ОВРУЦЬКИЙ РАЙОН – Історична довідка

Овруч  –  місто  Житомирської  області, райцентр, розташоване  на  р.Норинь  (басейн  річки  Прип’ять). Залізничний  вузол. Місто  називалось  Овручем  тому, що  було оточено земляним  валом, що  нагадував  обруч;  по  другій  версії  Овруч  утворена  з  двох  старослов’янських  слів  –  “обо”  –  “руч”, що  означають  “ в  іншу  руку”, “ в  іншому  місці”;  ще  одна  назва  Вручай  –  “біля  ручая”. Поселення  виникло  на  правому  підвищеному  березі  річки  Норинь, куди  впадала  невеличка  річка  Ручай.

Овруцький  район  –  один  з  найбільших  прикордонних  поліських  районів  України. Розташований  в  північно-східній  частині  Житомирської  області. Межує  на  півночі  з  Лельчицьким  та  Ельським  районами  республіки  Білорусь, на  сході  –  з  Народицьким, з півдня  –  Коростенським, Лугинським  та  Олевським  районами  Житомирської  області. Утворений  у  1923 році. Площа  –  3,2  тис.кв.км.  У  районі  –  м.Овруч (райцентр), смт.Першотравневе  та  144  сільські  населенні  пункти.

Лежить  у  межах  Поліської  низовини  та  Словечанського-Овруцького  кряжу. Річки  Словечна  з притокою  Ясенець, Жерев, Норинь (усі  –  басейну  Прип’ять). Поверхня  північної  частини  району  –  низовинна, плоска, алювіально-зандрова  рівнина; південної  –  підвищена  хвиляста  лесова  рівнина, розчленованана  ярами  та  балками. Трапляються  денудаційні  форми  рельєфу  у  вигляді  горбів  та  пасів, скель  з  крутими  схилами  (найвища  точка  над  рівнем  моря  316 м.  біля с. Городець). На  півночі  значні  ділянки  заболочені.

Грунти  в  основному  дерново-підзолисті  супіщані, глеюваті, глейові  та  торфо-болотні.  Ліси  мішані  (сосна, вільха, дуб, береза, осика)  займають  67% території  району.  Район  багатий  на  корисні  копалини, цінні  будівельні  матеріали: кварцити, граніти, пісковики, яшму, залізні  руди (болотного  походження), торф, вогнетривкі  глини, кварцовий  пісок, пірофілітові  сланці.  На  їх  основі  в  районі  ведеться  видобуток  кварциту, виробництво  щебеню, цегли.  Промислові  запаси  Овруцького  родовища  кварцитів  –  62,5  млн.т. (1980 р.).

Пов’язане  з  відкладами  верхньопротерозойського  віку. Кварцити  рожевого, сірого, рідше  бурого  кольору;  текстура  масивна.  Складається  головним  чином  з  кварцу  (до  93%), уламків  кварцового  порфіру  (1-5%)  і  пірофіліту  (2-5%).  Об’ємна  вага  кварциту  2,66 г/см  , густ.  2,61-2,67, пористість  1,99-3,50;  водопоглинання  після  обпалювання  0,7-1,47.  пересічна  потужність  кварцитів  65,4 м. Родовище  відоме  з  2-ї  половини  ХІХ  ст.  детально  розвідане  в  1965  -1967 рр.  Кварцитне  родовище  використовують  як  динасову  сировину  для  металургійної  промисловості.  Промислова  розробка  розпочалася  в  1936 р.  В  1954 р.  збудовані  рудник  і  дробільно-збагачувальна  фабрика.

В  районі  є  великі  поклади  пірофіліту, мінералу  з  класу  силікатів, які  належать  до  групи  талькопірофіліту. Пірофіліт   Аl  OH  SiO     на  дотик  жирний, лускової  будови, має  світле  забавлення.  Склад  по  масі:  Al O  –  26,3%, SiO   –  61,7,  Н О  –  5,0%  густота  2660  –  2900  кг/м , твердість  по  шкалі  Мооса  –  біля  1.

Населення  району  станом  на  1  січня  2003 р.  становить  67,8  тис.чол.  В  тому  числі:  17,5  тис.чол.  міського, 14,1  тис.чол.  дітей  віком  до  18  років.  Національний  склад  такий: українці  –  95,9%, росіяни  –  2,6;  білоруси  –  0,8%;  євреї  –  0,1%;  поляки  –  0,2%, інші  національності  –  0,4%.

Овруцький  район  утворений  в  1923 році.  В  сучасних  межах  існує  з  1962 р. (приєднано  Словечанський  район).  Районний  центр  –  м.Овруч.

Перші  згадки  про  Овруч  належать  до  946  року, коли  княгиня  Ольга  зруйнувала  Іскоростень, перенесла  сюди  центр  Древлянської  землі.  Першим  удільним  князем  Овруча  був  Олег  Святославович.

З  1362 р.  Овруч  входив  до  складу  Великого  князівства  Литовського.  В  кінці  ХVІ  ст.  Волинь  та  Київське  князівство  були  приєднані  до  Польщі  (Овруч  та  Житомир  були  включені  як  староства).  Овруч  став  повітовим  містом. До  складу  повіту  входили  Коростень, Олевськ, Народичі, Базар  та  ін.

Після  другого  поділу  Польщі  (1793 р.)  вся  Правобережна  Україна  була  приєднана  до  Росії.  В  1797 р.  Овруч  став  повітовим  містом  новоутвореної  Волинської  губернії.  З  Овручем  пов’язані  імена  відомих  діячів  козацького  руху, уродженців  Овруцького  повіту: гетьман  України  Іван  Виговський, гетьман  війська Запорозького  Григорій  Лобода, соратник  Б.Хмельницького  та  І.Виговського  Юрій Немирич.  Тут  бували  керівники  національно-визвольної  війни  українського  народу  1648-1657 рр.  Іван  Богун  та  Максим   Кривоніс;  видатні  полководці  О.В.Суворов  та  М.І.Кутузов.

В  1648 р.  створено  козацький  полк, який  очолив  Іван  Голота. Овручани  брали  участь  у  народному  повстанні  проти  польсько-шляхетського  панування  під  керівництвом  овруцького  полковника  Дацка  Васильовича (Дерик)  1664-1665 рр.);  у  козацько-селянському  повстанні  під  керівництвом  С.Палія  1702-1704рр.  та  в  національно-визвольному  повстанні  “Коліївщина” (1768 р.)  7  вересня  1812 р.  в  Овручі  розташувався  полк  народного  ополчення  Полтавської  губернії.

В  роки  революції  і  громадянської  війни бували  в  місті  Г.І.Котовський, В.Н.Боженко, голова  ВЦВК  України  Г.І.Петровський, голова  Раднаркому  В.Я.Чубар.

22  серпня  1941 р.  район  окупований  гітлерівськими  військами.  Тут  формувались  і  діяли  численні  партизанські  загони. 16-17  листопада  1943  року  Овруч  визволено  партизанами  з’єднання  О.Сабурова  при  підтримці  4-ї  гвардійської  повітрянодесантної  дивізії.

У  1962  році  до  складу  Овруцького  району  увійшов  Словечанський  район.  З  проголошенням  Незалежності  України  (1991р.)  у  червні  1994 р.  проведено  делімітацію  кордону  між  Україно  і  Білорусею  на  ділянці, що  межує з  Овруцьким  районом.

Промисловість  району  нараховує  17  промислових  підприємств  таких  галузей, як  гірнично-видобувна, приладобудівна, виробництво  будівельних  матеріалів  та  по  переробці  сільськогосподарської  продукції.  Найбільші  підприємства:  ВАТ  ГЗК  “Кварцит” (1936р.)видобування  кварцитів, смт. Першотравневе, Росія, Словаччина, Швеція, Англія, Білорусь, Прибалтика), АТВТ  “Овруцький  молочноконсервний  комбінат”  (1952 р., Росія, США), ВАТ “Приладобудівник” (1971 р., Росія), Овруцький  держлісгосп (1936 р. Австрія, Росія, Туреччина, Греція) Словечанський  держлісгосп  (1960 р.  Німеччина, Болгарія, Австрія, Словаччина), АТВТ  “Ігнатпільський  кар’єр”  (Росія, Польща), ВАТ  ГППК  “Товкачівський “  (1946 р.), Овруцький  щебеневий  завод, орендне  підприємство  “Овруцький  завод  продтоварів” (1948 р., Росія),  ВАТ  “Овруцький  хлібозавод”. Залізничні  станції: Овруч, Ігнатпіль, Хайча, Норинськ, Велідники, Товкачівськ . Автомобільних   шляхів  району  –  1946  км.

Виробництво  основної  частки  сільськогосподарської  продукції  в  районі  забезпечують  23  новостворених   (2000 р.)  сільгоспформування.  З  них: 12  сільськогосподарських  товариств  з  обмеженої  відповідальністю, 6  приватних  (приватно-орендних)  сільськогоппідприємств  15  селянських (фермерських) господарств. Ними  обробляється  16  тисяч  гектарів  сільгоспугідь.  Найбільші  з  них  СФП  “Великофоснянське”, ПСП “Зарічанське”, СТОВ “Бондарівське”, ПСП “Бігунь, ПСП “Велідницьке”, СТОВ  “Словечно”, ПСП “Україна”.

У  районі  –  48  державних  загальноосвітніх  школи  (3  –  І ступеня, 20 –   І-ІІ  ступеня, 25  –   І-Ш  ступенів), із  них  9  навчально-виховних  установ  типу  “Школа-сад”;  один  центр  дитячої  і  юнацької  творчості, дитячо-юнацький  клуб фізичної  підготовки, мала  академія  народних  ремесел, 3  дитячі  музичні, 1  художня  школа,  професійно-технічне  училище, 30  дитячих  садочків.

До  послуг  населення  району  7  лікарень  на  400  лікарняних  ліжок, 9  сільських  лікарських  амбулаторій, 13  ФАПів  і  53  ФП.  В  м. Овручі  функціонує  діагностичне  відділення  центральної  райлікарні.

В  районі діють  1  районний  ,  27  сільських  будинків  культури,49  сільських  клубів, 55  бібліотек, музей  партизанської  Слави  Полісся  в  с. Словечно  (філія  Житомирського  обласного  краєзнавчого  музею), 9  громадських  музеїв.  Місцева  газета  “Зоря”  виходить  з  1930 р., є  місцеве  радіомовлення.

До  послуг  гостей  м. Овруч  Готель  “Овруч”  на  103  місця,  міжнародний  кемпінг  біля  с.Ігнатпіль.

Зареєстровані  конфесійні  общини  Римо-католицької  церкви, Християнської  віри  Євангельської, Євангельських  Християн  баптистів, свідків  Егови, Іудаїзму.  Діє  єпархіальне  управління  Православної  української  церкви.

В  м.Овручі  –  парк  відпочинку.  В  межах  району  –  частина  Поліського  заповідника  (музей  природи  Полісся  в  с.Селезівка),  та  державний  заказник  “Дідове  озеро”, дендропарк  біля  с.Гладковичі.

В  Овруцькому  районі  на  обліку  перебуває  163  пам’ятники  історії  і  культури.  З  них  59  –  пам’ятки  археології.  Вони  відносяться  до  періодів  зрубної, трипільської,  тшинецької  культур.  Біля  с.Антоновичі  знайдено  бронзові  прикраси  скіфського  періоду.  В  районі  Замкової  гори  міста  та  на  території  району  виявлені  сталі  поселення  і  стоянки, майстерні  періоду  неоліту  (V-ІV  тис.  до н.е.), досліджено  поселення  і  могильники  та  знайдено  знаряддя  праці  доби  бронзи  (ІІ  тис. до  н.е.).

Період  феодальної  роздробленості  ІХ-ХІІ  ст.  представлений  численними  поселеннями, курганами, курганними  могильниками  і  городовищами.  На  схилах  Словечансько-Овруцького  кряжу  на  березі  річки  Норинь  в  с.Збраньки  виявлено  єдине  в  Україні  родовище  піфіліту  (агальматоліту), який  з  давніх  часів  використовувався  для  виготовлення  ювелірних  прикрас, відомчих  шиферних  пряслиць  в  будівництві  давніх  архітектурних  споруд  (Київ, Чернігів, Галич).

Є  2  пам’ятки  архітектури  державного  значення: Василівська, Золотоверха  церква,   збудована  в  1190 р.  з  каменю, нинішня  споруда  –  результат  реставрації  (1908-1912 рр.)  за  проектом  архітектора  О.В.Щусева), Василівський  жіночий  монастир  (1907-1909 рр.):  7  пам’яток  архітектури  обласного  значення: будинок  в’язниці  (ХІХ  ст., нині  райполіклініка), адмінбудинок  управління  сільського  господарства  (1893 р.), приміщення  залізничного  вокзалу  (ХІХ ст.), Купецький  особняк, в минулому  приміщення  райвиконкому (1911 р.), Миколаївська  церква  с. Левковичі (1815 р.).  Місце  поховання  рабина  Цадика  (1870 р.,  с. Нові  Велідники, об’єкт  паломництва).  Відомими  пам’ятками  в  районі  є  Пам’ятний  знак  на  місці  поховання  древлянського  князя  Олега  Святославовича  в  977 р.  ( м. Овруч, 1961 р.), Свято-Преображенський  собор,1678 р., 10  пам’ятників  присвячені  подіям  революції  і  громадянської  війни, 83  –  Великої  Вітчизняної  війни, 4  –  подіям  недавнього  минулого.

З  Овруцьким  районом  пов’язані  життя  й  діяльність  видатних  діячів  науки  і  культури. Найвідоміші  з  них: Остафій  Дашкевич   (Остап)  1535 р., один  із  перших  організаторів  козаччини, народився  в  Овручі, Литовський  воєвода  потім  Черкаський  та  Канівський   староста  Юрій  Немирович (1612-1659 рр.)  родом  з  Овруцького  повіту, Овруцький  староста, автор  проекту  Годяцької  угоди  (1658 р.)  про  автономію  України.

Макарій  Овруцький  (1605-1678)  –  Блаженний  Макарій  народився  в  м.Овручі.  В  1660 р.  –  архімандрит. Прославив  себе  благодатним  даром  прозріння ;  граф  Віктор  Єгорович  (1819-1867 рр.)  –  народився  в  м.Овручі.  Створив  і очолював  Велико-Анодальське  показове  лісництво, піонер  степового  лісорозведення.  Белов  Микола  Васильович  (1891-1982 рр.)  –  народився  в  м.Овручі.  Відомий  кристалограф  геохімік, академік (1953 р.), Герой  Соціалістичної  Праці  (1969), лауреат  Державних  премій  (1952 р. 1974 р.); Сабуров  Олександр  Миколайович  (1908-1974 рр.)  –  один  з  організаторів  партизанського  руху  на  Україні, Герой  Радянського  Союзу; Костюченко  Адам  Іванович  (?  –  1977)  –  народився  в  с.Гладковичі  Овруцького  району, відомий  художник; Добахова  Ольга  Пилипівна  (1910-1982 рр.)  народилася  в  с. Першки (нині  с.Кирдани), українська  народна  поетеса  –  піснярка, заслужений  працівник  культури (1974 р.); Малишко  Андрій  Самійлович  (1912 –1970 рр.) –  видатний  український  поет, лауреат  Державних  премій  СРСР  (1942, 1951, 1969 рр.), Державної  премії  УРСР  ім. Т.Шевченка  (1964 р.), працював  в  Овруцькій  СШ  №1,  ім’я  присвоєно  Овруцькій  районній  бібліотеці; Ковжун П.М. (1896-1939рр.) –  уродженець  с. Костюшки, відомий  художник  –  графік.

В  Овруцькому  районі  встановлено  пам’ятники  багатьом  видатним  діячам, та  меморіали.  Найвидатнішими  з  них є: Пам’ятний  знак  на  місці  поховання  древлянського  князя  Олега  Святославовича  в  977 р. (1961 р., м.Овруч); Братська  могила  –  пам’ятник  радянських  підпільників; (1965 р., м.Овруч); Пам’ятник  одному  з  організаторів  і  керівників  партизанського  руху  в  роки  Великої  Вітчизняної  війни, Герою  Радянського  Союзу  О.М.Сабурову  (1976 р., м.Овруч); Пам’ятник  на  місці поховання  в  1943 р.  організатора  і  командира  Чехословацького  партизанського  загону  в  роки  Великої  Вітчизняної  війни, Героя  Радянського  Союзу  Яна  Налепки  (1963 р., м.Овруч);  пам’ятник  радянським  воїнам  періоду  Великої  Вітчизняної  війни  А.А.Покальчуку, П.Гутченку (1971 р., с.Велика  Фосня); пам’ятник  Миколі  Ващуку, пожежнику, ліквідатору  аварії  на  ЧАЕС  (1989 р., с.Велика  Хайча); Меморіал  загиблим  в  Афганістані  (1994 р., м.Овруч); Меморіал  спалених  сіл  в  роки  Великої  Вітчизняної  війни  (1995 р., с.Словечно); Меморіал  жертвам  Чорнобильської  трагедії  (1996 р., м.Овруч).

Posted in Матеріали з історії | Tagged | Прокоментуй!

 МИКОЛА ІІ /МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ РОМАНОВ/

МИКОЛА ІІ /МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ РОМАНОВ/ /1868-1938/ – останній російський імператор.

1906 р. дав згоду на відновлення храму Св.Василія в Овручі, пожертвував 10 тис. рублів на Новгородський Іконостас. У вересні 1911 р. імператор власною персоною прибув на освячення відновленного храму.

3 вересня 1911 р. о 8 годині 15 хвилин ранку Микола II в супроводі свити відбув на автомобілях з Коростеня до Овруча (відстань 43 версти). На шляху царя всі села були гарно прикрашені національними рушниками, оббиті килимами i вкриті соломою, прикрашені квітами, рушниками, серпами, косами. На горі над дахом був підпис: “Слава Богу”. Коли царський поїзд прибув до Овруча, його зустрічали представники овручан: по обидва боки дороги стояли ряди учнів церковних та міністерських шкіл (всього біля 2000 чол.), на міській площі було вишиковано почесну варту від Селенгинського піхотного полку зi знаменом i хором музики, дві роти – одна з учнів Овруцької i Любаркiнської другокласних церковних шкіл, а друга – з учнів міністерських шкіл. За ними були депутації дворян.
Коли в`їхав цар, почали дзвонити в міських церквах i в храмі. Розпочався хресний хід (очолював Архієпископ Антонi), потім відбулося привітання царя i служба освята храму. Імператор Микола II з власних коштів (10000 крб.) пожертвував на Iконостас, панікадило (хорос) i ламбади.
Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , | Прокоментуй!

 ПЕТРОВ-ВОДКІН КУЗЬМА СЕРГІЙОВИЧ

ПЕТРОВ-ВОДКІН КУЗЬМА СЕРГІЙОВИЧ /1878-1939/, видатний російський художник, виконував розпис правої башти реконструйованого Св.Василівського златоверхого храму /І9ІО/

Фрески “Каїн вбиває свого брата Авеля” та“Жертвоприношення Авеля” символізують загибель князя Олега після розгрому його війська дружиною брата Ярополком.

О. Бенуа пише про цей період в житті Петрова-Водкiна: “Он ищет самого себя, своего внутреннего Бога и мечется по белому свету из-за мук рождения этого Бога. Вернувшись из Парижа, художник чутко воспринял общий интерес к национальному средневековому искусству. То обстоятельство, что почти сразу после возвращения из-за граници живописца при глашают участвовать в росписи реконструируемого из руин Щусевым Васильевского Злато-верхого собора в Овруче, способствовало проявлению его интересов к национальному средневековому искусству”.

Пiд час роботи в соборі Петров-Водкiн береться за розробку загально етичних проблем. Майстер не випадково виконує розпис на неканонічні сюжети: “Каїн вбиває свого брата Авеля”., “Жертвоприношення Авеля”. Це, мабуть, пояснюються тим, що вони у алегорією подій загибелі князя Олега після битви з його братом Ярополком. Художник виконав розпис правої башти на рiвнi хорів. Роботи були зроблені фарбами Кейна, якi були схожі на давній фресковий розпис. Композиція “Вбивство Каїном Авеля” розташована напроти сходин під дверним проходом, який веде на хори. Художник писав: “Особенно доволен я моим Авелем, лежащим на зеленом панте, гармонически сочетающимся с темным пейзажем и небом. Декоративный вопрос решен удачно, краски чистые в сияющей гамме …”

Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , , | Прокоментуй!

 Історія розписів у Свято-Василівській церкві

 Із давніх часів на українській землі збереглися безцінні скарби архітектури та мистецтва, які є славою і гордістю нашого народу. Одне із таких місць – старовинна Свято-Василівська церква в Овручі – архітектурна пам’ятка XII століття.

За віки це диво архітектур­ного мистецтва зазнало долі усіх православних храмів. Церква грабувалася й руйну­валася і татарами, і турками, і литовським князем Гедеміном. На початку XX століття овруцьку святиню реставру­вав відомий архітектор О. Щусєв. Після завершення робіт він запросив сюди заслуже­ного діяча мистецтв Росії митця К.С. Петрова-Водкіна.

В одному із листів до дру­жини художник пише: “Про­гулюємось, бесідуючи про таємниче візантійське мис­тецтво, адже кожен погли­нутий своїми особистими пе­реживаннями і тими образа­ми, які він повинен передати у своїх творах у овруцькій церкві…”.

У церкві святого Василія К. Петров-Водкін береться за розробку загальноетичних проблем. Майстер не випад­ково виконує розпис на неканонічні сюжети. У підкупольному просторі південної башти церкви він розташу­вав дві сцени: “Каїн убиває свого брата Авеля” та “Жерт­воприношення Авеля”. Розміщення в точно відтворе­ному ансамблі церкви розпи­сів на неканонічні теми, перш за все, пояснюється тим, що вони є своєрідною алегорією подій загибелі кня­зя Олега в рові Овруцької фортеці після розгрому вій­ська дружиною його брата Ярополка.

            У сцені вбивства Каїном свого брата Авеля митець по­казує історичну трагедію. Над епізодами, що зобража­ють знівечення найтісніших, кровних людських зв’язків, царювало всевидяче, химеричне ока зображене на фоні веселки. З допомогою апокаліптичної символіки “всевидячого ока” розкриваються теми відповідальності. Вбив­ство людини відбувається перед лицем вселенського морально-етичного нагляду. Потенційно цей образ перед­бачає майбутнє покарання. Працюючи над цією про­грамою, художник засвоює типове для середньовічного монументального живопису зображення загальнозначимих явищ, переданих через дії героїв.

К. Петров-Водкін у Овру­цькій церкві виконував роз­пис північної башти на рівні хорів. Майстер не був дуже обмежений наслідуванням тим завданням, що стояли перед художниками які роз­писували церкви XII століт­тя, оскільки на баштах русь­ких соборів звичайно розмі­щувалися неканонічні сюже­ти, стиль їх виконання був досить вільним. Отож, розпис виконано в традиціях древ­нього фрескового мистецтва.

Композиції “Вбивство Каї­ном Авеля та “Жертвопри­ношення Авеля” розміщені навпроти сходів, які ведуть на хори. У змістовному відношенні композиція “Жертво­приношення Авеля” має під­порядкований характер. Ху­дожник, який звик працю­вати в станковому живописі, опинився в незвичній ситуа­ції, коли простір мав куполо­подібний характер, і компо­зиції повинні були існувати в різних просторових площи­нах. Але К. Петров-Водкін створює загальний живопис­ний простір для двох компо­зицій. Схеми пагорбів, зо­браженого ним аскетичного пейзажу природно перетіка­ють з однієї частини фактич­но єдиного розпису в іншу. Ритм фігур підкреслює ком­позиційну єдність твору. Фі­гури однакового розміру. Во­ни відокремлюються від зем­лі і ніби розходяться в по­вітрі, відірвавшись від пей­зажного фону, зведеного до зеленого позему та яскраво-синього неба.

Об’єкти зображення у фрес­ках знайшли свій простір, який відрізнявся криволінійною структурою. Більше то­го, написані теплою золотис­тою охрою. Незважаючи на слабке світло-тіньове моде­лювання, вони відірвані від фону, виконаного холодними кольорами, і живуть у сферичному реальному просторі башти.             Середньовічне мистецтво з його зворотною перспективою послужило для К. Пет­рова-Водкіна імпульсом у розробці просторових взає­мовідносин основних кольо­рів. Художник писав: “Особ­ливо задоволений я моїм Авелем, який лежить на зе­леній плямі, що гармонійно поєднується з темним пей­зажем і небом. Демократичне питання вирішено дуже вда­ло, фарби чисті, в сяючій гамі”. Але на відміну від середньовічного живопису для просторової характерис­тики в його творах вико­ристовуються особливості кожного кольору.

Розписи Овруцької церкви, виконані К. Петровим-Водкіним, носили переломний ха­рактер у його творчості. Во­ни до 1958 року залишалися невідомими для дослідників, бо до цього часу церква була монастирською. Крім того, доступ до них був утруднений через чисто технічні причини: хори північної час­тини храму не були наслані з часу побудови його, і башта, в якій знаходяться розписи, була перетворена на підсобне господарство. З часом сам факт існування в Овручі розписів був забутий, і лише в ході роботи над архівним фондом художника було ви­явлено згадки про ці твори. Композиції “Вбивство Каї­ном Авеля” та “Жертвопри­ношення Авеля” збереглися і донині.

Хоча ще до овруцьких роз­писів К. Петров-Водкін вико­нував роботи на релігійні теми, проте ранні твори його практично не мали з давньо­руським мистецтвом нічого спільного, крім тематики.

Отож можна вважати, що саме робота в Овручі відігра­ла в подальшому вирішальну роль у зверненні художника до давньоруської художньої спадщини.

Вікторія ФУРМАНОВА,
учениця 11-В класу Овруцької гімназії, член наукового товариства “Еліта”.

«Зоря», 10 листопада 2006 р

Posted in Історичні пам'ятки | Tagged | Прокоментуй!

 Кіпніс Ісаак /Іцхок/ Нухимович, письменник

Кіпніс Ісаак /Іцхок/ Нухимович народився 12 грудня 1894 року у с.Словечне на Житомирщині у сім’ї ремісника. Закінчив єврейську релігійну школу /хедер/. Кілька років був учнем чинбаря. Учасник громадянської війни.

1921р.переїхав у Київ, став навчатися в єврейському технікумі. Того ж року в місцевій єврейській газеті опублікував перші свої вірші та новели. які тепло буди прийняті критикою та читачами. Через два роки видав першу збірку віршів “Воли”.

За кілька десятиліть з-під його пера вийшло чимало творів для дорослих і дітей. Велику увагу письменник приділяв і перекладам єврейською мовою з російської, української та західноєвропейських літератур. Твори самого Кіпніса друкувалися в перекладах українською, російською, білоруською мовами, Самобутній і талановитий майстер слова, він написав, зокрема, роман “Дім”, повість “Місяці і дні”.

Належав до літературної організації ВУСПП.

До Великої Вітчизняної війни жив у Києві, звідки разом з іншими літніми письменниками був евакуйований у Саратов. 1944 р. повернувся додому, продовжував активну творчу діяльність.

23 червня 1949 року був заарештований за звинуваченням у національній агітації. 25 січня 1950 року Особлива нарада засудила його до 10 років виправно-трудових логерів суворого режиму.

З місця ув’язнення Кіпніс кілька разів звертався до вищих органів правосуддя, спростовуючи безпідставні звинувачення. Просив також не знищувати рукописів, вилучених у нього під час обшуку. З проханням переглянути справу Кіпніса до правоохоронних органів неодноразово зверталися М.Рильський, В.Сосюра, І.Еренбург, Е.Казакевич.

В 1956 році Ісаак Кіпніс був звільнений і реабілітований. Помер 14 квітня 1974 року.

Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , , | Прокоментуй!

