ПРО ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ДРЕВЛЯНСЬКИХ ГОРОДИЩ VIII—X ст. | Звіздецький Б. А.

До останнього часу дані про ранні укріплення на території одного із літописних східнослов’ янських об’єднань — древлян були практично відсутні. Фахівці, коментуючи рядки “Повісті временних літ” у яких яскраво описана боротьба древлян із Києвом у середині X ст., задовольнялись лише констатацією самого факту про наявність “градів” у повсталих древлян.

Цілеспрямованих пошуків і досліджень цих “градів” не проводилося, за виключенням невеликих розвідок П. М. Третьякова напередодні другої світової війни[1]. У повоєнні роки на території Древлянської землі вивчались, в основному, слов’янські курганні могильники та поселення відкритого типу. В той же час, на суміжних територіях, які в давнину заселяли племена літописних хорватів, уличів, тиверців, волинян, полян та сіверян проводились інтенсивні дослідження не тільки сільських поселень і курганних некрополів, а й городищ також.

В процесі цих робіт археологами виявлені десятки ранніх східнослов’янських укріплень VIII— X ст.[2] На їх фоні терени Древлянської землі являли собою зразок “terra inkognita”. Дана обставина спричинила те, що в деяких узагальнюючих працях з’явились апріорні твердження про територію древлян як свого роду патріархальний “ведмежий закуток”, відгороджений від основних східнослов’янських територій непролазними болотами та дрімучими хащами. А тому, абсолютно логічним здавався висновок, що фортеці древлянам були непотрібні аж до X ст., та й то основна їх маса з’явилася лише після приєднання цих територій до Києва після подій 945—946 pp.[3] Проте, уже перші цілеспрямовані розвідки, проведені тут у кінці 70-х pp. М. П. Кучерою, засвідчили те, що наприкінці І тис. н. е. древляни мали значно більше укріплених пунктів, ніж це вважалося раніше[4]. З другої половини 80-х pp. дослідження древлянських “градів” проводить експедиція Інституту археології НАНУ під керівництвом автора цих рядків. Особливо важливі результати вдалося отримати під час стаціонарних розкопок у м. Малині на Житомирщині[5]. Тут в одному з розкопів відкриті ранні об’єкти городища з архаїчною ліпною слов’янською керамікою типу Луки-Райковецької. Як правило, орнамент на посудинах відсутній, за винятком декількох екземплярів, де він виконаний по зовнішньому краю вінець пальцевими вм’ятинами, у вигляді неглибоких лунок. Порівняльний аналіз керамічних комплексів дозволяє зробити висновок, що малинська кераміка ідентична раннім комплексам з городища Хотомель, Луки-Райковецької, Монастирка та багатьом іншим і звично датується дослідниками часом не пізніше VIII ст.[6] В той же час на Малинському городищі знайдено фрагменти ліпних посудин, злегка підправлених на гончарному крузі, а також ранньокружальної кераміки так званого “курганного типу” Це дозволяє зробити висновок, що перші “гради” древлян, з’являючись у VIII ст., функціонують безперервно аж до X ст.

Нам уже доводилось висловлювати думку, що їх поява пов’язана не з якоюсь загрозою зовнішньої інвазії, а викликана причинами внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства.

В політичній площині це проявляється в утворенні міжплемінних об’єднань — так званих «союзах племен». На їх чолі стоять “світлі князі”, а в глибинці владу прибирає “княж’є всякоє”, “мужі ліпші” і т. п., добре відомі з літописних повідомлень першої половини X ст.

Отже, ранні гради слов’ян були, на нашу думку, центрами окремих невеликих племінних об’єднань, що входили до союзів племен. Тобто, “гради” виступають в даному випадку індикаторами складного процесу внутрішньоекономічного і політичного розвитку суспільства напередодні виникнення ранньофеодальної Київської держави[7].

Після уточнення племінних кордонів Древлянської землі[8] нами тут були картографовані всі відомі городища, на яких були зафіксовані матеріали VIII—X ст. Це укріплення в сс. Бараші, Городець, Городище на р. Церем, Грубське, Гульськ, смт. Іванків, м. Коростень, с. Листвин, м. Малин, с. Маренин, м. Новоград-Волинський, с. Несолонь, м. Овруч, м. Олевськ, в селах Пилиповичі, Фрузинівка, Яроповичі, Райки, м. Житомир (Рис. 1). Ймовірно, це не остаточний реєстр, бо ще декілька пунктів потребують більш ретельної перевірки. Але вже зараз маємо всі підстави стверджувати, що на території древлян наприкінці І тис. н. е. існувало близько двох десятків укріплених поселень.

