МИЛОНЕГ ПЕТРО, зодчий князя Рюрика

Петро Мілонег, архітектор в епоху Стародавньої Русі, засновник Гродненської школи архітектури. Один з чотирьох архітекторів домонгольського періоду, чиї імена збереглися в письмових джерелах, порівнювався в Іпатьевському літопису з біблейським архітектором Веселіїлом. Мабуть, спочатку працював в Києві, потім в Луцьку і Турове (1170-і), потім в Гродно (після 1180). Надалі, був особистим архітектором київського князя Рюрика Ростиславовича, значно вплинув на київську школу архітектури. Очевидно, будував церкву св. Василя в Овручі і церкві Апостолів в Білгороді (1197), можливо, Пятніцкую церква в Чернігові.

Київського літописця дивував улюбленець князя Рюрика Ростиславовича архітектор Петро Мілонег, може бути смольнянин за походженням, що будував в кінці XII в. у Києві і Чернігові, виконуючи волю свого пана, що мав пристрасть до будівництва, — „любовь неситну про зданьіх”.

Петро Мілонег, архітектор в епоху Стародавньої Русі

Петро Мілонег, архітектор в епоху Стародавньої Русі

В кінці XII в. князь Рюрик Ростиславович будує в своєму Овручі храм Василя його архітектором був, прославлений майстер Петро Мілонег. Ця будівля не вражає своїми масштабами: церква Василя — порівняно невеликий храм, але в його композицію введені симетрично поставлені по кутах могутні багатогранні сходові башти, як би що відроджують прийом Софії Київською з її урочистими „вежами “. У зовнішній обробці будівлі майстер вільно поєднує київські, смоленські і гродненські прийоми, створюючи строгий і одночасно багатий убір храму. Цей пам’ятник не дає повного уявлення про свою первинну зовнішність: він — плід точної, але не скрізь документальної реставрації по матеріалах розкопок його руїн.

На рубежі XII—XIII сторіч в Чернігові був створений храм П’ятниці, що правдоподібно пов’язується з ім’ям князя Рюрика Ростиславовича і його архітектора Петра Мілонега. Коли дослідник відновив первинну зовнішність цього невпізнанно спотвореного пізнішими перебудовами будівлі, було важко повірити, що воно відноситься до рубежу XIII, а не XV сторіччя — так далеко і сміливо його архітектор просунув вперед нову архітектурну тему.

У 1200 р., коли архітектор князя Рюрика Петро Мілонег укріпив кам’яною стіною обрив, що розмивався Дніпром, під Видубицьким монастирем, то „множество вірних киян і населніци їх болшєє потщаніє і любов до архістратига господню іметі починають не тільки і ради порятунку свого, але і новаго ради чюдеси … утверждающе бо непостижьно нозе свої на удобренемь ті зданьі і очима сі люб’язне смотрящи, отвсюду веселість душі прівлачаще і мняться яко аєра достігше …”.3 В цьому уривку з витіюватого і багатослівного панегірика невтомному будівельникові князеві Рюрику передано реальне відношення київських простих людей, городян до природи і пейзажу: вони стали тепер частіше відвідувати монастир зовсім не ради молитви („спасения свого”), але для того, щоб постояти на дивовижній новій „набережной”, оскільки їм доставляло радість дивитися з її висоти і їм здавалося, що вони парять в повітрі („яко аєра достігше”). Ми бачимо, що в цьому є те саме відчуття природи і тяга до її широкого простору, осяжного з висоти, які з геніальною силою виражені в «Слові».

Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , | Прокоментуй!

 ДЕЦИК /ДАЦКО/ Дем’ян Васильович

Децик Дацко Васильович (роки народження і смерті невідомі) – овруцький полковник, один з керівників народних повстань на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського панування (1653-1665). Під його проводом селянсько-козацькі загони визволили Мотовилівку, Димер, Бишів, Фастів, Чорнобиль, завдали поразки польсько-шляхетським військам під Білою Церквою. Загони Д.Децика перейшли на Лівобережжя в Переяславський пслк. Там його заарештовано гетьманською адміністрацією і заслано царським урядом до Сибіру аж у Даурію (1666). Дальша доля невідома.

Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged | Прокоментуй!

 Немирич Юрій /І6І2-І659/ політичний і військовий діяч доби Хмельниччини

Родом з Овруцького повіту /Овруча/. Канцлер Великого князiвства Руського (1658-1659) за часiв гетьмана Iвана Виговського. Навчався в “нововiрськiй”, Арiанськiй академiї в Раковi (тепер – на Iвано-Франкiвщинi); потiм в унiверситетах Лейдена й Базеля: подорожував у європi, мав студiї в Iталiї, Англiї i Францiї. Ка чолi власних загонiв воював на боцi Польщi проти московського царя i шведського короля, в 1641 р. став київським пiдкоморiєм. На польських сеймах i в Люблiнському трибуналi боронив права українських протестантiв – арiанiв (социнiанiв), якi вважали Христа земною людиною: був одним iз засновникiв Арiанської академiї в Киселинi на Волинi. Разом iз братами володiв на Правобережжi великими маєтками: 1643 року придбав значнi володiння й на лiвому березi Днiпра, мiж Пслом i Орiллю. Пiд час українських визвольних змагань на чолi з Богданом Хмельницьким мав посаду генерального полковника Київського воєводства: спершу виступав проти козацтва, згодом – проти Москви. Йому хотiлося, щоб польська корона дiсталася семигородському князевi Ракоцi, а з 1655 року почав пiдтримувати дiї шведського короля Карла Х Густава.
       1657 року перейшов у православну вiру, став українським полковником. Переговори, якi вiн проводив зi Швецiєю, завершилися Корсунською угодою 1657 р., яка визнавала Україну самостiйною й незалежною державою. Творець основних засад Великого Князiвства Руського, Немирич був автором первiсного (розширеного) проекту Гадяцького трактату й Манiфесту гетьманського уряду до європейських держав 1658 р. На посадi канцлера Великого Князiвства Руського у складi Речi Посполитої очолював українську делегацiю на сеймi 1659 р., де мав затверджувати Гадяцький договiр про автономiю України: брав участь 1659 р. в Конотопськiй битвi з Росiєю.
       Пiд час повстання проти Iвана Виговського керував гетьманським вiйськом i в серпнi 1659 р., мiж Биковом i Кобижчею (на межi Чернiгiвщини з Житомирщиною) повстанцi вбили його в сутичцi.
       Автор друкованих видань: з iсторiї (“Discursus debello Moskovito Anno 1632” Париж, 1632) та з теологiї (поема “Рапорliа”, 1653), а також арiанських молитов польською мовою
Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged | Прокоментуй!

 Радянські часи, післявоенний період

ПРИЙШОВ мир на землю Древлянську. І прийшли нові турботи – мирні. Ешелон за ешелоном привозив демобілізованих воїнів із заходу, і вони, прикрашені орденами і сполосовані рубцями від ран, зразу ж, без роздиху, приступали до будівництва житла, ремонту техніки і реманенту. А зі сходу надходили верстати до МТС, обладнання для міської електростанції на 100 кіловатт, депо ст. Овруч і хлібозаводу, шкірсировина для промкомбінату, виділено для відбудови господарства по місту в 1944-46 рр. 6,2 тис. м3 лісоматеріалів, щорічно асигнувалось 4-5 млн. крб.  Це дозволило промисловим підприємствам успішно виконувати зрослі планові завдання. Хімлісгосп різко збільшує добування живиці для хімічної і оборонної промисловості (132,2 проц.), лісгосп вже 1 серпня 1949 року виконав п’ятирічні завдання із лісозаготівлі для відроджування шахт Донбасу (туди ж по спецнаборах відправлялись тисячі молодих хлопців з Полісся).

Тон в районі задавав колектив 11-ї дистанції колії (607 чол.), який одним з перших в Союзі запровадив гарантійні паспорти  безпеки і в 40-50 рр. неодноразово удостоювався Перехідних Червоних Прапорів Південно-Західної залізниці. Тож і не дивно, що саме з цього колективу першими післявоєнними кавалерами найвищого тоді ордена Леніна в районі стали дорожні майстри М.Л. Потар, І.Й. Редчиць, О.П. Хавін.
В 1951 році розпочалось будівництво комбінату молочних консервів. Великий обсяг робіт виконують і словечанські будівельники по відродженню буквально з нуля свого райцентру (після війни там лише бовваніли обгорілі кам’яні стіни школи і будинку культури). І вже в 1950 році райцентр знову переміщається з Велідників у Словечне, в чому велика заслуга тодішнього керівника, полковника у відставці І. Піньковського, ініціатора і організатора спорудження музею Партизанської Слави. Відроджуються з попелу Антоновичі, Сирниця, Лучанки, Рудні, інші села.
Рік у рік упорядковується місто. До 1948 року було відбудовано 4275 м2 житлової площі, споруджувався міський стадіон, жителів міста і району обслуговувало 16 магазинів, 5 їдалень, кафе. На кінець відбудовчого періоду в місті діяло три середні школи, де 97 вчителів навчали 1802 учні. Діяли також вечірня школа робітничої молоді, дитбудинок та дитсадок.
З 1946 року відновлює свою роботу міський будинок культури (в 1949 році він увійшов в нове приміщення), працюють районна бібліотека, радіовузол. Успішна відбудова господарства створила сприятливі умови для дальшого розвитку промисловості і сільського господарства. У 1951 році вступив до ладу льонозавод, через рік – комбінат молочних консервів, овочесушильний завод (6 вересня 1954 року вони об’єднані в один комбінат). І їхня продукція широко розходиться по колишньому Союзу: молочні консерви ідуть на Крайню Північ і в Середню Азію,  Москву, Ленінград, незмінними споживачами сушеної картоплі стають Казахстан і Збройні Сили.
В 1954 році у районі працювало 25 підприємств з річним планом у 107 млн. крб. На них трудиться 5 тис. робітників. Найбільші підприємства – МКК та промкомбінат.
Помітну роль відігравали колективи Овруцької та Піщаницької МТС, де на кінець 1953 р. налічувалось 109 тракторів, 39 комбайнів, 20 молотарок, 12 льонокомбайнів, 1 картоплекомбайн та багато іншої техніки. Тільки в 1953 році було отримано 36 тракторів, 18 комбайнів (а на початок 1944 р. були лише викопаний з землі “Фордзон” та два десятки німецьких битюгів (робочі коні), заражених сапом, що їх залишила військова частина). У 1958 році МТС було реорганізовано в РТС, а в 1961 р. створено райоб’єднання “Сільгосптехніка”, ліспромгосп і хімлісгосп об’єднано у лісгоспзаг, який почав комплексне ведення лісового господарства – вирубку спілих лісів з одночасною посадкою нових. Заслужений лісівник      І.П. Хмелюк, який очолив це господарство, вже  в 1966 році був удостоєний ордена Трудового Червоно-      го Прапора.
 Значні роботи проводились в ці роки і по благоустрою міста. Так, лише в 1954 р. було введено до ладу п’ять колонок для водопостачання жителів, обладнано цех для подачі електроенергії, відбудовано 20 комунальних квартир, витрачено 125 тис. крб. для поліпшення житлових умов городян.
Великою подією було заснування в 1955 р. на східній окраїні міста міжколгоспної будівельної організації, яка, зростаючи з року в рік, перетворилась на великий будівельний комбінат, у віданні якого було 4 заводи: 2 цегельні, щебеневий та залізобетонних виробів, бетонний, столярний, транспортний цехи. Цим, тоді майже тисячним колективом, очолюваним колишнім фронтовиком Андрієм Тимофійовичем Шмуйлом – чудовим організатором і чуйною людиною, було споруджено в селах району понад 800 об’єктів виробничого та культурно-побутового призначення. За досягнуті успіхи в праці колектив “Міжколгоспбуду” неодноразово завойовував Перехідні прапори УРСР та СРСР і був нагороджений орденом “Знак Пошани”. У 1970 році близько 500 трудівників Овруча, в т. ч. 117 будівельників, – медаллю “За доблесну працю”. На підприємствах міста шириться рух за комуністичну працю, умови якого перегукувались з біблійними запо-   відями. Першими звання ударників компраці урочисто удостоїлись Т.Р. Назарук, О.С. Бухлицький, О.Л. Хавін – всього майже 950 чоловік.