 РЕДЧИЦЬ ІВАН ЮХИМОВИЧ

Більшість віршів Івана Юхимовича Редчиця — світлі, чисті, гармонійні. Так і хочеться їх співати. А все розгадується дуже просто: він міцно  пов’язав свою долю з музикою, яка є щирою і доброю сестрою слова. Отож, йому, треба сказати, пощастило в житті на обдарування.
Народився Іван Юхимович у с. Радчиці Овруцького району. Навчався в Овруцькій середній школі № 1. Закінчив Житомирське музичне училище імені Косенка, Київський інститут культури. Тривалий час працював викладачем Житомирського училища культури.
Поезія прийшла до Редчиця сама по собі і полонила серце, як і музика. Йог вірші друкуються в обласних і республіканських газетах та журналах, збірниках «Поезія-84», « Поезія-86», « Поезія-88», « Поезія-91» те інших. Видав збірки поезій: «Сонати чорного сонця» (1996), «Серце невмирущої кобз», “VERTAS IN PROFUNDO” (1998).
Зовсім недавно Івана  Редчиця прийнято до Спілки письменників України.
Поетична сторінка П. Редчиця на сайті “Поетичні майстерні
Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , | Прокоментуй!

 Відлуння Івана Кошицького

Жителі будь-якої місцевості завжди гордилися своїми видатними земляками. Овручани по праву можуть пишатися тим, що і їх земля мала талановиту людину, про яку так багато говорять і пишуть за межами району, але так мало знають у Поліському краї. А саме туга за ним була в серці цієї людини до його останнього подиху..
Дитинство письменника Івана Олексійовича Кошицького пройшло в селі Рокитному. Народився в сім’ї сільського учителя 18 серпня 1936 року. Там і застала його Велика Вітчизняна війна. 9 червня 1943 року каральний загін фашистів оточив це село. Ті люди, які не встигли сховатись у лісі, були зігнані у дві хати та хлів. Так того дня було вбито і спалено живцем 130 жителів.
Мати Івана Кошицького з п’ятирічним сином і трирічною донькою втекли до лісу. Але невдовзі були затримані карателями і разом з іншими рокитнянцями вивезені в південні райони України на жнива.
“Ми з матір’ю опинилися на хуторі Шатровані Кіровоградської області, – пізніше згадує Іван Кошицький у “Щоденнику пам’яті”. Через місяць чи трохи пізніше мати разом з тіткою Сичихою посадовили на вузли менших (мати мою сестричку, а тітка свою доньку Надю) і уночі вирушили додому. Ми з тітчиною Марусею, бігли попереду: раділи, що йдемо додому. Пробираючись соняшниками обіч шляху ночами, а вдень залазили подалі од шляху, відпочивали. Ми жебракували по селах, що траплялись на дорозі. І до цих пір вважаю, що ніщо так не принижує людину як жебракування.
Не знаю яким чином нам пощастило сісти на поїзд, і станції не пам’ятаю. Ми доїхали до Коростеня, а звідти пішаки кілометрів вісімдесят не відчуваючи ніг під собою. Ми були майже вдома. Лісом ішли, і мати з тіткою навіть співали пісню гарну. Починалась вона словами  “Як я садила айстру білу”. Що таке айстра я не знав, а спитати не наважувався. щоб не заважати. Прийшли додому… Села не було. Тітка Сичиха цілувала обгорілого кілка  від свого тину. Обнімала нас і кричала: “Вернулись!”…
Після повернення сім’ї Кошицьких на Житомирщину Іван здобуває неповну середню освіту, працює в колгоспі. Потім закінчує ФЗН у м.Коростені і трудиться на відбудові Коростеня, Житомира.
Військову службу проходи? на Чорноморському і Північному флотах. В той же час і почав друкуватися в армійських газетах.  Але письменницький  талант з усією силою розкрився уже після звільнення в запас.
У березні 1960 року за комсомольською путівкою подався на новобудови Кривого Рога. Працює бетонником, арматурником, електрозварником, монтажником Центрального гірничо-збагачувального комбінату і одночасно навчається у вечірній середній школі робітничої молоді.
У вихідні і вечорами пише нариси, оповідання, новели, повісті, драматичні твори, які відзначались відтворенням багатства духовного світу  людей, безмежно закоханих у рідну землю, створює яскраві характери робітничої та сільської молоді. Друкується в обласних газетах “Днепровская правда”, “Зоря”. “Криворізький” – “Червоний  гірник”; республіканських журналах “Україна”, “Дніпро”, ”Донбас”, “Прапор”. У збірнику “Кленова гірка” (Видавництво “Молодь” Київ. 1971 р.) надруковано його оповідання “Кому сняться мавки”. Дніпропетровське видавництво “Промінь” в альманасі “Зірниці” опублі-кувало повість І.Кошицького “Причащаюся небом”. Повість була схвально зустрінута читачами, перекладена на російську мову і опублікована у збірнику “До голубих Уральских гор”, а дружина О.П.Довженка Ю.І.Солнцева збиралася поставити фільм за даним твором.
Починаючи з 1970 року Івана Кощицького почала підточувати тяжка хвороба. Але вій продовжує творити. За цей час  пише низку оповідань: “Давній борг”, “Зелене полум’я “, “Євген Терен”, “Так хочеться бути дідом”, “Тривога”, “Фоса”, “Не запізнитись на ранковий поїзд”, багато мініатюр, нарисів. Виходять з під його пера: повісті “Спалахи на вежах” і “Земне тяжіння”. Ці твори  були опубліковані тільки після смерті її автора. Він неодноразово відмічався літературними преміями: (ім. Миколи Шутя, ім. Бабушкіна, ім. ”Комсомолу крив басу” та іншими.
5 жовтня 1974 року Івана Кошицького після тяжкої операції не стало. Але і після його смерті газети і журнали продовжували друкувати підняті з архівів його твори.
В Кривому Розі, де провів свої останні роки життя Іван Кошицький, громадськість   широко   вшанувала   пам’ять   свого   письменника  в  день його 60-річчя.
Газета “Зоря”,
8 січня 1997 року
Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , | Прокоментуй!