Starodavnii_Iskorosten_i_slovianski_hrady_VIIIX_st-1
Рис. 1. Карта розташування древлянський городищ VIII—X cm. І — городища; II — природна межа між зоною полісся і лісостепом. 1 — Бараші, 2 — Городець, З — Городище на р. Церем, 4 — Грубське, 5 — Гульськ, 6 — Житомир, 7 — Іванків, 8 — Коростень, 9— Маренин, 10 — Новоград-Волинський, 11 —Несолонь, 12 — Овруч, 13 — Олевськ, 14 — Райки, 15 — Фрузинівка, 16 — Яроповичі, 17 — Пилиповичі, 18 — Малин, 19 — Листвин.

Нижче розглянемо деякі їх особливості.

У фаховій літературі вже неодноразово зазначалося, що вибір місця для влаштування фортифікаційних споруд мав не випадковий характер.

Як правило, вибирались труднодоступні ділянки з сильно розчленованим рельєфом, з метою максимального використання для засобів оборони його природних якостей. На території Житомирського Полісся такими в першу чергу були високі мисові виступи корінних берегів рік з крутими схилами, або ж природні останці в заплавах, а за їх відсутності більш-менш підвищені місцевості, що домінували над оточуючою прилеглою територією.

Провідним типом укріплених градів древлян є городища простого мисового типу з одним захищеним майданчиком. їх нараховується 12: Коростень III і IV, Іванків, Малин, Листвин, Маренин, Несолонь, Новоград-Волинський — Південне, Олевськ, Пилиповичі, Райки, Фрузинівка. Три городища мисового типу є складними — мають декілька захищених оборонними спорудами майданчиків: Городище на р. Церем, Гульськ, Новоград-Волинський — Північне.

Характерним прикладом влаштування “граду” простого мисового типу раннього часу є вищезгадане Малинське городище. Boнo займає мисовий виступ лівого корінного берега р. Ірші висотою 15 м над рівнем води. Площа майданчика становить 0,3 га. З двох сторін городище відокремлене від корінного берега глибокими й широкими природними ярами, що охоплюють його підковоподібно (Рис. 2,4). Тільки одна вузенька перемичка з’єднує майданчик з плато корінного берега у північно-східній частині.

Природні схили досить круті, а р деяких місцях простежується їх штучна підрізка у вигляді ескарпу.

Отже, вибір місця для влаштування “граду” був продиктований рельєфом, де природний захист забезпечувався майже з усіх боків. Досить було в деяких місцях трохи ескарпувати схили і влаштувати з напільної сторони мінімальні фортифікації, як “град” перетворювався на серйозну перепону на шляху противника.

Наведений приклад свідчить, що древляни у цей період намагались використати захисні особливості рельєфу з максимальною ефективністю.

Проте, мисів аналогічних описаному, в природі існує небагато. Частіше мисоподібні виступи корінних берегів річок, маючи природний захист з декількох боків, біля своєї основи з напільного боку були широкими та плоскими.

Остання обставина дозволяла супротивнику без особливих перешкод проникати на майданчик зі сторони плато. З метою недопущення цього, будівельники змушені були влаштовувати штучні фортифікації у вигляді рову й валу, які повністю відсікали мис від плато. Прикладом цього в землі Древлян може слугувати невелике просте мисове городище в м. Олевську (Рис. 2, 3).

Найчастіше ранні городища влаштовувались на мисах, стрілки яких мали природні круті схили, що забезпечувало досить надійний захист зі сторони ріки. Проте, в природі існують також вигідні для заселення миси, стрілки яких досить похило спускаються до заплави і не можуть слугувати надійною перешкодою на шляху ворога. Ця обставина змушувала жителів городища будувати штучні оборонні споруди не тільки з боку плато корінного берега, а й додаткові на стрілці мису. Даний прийом зустрінутий нами на городищі біля с. Маренини на р. Случ.

Тут, окрім валу й рову з напільного боку, на стрілці мису, там де вона полого починає спускатися до заплави, влаштований додатковий вал та рів (Рис. 2,1).

Вищенаведені приклади влаштування ранніх мисових городищ є типовими і для інших пам’яток Древлянської землі. Проте, на даному етапі їх вивчення оперувати цими даними слід дуже обережно, оскільки на багатьох укріпленнях, окрім нашарувань кінця І ст. н. е. є й більш пізні — в основному періоду Київської Русі XII—XIII ст. Використання ранніх древлянських укріплень повторно у цей період значно нівелює їх первісний вигляд. Так, ранні укріплення Райковецького городища VIII—X ст. були повністю знищені при спорудженні фортифікацій давньоруського замку XII—XIII ст. і Наступним за чисельністю типом Древлянських “градів” є городища, які розташовані на останцях. їх нараховується 5: Бараші, Житомир— Замкова гора, Коростень-І, Яроповичі, Городець. Чотири з них мають один захищений майданчик. Тільки городище в Городці має три захищених майданчики.

Із простих городищ останцевого типу прикладом може слугувати укріпленні в с. Бараші.

Воно розташоване на невисокому (до 5—6 м) плоскому останці в заплаві р. Уж. З північного боку природним бар’єром була річка, а з західного й східного сильно заболочена заплава.

Тільки з півдня до городища підходила вузька смужка суходолу. Саме з цього боку по краю майданчика був споруджений оборонний вал (Рис. З, 2).

Дещо відмінне планування й розміщення городища у с. Яроповичі. Тут укріплення розташоване не на окремому останці, а на стародавньому останцеподібному мису, штучна підправка якого перетворила його на справжній останець. Цією підправкою є потужний ескарп, який оперезав по периметру увесь схил городища.

Рис. 2. Плани городищ. 1 — Маренин, 2 — Яроповичі, З — Олевськ, 4 — Малин.
Рис. 2. Плани городищ. 1 — Маренин, 2 — Яроповичі, З — Олевськ, 4 — Малин.

Завдяки цьому вузенька перемичка, яка з’єднувала колись мис із корінним берегом, була ліквідована і городище набуло завершених обрисів.

Для підсилення захисних функцій з напільного боку по краю майданчика був насипаний невисокий вал (Рис. 2, 2).

Коростенське городище розташоване на правому березі р. Уж на природному скельному останці з майже прямовисними схилами.

Проте й тут, із напільного боку воно було захищене валом і ровом.

Досить цікаве планування городища складного типу поблизу с. Городець на Овруцькому кряжі. Воно розташоване на трьох природно ізольованих останцях, які взаємопов’язані вузенькими перемичками. Оборонні вали, як і в попередніх випадках, влаштовані тільки на місцях в’їздів на кожен із майданчиків (Рис. З, 1).

Зовсім нетиповим прикладом для ранніх градів древлян є городище біля с. Грубське, яке розташоване на плоскій, місцями заболоченій місцевості. На особливостях його планування ми зупинимось дещо нижче.

Важливим фактором при визначенні значення того чи іншого укріпленого пункту є розмір майданчика городища, захищеного оборонними спорудами. Нам вдалося отримати достовірні дані про площу 20 “градів” Древлянської землі

 Starodavnii_Iskorosten_i_slovianski_hrady_VIIIX_st-T

За показником площі городища можна умовно розділити на п’ять груп: 1) до 0,2 га — 3 городища (Коростень II, Несолонь, Олевськ); 2) від 0,2 га до 0,5 га—5 городищ (Листвин, Малин, Райки, Яроповичі, Житомир); 3) від 0,5 га до 1 га — 4 городища (Бараші, Новоград-Волинський Південне, Грубське Мале, Іванків); 4) від 1 га до 2,5 га—6 городищ (Городець, Гульськ, Коростень І і III, Маренин, НовоградВолинський Північне); 5) більше 2,5 га — 3 городища (Коростень IV, Городище на р. Церем, Грубське Велике).

З наведеної таблиці видно, що переважна більшість “градів” Древлянської землі має укріплений майданчик, площа якого не перевищує 1 га. Ще шість городищ мають укріплену площу від 1 до 2,5 га. На їх тлі різко виділяються городища п’ятої групи. Тому зупинимось на кожному з городищ цієї групи більш детально.

Отже, четверте городище Коростеня має площу 9 га. Коростенські городища I, II, III мають укріплені майданчики площею 1,5, 0,05 та 1 га відповідно, і на відміну від четвертого городища розташовані на правому березі р. Уж.

Власне, саме розташування городищ не має в даному випадку якогось принципового значення, бо кургани величезного слов’янського некрополю кінця І тис. н. е. розташовувались по обох берегах річки. Тобто, населення стародавнього Іскоростеня проживала на обох берегах Ужа. Тоді виникає закономірне питання про взаємозв’язок та ступінь використання коростенських укріплень. У даному випадку найоб’єктивнішим показником є наявність і потужність культурних нашарувань на кожному із них. Археологічні дослідження дозволили зафіксувати наявність досить виразних шарів на городищах І—III, які відповідають декільком хронологічним горизонтам з VIII по XVIII ст. включно[9]. Що до 9-гектарного лівобережного городища IV, то як зазначав І. М. Самойловський, його культурний шар нібито перекопаний. В той же час він зазначає без посилань на першоджерела, що перед першою світовою війною на четвертому городищі знаходили бронзові хрести-енколпіони, різноманітні залізні вироби і пірофілітові прясла[10].

Висновки І. М. Самойловського викликають великі сумніви, бо першодослідник Іскоростеня Ф. А. Козубовський за матеріалами розкопок і розвідок 1923—25 pp. повідомляв, що на городищі IV ні у підйомному матеріалі, ні при проведенні земляних робіт ніяких культурних решток не зафіксовано. Вже тоді Ф. А. Козубовський звернув увагу, що за своїми розмірами і плануванням оборонних споруд це городище різко відрізняється від правобережних.

Згідно з даними дослідника, характерною рисою городища IV є прямокутні злами відтинків його оборонного валу, що, на його думку, відповідало вимогам для “… шанцевих споруд часів вогнепальної зброї XVIII—XIX ст.””.

У цілому погоджуючись із висновками Ф. А. Козубовського про те, що ні за характером планування оборонних споруд, ні за площею, IV городище не відповідає синхронним йому укріпленням кінця І тис. н.е., зазначимо, що воно не може бути городищем доби пізнього середньовіччя. На користь нашого припущення свідчить його порівняно велика площа серед синхронних однотипних пам’яток цього періоду при повній відсутності культурних решток цього часу. Загальновідомо, що після Ольжиного погрому Іскоростень назавжди втрачає своє значення центру Древлянської землі й ніколи більше не фігурує на сторінках давньоруських літописів. Його адміністративні функції перебирає Вручій (Овруч). Із писемних джерел XV—XVI ст. довідуємось, що Коростень у цей період був заштатним населеним пунктом Овруцької волості із незначним населенням[12]. Це підтверджують і археологічні дані. У XVI— XVIII ст. тут для потреби захисту місцевого населення використовувалось невелике за розмірами городище III, де розкопками зафіксовані згорілі споруди з матеріалами пізнього середньовіччя[13].

Отже, напрошується висновок, що городище IV не є пам’яткою ні доби Київської Русі, а ні пізнього середньовіччя. Зате воно відповідає всій сукупності зовнішніх ознак, що притаманні для укріплень милоградської культури ранньозалізного часу поліської зони[14]. Для них М. П. Кучера виділяє дві найхарактерніші риси— прямокутність зламів оборонних валів при великій площі й незначних культурних нашаруваннях (у багатьох випадках при повній їх відсутності)[15]. Отже, можемо констатувати, що городище IV в Коростені є пам’яткою, спорудженою, скоріше за все, носіями милоградської культури І тис. до н. е. Через тисячоліття воно не використовувалось древлянами через надто велику протяжність оборонних ліній.

Проте на території літописних древлян маємо все ж приклади такого повторного використання укріплень попередніх епох. Одним із них є Городище на р. Церем. Його 15-гектарний майданчик займає підвищений мис правого корінного берега ріки і в давнину був по периметру оточений кільцевим валом (Рис. З, 3). З напільного боку оборонна лінія складається із двох валів і ровів підпрямокутних обрисів. Ще один, додатковий вал, перетинає майданчик городища, розділяючи його на дві різновеликі частини — меншу 5-гектерну, і більшу 10-гектарну. Двочленна структура городища, характерні прямокутні злами його оборонних ліній, спорудження валів не тільки на рівній місцевості, а й по схилах, видають типові прийоми будівельників милоградської культури. На користь цього свідчить не тільки схема планування, а й характер розповсюдження культурного шару, який абсолютно відсутній на великій 10-гектарній частині, а на меншій 5-гектарній представлений виключно артефактами VIII—X ст. н. е. Поперечний розріз, зроблений М. П. Кучерою на одній із ділянок захисного валу у меншій 5-гектарній частині, дозволив стратиграфічно зафіксувати слов’янську напівземлянку IX—X ст., що була врізана в уже давно існуючий вал. На інших відтинках валу в цій частині городища подібних споруд не зафіксовано. Тому абсолютно правий М. П. Кучера, який вважає, що оборонний вал і напівземлянка є різночасовими об’єктами, які репрезентують два культурно-хронологічні горизонти з майже тисячолітньою перервою: милоградський і слов’янський[16]. Таким чином, можна припустити, що древляни використали тільки один менший майданчик порожнього городища ранньозалізного часу. Подібна ситуація простежена археологами й на Дніпровському Лівобережжі, де місцеве слов’янське населення використовувало не всю площу городищ скіфського періоду, а заселяло тільки один із майданчиків укріплень складного типу.

Якщо ж ці городища не мали внутрішнього розчленування валами, або ж добре природно ізольованих частин, то слов’яни їх просто ігнорували, будуючи нові укріплення, які досить часто розташовувались на відстані декількох сот метрів від городищ попередніх епох[17]. Чи не тому IV городище Коростеня залишилось протягом усього давньоруського часу незаселеним, що не мало розчленованих валами внутрішніх невеликих майданчиків? Цікавий у цьому плані приклад Грубського городища, розташованого на абсолютно рівній, місцями заболоченій місцевості у верхів’ях водорозділу басейнів Тетерева та Ірпеня. Це городище складного типу з двома укріпленими майданчиками, кожен з яких захищений валами й ровами. Перший із них, так зване Велике городище, має розміри 1000 х 750 м й нагадує в плані чотирикутник із заокругленими кутами.

Через городище протікає невеликий струмок, який поділяє його на дві частини — меншу східну, площею 25 га, і більшу західну, площею 75 га (Рис. 3,4). У східній частині Великого городища розташований ще один ізольований майданчик — Мале городище. Воно кругле в плані, діаметром 100 м. Культурний шар скіфського часу, а також слов’яно-руський VIII—XIII ст. концентрується тільки у межах західної частини Великого городища і на круглій цитаделі. Західна 50-гектарна частина не має культурних нашарувань.

Starodavnii_Iskorosten_i_slovianski_hrady_VIIIX_st-3
Рис. 3. Плани городищ. 1 — Городець, 2 — Бараші, 3 — Городище на р. Церем, 4 — Грубське.

П. О. Рапопорт, який обстежив цю пам’ятку ще на початку 50-х pp., абсолютно правомірно визначав час її спорудження І тис. до н. е.

Тоді ж, виходячи із форми Малого городища, а також знахідок тут матеріалів Київської Русі, дослідник датував виникнення круглої цитаделі часом не раніше XII ст.[18] Погоджуючись з П. О. Рапопортом відносно датування Великого Грубського городища, ми не можемо сприйняти його міркування про пізню дату Малого.

Спільна з М. П. Кучерою розвідка цього пункту у 1988 р. дала змогу встановити, що у східній частині Великого городища поряд із скіфською та давньоруською керамікою XII—XIII ст. досить часто зустрічається ліпний та ранньокружальний посуд VIII—X ст. Аналогічна картина простежена й під час шурфовки майданчика Малого городища, а тому немає підстав для датування його саме XII ст. В даному випадку, як нам здається, помилка П. О. Рапопорта пояснюється його хибною уявою про час появи правильних геометричних укріплень круглої форми, які вчений вважав продуктом довгої еволюції давньоруської тактики оборони й облоги.

Проте, як показали пізніші дослідження М. П. Кучери, городища правильної круглої форми будувались на території України не тільки у XII—XIII ст., а й раніше—у X—XI ст.[19] Абсолютно правий і М. П. Кучера, який пов’язував виникнення городищ круглої форми не стільки з еволюцією прийомів оборони й облоги, а з особливостями рельєфу конкретної місцевості. Не виключено, що кругла цитадель існувала всередині Великого городища ще у скіфський час, бо влаштування подібних споруд на великих городищах цього періоду — явище досить поширене[20]. Це дає можливість припускати, що вже наприкінці І тис. н.е. древляни могли заселити порожнє Грубське городище ранньозалізного часу, використавши при цьому, як укріплення, його круглу цитадель.

Вали ж Великого городища, внаслідок їх значної протяжності, навряд чи могли у цей період відігравати якусь суттєву функцію. Можливо, це був допоміжний рубіж на шляху супротивника, наряду із заболоченими берегами струмка Тусква.

Окрім наведених вище прикладів, у VIII— X ст. древляни використовували для потреб власної оборони і невеликі за площею городища ранньозалізного часу. Так, М.П. Кучера вважав, що в основі городища IX—XIII ст. біля с. Гульськ на Случі лежать укріплення ранньозалізного часу[21]. Ця думка дістала додаткове підтвердження після наших розкопок 1990 р., коли на поселенні, що примикає до городища, були досліджені комплекси милоградської культури[22].

Отже, можемо констатувати, що частина городищ ранньозалізного часу активно використовувалась древлянами при влаштуванні власних укріплень. Вище ми вже згадували, що дане явище характерне і для інших східнослов’янських регіонів, де населення активно використовувало укріплення попередніх епох, котрі відповідали їх уявленням про тактику оборони і облоги, й, мабуть, наявним людським ресурсам конкретної території. Це явище спостерігаємо і в західних слов’ян. Так, на території сучасної Польщі у передгір’ях Східних Карпат відомі великі городища. Ще до недавнього часу вони вважались продуктом діяльності давньопольських племен віслян. При цьому деякі польські дослідники надто тенденційно визначали східні кордони цього племінного об’єднання. Оскільки великі городища з матеріалами кінця І тис. до н. е. були відомі і в Українському Прикарпатті, і на Волині, то дана територія безпідставно включалась в ареал розселення віслян, які нібито були підкорені Руссю в кінці X ст., після походів Володимира Святославича[23].

Проте, дослідження М. Парчевського на східних теренах польських Карпат засвідчили, що на переважній більшості городищ, що вважалися специфічним типом пам’яток віслян, присутні виразні нашарування ранньозалізного часу — в основному лужицької культури І ст. до н. е. Слов’ янський матеріал нечисленний і не виходить за рамки IX—XI ст.24 Власне городища давньопольських племен кінця І тис. н. е., які не мають культурних нашарувань більш ранніх епох, як і городища східних слов’ян, дуже скромні за своїми розмірами, і їх площа рідко перевищує 1 та25. А тому є всі підстави вважати великі городища Малопольщі не специфічним типом пам’яток віслян, а звичайними укріпленнями ранньозалізного часу, певною мірою використаними повторно місцевим населенням наприкінці І тис. н. е. Ані східні, ані західні слов’яни у цьому відношенні не є якимось винятком. Так, приблизно в цей же час у Прибалтиці давньоестонські племена дуже часто використовували городища ранньозалізного часу, пристосовуючи їх для власних потреб оборони26.

Таким чином, можемо констатувати, що “гради” древлян демонструють ідентичні риси у способах будівництва укріплень, їх топографії та плануванні з іншими регіонами слов’янського світу. Не витримала перевірки часом і теза П. М. Третьякова про “специфічне влаштування древлянських городищ” — їх “гніздове” розташування на обмеженій території, на невеликій відстані одне від одного. Характерним прикладом цього дослідник вважав городища у Коростені та Городську[27]. Дійсно, у названих пунктах розташовуються декілька ізольованих одне від одного укріплень. Проте, зараз встановлено, що городські укріплення датуються часом не раніше другої половини XII—XIV ст.[28] IV городище Коростеня є пам’яткою ранньозалізного часу. За останні роки нами зафіксовані матеріали IX—X ст. на двох городищах, розташованих поряд у м. Новограді-Волинському.

