСШ, удостоєного ордена Трудового Червоного Прапора, МОПРівської організації з В. Фоснянської СШ. Всього ж в Овруцькому районі вже була 51 школа: 7 середніх, 25 НСШ, 19 початкових. Охоплено навчанням всіх дітей шкільного віку (10.943 чол.). І якщо, скажімо, в Словечному в 1927 р. працювали профшкола 1-го ступеня, єврейська 4-класна школа, трудова українська семирічка, то в 1940 році  навчались всі діти як в Словечному, так і по всіх селах району.

В Овручі із спеціальних навчальних закладів діяли обласна школа медсестер, вечірній педтехнікум, ремісниче училище сільських механізаторів. Станом на 1938 рік з неписьменністю дорослого населення було покінчено.

Новий Палац піонерів став хорошим подарунком дітям. Впорядковувалось місто, брукованою вже була не лише центральна Велика Радянська вулиця, а й інші. Прикрасився Овруч і кінотеатром ім. Горького (нині будинок культури), спорудженим на кошти держави і з використанням цегли із зруйнованого спеціально для цього храму на Замковій горі, клубом залізничників. Районна бібліотека виро

Поділитися в соц.мережах

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
This entry was posted in Історія міста and tagged , , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *