Про кордони Древлянської землі | Звіздецький Б. А.

Стаття присвячена одному з актуальних завдань слов’янської археології — визначенню кордонів Древлянського племінного союзу.

У найдавнішій недатованій частині Несторової «Повісті временних літ» слідом за полянами згадуються древляни [1]. Із цього повідомлення, як із інших літописних згадок про них, важко дійти якихось певних висновків відносно ареалу їх розселення. Єдиними орієнтирами племінної території виступають два головних міста Древлянської землі — Іскоростень (теп. Коростень) та Вручій (теп. Овруч), вперше згаданих «Повістю временних літ» під 945 р. і 977 р.[2]

Дореволюційні історики, аналізуючи лише літописні дані, племінну територію древлян визначали досить приблизно, відводячи їм великі лісові масиви навколо згаданих пунктів[3].

Ще наприкінці XIX ст. особливі надії деякі вчені покладали на археологічні дослідження, в результаті яких будуть виявлені специфічні риси поховального обряду, характерні для тієї чи іншої території, що дають змогу впевнено окреслити ареал проживання окремих східнослов’янських племен.

Першу спробу виділити територію древлян за археологічними даними зробив В. Б. Антонович. Дослідивши ряд курганних могильників Київщини і Східної Волині, він вважав, що древлянам належали підкурганні поховання в ямах з набором небагатого супроводжуючого інвентаря. Картографуючи кургани з цими ознаками, дослідник визначав їх племінні межі: .на заході—р. Случ, на півдні — верхів’я р. Тетерев, на півночі — прип’ятські болота, а на сході—рр. Дніпро, Ірпінь та середня і рерхня частини течії р. Роставиці[4].

На початку 60-х років нашого століття погляди В. Б. Антоновича були переглянуті радянськими археологами І. П. Русановою та Е. І. Тимофеєвим.

Проаналізувавши матеріали розкопок слов’янських курганів Східної Волині, І. П. Русанова дійшла висновку, що типово древлянськими слід вважати поховання не в ямах, а на рівні давнього горизонту та насипу кургана. Вони складають на означеній території відповідно 74% та 18% від усіх досліджених. Характерною особливістю древлянських курганів е наявність скупчень вугілля та попелу в насипу кургану вище поховання. За встановленими відмінностями дослідниця проводила кордон між древлянами та полянами по заболоченій заплаві р. Здвиж і далі — по Тетереву приблизно до впадіння в1 нього р. Ірші. При цьому вона допускала, що поляни могли проникати й на лівий берег Тетерева. Нижче впадіння Ірші визначити кордон між цими племенами дослідниця затруднялась, оскільки не мала відомостей про могильники у пониззях Ірпеня, Тетерева і Ужа. На півночі, за І. П. Русановою, древляни займали правий берег Прип’яті в районі Турова (могильники Велемичі, Отвержичі, Казаргац, Ричево), на півдні доходили до верхів’я Горині, на заході — межиріччя Горині та Случа 5.

До подібних висновків прийшов і Є. І. Тимофеев, однак межі Древлянської землі він визначав дещо інакше. Так, північний кордон проходив не по правому березі Прип’яті, а значно південніше, приблизно по лінії Овруч — Теклювка, східний — Житомир — Овруч, південний— Житомир — Ізяслав, західний — р. Горинь. Є. І. Тимофеев вважав, що у поліській частині Західної Волині древляни могли населяти не тільки течію Горині, а й частково’ проникати далі на захід — у пониззя рр. Стир і Стохід, оскільки північніше від лінії Луцьк — Ровно підкурганні поховання на горизонті зустрічаються досить часто [6].

В узагальнюючій монографії В. В. Седова розробки І. П. Русанової та Є. І. Тимофеева були піддані детальному аналізу. Автор відзначив, що у визначенні північної межі Древлянської землі більш правий Є. І. Тимофеев, бо в курганах поблизу Турова, визначених І. П. Русановою як древлянські, знаходили етновизначальні зернені буси, які характерні для дреговичів. Правий берег Прип’яті, безсумнівно, належав дреговичам. Розподільною смугою між ними і древлянами В. В. Седов вважає прип’ятські болота південніше Турова, де, на його думку, населення практично не було. За В. В. Сєдовим, р. Случ — західна межа ареалу древлян, на сході кордон проходив по межиріччю \ Роставиці, через верхів’я р. Здвиж. Далі зона древлянського розселення повертала на північ, перетинаючи р. Тетерів (приблизно в місці впадіння в неї р. Ясенець) [7].

Останнім часом з’явились праці, автори яких, виходячи з ознак обряду поховання, більш обережно визначають племінну належність. О. П. Моця, наприклад, схильний розглядати підкурганні поховання на горизонті та поховання в ямах не тільки у рамках міжплемінних відмінностей, а й у хронологічній еволюції всього комплексу поховального обряду. На його думку, у Східній Волині, тобто на території древлян, уже в XI—XII ст. панує обряд поховання в підкурганних ямах, який приходить на зміну трупопокладенню на горизонті і є прямим наслідком впливу християнства [8].

Підкурганні поховання в ямах не слід зв’язувати виключно з полянами, а поховання на горизонті лише з древлянами. Чисто механічний підхід до розв’язання проблеми, без врахування хронологічної еволюції поховального обряду, може в значній мірі перекрутити уявлення про племінні межі, особливо в контактних зонах. Інтерпретація способу похогвального обряду і супроводжуючого інвентаря є важливим, але ніякою мірою не єдиним критерієм у визначенні меж племінних союзів, названих у «Повісті временних літ». З накопиченням нових даних у процесі археологічного вивчення згаданого регіону постала, на нашу думку, нагальна потреба зробити спробу визначення кордонів Древлянської землі, залучаючи до цього поряд з даними розкопок курганних старожитностей і матеріали поселень IX—X ст. Картографування останньої категорії археологічних пам’яток дає можливість більш об’єктивно підійти до вирішення питання.

Archaeology_1989_04-51-copy
Територія древлян за даними археології та писемних джерел: І. Яроповичі, 2. Грубськ, 3. Лозовик, 4. Радомишль, 5. Малин, 6. Пінязевичі, 7. Іванків, 8. Приборськ, 9. ФрунзІвка, 10. Лапутьки, 11. Поліське, 12. Христинівка, 13. Шишиловка, 14. Коростень, 15. Ушиця, 16. Бараші, 17, Буки, 18. Овруч, 19. Городець, 20, Демидовачі, 21. Селище, 22. Білий берег, 23. Олевськ, 24. Тепениця, 25. Сущани, 26. Рудня-Хочинська, 27. Хочино, 28. Копище, 29. Глинне, ЗО. Рокитно. 31. Немовичі, 32. Хотинь, 33. Маренин, 34. Лучиця, 35. Велика Клецка, 36. Морозовка, 37. Повний, 38. Гвоздов, 39. Бабин, 40. Піддубці, 41. Печиводи, 42. Кутки, 43. Зубовщина, 44. Гориця, 45. Пилиповичі, 46. Новоград-Волинський (ЖадкІвка), 47. Городище, 48. Великі Горбаті, 49. Несолонь, 50. Гульськ, 51. Рогачов, 52. КІкова, 53. Миропіль, 54. Великі Коровинці, 55. Городище, 56. Буки, 57. Житомир, 58. ІНумськ, 59. Трояків, 60. Швайківка, 61. Райки, 62. Бежів.
Умовні позначення: 1— городища IX — початку XI ст., 2 — поселення VIII—X ст., З — курганні могильники з трупоспаленнями та трупопокладеннями на горизонті і в насипу, 4 — кордони племінної території древлян.

Спираючись на розробки І. П. Русанової, М. П. Кучери та П. П. Толочна[9], присвячених питанням еволюції і типології кераміки VIII — X ст., нами продатована більшість поселень, виявлених у процесі археологічних розвідок. Слід зазначити, що картографувались лише поселення з яскраво вираженою керамікою типу Луки-Райковецької, як ліпною, так і ранньогончарною, а також поселення, де траплялись ранні форми кераміки курганного типу (рисунок).

Попередні дослідники крайній східний рубіж Древлянської землі з полянами проводили по р. Тетерів, відзначаючи при цьому, що нижче впадіння в неї р. Ірші він різко повертав на північ у напрямку Овруча. Цей висновок базувався на відсутності достовірних даних про кургани в пониззі Тетерева. Однак відсутність могильників ще не означає відсутності тут поселень кінця І тис. н. е.

Перша група поселень цього часу розташована вздовж середньої та нижньої течії р. Ірпінь (Ясногородка, Жорнів, Білогородка, Гореничі, Лука, Ігнатівка)[10]. їх пов’язують з літописними полянами.

Древлянські поселення розташовані в 50—60 км західніше, по течії Тетерева. Крайніми південно-східними пунктами Древлянської землі є городища в Яроповичах та Грубському, розташовані на вододілі басейнів Ірпеня і Тетерева. Вони були досліджені П. О. Раппопортом, який виявив на обох, крім давньоруської кераміки XI—XIII ст., ще й ліпну та ранньогончарну VIII—XI ст.[11] Отже, можна вважати, що в більш ранній час обидва городища заселяли древляни.

Далі на північ східний кордон Древлянської землі простежується за рядом поселень, розташованих по лівому березі р. Тетерів. І. П. Русанова вважає, що саме на цю територію проникали поляни [12]. її висновки базуються на матеріалах розкопок курганних могильників по близу с. Городськ Коростишівського р-ну Житомирської обл., проведених ще наприкінці XIX ст., де поряд з нечисленними похованнями на горизонті досить часті поховання в ямах.

Городища літописного Городська добре вивчені в результаті багаторічних розкопок [13]. Проведений нами аналіз здобутих з них матеріалів свідчить, що літописний Городськ виник не раніше кінця XI сг. Груба ж товстостінна кераміка, яку автори розкопок датували IX—X ст., є насправді результатом певного регресу гончарства південно-західних земель Русі, викликаного монголо-татарською навалою, і датується другою половиною XIII — початком XV ст. Переважання поховань в ямах на некрополі Городська логічніше пояснювати не проникненням сюди полянського населення, а зміною поховального обряду під впливом християнства, яке у XII ст. пустило вже досить глибокі корені у цьому регіоні.

Проживання древлян у середній течії Тетерева підтверджують матеріали поселення, виявленого ще у 1940 р. П. М. Третьяковим поблизу м. Радомишля у «Микгороді», при : впадінні р. Мики в Тетерів. За зібраною тут ліпною та ранньогончарною керамікою можна продатувати цю пам’ятку IX — поч. X ст.[14]

Північніше Радомишля пам’ятки цього часу відомі у м. Малині та між селами Ялцівка і Пенязевичі на р. Ірші[15]. Нижче впадіння Ірші в р. Тетерів П. М. Третьяковим відкриті синхронні попереднім пунктам городища в Іванкові та Фрунзинівці, а також поселення в Приборську. Особливу увагу привертають матеріали {ліпна та ранньогончарна кераміка, ранні зразки посуду курганного типу) фрунзинівського городища, розташованого неподалік впадіння р. Тетерів у Дніпро [16].

Отже, напрошується висновок, що широке освоєння древлянами пониззя Тетерева відбулось уже на початку IX ст. Цю думку підтверджують результати розкопок П. П. Толочка поблизу с. Лапутьки, де в заплаві Тетерева досліджувались два поселення кінця X—XI ст. Серед матеріалів вищевказаного часу дуже рідко траплялась ліпна і ранньо-

гончарна кераміка. Причому така картина характерна як для поселення в урочищі Мосієва Нива, так і для поселення в урочищі Брод [17].

Таким чином, дані розвідок П. М. Третьякова і розкопок П. П. Толочна дають підстави стверджувати, що кордон Древлянської землі нижче впадіння р. Ірші в р. Тетерів не відхилявся на північ до Овруча, а проходив по течії річки ажі до її впадіння в Дніпро.

Контактної зони між полянами і древлянами в IX — середині X ст. не існувало. Розподільною смугою між обома племенами служила сильно заболочена, поросла лісами заплава р. Здвиж. Поселення IX— X ст. тут практично відсутні. Від м. Брусилова до м. Макарова по течії Здвижа біля с. Лозовик розвідками Е. О. Симоновича було виявлене лише одне поселення з керамікою типу Луки-Райковецької [18].

Безсумнівно, саме через цю обставину межиріччя Тетерева та Ірпеня було спірною територією між Києвом і древлянами. Згадаймо, що у 975 р. Олег Древлянський убив Люта Свенельдича саме десь у лісах київсько-древлянського порубіжжя. Важко допустити, щоб Лют, який виріс у середовищі близькому до великокнязівського дому і добре обізнаний з тонкощами феодальної ієрархії та феодального права, насмілився полювати у володіннях Олега, тобто за Тетеревом. їх зустріч могла відбутись лише на вільних землях, на які претендували і Олег, і Ярополк.

На близькість кордону Древлянської землі до Києва вказує і літописна стаття 1136 р., коли Ольговичі з половцями в грудні перейшли Дніпро і воювали за київські околиці «…от Треполя около Красна и Василева и до Белогорода оли и же до (Киева и до Вышегорода олни же и до) * Деревь…» [19].

На підставі цього повідомлення Б. О. Рибаков допускав, що земля древлян могла починатись на відстані одного денного переходу від таких крайніх пунктів, як Білгород чи Вишгород, який; в зимових умовах не перевищував 20—25 км [20]. Отже, навіть у XII ст. в уяві літописця киянина «Дерева» починалась десь за Здвижом чи у пониззях Ірпеня.

Широке освоєння заплави Здвижа почалося не раніше кінця X— початку XI ст. київськими князями. Як показали проведені туг М. П. Кучерою розвідки і розкопки, освоєння межиріччя Тетерева — Здвижа відбувалось паралельно спорудженню у цьому районі Змійовик валів, що захищали Київ від кочівників. Саме в цей час з’явились укріплення в Макарові, Вишеві і Мотижині, а поряд з ними десятки неукріплених поселень. Аналогічна картина спостерігається і у верхів’ях Здвижа, де функціонують городища в Грубську та Яроповичах[21]. Є всі підстави вважати, що для освоєння пустуючих територій великокнязівська влада залучила вихідців з інших земель, свідченням чого є спосіб поховання та супроводжуючий інвентар курганів могильника поблизу с. Ніжиловичі[22].

Деякі висновки випливають із адміністративно-територіального поділу Київського воєводства XV—XVI ст., який лишився переважно таким, як і в давньоруський час. Правляча верхівка литовської адміністрації у своїй політиці повністю опиралась на місцевих феодалів, а тому намагалась в іноетнічному оточенні робити якнайменше всіляких інновацій.

На Дніпровському Правобережжі кордон між Київським і Житомирським повітами фіксується у верхів’ях Ірпеня. До Житомирського належать землі басейну Тетерева, а до Київського—басейну Ірпеня, тобто межа між повітами проходить по вододілу цих річок, співпадаючи, як це не дивно, з кордоном між обома племінними союзами IX—X ст. Так, до Київського повіту належали землі у верхів’ях Ірпеня і Унави, де київськими названі села Ходорків, Криве, Сокільча і Кийлів [23]. Житомирська територія не виходить за межі правих невеликих притоків Тетерева — рр. Дубовця та Білки. Тут пізньосередньовічні джерела називають села Житомирського повіту—Велья (теп. Вольня) на Дубовці, а також Забілоччя, Високе, Ставище і Кочерів на Білці. П. Г. Клепатський відзначає, що верхів’я Здвижа належало Житомирському повіту, приблизно до Брусилова. Від Брусилова кордон ішов чітко на північ, перетинаючи Здвиж, і виходив на правий берег Тетерева поблизу с. Макалевичі в гирлі річки Вирви [24]. Характерно, що кордон Київського повіту ніде не перетинав Тетерева, а йшов подовж його правого берега, аж до місця впадіння в Дніпро. На відрізку нижньої течії Тетерева (нижче впадіння Ірші) Київський повіт межував з Чорнобильським [25].

Отже, за даними археологічних та писемних джерел кордон між полянами і древлянами визначається таким чином: древлянам належав лівий берег Тетерева від місця його впадіння в Дніпро і вверх по Тетереву до гирла Білки. Потім кордон ішов до верхів’я Білки і далі до верхів’я Дубовця, тобто виходив на вододіл Тетерева й Ірпеня; володіння полян на Правобережжі у IX — середині X ст. слід обмежити течією Ірпеня.

При цьому слід врахувати ту обставину (а саме це ілюструють археологічні матеріали), що освоєння межиріччя Тетерева та Ірпеня відбувалось наприкінці X—XI ст. завдяки ініціативі київських князів. Встановивши, що у IX—X ст. древлянські поселення по Тетереву виходили на правий берег Дніпра, закономірно визначити ширину смуги, яку займали древлянські володіння на північному сході, тобто, вздовж правого берега Дніпра й Прип’яті. Вказана територія у археологічному відношенні вивчена недостатньо. Певні матеріали для роздумів дають пізньосередньовічні джерела. Вище наводилось, що у .XV— XVI ст. лівий берег у пониззі Тетерева обіймав Чорнобильський повіт. Можна висунути здогадку, згідно якої кордони цього повіту співпадають з крайніми межами Древлянської землі на її північному сході. Якщо це так, то кордон фіксується між гирлами Тетерева і Ужа по правому березі Дніпра й далі на північ вздовж правого берега Прип’яті до впадіння в неї р. Славечни. У період пізнього середньовіччя за Славечною, вздовж Прип’яті, починались володіння Мозирського повіту[26]. Відомо, що Мозирська волость сформувалась і тривалий час перебувала у складі Туровського князівства, основну частину населення якого (і це підтверджують археологічні дані), безсумнівно, становили дреговичі.

Отже, можна припустити, що на північному сході володіння древлян вгадуються на основі пізньосередньовічного адміністративного поділу Київського воєводства від місця впадіння Тетерева у Дніпро до місця впадіння Славечни у Прип’ять. Наші висновки в певній мірі гіпотетичні. Згадаймо і ту обставину, що головне древлянське місто — Іскоростень стояло на берегах Ужа. Посли Древлянської землі у 945 р. прибувають до Києва водним шляхом. Логічно допустити, що в X ст. водний шлях від Іскоростеня до Києва по р. Уж — гирлу Прип’яті і Дніпру був добре освоєний древлянами.

Як згадувалось вище, древляни на півночі були сусідами дреговичів. Розподільною смугою між обома племенами І. П. Русанова вважала р. Прип’ять, а Є. І. Тимофеев та В. В. Седов — смугу боліт південніше Прип’яті. Остання точка зору на наш погляд більш переконлива,

Оскільки підтверджується матеріалами недавно вйявлейих археологічних пам’яток IX—X ст. Завдяки їм та даним пізньосередньовічних люстрацій, можна дещо конкретизувати порубіжні володіння.

Неважко помітити, що найбільша густота поселень рубежу І— II тис. н. е. на півночі Древлянської землі спостерігається в районі Овруцького кряжу. Тут відомі і два «гради» — літописний Вручій, а також городище поблизу с. Городець. Ще одне городище з ранніми матеріалами розташоване в м. Олевську[27]. Концентрація поселень у цьому регіоні пояснюється його вигідним природно-географічним положенням та багатими ресурсами для розвитку й спеціалізації окремих видів ремесел, більш родючими, ніж в інших зонах Полісся, грунтами. Відразу ж на північ, за кряжем, починається заболочена зона густих лісів з характерним для Полісся ландшафтом — чергуванням боліт і піщаних дюн. Археологічні розвідки, проведені І. П. Русановою вздовж берегів Славечни, виявили лише декілька невиразних поселень з матеріалами рубежу І—II тис. н. е.[28]

Показовою в цьому плані є розвідка М. Б. Щукіна по середній течії р. Уборті від м. Олевська до кордонів з БРСР. Нижче Олевського городища автором розвідки біля с. Тепениця виявлено типовий древлянський могильник з трупопокладенням на горизонті, а також поселення з ліпною і ранньогончарною керамікою поблизу сіл Сущани, Рудня-Хочинська і Хочино. Дослідник відзначає, що нижче с. Перга заплава Уборті стає дедалі ширшою, береги низькі і невиразні. Від. с. Перга до кордону з Білорусією було відкрито лише одне поселення з керамікою типу Луки-Райковецької в 3 км північніше с. Копще[29].

Отже, північні межі древлянських володінь визначали природні бар’єри: ліси, болота, надзвичайно бідні піщані грунти. Внутрішня колонізація цього району відбувалась повільно і розтягнулась на століття.

На даний час археологічні матеріали фіксують крайню північнозахідну межу розселення древлян у середній течії р. Ствиги. Обряд поховання курганного могильника, виявленого в 6 км північніше с. Глинне, має специфічні древлянські риси — трупопокладення вище горизонту на вугільних прошарках 10—20 см. завтовшки, срібні скроневі кільця з кінцями, що заходять один за інший, при одному із кістяків. Автор розкопок датує могильник другою половиною X — серединою XI ст.[30]Знахідка ліпної культової посудини — стравниці біля одного з похованих, а також ранньогончарна кераміка, що походить з насипу кургана (одні з вінець косо зрізані по краю з нахилом площини зрізу у середину), дають підстави датувати його не пізніше середини X ст.

Отже, наявні археологічні матеріали дають можливість проводити північну межу древлянського розселення по р. Славечні, дещо північніше Овруча і далі на захід, перетинаючи середню течію Уборті та Ствиги.

Цікаво, що пізньосередньовічний адміністративний поділ у значній мірі співпадає з даними археології. Так, крайні північні села Овруцького повіту розташовувались на лівій притоці Славечни — р. Чертені (Ремези, Шарин). За ними лежали землі Мозирського повіту. Овруцькими названі також села Високе і Велавськ (теп. Валавськ) на р. Славечанці, а також Котчище (теп. Кочище), Кузьмичі (гирло Славечанки) і Скородне (гирло Ясенця). Дещо нижче Скородного лівий берег Славечни обіймав Мозирський повіт[31].

Кордон між Овруцьким та Мозирським повітами визначається у

середній течії Уборті. Писемні джерела XV—XVI ст. називають тут села Олевської волості Овруцького повіту: Сущани, Ірово (теп. Юрово), Хочене (теп. Хочино), Глушковичі (теп. Глушевичі). За Глушковичами починались землі Мозирського повіту — так звана волость Убортьська біскупів Віленських.

Отже, північну межу древлянської території проводимо від місця впадіння Славечни у Прип’ять вверх по течії першої ріки приблизно до с. Скородне. Цілком можливо, що древляни займали і невеликі ліві притоки Славечни північніше Скородного, де, як указувалось, розташовувались села пізньосередньовічного Овруцького повіту. У такому випадку безпосередні дреговичські володіння повинні були притискатись до правого берега Прип’яті. Проте, як нам здається, овруцькі володіння на лівих притоках і Славечни є явищем більш пізнього часу, що відображає процес внутрішньої колонізації пустуючих земель. Ця територія у археологічному відношенні вивчена недостатньо, тому від Скородного проводимо межу паралельно течії Славечни у напрямку Уборті, перетинаючи останню поблизу сіл Копище і Милашевичі. При цьому враховуємо, що землі у межиріччі правої притоки Уборті — р. Болотниці та р. Славечни належали до Овруцького повіту — т. з. волость Каменщизна[32].

Перетинаючи межиріччя Уборті — Ствиги, північний кордон ішов у напрямку с. Глинне. Північніше Глинного археологічні пам’ятки рубежу I—II тис. н. е. нам поки що невідомі. Але, з огляду на те, що і зараз у цьому районі розташований величезний заболочений лісовий масив з рідкими селами, можна припустити, що від Глинного кордон відхилявся дещо на південь, перетинаючи р. Льву нижче сучасного райцентру Ровенської обл. Рокитного. Пізньосередньовічні джерела у верхів’ях Льви окрім Рокитного називають сс. Масевичі і Борове, що належали до Олевської волості Овруцького повіту[33]. Окрім того, за даними Є. І. Тимофеева, у XIX ст. поблизу Рокитного досліджувався курганний могильник, в якому поховання були виключно на горизонті[34].

Картографування поселень і могильників показує, що у IX—X сг. древляни займали середню течію Случа з його правими та лівими притоками— рр. Тня, Смолка, Церем. Навколо сучасного м. Новограда-Волинського М. П. Кучера виявив скупчення ранніх укріплень у сс. Пилиповичі та Городище на р. Церем, с. Несолонь на р. Тні, с. Гульськ та в передмісті Н.-Волинського Жадківці на р. Случ [35]. Древлянам належав і лівий доплив Случа — р. Корчик, про що свідчать відкриті І. П. Русановою поселення рубежу І—II тис. н. е. в сс. Гориці, Зубовщина, Кутки, Печиводи, Піддубці, Бабино, Пульчин, Морозівка [36]. У басейні Корчика частково досліджені курганні могильники в сс. Велика Клецка (трупопокладення на горизонті) та Гвоздов (трупоспалення). Автор розкопок датує могильник в с. Велика Клецка другою пол. X— сер. XI ст.[37] Однак, як нам здається, він дещо омолоджує розкопані комплекси. В насипу кургана і кільцевому ровику знайдена ліпна та ранньогончарна кераміка. Важко допустити її побутування в XI ст. Більш вірогідно, що могильник в с. Велика Клецка датується кінцем IX — поч. X ст. Очевидно в цей час співіснували і трупоспалення, і трупопокладення. Саме на таку думку наводить курган із трупоспаленням в с. Гвоздові, яке розташоване неподалік с. Велика Клецка. Тут у насипу кургана та кострищі виявлено виключно ранньогончарний посуд[38]. Курганний могильник із трупопокладеннями на горизонті відомий при впадінні Корчика в р. Случ неподалік с. Устя[39]. Нижче по течії Случа матеріали X ст. виявлені нами на городищі в с. Маренин. Після Маренина Случ, прорізавши відроги Волинської височини, виходить на Поліську низовину. При цьому простежується картина, аналогічна для всіх річок регіону: заплава стає широкою, береги не такими виразними, а густота археологічних пам’яток значно падає. На відрізку майже в 70 км по течії Случа нижче Маренина нами зафіксоване всього одне поселення рубежу І—II тис. н. е. неподалік села Хотинь[40]. Ще нижче по Случу відомий могильник з підкурганними трупопокладеннями на горизонті біля с. Немовичі Сарненського р-ну Ровенської обл.

Случ впадає в Горинь дещо нижче сучасної Дубровиці. Тут відомі городища в Дубровиці, Залужжі та Висоцьку[41]. Проте всі вони датуються не раніше XI ст., а тому дуже важко сказати, чи населяли древляни цей регіон у більш ранній час. Є. І. Тимофеев, правда, звернув увагу, що північніше м. Ровно, при виході Горині на Поліську низовину, кургани з трупопокладеннями на горизонті зустрічаються досить часто. Тому, на його думку, пониззя Горині, Стиру і Стоходу могли також належати древлянам [42]. Тоді городище Бабка на Стиру [43] та ранні укріплення в с. Злазно і Великому Мідську на Горині[44] слід було б вважати древлянськими. Однак, як нам здається, таке припущення не було б вірним. Адже, як показують матеріали розвідок, уже в пониззі Случа пам’ятки IX—X ст. надзвичайно рідкі. Відомо, що верхів’я р. Стир належало волинянам. На цій річці розташоване одне з найстаріших міст Волинської землі — Луцьк. Тому, на наш погляд, немає жодних підстав приписувати колонізацію нижньої течії Стира древлянам. Близькість до означеної території ядра історичної Волині наводить на думку, що Стир на всьому протязі належав волинянам, окрім, мабуть, самої нижньої частини, де жили дреговичі. Стосовно городищ у Злазному, Великому Мідську, Залужжі, Дубровиці і Висоцьку, то вони могли виникнути завдяки ініціативі київських князів, тобто після приєднання древлянської території. Правда, П. Ф. Лисенко у монографії, присвяченій містам Туровської землі, робить спробу довести, що нижньогоринські гради Дубровиця й Степана входили в зону розселення дреговичів. Свою точку зору дослідник аргументує єдиним ЛІТОПИСНИМ повідомленням від 1155 р., де розповідається про поділ Туровського князівства на уділи — туровський, пінський і дубровицький [45]\ Проте наведений приклад, на нашу думку, є ілюстрацією ходу об’єктивного історичного процесу на давньоруському грунті, а не є свідченням розселення східнослов’янських племен,’на рубежі І—II тис. н. е. Із тих же писемних джерел відомо, що Туровська земля тривалий час входила до доменіальних володінь київських князів і віддавалась в кормління синам або ж найближчим родичам. У 1150 р., наприклад, Юрій Долгорукий, посівши великокняжий стіл, віддає своєму сину Андрію Туров, Пінськ і Пєресопницю[46]. Але із цього ніяк не випливає, що Пересопниця, в якій осів Андрій, входила до складу Туровської землі.

Як зазначалось вище, археологічні дані виявляють північний кордон Древлянської землі на її північному заході приблизно по лінії Копище — Глинне — Рокитне. € всі підстави вважати, що древлянам належали пониззя Случа. На цю думку наводить пізньосередньовічний адміністративний поділ Київського воєводства. Крайні села Олевської волості Овруцького повіту на заході розташовані якраз по Случу. У пониззях Случа писемні джерела XV—XVI ст. неодноразово називають село Олевської волості Кам’яне (нинішнє Камінно-Случанське Сарненського р-ну Ровенської обл.) [47]. Отже, кордон між древлянами І волинянами фіксується у межиріччі Случа і Горині. Очевидно, після включення древлян до складу Руської землі, великокнязівські володіння широким фронтом виходили на течію Горині уже в середині X ст. Саме ця обставина, як нам здається, сприяла формуванню особливої Погоринської волості на кордоні з волинянами. Ця волость увійшла до домену київського князя. Цілком вірогідно, що в Погоринську волость увійшли древлянські землі по Корчику. Такий висновок напрошується після аналізу літописної статті від 1150 р. У ній розповідається про боротьбу за великокняжий стіл між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Долгоруким. Ізяслав, скориставшись нагодою, захопив Погоринську волость, у якій на той час сидів один з синів Юрія — ГлІб. До вигнаного Гліба Ізяслав приставив свого сина Мстислава, який проводив вигнанця до Корчеська. При цьому Мстислав заявив Глібу: «Поиди же брате к отцю своєму, а то волость отца моего и моя по Горину…»[48]

На підставі цього повідомлення деякі дослідники вважали, що Погоринська волость входила до складу Волинського князівства. Однак, як переконливо довів П. П. Толочно, Ізяслав Мстиславич, володіючи Волинню, розглядав себе в першу чергу не волинським князем, а київським, лише тимчасово змушеним залишити стольний город. А тому Погоринську волость слід розглядати як київське володіння[49]. Приєднання її до Волині відбулося вже значно пізніше, мабуть у зв’язку з посиленням галицько-волинських князів у XIII ст. Цікаво відзначити, що джерело кінця XIV ст. «Список градів руських дальніх і ближніх» погоринські міста Степань та Острог називає серед волинських, а Корець відносить до київських. Останнє місто згадане поруч із Овручем і Житомиром, тобто містами в історичному ядрі Древлянської землі[50]. Ми вважаємо, що Корець названий київським містом, ймовірно, за традицією. Відомо, що у 1386 р. великі князі Ягелло і Вітовт підтвердили князю Федору Даниловичу Острозькому його родовий замок Острог з волостями, що до нього належали. Серед інших названий і Корець [51].

Із вищесказаного можна зробити висновок, що кордон Древлянської землі на заході проходив у межиріччі Случа й Горині. Археологічні матеріали переконливо свідчать, що у IX—X ст. ліві притоки Случа були заселені древлянськими племенами. Після приєднання у середині X ст. цієї території до Києва древлянські землі по Корчику. увійшли до складу Погоринської волості — домену великих князів. Ця подія може наводити на думку, що якась частина населення, що проживала подовж течії Горині, могла бути древлянами.

Як було з’ясовано вище, крайня південно-східна межа Древлянської землі проходила по вододілу Тетерева й Ірпеня. Тому логічно припустити, що основні праві притоки Тетерева — Гуйва та Гнилоп’ять, які течуть у меридіональному напрямі (з півдня на північ), теж у IX—X ст. були зайняті древлянами. Якщо про басейн Гуйви на даний час за відсутністю достовірних даних сказати важко, то на Гнилоп’яті відомий цілий ряд поселень рубежу І—II тис. н. е. Вони витягнуті лганцюжком від місця впадіння її в Тетерів приблизно до сучасного Бердичева (Шумськ, Троянівка, Швайківка, Райки) [52]. У верхів’ях ріки пам’яток цього часу не виявлено.

Схожа ситуація і у верхів’ях Тетерева. За даними розвідки І. П. Русанової пам’ятки рубежу І—II тис. н. е. розташовані дещо північніше. Це одне з городищ поблизу с. Великі Коровинці та поселення (?) в с. Городище Чуднівського р-ну Житомирської обл.[53]

Археологічні розвідки по Случу проводились неодноразово, але матеріалів IX—X ст. південніше Мирополя не виявлено. Багаторічні ретельні розвідки по течії Случа та його притоків в межах сучасного Любарського р-ну Житомирщини дали матеріали виключно кінця XI— XIII ст.[54]

Отже, можна висунути здогадку, що в IX—X ст. древляни не заселяли верхів’я Гуйви, Гнилоп’яті і Тетерева, а на Случі не опускались південніше сучасного Мирополя. Чим же це було викликано?

Якщо уважно розглянути карту грунтів і давньої рослинності означеного регіону, то доволі легко помітити, що по лінії сучасних Фастова— Бердичева — Любара проходить межа широколистих і хвойних лісів зі степом. Цей степовий клин на Правобережжі Київського Придніпров’я, поміж Стугною. і Россю, добре відомий уже з давньоруського часу під назвою «Перепетове поле», з боку якого кочовики не раз загрожували Києву. Очевидно, що у подібних умовах опинились і південні племена древлян, які проживали на межі зі степом. У загальновідо йому трактаті «Про управління державою», написаному в середині X ст., візантійський імператор Костянтин Багрянородний повідомляє, що правобережне печенізьке об’єднання було безпосереднім сусідом східнослов’янських племен: русі, уличів, древлян і волинян[55]. Отже, маємо всі підстави припустити, що древляни, у зв’язку з постійною загрозою, не могли проживати південніше вказаної лінії, принаймні у X—XI ст., що власне узгоджується з археологічними даними. Правда, адміністративний поділ Київського воєводства періоду пізнього середньовіччя показує, що Житомирському повіту належали верхів’я і Гуйви, і Гнилоп’яті, і Тетерева. У цьому ми не вбачаємо протиріччя вищесказаному. Верхів’я всіх перерахованих річок заселяються вже наприкінці XI ст. у зв’язку із загальною стабілізацією зовнішньополітичного становища південноруських земель.

Показовим є те, що пізньосередньовічний кордон Житомирського повіту перетинав Случ у районі Любара, звідки різко повертав на північ. На лівому березі Случа відомі села Зв’ягольської волості вищеназваного повіту [56].

Отже, можемо зробити висновок, що південні межі Древлянської землі були обумовлені наявністю широкої степової смуги, що вклинювалась в лісову зону зі сходу. Оскільки цей степовий коридор на рубежі І—II тис. н. е. був відкритим для будь-якого проникнення кочових орд, то древлянські поселення розташовувались дещо північніше, під прикриттям лісів. Крайня південна межа Древлянської землі просте жується за такими орієнтирами (зі сходу на захід): Грубське городище— городище в с. Райки та група поселень біля нього — Городище поблизу с. Великі Коровинці — група курганних могильників на Случу в районі Миропіль — Ульха. Звідси кордон повертав на північ, захоплюючи ліві допливи Случа — рр. Смолку, Церем і Корчик.

Літописні древляни наприкінці І — на початку II тис. н. е. заселяли великі лісові масиви поліської зони Дніпровського Правобережжя. У двох випадках кордони Древлянської землі були обумовлені природними перепонами: на сході від полян їх відділяли лісові масиви та заболочена заплава р. Здвиж, а на півночі від дрёРббйчів — смуга гірй- п’ятських боліт. На півдні древлянські поселення не виходили за межі поширення широколистих і хвойних лісів, оскільки існувала реальна загроза з боку кочових племен, які степовим коридором могли проникати у глиб Древлянської землі. Важче вгадується кордон на заході із волинянами. Проводячи його в межиріччі Случа й Горині, ми в той же час допускаємо, що якась частина населення вздовж течії Горині могла бути древлянською.

За нашими підрахунками древлянська земля займала територію близько 28 тис. кв. км.

Слід також зазначити, що густота поселень наприкінці І — на початку II тис. н. е. в межах древлянської племінної території не скрізь була однаковою. Найбільш заселеними є внутрішні райони та течії основних рік — Ужа, Случа, Тетерева, верхів’їв Уборті. На окраїнах у сильно залісених і заболочених зонах населення було дуже мало.

 

Примітки:

  1. ПВЛ.— М.— Л., 1950.—Ч. 1,—С. 11.
  2. Там же — С. 40, 53.
  3. Барсов Н. П. Очерки русской исторической географии.—Варшава, 1885.—С. 127, 128; Середонин С. М. Историческая география.— Петроград, 1916.—С. 147.
  4. Антонович В. Б. Раскопки в стране древлян // МАР.— 1893.^№ 11,—С. 2, 3.
  5. Русанова И. П. Территория древлян по археологическим данным // СА.— 1960.— № 1,—С. 63—69.
  6. Тимофеев Е. И. Расселение юго-западной группы восточных славян по материалам могильников X—XIII вв. // СА.— 1961.— № 3.— С. 71, 72.
  7. Седов В. В. Восточные славяне в VI—XIII вв.— М., 1982.— С. 101—106.
  8. Моця А. П. Население Среднего Поднепровья IX—XIII вв. (по данным погребальных памятников).—К., 1987,— С. 40. .
  9. Русанова И. П. Славянские древности VI—IX вв. между Днепром и Западным Бугом // САИ,— 1973.— Е1—25.—С. 10—15; Кучера М. П. Поселения Среднего Поднепровья II Древнерусские поселения Среднего Поднепровья.-—К-, 1984,— С. 9, 10; Толочко П. П. Гончарное дело // Новое в археологии Киева.т-К.,-1981.—С. 298—301.
  10. Русанова И. П. Славянские древности … — С. 38, 39.
  11. Раппопорт П. А. Заметки о датировке некоторых типов городищ Поднепровья // КСИИМК.— 1952.—Вып. 48.—С. 109, 115.
  12. Русанова И. П. Курганы полян X—-XIII вв. // САИ.— 1966.— Е1—24.— С. 27.— Табл. 19.
  13. Гончаров В. КРозкопки древнього Городська // АП УРСР.— 1952.— Т. 3.— С. 182— 186; Выезжев Р. И. Раскопки «Малого городища» летописного Городеска // КСИА АН УССР.— I960.— Вып. 10.—С. 124—135.
  14. Фонды ОИПК Гос. Эрмитажа.— Опись хранения 1.— Опись II.
  15. Русанова И. П. Славянские древности … — С. 38; Звиздецкий Б. А. Отчет о раскопках в Малине за 1987 г. // НА ИА АН УССР.— 1987/14а.
  16. Фонды ОИПК Гос, Эрмитажа … — Инв. №№ 241, 259, 260, 342.
  17. Толочко П. П. Отчет о раскопках древнерусских поселений на р. Тетерев за 1962— 63 гг. // НА ИА АН УССР,— 1962—63/R
  18. Сымонович Э. А. Отчет о разведке Средне-Днепровской экспедиции ИА АН СССР 1960 г. // НА ИА АН УССР.— 1960/26,—С. 23.—Рис. 99. В дужках один із варіантів літописної статті
  19. ПСРЛ.— Т. 2 (Ипатьевская летопись).— СПб.— 1908.— Стб. 299
  20. Рыбаков Б. А. Древние русы // СА.— 1953.— XVII.— С. 45, 46.
  21. Кучера М. П. Змиевы валы Среднего Поднепровья.— К., 1987.—С. 80, 177, 178, 191.
  22. Якимович М. К. Раскопки могильника у с. Нежилович, Радомысльского уезда Киевской губернии // АЛЮР.— 1900.— Т. 2.—С. 201—203.
  23. Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли (Литовский период).— Одесса, 1912,— Т. 1.—С. 363—365.
  24. Там же.— С. 252—256.
  25. Там же.— С. 377.
  26. Там же —С. 304—309.
  27. Кучера М. П. Нові дані про городища Житомирщини // Археологія.— 1982.— Вин. 41,—С. 72—82.
  28. Русанова И. П. Отчет о работе Волынской экспедиции ИА АН СССР в 1968 г. // НА ИА АН УССР,— 1968/44,—С. 18—20.
  29. Щукин М. Б. Отчет о работе Полесской археологической экспедиции Гос. Эрмитажа за 1976 г. // НА ИА АН УССР,— 1976/104.
  30. Прищепа Б. А. Отчет о работе археол. экспедиции РК.М в 1981 г. // НА ИА АН УССР.—1981/72.—С. 1—6.
  31. Клепатский П. Г. Указ, соч,— С. 208, 209.
  32. Там же.— С. 228, 229.
  33. Там же.— С. 228.
  34. Тимофеев Е. И. Указ. соч.— С. 71.— Рис. 6.
  35. Кучера М. П. Нові дані…— С. 72—82.
  36. Русанова И. П. Отчет о работе древлянского отряда в 1965 г. // НА ИА АН УССР.— 1965/51.—С. 2—5.
  37. Прищепа Б. А. Отчет о работе археологической экспедиции РКМ в 1986 г. // НА ИА АН УССР,— 1986/37,— С. 8—10.
  38. Прищепа Б. А. Отчет о работе археологической экспедиции РКМ в 1983 г. // НА ИА АН УССР,— 1983/95,—С. 20, 21.
  39. Тимофеев Е/И. Указ. соч.— С. 71.— Рис. 6.
  40. Звиздецкий Б. А., Воронцов Д. О. Отчет о разведках в Березновском р-ке Ровечской обл. в 1987 г. // НА ИА АН УССР.— 1987/146,—С. 4—7.
  41. Свешников /. К-, Нікольченко Ю. М, Довідник з археології України. Ровенська обл,—К., 1982,—С. 57, 58.
  42. Тимофеев Е. И. Указ. соч.— С. 72.
  43. Кухаренко Ю. В. Средневековые памятники Полесья // САИ.— 1961.— El—57.— С. 34—37.
  44. Прищепа Б. А. Отчет о работе … в 1986 г.— С. 11—15.
  45. Лысенко П. Ф. Города Туровской земли.— Минск, 1974.— С. 18—20.
  46. ПСРЛ.— Т. 2.— Стб. 405.
  47. Клепатский П. Г. Указ. соч.— С. 228.
  48. ПСРЛ.— Т. 2,— Стб. 395, 396.
  49. Толочко П. П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII— XIII вв.— К., 1980,—С125.
  50. Тихомиров М. Н. Список русских городов дальних и ближних // Русское летописание.— М., 1979.— С. 95.
  51. Любавский М. К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания первого Литовского Статута.— М., 1892.— С. 223.
  52. Русанова И. П. Славянские древности … — С. 36, 37.
  53. Русанова И. П. Днепровская экспедиция ИА АН СССР за 1961 г. // НА ИА АН УССР,— 1961/23.
  54. Липко С. А. Старожитності верхів’я р. Случ // Археологія.— 1982,—Вып. 41.— С. 83—91.
  55. Багрянородный Константин. Об управлении империей // Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья.—М., 1982.— С. 297—298.
  56. Клепатский П. Г. Указ, соч,— С. 266—269.