Отож, маємо підстави говорити тільки про два пункти з ранніми нашаруваннями, які демонструють “специфічні древлянські риси гніздового розташування” Проте, як ми відзначили вище, у цей час на території Древлянської землі існувало близько 20 укріплених пунктів, які цих специфічних рис не виявляють. “Гніздове” розташування деяких “градів”, на наш погляд, пояснюється зовсім іншими причинами.

Візьмемо як приклад літописний Іскоростень. Із контексту літописних даних випливає, що до середини X ст. це був головний центр Древлянської землі. Три його синхронні городища з матеріалами кінця І тис. н. е. мають сумарну укріплену площу, яка не перевищує 2,5 га.

V свою чергу наявність поблизу них великого курганного некрополю вказує на значну кількість населення. Це дозволяє припускати, що за відсутності оптимального за розмірами місця для будівництва єдиного укріплення, жителі Іскоростеня використали три окремі природно ізольовані точки, що розташовувались у зоні візуальної видимості, доповнивши їх штучними фортифікаціями. У той же час лівобережне готове 9-гектарне городище залишилось незаселеним, оскільки людських ресурсів для його оборони було, мабуть, явно недостатньо. Невеликі, але прекрасно захищені правобережні городища змогли протягом тривалого часу витримувати облогу військ Ольги.

Можливе й інше пояснення “гніздового” розташування Іскоростенських городищ. Вони могли виникнути як три незалежні одне від одного поселення і в процесі свого поступального розвитку утворити нову якість — ранньофеодальний центр, залишаючись при цьому його домінуючими укріпленими частинами. Схожі процесипри формування ядра майбутньої території ранніх слов’янських міст зафіксовані археологічно при дослідженні Києва, Чернігова, давньопольського Гнєзно, чеської Праги та деяких інших[29]. Відмінність древлянського Іскоростеня від вищеназваних центрів полягає в тому, що тут природні процеси міського розвитку виявились насильно перерваними, й, таким чином, незавершеними. Лодібна доля спіткала більшість “градів” древлян, в яких нова великокнязівська влада небезпідставно вбачала гнізда місцевого сепаратизму. Археологічні дані свідчать, що за невеликими винятками, життя на них затухає у другій половині X ст.

Безперервний поступальний розвиток Демонструє хіба що Вручій — новий адміністративний центр Древлянської землі, і два-три “гради” (Грубське, Яроповичі), які стали ключовими фортецями в боротьбі з печенігами на кордоні із лісостепом. У XII—XIII ст., внаслідок поглиблення феодалізації давньоруського суспільства і намаганням великокнязівської влади до більш глибокого освоєння внутрішніх підлеглих територій, життя поступово відновлюється на місці колишніх “градів” Проте, це вже зовсім інша сторінка їх історичного розвитку.

Сподіваємось, що дослідження, які тривають, допоможуть отримати додаткову інформацію, що дозволить конкретизувати ті чи інші положення нашої роботи.

