ОВРУЧ (X-XIX ст.): РОКИ, ПОДІЇ

V-IV тис. до н.е. – Початок заселення території на якій нині розташований Овруч.
Кін. VII-XII ст. – Проживання на території теперішньої Овруччини східнослов’янського племені древлян, яке входило до складу Київської русі.
977 – Перша писемна згадка про Вручий (так тоді називався Овруч). Рік загибелі князя Олега.
X ст. – В місті побудована фортеця з високим валами та ровом.
Кінець X ст. – Вручий став центром древлянської землі.
XII ст., середина – Виникнення Київського князівства, до якого входив Вручий.
Кін. X – поч. XII ст. – Спорудження в Овручі церкви святого Василія.
1169 – Овруч – феодальний наділ Рюрика Растроповича.
1240 – Розрушення і пограбування міста і Василівського храму монголо-татарами.
1299 – Пограбування міста і Василівського храму татарами.
поч. XIV ст. – Овруч входив до Галицько-Волинського князівства.
1321 – Зруйнування Василівського храму литовським князем Гедиміном.
1362 – Завоювання Овруча і його замку Великим князівством Литовським.
1394 – Ліквідація польсько-литовським урядом Київського князівства.
1399 – Зруйнування Овруча ханом Єдигеєм.
1440 – Відходження Овруча до відновленого Київського князівства.
1470 – Остаточна ліквідація Київського князівства.
1471 – Овруч став центром староства, створеного польсько-литовською феодальною державою Київського воєводства.
1506 – Зруйнування татарами Овруцького замку.
1522 – Відбудова зруйнованого замку.
1545 – Проведено опис Овруцького замку.
1569 – Перехід Овруча згідно Люблінської унії під владу Речі Посполитої. Він став повітовим центром київського воєводства.
1594-96 – Участь овручан у повстанських загонах Гетьмана Григорія Лободи.
1605 – В Овручі народився майбутній преподобномученик Макарій.
1614 – Вступив до монастиря Успення Пресвятої Богородиці в Овручі й постригся у чернецтво з іменем Макарій – майбутній преподобномученик.
1641 – Овруч отримав Магдебурзьке право (право на самоуправління): затверджено герб міста (архангел Михаїл, що стоїть на хмарі, тримає у правиці меч опущений донизу, а в лівій – терези).
1648 – Створення в Овручі козацького полку на чолі з Іллею Голотою.
1649 – Обмеження за Зборівським договором влади польської шляхти. Овруцький повіт Київського воєводства підпорядкувався гетьманському управлінню.
1649 – Обмеження за Зборівським договором влади польської шляхти. Овруцький повіт Київського воєводства підпорядкувався гетьманському управлінню.
1649-67 – Овруч – сотенне містечко Київського полку.
1660 – Архієпископ Лазар (Баранович) возвів Макарія в сан архімандрита і призначив настоятелем Успенського Овруцького монастиря.
1664-65 – Участь овручан у народному повстанні проти польсько-шляхетського панування під керівництвом овруцького полковника Децика (Дацка Васильовича).
1667 – Закріплення Овруча по Андрусівському перемир’ю за шляхетською Польщею (місто належало овруцькому старості Потоцькому).
1668 – Головним містом Київського воєводства став Житомир.
1678 – Із Ксаверова (нині Малинського району) до Овруча переведено Єзуїтський колегіум.
1682 – До Овруча прибув перший Єзуїт з Острога.
1682 – Овруцьким старостою був Франціск Потоцький.
1683 – Проведена люєстрація Овруцького замку.
1684 – Бурмистер Овруча Гераська Мітюхін-Москаленко закликав міщан не коритись польській владі, винищувати шляхту.
1685 – Побудовано перші споруди єзуїтського колегіуму: невеликий костьол, помешкання, школа, студентський конвікт (гуртожиток).
1689-1695 – Ректором єзуїтських шкіл в Овручі був Ієронім Ейтмин.
Кін. XVIII ст. Селяни села Яскова (на околиці Овруча) палили маєток шляхтича В.Ганського.
1702-1704 – Участь овруцьких селян та міщан в загонах Семена Палія у повстанні проти польсько-шляхетських загарбників.
1714 – Розпочато будівництво нового дерев’яного костьолу.
XVIII ст. – Овручани беруть участь в гайдамацькому русі 20-60-х рр.
1720 – Розгром повсталими Овруцького замку, костьолу та домініканського монастиря.
1720 – Велика загальноміська пожежа в Овручі.
1722 – Прийняття житомирським сеймиком рішення про передачу єзуїтам другої половини замкової гори в Овручі.
1736-38 – В Овруцькій єзуїтській школі викладає вчений і полеміст Костянтин Авелік (1708-1771).
1740 –  Затверджено статус єзуїтського колегіуму.

1745, 10 січня – Велика пожежа в місті.

1750 – Під Овручем діяв загін на чолі з Іваном Подолякою. Руйнування овручанами шляхетських маєтків.
1753 – Почалося мурування стін єзуїтського колегіуму.
1789 – В Овручі нараховувалося 57 будинків, 5 церков. Розпочато будівництво міської ратуші, Домініканського костьолу та київських воріт.
1793 – Приєднання в результаті другого поділу Польщі Правобережної України до Росії.
1793, 4 травня – Згідно з указом імператриці Катерини ІІ в числі інших Овруч та Овруцький повіт відійшли до Ізясловського намісництва.
1795, 16 липня –  За царським указом Ізяславське намісництво перейменовано на Волинське.
1796, 22 січня – Височайше затверджено герб міста Овруча Волинського намісництва (таким, яким він був у 1641 р.).
1796, 23 грудня – Відповідно до указу російського імператора Павла І ліквідоване Волинське намісництво.
1796 – В Овручі створено трикласне повітове училище, підпорядковане Краківській академії та Овруцькому базиліанському монастирю (навчалося біля 150 дітей).
1797, 9 вересня – Утворення замість Волинського намісництва Волинської губернії, до якої увійшли (до 1925 року включно) Овруч та Овруцький повіт.
1797 – За даними Всеросійського перепису населення в Овручі налічувалося 539 дворів та 4,5 тис. населення.
1798 –  В місті закрито Уніатську церкву.
1806 – Трикласне повітове училище в Овручі перетворено на чотирикласне.
1809 – Згоріла дерев’яна базиліанська школа, директором якої був ксьондз Олександрович.
1809 – У місті народився Петро Залеський Фалькенхаген – статист, етнограф, фінансист, економіст.
1812, вересень – Розташування в Овручі народного ополчення Полтавської губернії.
1812, листопад – В Овручі розташувалися частини 30-тисячного ополчення Волинської губернії.
1813 – Участь овручан у закордонному поході козаків.
1819, 3 листопада – В Овручі народився Віктор Єгорович Графф – видатний вітчизняний лісівник. основоположник степового лісорозведення.
1820 – Відкрито міську лікарню на 10 місць (працював один лікар та два фельдшери).
1822 –  В базиліанській школі Овруча навчалося 300 учнів.
1823, листопад –  Спалахнули заворушення учнів базиліанської школи.
1827 – Настоятель Миколаївської церкви Петро Юхновський добився дозволу розібрати Василівський храм.
1829 –  Впала одна частина Василівського храму.
1831 – Закриття базиліанської школи та монастиря василіан.
1831, 25-27 травня – Повстання проти царського самодержавства; командир – маршалок Овруцької шляхти Вільгельм Головинський (народився біля 1800 р.).
1842 – Завалилося зведення Василівського храму від якого залишилось тільки східна вівтарна частина.
1845 – У Овруцькому повіті було 35 підприємств, що називались руднями (місця виплавки заліза з болотних руд).
1851-53 – Флору околиць міста вивчає видатний український ботанік Панас Семенович Рогович (1812-1878).
1860, 7 вересня – До Овруча з міста Полонного (нині Хмельницької області) тодішнього Новоград-Волинського повіту переведено дворянське училище, в якому навчалось 22 учні.
1861 – Відміна кріпосного права в Росії.
1863 – Велика пожежа в місті (із 695 будинків згоріло 670).
1865, 27 квітня – В Овручі народився Богораз В.Г. (справжнє ім’я Натан Менделевич) – російський етнограф, мовознавець, письменник.
1865 – Населення Овруча становило 5221 чоловік, з них 278 ремісників (столярів, кравців, шевців).
1872-1877 – Перебудова соборної Преображенської церкви.
1884 – У місті налічувалось 295 ремісників.
1887 – В Овручі налічувалось 928 будинків.
1888 –  На Овруччині, як і в інших місцях Полісся проводилися осушувальні роботи під керівництвом генерала І.І.Жилінського.
1906 – Біля стін Василівського храму на правах жіночої общини оселилися черниці. Управління жіночою общиною було покладено на черницю Павлу.
1908-12 – Реставрація архітектурного пам’ятника часів Київської Русі – церкви Святого Василія.
1910 – Жіноча община отримала статус Свято-Василівського жіночого монастиря.
1912, 3 вересня – відновлена церква Святого Василія стала соборним храмом Овруцького Василівського жіночого монастиря.
1912 – В Овручі налічувалось 4 бібліотеки, 2 клуби.
1912 – В Овруцькому повіті налічувалось 409793 гектари лісу (входило 216 лісових дач).
1914 – В жіночому монастирі проживало 75 черниць, які володіли 26 десятинами землі.
Зібрав П.Таргонський
Posted in Матеріали з історії | Tagged , | Прокоментуй!

 Дані про Овруч

Наприкінці минуло століття в Росії був виданий енциклопедичний словник. У ХХІ-му томі наведено деякі дані про Овруч та Овруцький повіт. Пропонуємо увазі читачів їх у дещо скороченому викладі.
ОВРУЧ – уездный город Волынской губернии, на левом берегу р.Норина, на высотах, окруженных глубокими и крутыми оврагами. Остатки церкви с.Василия, построенной св. равноапостольным кн.Владимиром; огромный курган, называемый Олеговой могилой /предание говорит, что здесь погребен древлянский князь Олег, убитый под Овручем в сражении с Ярополком/.
Жителей к 1 января 1896 г. 9845 /4306 мужчин и 5539 женщин/, православных – 5416, евреев 4177, раскольников 45, римско-католиков 149, протестантов 10, прочих исповедований 48, дворян 372, почетных граждан и купцов 50, мещан 8327, военных сословий 524, крестьян 402, прочих сословий 105.
Церквей православных 3, костел 1, синагога 1, еврейских молитвенных школ 3. Часовень православных 2, рим.-католич. 1, 2-классное мин. нар. просв. училище с приготовительным классом и женским отделением, несколько еврейских школ.
Книжная лавка, типография и фотография. Еврейская богадельня и городская больница.
Городские доходы в 1896 г. 7115 руб., расход 7078 р., в том числе на городское управление – 1765р., на образование 150р., на медицину 75р.
Фабрик и заводов 6 (3 – кирпичных, 1 – кожевенный, 1 – свечной, 1 – восковый), с производством на 2680р. Ремесленников -162 мастера,135 –  подмастрерьев и 57 учеников.
Всех зданий 928, из них 4 каменных. Мостовых нет. В воде чувствуется недостаток. Так как река Норинь содержит примеси. Местные жители пользуются колодцами.
ОВРУЧСКИЙ УЕЗД – Волынской губ. Граничит с Минской и Киевской губ. 9329 кв. в. Овручском уезде целиком принадлежит к так. назыв. Восточному Полесью.
Встречаются разнообразны. сложные  кристаллические породы – граниты, гнейс-граниты, фельзитовые порфиры, габбро, диабазы, диориты и др.
Превосходные по своим технич.достоинствам красные кварциты и
розовые сланцы, которые вовсе не разрабатываются.
Многочисленные месторождения желейних руд также не исследованы и почти вовсе не эксплуатируются. У с.Збраньки известен бурый уголь и находят янтарь.
К 1 января 1896 г. было всех жителей 194.976. Селений в 1383 г. /без города/ было 403. В 17 селениях было менее 5 дворов, в 239 – от 5 до 50 дворов, в 86 сел. – от 50 – до 100 дворор, в 58 – более 100.
В среднем ежегодно засевается рожью 59150 дес. пшеницею 4400 дес , гречихой 31350 дес., ячменем 8760 дес,  просом 2500 дес, горохом 920 дес картофелем 8520 дес. ,льнам 1580 дес, коноплей 650 дес.
Фабрик и заводов 8, рабочик 316, производство на 264496 руб., Первое меето занимают по оборотам мельницы : 7 парових – 35900 руб., и 1 водяная – 11650 руб.
Училищ мин. нар. просв. 18: 1 училище приходится на 10279 жит. и на 515 кв.в. Сельских лечебниц 2, приемных покоев 4. Сельских врачей 2, вольнопрактикуюэмых /кроме Овруча/ три.
Православних храмов 98 и 6 часовень, римско-католических церквей З и часовень 4, еврейских синагогов 2 и моблитвенных школ 21.
В 1896 г. дворян в уезде – 1992.
С 1848 г. по 1883 г. число дворян уменшилось с 13140 чел до 2142.
В 1915 г. в Овруче проживало 11314 человек (5552 мужчин, 5762 женщин).

В 1916 г. – 12093 чел.

Posted in Матеріали з історії | Tagged | Прокоментуй!

 Овруч і Магдебурзьке право

Магдебурзьке право є одним із різновидів міських прав, які в добу середньовіччя утворили окрему галузь особливих прав вільних міських общин „Особливе міське право з’явилось у німецьких землях після завойовницьких походів германських імператорів у Північну Італію у VIII ст. і ознайомлення з варіантами міського права міст Венеції, Генуї, Лукки, Пізи. Поширення міського права серед німецьких міст являло довгий процес: одне міста отримувало право від іншого і в свою чергу передавало його наступному. Серед інших міст виділився Магдебург одне із найстаріших міст Німеччини, чиє праве стало згодом найбільш поширенням. Магдебурзьке право поширювалось виключно на міста, які виділялись в окремі юридичні одиниці по відношенню до округи, міське населення керувалось особливими законами І складало окремий стан – міщанства.
У ХІІІ – ХІV ст. німецька колонізація принесла м.п. на землі Угорщини й Польщі, а також на Українські землі, після 1349р., коли Галичина увійшла до складу Польщі.
Згідно з нормами м.п. в містах запроваджувались дві колегії лава і рада, які складались з виборних урядників і були наділені адміністративно-судовими функціями. Суд лавників на чолі з війтом розглядав кримінальні справи: вбивства, зґвалтування, розбої. грабунки, крадіжки та інш. Часте війтівська рада була спадковою. В нагороду за службу війт діставав земельну ділянку за містам, млини, дім, лавки на ринку.
Рада складалась з бурмистра і радців /райців/. До її компетенції входив розгляд справ по цивільних позовах: майнових суперечив ках міщан, суперечках про спадщину тощо. Суд /бурмистерико-радецький/ слідкував за дотриманням правил торгівлі, сплата» податків та благоустроєм міста, відав обліком міських прибутків і видатків.
Часто у міські судові справи втручався стахотинський уряд. Старости були королівськими намісниками на керолівщинах і здійсню¬вали оборонну, судову, фіскальну владу.
Надаючи містам магдебурзьке право великі князі литовські і польські не ставили на меті усунути старостинську владу, а лише намагалися її обмежити або примирити з міським самоврядуванням.
На території Київщини м.п. почало поширюватись в першій половині ХV ст. На цей час Київщина являла собою удільне князівство у складі Великого князівства Литовського»
Після смерті останнього київського князя Симеона Олельковича Київське удільне князівство було скасоване, а у 1471 р. Київська земля дістала статус воєводства. 3 147І р. до Люблінської унії 1569р. Київське воєводство було адміністративно-територіальною одиницею у окладі Великого князівства Литовського і поділялось на повіти: Київський, Житомирський, Овруцький, Любецький, Мозирський, Остерський, Чорнобильський, Черкаський. На чолі кожного з них стояли підпорядковані воєводі намісники – державці, пізніше – старости.
Усі королівські міста Київського воєводства користувались повним або обмеженим м.п. Магдебурзьке право було надано Києву і Житомиру у 1444р. Ряд Інших міст, які підлягали королівській юрисдикції, користувались неповним м.п. тобто отримували його в обмеженому обсязі. В цих містах старостинська адміністрація відігравала більш помітну роль в управлінні в порівнянні з Києвом і Житомиром. Старости впливали на вибори війта та Інших міських урядників, а іноді суміщували посади старости і війта. В цих містах населення зазнавало особливо відчутних обмежень і втручань у міське самоврядування з боку старостинського уряду.
Вадковського за “кривди великие” від нього, який примушував їх “греблю у ставу тамошнего сипати, оправоватии млин будовати…
ЦІ міста отримали привілеї на м.п. та на інші вольності в останній третині ХVІ – першій половині ХVII ст. Корсунь /1564, підтвердження І583р/. Біла Церква /1588, підтвердження 1620 р/. Чигирин /1392р/, Овруч /близько 60-90-х рр. ХVІ ст., підтвердження І64Ір/та інш. Оскільки всі вони були розташовані у прикордонному регіоні держави, польський уряд надавав великого значення їх обороні і подальшому залюдненню.
Відповідно м. привілеям міщанам надавалось право власності на землю, яке служило їм джерелом забезпечення і прибутків. Крім того міщани отримували важливі пільги на заняття промислами і торгівлю. Вони мали виключне право на цинкування горілкою, пивом, медом, робити солод і торгувати привозними винами /мальвазією/. Ярмарки і торги, що запроваджувались у містах згідно з м. привілеями» з однієї сторони, повинні були сприяти економічному розвитку міст, з іншої – поліпшувати матеріальне становище міщан.
Терміни ярмарків і торгів не співпадали між собою і були приурочені до різних релігійних свят, що надавало можливість купцям вести жваву торгівлю в різних містах в різні пори року. Так в Овручі діяли дві річні ярмарки: на Покрову /1 жовтня/, на “Св. Миколу Великого” /9 травня/.
М.привілеї також зобов’язували мешканців прикордонних міст Київського воєводства, що постійно потребували захисту від татарських набігів, відбувати військову повинність. Тому міщани завжди брали активну участь в обороні своїх міст. Довідавшись від своєї сторожі про появу ворога, вони за стародавнім звичаєм виступали озброєні на конях на чолі зі старостою чи війтом, І як правило зі своєю міською корогвою.
Частину міських прибутків міщани використовували на закупівлю пороху, олова, Інструментів для будівництва і ремонту башт І т.п.
Існують різні точки зору щодо оцінки ролі м.п. у розвитку українських міст. В.Антонович, М.Володимирський-Буданов вважали, що воно мало негативні наслідки, тобто, вироблене на чужому ґрунті і в досить давній час /ХІІ-ХІ ст. / не могло бути засвоєне мешканцями українських міст з Іншими юридичними поняттями. З Іншого боку, надання м.привілеїв, як відзначив М. Грушевський, мало на меті колонізувати прикордонні регіони І спустошенні міста та відводити торгово-економічне життя, що занепало внаслідок татарських набігів ХV-ХVІ ст.
Білоус. Магдебурзькі старожитності на Київщині
у ХV – першій половині ХVII ст.
/Старожитності.-1993.-№ 5-4 с.21-22.1993. № 5-6 с.21-22 /продовж/.
Posted in Матеріали з історії | Tagged | Прокоментуй!

 Археолог І.Ф.Левицький відкрив стоянку людини стародавнього кам’яного світу

У 1921 році в селі Довгиничі, Овруцького району, Житомирський археолог І.Ф.Левицький відкрив стоянку людини стародавнього кам’яного світу. Дослідження її були проведені в 1924-1929 роках Стоянка розташована на лівому березі ріки Норинь /притока р.Уж/, в 9 кілометрах на захід від Овруча. Під час розкопок у лісових відкладеннях були виявлені уламки кісток мамонта, носорога, північного оленя, коня і вовка, а також багато оброблених рукою людини кам’яних знарядь праці.
В селі Збраньки, Овруцького району, на лівому березі Норинь були знайдені кістки мамонта і крем’яні відщепи. Аналогічні знахідки, що відносяться до часів стародавнього кам’яного віку, виявлені в 1954 році експедицією обласного краєзнавчого музею біля села Клинець Овруцького району.
Матеріали цих пізньопалеолітичних стоянок дають змогу встане вити, що найдавніші жителі Волині займались полюванням на мамоні носорога, північного оленя, коня, вовка і т.п. Люди вміли добувати вогонь, користувались різноманітними дерев’яними, кам’яними і кістковими знаряддям й. В той же час з’являються постійні житла, одяг.
Саме на цьому етапу розвитку продуктивних сил виникає нова міцна організація первісного суспільства – родовий лад. Перехідний період від стародавнього до нового кам’яного віку /неоліту/ характеризується дальшим розвитком знарядь праці, зв’язаних з полюванням. Починаючи з V тисячоліття до нашої ери, в південних районах Східної Європи відбувається поступовий перехід до скотарства і землеробства. Разом з новим укладом господарства повинна була з’явитися і нова, невідома раніше техніка виготовлення знарядь. Люди освоїли шліфування, а потім і свердління каменю, почали виготовляти сокири, тесла, долота та Інші знаряддя для обробки дерева. Появились молотки для обробки ґрунту. Удосконалились і техніка обробки кості.
Біля села В.Бондари археологами досліджена неолітична стоянка Вона знаходиться за кілометр на південь від села, в урочищ МошаницІ. Розташована стоянка на вузькій довгастій дюні заввишки 6 метрів. В центральній частині стоянки виявлені рештки майстерні по виготовленню крем’яних знарядь праці. Члени родової групи, яка жила на місці стоянки біля нинішнього села Бондари, володіли не тільки технікою сколювання і шліфування каменю, але вміли і свердлити його.
. 2 –

На території нинішнього Овруцького району виявлені пункти, що належать до епохи бронзи /II тисячоліття – початок І тисячоліття нової ери/. Це був час широкого розповсюдження знарядь праці з міді І бронзи Застосування металевих знарядь, все зростаюча продуктивність скотарського господарства привели до росту громадського багатства скотарських племен, які виділилися з середовища Інших племен: відбувся перший крупний громадський розподіл праці. Ставши основною силою громадського виробництва мужчина зайняв пануюче положення в сім’ї. Так у процесі розвитку скотарства був здійснений перехід від матріархату до патріархату.

Біля Овруча під час розкопок курганів виявлені поля поховання епохи бронзи. Поховання знаходились на рівні древнього горизонту, або в неглибоких ямах, опущених до лісового шару. Чоловічі поховання займали центральне положення в курганах, їх оточували жіночі поховання. Скелети похованих скорочені. Інвентар чоловічих поховань різко відрізняється від жіночих: в них були знайдені крем’яні наконечники стріл і фрагменти ліпних посудин, в жіночих же – бронзові прикраси: приколки, застіжки, спіральні браслети і т.д.
Пам’ятники старослов’янської історії зустрічаються в Овруцькому районі повсюдно. Це відкриті поселення і городища, /укріплені пункти/; а також велика кількість курганних могильників древлян.
В першій половині 1-го тисячоліття нашої ери великого розвитку набули, гончарне і ювелірне ремесла. В цей час у східно-славянських племен почалось відділення ремесла від землеробств: і розвиток товарного виробництва. Відбувається розклад первісно-общинного ладу, посилюється майнова нерівність. Найважливішим показником цього процесу у древлян був перехід від родової общини до територіальної. Територіальна община тісно зв’язана з виникненням приватної власності на землю. Складаються феодальні виробничі відносини.
До VШ-ІХ віків нової ери повинна бути віднесена поява на території сучасного Овруча феодального городища-замчища. Воно було розташоване на правому березі Норині, на високій горі з крутими схилами на сході і півдні. З північного і західного боків були прориті глибокі яри. Ростові і зміцненню феодального замка і перетворенню його в місто в значній мірі сприяли населення ремісників, які все більше оточували
– З –

Після антифеодального виступу селян в Іскорестені /за свідченням літопису – 945 році/ княгинею Ольгою у Вручай /сучасний Овруч/ була перенесена столиця древлянської землі. У 962 році наступник Ольги і Ігоря Святослав, вирушаючи в похід на Болгарію, залишив у Києві свого старшого сина Ярополка, в Новгороді-Володимира. Середній син Святослав Олег, був правителем у древлянській землі і мав своєю резиденцією Вручай. У 977 році /згідно з даними літопису/ в результаті міжусобної боротьби Олег був убитий і похований у Вручаї. Тільки через 50 років </в 1044 році/ Ярослав Мудрий переніс останки свого дяді Олега в Київ, поховавши їх у Десятинній церкві. В сучасному Овручі відоме місце, де знаходився курган в якому був похований Олег.

В околицях Овруча археологи знайшли велику кількість древлянських могильників ІХ-Х століть. Якщо в більшості похованнях переважав обряд спалювання трупів, то в ІХ-Х століть його замінило трупопокладення. Більш древні колективні некрополі /кладовища/ змінились одиночними похованнями під курганними насипами. Серед основної маси скромних поховань виділяються поховання представників феодальної знаті.
В І954 році археологічна експедиція обласного краєзнавчого музею провела розкопки курганів біля сіл Довгиничі і Хайча. Виявлені тут поховання древлян дають уявлення про селянські кладовища Русі ІХ-Х століть.
Особливий Інтерес серед Інших старослов’янських пам’ятників являють селища, майстри яких з ІХ-Х століть почали займатися виробництвом шиферних самопрядок. Останнім судилося велике майбутнє. Призначені для прядіння веретеном, ці маленькі кам’яні грузики удостоювались великої уваги своїх власниць-древньоруських жінок. Археологи знаходять їх у древньоруських похованнях разом з узороччям із золота і невицвітаючої емалі.
ЦІ грузильця для веретен з Овруцького сланцю-шифера мали найширший район збуту. Вчені знаходять їх під час розкопок у Новгороді, Києві, Галичі і Гродно. Самопрядки Овруцьких майстрів-каменярів проникали і за межи російських земель, їх знаходять на території Волзької Болгарії, Чехословаччини і Польщі.
4 –

Район стародавнього Вручая був єдиним місцем виробництва шиферних самопрядок у древній Русі. Тут знаходиться єдине в усій Східній Європі родовище червоного і рожевого сланцю-шифера м’якої породи. Шиферні плити з Овруча широко використовувались на будівництві архітектурних споруд у Києві, Чернігові, Галичі т Інших древньоруських містах.

До недавнього часу археологам були відомі рештки майстерень Овруцьких різчиків по каменю лише біля сіл Коптівшина, Хайча, Камінь, Збраньки. В І954 році археологічна експедиція обласного краєзнавчого музею виявила і частково дослідила ще один пункт виробництва шиферних самопрядок біля села Норинськ. Він був розташований на правом березі рік Норинь, на невеликій височині лугової заплави. Тут у порівнянні невеликий прямокутній ямі знай шли рештки виробництва: “стружка” і браковані вироби, всього понад 1300 речей. Серед цієї маси матеріалу не було жодної готової, придатної для роботи самопрядки. Цілком ясно, що яма служила місцем, куди зсипали виробничі відходи і браковані вироби. Археологічні матеріали, виявлені в Норинську, з достатньою повнотою свідчать про те, що Овруцькі майстри – каменерізи працювали на широкий ринок. Величезна кількість знайденого тут матеріалу дозволяє уявити масштаби виробництва самопрядок.
В ІХ-ХШ століттях Овруч підтримував найтісніші економічні і культурні зв’язки з багатьма древньоруськими центрами. Про те, зокрема, свідчить архітектура пам’ятника древньоруського зодчества – храму Василія збудованого у Вручаї наприкінці ХП – початку ХШ століть /ІІ94-ІІ96г.г./ Стіни цієї будови складені з тонкої цегли і місцевого каменю-кварциту. Всередині церква була майстерно оформлена Овруцьким сланцем -шифером. Стіни II прикрашав фресковий живопис. Храм Василія  в Овручі – типовий зразок древньоруської архітектурної школи, високої майстерності зодчих і ремісників – будівельників.
Розквіт древньоруської культури в Овручі відноситься до X-ХШ століть. В 1240 році татаро-монгольські орди Батия спустошили місто. Однак трохи згодом Овруч знову постав з руїн.
Пам’ятники ІХ-ХШ століть в Овручі і навколо нього – свідки єдності і спільності соціальних процесів і культурного життя древньоруської народності.

І.Винокур,

науковий працівник
обласного краєзнавчого музею
Posted in Матеріали з історії | Tagged , | Прокоментуй!

 Древні Овруцькі каменерізи

Не було такого куточка на території Стародавньої Русі, куди б не потрапляли вироби умілих Овруцьких різальників по каменю – шиферні прясла. Призначались вони для виготовлення пряжі за допомогою веретена. Ці маленькі кам’яні кільця дуже цінили жінки. Вони їх мітили  якимись позначками або надписували імена, ховали під час небезпеки разом а дорогоцінними речами.
Шиферні кільця для веретен з Овруцького сланцю археологи знаходять в Новгороді, Києві, Галичі, Смоленську на території Чехословаччини, Польщі.
В Стародавній Русі єдиним місцем виробництва шиферних кілець був район древнього Вручая /сучасний Овруч на Житомирщині/. Тільки в цьому районі Східної Європи були відомі в давнину поклади червоного  і рожевого сланців-шиферу.
Майстерні Овруцьких каменерізів розташовувались неподалік природних виходів сланців. Цілі села виготовляли кільця. На берегах річки Уж і її приток і тепер, разом з іншими залишками древніх селищ під час оранки знаходять шматочки обробленого шиферу і шиферні кільця. Місцеві жителі часте називають ці вироби “червовими ґудзиками”.
На одне з таких місць, де дуже часто знаходили “червоні ґуд¬зики” з шиферу і вказали учні Норинської середньої школи. Працівники Жктомирського обласного краєзнавчого музею провели тут археологічні дослідження і виявили майстерні, розташованої на правому березі р.Норинь, притоки Ужу. Здобуті під час розкопок матеріали дають повне уявлення про технологію виробництва шиферних кілець. Серед виробництва виявлено плити шиферу, невдало просвердлені шиферні заготов¬ки, браковані кільця, шматочки сланцю і “стружку”.
Всього в ямі, на місці виробництва в с.Норинськ, виявлено 1386 предметів із сланцю-шиферу. Це свідчить про широкі, як на ті часи, масштаби виробництва Овруцьких майстрів-каменерізів.
І. Винокур,
науковий працівник Житомирського краєзнавчого музею
Газета Зоря. 1966. З0 листопада
Posted in Матеріали з історії | Tagged , | Прокоментуй!

 Цар приїздив не в кожне місто.

А от в Овручі він все-таки побував.
    Сталося це 3 вересня 1911 року. Після тривалої реставрації і відновлювальних робіт на цей день було Призначено відкриття і освячення Свято-Василівської церкви. В її реставрації, як відомо, брав участь відомий архітектор Гусєв, а цар Микола ІІ дозволив виділити з державної казни 10 тис. рублів, щоб купити лампади, панікадило та іконостас, виготовлений у Новгороді. На той час це був найкращий і найдорожчий іконостас у всьому повіті. Та найголовнішим було те, що на відкриття храму дав згоду приїхати сам государ Микола II. Найкращі майстри прикрашали саму споруду, впорядкували й навколишню територію. Пристойного вигляду набув і центр міста: тут уклали нову бруківку, підремонтували будинки, крамниці, прикрасили їх прапорцями.
Живих очевидців і свідків тієї події, на жаль, відшукати не вдалося. Ті ж, хто чув, переповідають про ту подію по-різному. Ми ж переповімо так, як записано в архівах самого Свято-Василівського храму.
Цар із почтом їхав з Коростеня. Села і міста на цьому шляху були прикрашені національними прапорами. За чотири версти до Овруча встановили оригінальну арку, прибрали її килимами місцевих майстрів з написом по центру “Слава Богу!”.
В Овручі государя зустрічали учні церковних і міністерських шкіл з прапорцями  – всього 2 тисячі. Малі діти повилазили на дерева і сиділи там, як граки. На майдані стояла почесна варта бійців піхотного полку із знаменом і хором. Дзвін, вітання, музика, гучноголосе “ура” і дитячий спів “Боже, царя храни” – все злилося докупи.
Царя вітав владика Антоній такими словами:”… якою ж буває радість народу, коли він своїми очима бачить, що ці дві основні його прив’язаності не противляться одна одній, а збігаються, коли він, збираючись на поклоніння святим угодникам, бачить поміж себе государя свого, який залишив свої столиці і палаци і поспішив в глухий куточок своєї неосяжної країни для поклоніння православній древній святині.. .”
ФОТОГРАФІЯ, на якій зображено цю подію була виготовлена в центральній фотографії І.Дубинського в Овручі (так видруковано на її звороті). Завдяки високим професійним здібностям тодішнього фотографа, знімок зберігся до наших днів і може розповісти нам багато цікавого про цю подію в житті держави. нашого древнього міста і духовної святині – Свято-Василівського храму.
Ми ж, споглядаючи, можемо побачити, яким був центр Овруча вересневої пори 1911 року. З тих споруд зберігся хіба що сьогоднішній будинок зв’язку (на знімку: 2-по-верхова споруда вгорі, ближче до правого краю). Лівіше від нього під одним дахом добре видно ряд крамниць, власниками яких були заможні євреї. На окремих вивісках добре зрячі можуть прочитати “Мучна Штейнмань”, “Мучна” Фридмань, “Бакалейна і Рибна” Вутмань і т.д. Судячи з цих вивісок, риби в Овручі було багато. І взагалі, в тих лавках можна було купити практично все для домашнього господарства. Сьогодні на місці тих лавок. очевидно, стоять телеграф, ресторан, готель “Овруч”.
Цар Микола стоїть попереду свого оточення, в нижньому правому боці, мовби одягає білі рукавички. Зліва, посеред майдану, маячить одинока фігура людини з фотоапаратом. Хто-зна, з царського він почту чи місцевий. Солдати стоять точно на підбір: одного зросту, високі, стрункі, підтягнуті. Офіцери – всі з вусами, з борідками. Школярики – в білих сорочках, чорних штанях. Що там казати: до зустрічі з царем, по всьому видно, готувалися дуже старанно і відповідально.
Десь у цьому натовпі є людина, яка прибула в Овруч з не зовсім благородною і далеко не духовною місією. Планувалося, що в Овруч разом з царем прибуде один з його міністрів Петро Столипін, і саме тут намічалося його вбити. Але і в царів міняються плани: в складі почту Столипіна не було. Як знаємо з історії, зовсім скоро він був убитий в Києві. Про цей факт розповідала овручанка Ф.Д.Меламед, а їй розповідав учасник тієї події.
Певно, що нікого, хто тут зображений, немає в живих. Але живуть їхні нащадки: діти, онуки. Правнуки, і багато хто з них зберігає речі. документи і т.п. як сімейну реліквію. Передає з покоління в покоління і спогади , розповіді, які свого часу мали велике значення. Власне, на цьому зв’язку і тримається наша історія.
Для нашої газети цю фотографію люб’язно погодилася дати 3інаїда Жданович (колишній головний бухгалтер нинішнього ВАТ «Овруцьке АТП М847»). Вона розповіла, що фото дісталося їй від матері, а тій – від її матері. На фотографії рідний дядько Зінаїди Миколаївни – Максим. Він був у числі тих учнів, хто вітав царя в день його приїзду.
Про цю фотографію Зіна, коли була ще дівчинкою, не раз чула, а от бачити не доводилося, десь її заховали, бо хтозна, що можна було “пришити” в період сталінщини. А в роки Хрушовської відлиги фото-таки витяти на Божий світ. Тепер вона зберігається в сімейному альбомі З.М.Жданович.
Як автор  цих рядків, я зовсім не претендую на істину в останній інстанції. Знаю, в Овручі в людей є ще такі фотографії. Можливо, хтось знає більше про ту подію, може розповісти цікаві факти, пов’язані з тим періодом. Гадаю, це потрібно сьогоднішній молоді, адже це наша історія, і забувати про неї не гоже.
М.АЛЄШКЕВИЧ.
Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , | Прокоментуй!

 Герб міста Овруча

Герб наданий  Овручу У 1641р.

У 1641р королем Владиславом ІV герб наданий  Овручу привілеєм. На червоному полі зображався архангел Михайло, що стояв у хмарах, тримаючи у правій руці меч, повернутий вниз, а в лівій терези.

Зображення Архангела Михайла ми бачимо на першому гербі Києва. Цим укладачі овруцького герба хотіли підкреслити, що місто повітове входить адміністративно до Київського воєводства. Тоді Овруч славився як ярмаркове місто, де щороку відбувались два ярмарки, тривали по тижню. Отож терези в руці архангела – символ торгівлі. Що ж стосується фігури архангела Михайла, то в його образі втілювались риси мужнього сміливого воїна, здатного постояти за слов’янську землю. риси підкреслені кольорам шита герба: червоний колір – символ хоробрості, безстрашності.

На думку деяких дослідників, гербова емблема Києва (й Овруча) Михайло архангел – це дещо перероблене зображення, вміщене на зворотному боці печатки князя Мстислава Володимировича київського.

Герб Овруча затверджений 22 січня 1796р.

Герб російського періоду затверджений 22 січня 1796р. У горішній частині перетятого щита герб Новоград-Волинський; у долішній – герб, наданий королем Владиславом ІV привілеєм 1641р.Чорний двоголовий орел, як символ, запозичений з Поєднання візантійського орла з гербом Волині символізував Київську Русь, яка прийняла хрещення з Крім того, орел – символ  влади панування, великодушності прозорливості.

Волинська губернія була утворена в 1795 р. як Волинське намісництво шляхом перейменування Ізяславської губернії (намісництво) у складі 13 округів (повітів). Адміністративний центр – місто Новоград-Волиньське (тимчасово губернські установи розміщувалися в Житомирі).

У 1804 р. губернським центром офіційно стало місто Житомир. У 1840 р. на території Волинської губернії відмінені польський-литовський статут і Магдебурзьке право. Повіти: Житомирський, Новоград-Волиньський, Ізяславський, Острожський, Рівненський, Овруцький, Луцький, Володимир-Волиньський, Ковельській, Дубенський, Кременецький, Староконстантіновський. Герб Волиньської губернії затверджений 8 грудня 1856 р.

Герб Волинської губернії

Опис герба: “Срібний в середині червленого поля хрест. Щит увінчаний Імператорською короною і оточений золотим дубовим листям, сполученим Андріївською стрічкою”.

У  1854 році герб овруцького повіту у Волинських Губернських відомостях описувася так:

Гѣрбъ Овручскаго Уѣзда.
На голубомъ полѣ изображенъ во
весь ростъ кумиръ земли Древлянской— Чернѳбогъ, держащій въ пра­вой рукѣ мечъ и змѣю, а въ лѣвой— 
вѣсы.

В 1859 р. Б.Кене був розроблений проект нового герба міста: у червоному полі Архангел Михаїл на срібній хмарі. У вільній частині – герб Волинської губернії. Щит увінчаний срібною міською короною з трьома вежами та обрамований двома золотими колосками, оповитими Олександрівською стрічкою. Затвердження не отримав.

Герб проекту Б.Кене, затвердженний не був

24 серпня 1997 р. дванадцята сесія ради XXII скликання обговорила зображення герба прапора міста.

Pішенням Овруцької ради про відновлення історичного символу, який місцеве походження, повністю виправдане. Графічне вирішення герба зроблене відповідно до сучасних правил створення геральдичної системи в Україні, а прапор міста опрацьований на основі вексилологічних норм. Автор проектів А.Гречило – науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства М.Грушевського Національної Академії наук України, кандидат історичних наук.

Герб Овруча затвердженний 24 серпня 1997 р.

 

Прапор (хоругва) Овруча затвердженний 24 серпня 1997 р.

 

Герб Овруча: у червоному полі Архангел Михаїл у синій сорочці, срібних штанях, золотому обладунку та чоботях, срібними крилами та золотим німбом навколо голови. стоїть на хмарі тримає в одній руці золотий меч, опущений додолу, а в другій – золоті терези.
Прапор (хоругва) Овруча: квадратне полотнище, яке розділене вертикально на три смуги. На середній блакитній смузі (шириною в 1/2 ширини прапора) зображено жовті терези, ними жовтий меч вістрям вниз; древка та з вільного краю прапор жовті смуги (шириною в 1/4 ширини прапора).
Зображення Архангела Михаїла вказує на значення Овруча, як укріпленого поселення на шляху ворожих набігів. У прапорі використано атрибути св. Михаїла – терези меч, також можна окремо тлумачити як свідчення торгової та оборонної ролі міста. Червоний колір – символ мужності, жовтий – багатства.
Герб вписано у декоративний картуш, увінчаний срібною міською короною, що свідчить про статус поселення. Прапор несе елементи та кольори герба, повністю лексикологічним вимогам та історичній традиції. Прапор може застосовуватися з додатковим горизонтальним кріпленням як хоругва.

Posted in Матеріали з історії | Tagged , , | 1 коментар

 МАКАРІЙ КАНІВСЬКИЙ, Пінський, Овруцький, Переяславський, архімандрит

Народився в кінці. XVI або на початку XVII в. у благочестивій сім’ї, в м. Овруч на Волині. Освіту він здобув в будинку одного священика і завершив його ченцем в Овруцькому монастирі. Згодом він був його настоятелем, але, коли обитель була розорена поляками, його перевели настоятелем в Канівський монастир. Макарій, за переказами, передбачив лиха, які спіткають цей монастир і місто: голод, польське і татарське нашестя. У вересні 1678, коли місто Канів і монастир були розорені дотла, а сам архімандрит після загинув. Його останки  були знайдені серед безлічі трупів, що розкладалися, в розвалинах і були похоронені в монастирській церкві. Під час перебудови церкви вони були знайдені знов і перенесені в Переяславль-південний, де і знаходяться донині.

Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , , | Прокоментуй!

 Олег Святославич (князь древлянский)

У Святослава були три сини-князі. Старші брати Володимира Ярополк і Олег були дітьми Святослава від першої дружини (іноземної принцеси, найвірогідніше, печеніжки). Малуша була його другою дружиною. Одночасна роздача земель синам від обох браків показує, що Святослав вважав обох дружин рівноправними. У 970 році Олег Святославович отримав  Древлянську землю.
Династичні хроніки тріумвіру таким чином висловлюють події: у 971 році Святослав, що відрізнявся одночасно хоробрістю і безрозсудністю, потрапив із власної вини (не послухавши здорової ради досвідченого воєводи Свенельда) в печенізьке оточення за Дніпровськими порогами і в 972-му загинув там. У Києві став государем його старший синЯрополк і воєводою при нім — Свенельд. Декілька років все було тихо.
Але в 975 році Лют Свенельдич заїхав полювати у володіння Олега Древлянського (середнього сина Святослава) і був за те убитий останнім. Тоді Свенельд, мстивши за загибель сина, став нацьковувати Ярополка на брата, спонукуючи відняти у нього Древлянську землю.
Врешті-решт підступи Свенельда увінчалися успіхом: Ярополк пішов на брата війною, і в 977 році Олег загинув зовсім юним, при обороні своєї столиці Овруча. Загинув випадково під час штурму замку, на мосту. У паніці його свої ж зіштовхнули в рів, що оточував фортецю. Щоб знайти тіло князя, трупи довелося вигрібати з ранку до полудня оскільки рів Овруча виявився заваленим доверху не тільки людськими, але і кінськими трупами. Ярополк оплакав Олега і дорікнув Свенельда за його смерть. Але Владимир не повірив в розкаяння Ярополка, визнав його братовбивцею і, побоюючись за своє життя, втік за кордон, звідки повернувся через три роки і повалив Ярополка.
Олег загинув молодим, навряд чи йому було більше 20 років; про його брак і дітей з російських літописів нічого не відомо. Деякі пізні чешські джерела XVI-XVII вв. говорять, що у Олега був син, що віддалився до Чехії і став родоначальником знатного моравського роду Жеротинів. Зрозуміло, не виключена і чиста вигадка; проте, враховуючи, що союзник Олега, його брат Володимир Святославович, в це ж зразковий час одружувався на «чешці», а Ярополк, як відомо з незалежних джерел, вступив в союз з німецьким імператором Оттоном II, супротивником Чехії, у цієї легенди може бути і історичне зерно.
У 1044 Ярослав Мудрий розпорядився викопати останки Олега і його брата Ярополка, хрестити їх кістки (неканонічне діяння, що полегшувалося, мабуть, відсутністю в цей час грецького митрополита в Києві) і поховати в Десятинній церкві.
Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , , | Прокоментуй!

 Рюрік, у хрещенні Василь

(рік народення невідомий – 1215)
Син великого князя Київського Ростислава Михайловича, правнук Володимира Мономаха, великий князь Київський. Вперше згадується в 1157 році як овруцький князь і учасник із смолянамі в поході великого князя Ізяслава Давидовича на Турів. У 1159 році батько послав його на допомогу до князя Полоцкому Рогволоду Борисовичеві проти Ростислава Глібовича, і в тому ж році – до Святослава Ольговічу проти Ізяслава Давидовича і половців. У 1162 році Рюрік ходив з Торчеська проти Ізяслава Давидовича і відняв у Володимира Мстіславіча Слуцк; у 1169 році, після смерті батька, брав участь в запрошенні на київське княжіння Мстислава Ізяславіча і по його заклику ходив походом на половців, але в наступному ж році, посварившись з ним, допомагав Андрію Боголюбському розграбувати Київ, за що Андрій посадив його до Новгорода (1170).
Не порозумівшись з новгородцями, він скоро виїхав назад в Обручь. Коли в 1174 році Андрій Боголюбській, за підозрою у вбивстві свого брата Гліба, хотів вислати братів Рюріка з Південної Росії, він з’єднався з ними і зайняв Київ; потім обложив великого князя Михайла Георгійовича в Торчеське, від якого за мирним договором отримав Переяславль і, переслідуваний величезною раттю Андрія Боголюбського, закрився в Білгороді. Ізбавясь від облоги і повернувшись, в 1177 році, з невдалого походу на половців, Рюрік поступився Києвом Святославові Всеволодовичеві Чернігівському, “не хотяче губите Великої Російської землі”. Під час втечі Святослава за Дніпро, 1180 рік, він знов зайняв київський стіл, але, не дивлячись на перемогу над половцями, приведеними сином Святослава Ігорем, повторно поступився йому Києвом, бо, як говорить літописець, “полюби мир паче ратних і пожіті хоча в братолюбстві”.
У 1183 році, разом з великим князем Святославом і іншими князями, розбив наголову половців; взагалі багато сприяв спокою південної Русі, чим здобув собі любов “селян і поганих”. Коли помер Святослав, Рюріка з радістю” вітали в Києві і народ і духівництво (1194). Ставши великим князем, він прагнув жити в світі зі Всеволодом III Володимирським, якого вважав старшим, і цим попередив багато усобиць на півдні Русі. Проте в 1202 році Всеволод посварив Рюріка з Романом Мстіславічем, якому він вимушений був поступитися Києвом. Наступного року, за допомогою Ольговічей і половців, Рюрік знов зайняв Київ і зрадив його сильному розграбуванню, “якого ж зла не було від хрещення під Києвом”. У 1205 році він зробив, разом з Романом і іншими князями, вдалий похід на половців, але по дорозі назад був насильно пострижений Романом в чернецтво, від якого позбавився по смерті Романа (1206), і знову зайняв Київ, але ненадовго: під час його походу разом з Ольговичами  на Галицьку землю Київ зайняв Всеволод Чермний, якому Рюрік після деякої боротьби остаточно поступився великокнязівським столом, а сам зайняв Чернігів, де і помер.
Рюріку і його братові Давиду автор “Слова про полк Ігореве” говорить: “Ваші шоломи позолочені відвіку обагрялися кров’ю; ваші мужні витязі лютяться як дикі воли, уражені шаблями розжареними”. Рюріку приписується побудова в Києві церкви в ім’я святого Василя (1207) і у Видубицькому монастирі – кам’яної стіни (1199). Він був одружений на дочці половецького хана Белука. Від нього походили князі Вяземськіє.
Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , , | Прокоментуй!