 БОГОРАЗ ВОЛОДИМИР ГЕРМАНОВИЧ

Доля видатного російського радянського етнографа, письменника, фольклориста і мовознавця В.Г.Тана-Богораза /1865/1936/ виявилась нелегкою, проте щасливою.
Володимир Германович народився  в Овручі, в небагатій єврейській родині. Дитячі роки провів у Таганрозі, де, між іншим, вчився в одній гімназії разом із А.П.Чеховим. 1880 року вступив до Петербурзького університету. Юнака зразу ж “засмоктала політика” за що був висланий під нагляд батьків за місцем їх проживання. Пізніше на нього чекали три роки ув’язнення в Петропавлівській фортеці, заслання (за приналежність до партії “Народна воля”) до Якутії, в забуте богом і людьми поселення. Про нього один із поліцейських чиновників писав: ”Про Середне-Колимськ ми нічого не знаємо, крім того, що там жити неможливо. Тому ми туди і направляємо Вас”.
Проте Богораз не лише жив там, а й займався науковими дослідженнями побуту, мови і релігії різних народностей Крайньої Півночі. Одержані ним результати пізніше стали сенсацією в науковому світі. І 1898 року за клопотанням Академії наук Володимир Германович одержав дозвіл повернутися до Петербургу.
На той час ссильний революціонер дебютував і як письменник, виступивши за підтримкою В.Г.Короленка зі своїми “Чукотськими оповіданнями”, які підписав псевдонімом Н.А.Тан. Надалі свою літературну діяльність він поєднував з науковою. Повістями і романами, такими наприклад, як “Вісім племен” /1902/, “Жертва дракона” /1909/, в яких воєдино поєднані пізнавальні і художні якості, він відкрив для російського читача життя племен Крайньої Півночі – чукчів, юкагирів, якутів, сувору і величну романтику їх побуту.
У радянський час професор В.Г.Богомаз у Ленінградському університеті і очолив заснований ним музей історії релігії Академії наук СРСР. Разом з тим, він виступав, як один із зачинателів створення писемності народів Півночі, випустив ряд фундаментальних праць, підручників, словників, а також граматику чукотської мови.
1935 року, незадовго до смерті, Богомаз опублікував свій останній роман – “Плем’я, що воскресло”. Його тема відродження після революції одного із найнещадніших північних племен.
     Ю.Меламед /Новини Житомирщини/
Газета “Зоря” 4 квітня 1987 р.
Posted in Видатні люди і Овруч | Прокоментуй!

 Поліські дороги Андрія Малишка

По закінченні в 1932 році Київського інституту народної освіти А.Малишко разом із такою ж, як і сам, юною дружиною Ольгою Михальскою приїхав приїхав працювати в старовинне поліське місто Овруч. Цей квітучий древлянський край, його історичне минуле, щирі люди, з якими довелось спілкуватись і працювати, залишили помітний слід у його поетичній скарбниці, знайшли відображення у спогадах і щоденникових записах. Далі

Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , | Прокоментуй!

 ВИДОБУТОК ТА ОБРОБКА КАМІННЯ НА ДАВНЬОРУСЬКИХ СЕЛИЩАХ СЕРЕДНЬОГО ПОДНІПРОВ’Я

У давньоруський час вироби з каміння продовжували відігравати важливу роль у господарстві сільського населення. У запропонованому дослідженні розглянуто види порід, умови їх розробки та розповсюдження готових виробів. Далі

Posted in Матеріали з історії | Tagged , , | Прокоментуй!
Сторінки 30 of 34« Перша...1020...2829303132...Остання »