  1. Третьяков П. Н. Славянская (Днепровская) зкспедиция 1940 г. // КСИИМК. — 1941. — Вьіп. X. — С. 120—124.
  2. Тимощук Б. О. Слов’яни Північної Буковини VI— IX ст. — К., 1976; Федоров Г. Б., Чеботаренко Г. Ф. Памятники древних славян // Археологическая карта Молдавской ССР. — Кишинев, 1974. — Вьіп. 6; Хавлюк П. І. Древньоруські городища на Південному Бузі // Слов’яно-руські старожитності. — К., 1969. — С. 156—174; Сухобоков О. В. Славяне Днепровского Левобережья (роменская культура и ее предшественники). — К., 1975
  3. Русанова И. П. Славянские древности VI—IX вв. между Днепром и Западньїм Бугом // САИ. — М„ 1973. — Вьіп. ЕІ-25. — С. 9.
  4. Кучера М. П. Дослідження городищ на Волині і Поділлі // Археологія. — 1979. — Вип. 29. — С. 62—72.
  5. Звіздецький Б. А. Мапинське городище древлян // Старожитності Русі-України. — К., 1994. — С. 119—124. Петрашенко В. О. Слов’янська кераміка VIII—X ст. Правобережжя Середнього Подніпров’я. — К., 1992.
  6. Звіздецький Б. А.
  7. Звіздецький Б. А. Про час виникнення та соціальну типологію древлянських градів IX—X ст. // УІЖ. — 1990. — N° 3. — С. 77—87.
  8. Звіздецький Б. А. Про кордони Древлянської землі // Археологія. — 1989. — № 4. — С. 47—58.
  9. Козубовський Ф. А. Записи про досліди археологічні коло м. Коростеня року 1925. — Коростень, 1926. — С. 8—14; Він же. Дослідження Коростенського городища // Наукові записки ИМК. — К., 1934. — Кн. 3 – 4 . — С. 103—104.
  10. Самойловський І. М. Стародавній Коростень //Археологія. — 1970. — Т. XXIII. — С. 197.
  11. Козубовський Ф. А. Записи про досліди… — С. 7.
  12. Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли. — Одесса, 1912. — Т. 1 (Литовский период). — С. 221.
  13. Козубовський Ф. А. Дослідження Коростенського городища… — С. 103—104.
  14. Мельниковская О. Н. Племена Южной Белоруссии в раннем железном веке. — М., 1967.
  15. Кучера М. П. Городища милоградської культури в Київському Поліссі // Археологія. — 1976. — Вип. 20. — С. 88—94.
  16. Кучера М. П. Нові дані про городища Житомирщини // Археологія. — 1982. — Вип. 41. — С. 76.
  17. Ляпушкин И. И. Днепровское лесостепное Левобережье в зпоху железа // МИА. —1961. — № 104. — С. 220—222.
  18. Раппопорт П. А. Заметки о датировке некоторьіх типов городищ Поднепровья // КСИИМК. — 1952. — Вьіп. 25. — С. 21—31.
  19. Кучера М. П. Давньоруські городища в західній частині Переяславщини // Археологія. — 1978. — Вип. 25. — С. 21—31.
  20. Мельниковская О. Н. Племена Южной Белоруссии… — С. 24—30; Моруженко А. А. Городища лесостепньїх племен Днепро-Донского междуречья VII—III вв. до н.з. // СА. — 1985. — № 1. — С. 160—178.
  21. Кучера М. П. Нові дані… — С. 75.
  22. Звіздецький Б. А. Стародавній Возвягль за матеріалами досліджень 1992—93 pp. // Населення Прутсько-Дністровського межиріччя та суміжних територій в II пол. І тис. н. е. — на поч. II тис. н. е. (Тези доповідей). — Чернівці, 1994. — С. 60—62.
  23. Dabrowska Е. Wielkie grody dorzecza gorhei Wisly. — Wroclaw. — Warszawa. — Krakow. — Gdansk. — 1973. —S. 113—133.
  24. Parczewski M. Stan badan nad grodziskami wczesnosredniowiecznymi we wschodniej czesti polskich Karpat // AAC. — 1986. — T. 25. — S. 179—205.
  25. Hensel W. Archeologia o poczatkach miast slowianskich. — Warszawa. — Wroclaw. — 1963.
  26. Тьіниссон 3. Ю. Городища Зстонии // Автореф. дисс… докт. ист. наук. — М., 1988. — С. 17.
  27. Третьяков П. Н. Древлянские градьі // Академику Б.Д. Греколву ко дню 70-летия. Сб. статей. — М., 1952. — С. 64—68.
  28. Звиздецкий Б. А. О времени существования летописного Городеска // СА. — 1989. — № 4. — С. 44-56.
  29. Толочко П. П. Древний Киев. — К., 1982. — С. 29— 63; Коваленко В. П. Основньїе зтапьі развития древнего Чернигова // Чернигов и его округа в IX—XIII вв. — К., 1988. — С.22—33; Mikolaiczyk G. Poczatki Gniezna//Muzeum archeologiczne w Poznaniu. — Warszawa. — Poznan. — 1972. — T. 1. — S. 135—141;SmetankaZ.PocatkyPrazskego hradu a jego postavani v Ranem stredoveku // Veda a zivot. — 1982. — XXVII. — S. 21—25 ; Trestik D.Pocatky Prahy a ceskego statu // Folia Historika Bohemika. — 1983. — № 5. — S. 7—37.