60-70 роки стають роками нових здобутків. В 1967 р. введено до ладу плодоконсервний завод, цех незбираного молока на МКК, що дозволяє збільшити випуск продукції в 2,7 раза. Автоматизовано цех безалкогольних напоїв на райхарчокомбінаті, у 5 разів збільшує виробництво промкомбінат.
Найвищу нагороду – орден Леніна – за досягнення в роки 8-ї  п’ятирічки отримують начальник “Міжколгоспбуду”, Почесний громадянин міста А.Т. Шмуйло, майстер льонозаводу М.І. Тимошенко, орденом Жовтневої революції нагороджено слюсаря лісгоспзагу В.П. Товкача, орденом Червоного Прапора – колійників Д.Г. Сташкевича та В.П. Петровича. Найбільший в області і республіці Овруцький район і в роки наступної  9-ї п’ятирічки веде перед серед районів Житомирщини. Так, в рапорті у Кремль учасники загальноміського мітингу 30 грудня 1972 року відмічали, що “держава отримала від овручан понад план 102 тис. м3 щебеню, 29 тис. тонн кварцитів, 195 тонн льоноволокна на загальну суму понад 2 млн. крб. Державі продано 30 тис. тонн картоплі, близько 3 тис. тонн льоноволокна, 5125 тонн м’яса і 19360 тонн молока, що значно більше попередніх років. За цими цифрами – величезна праця поліщуків.
У доповіді на партконференції констатувалось, що тільки в 1970-1973 рр. введено до ладу 117 об’єктів будівництва, серед яких 5 шкіл, 4 клуби, 21 картоплесховище, 15 сінажних траншей і т.д. Рекордсменами району стали: по врожаях льону – с. Піщаниця – по 13,6 цнт волокна з гектара, картоплі – можарівські рільники -278 цнт з гектара. За високі показники в  праці колгосп с. Словечне нагороджено Червоним прапором Міністерства сільського господарства СРСР і ЦК профспілки сільського господарства, 42 передовики села району удостоєні срібних і бронзових медалей ВДНГ, 92 передовики нагороджені орденами і медалями СРСР, а доярка з Велідників П.Г. Рожок удостоєна другого ордена Леніна, таку ж високу нагороду отримав колишній фронтовик, бригадир з Жолоні (нині Поліське) М.В. Сидоренко.
У 1971 році почав видавати продукцію Овруцький філіал Київського заводу порційних автоматів, першість по Південно-Західній залізниці знову завойовують овруцькі залізничники.
Овруч – значний транспортний вузол. Через нього проходять маршрути Ленінград- Одеса, Ленінград-Кишинів, Хмельницький-Москва. Місто має сполучення з Гомелем, Черніговом та ст. Білокоровичі на магістралі Київ-Ковель. Регулярно курсують автобуси від Овруча до обласного центру, міст сусідньої Білорусі – Мінська та Мозиря, – а також до Києва та багатьох інших міст і сіл. Щоденно автобуси міського АТП, створеного в 1954 р., перевозили понад 13 тис. пасажирів.
ПолІпшувались і побутові умови жителів міста і району (з 1964 р. Овруцький і Словечанський райони об’єднані в єдиний – Овруцький). До послуг овручан і гостей 42 магазини, 9 їдалень, комбінат побутового обслуговування. Лише за 1966-70 рр. відкрито 6 нових магазинів, в т. ч. гастроном “Світанок”, книжковий магазин “Промінь”, вечорами сяяв неоновими вогнями ресторан “Льонок”. В новий корпус перейшов побуткомбінат, відкрито майстерню з ремонту меблів. Збільшився житловий фонд міста на 10 тис. м2. На західній і східній частинах його виросли нові мікрорайони з 5-поверхових будинків, 99 проц. яких газифіковано, мають воду, каналізацію і центральне опалення. Вступили до ладу 3 нові водонасосні свердловини, на 17 вулицях прокладено близько 6 км водогону і встановлено 24 водорозбірні колонки. Понад 520 тис. крб. витрачено на благоустрій міста. В районі ж було збудовано 1197 будинків житловою площею 42272 м2. У 1972 році споруджено телевізійний 80-метровий ретранслятор. У більшості родин з’явилися сучасні меблі, телевізори, холодильники, пральні машини. Стає модною власна бібліотека. Розширюється мережа закладів охорони здоров’я. Відкрито міжрайонну дитячу лікарню на 110 ліжок, при райполіклініці (колишня в’язниця) створено водолікарню з новітнім медичним обладнанням, за 1968-72 рр.  збудовано лікувальний корпус протитуберкульозного диспансеру, двоповерхове приміщення райлікарні на 120 ліжок (на його спорудження заповіла всі свої заощадження колишня фронтовичка, голова товариства Червоного Хреста Орлова Р.М.), відкрито дитячі ясла-садки №2 і №3, дитячий комбінат на 140 місць. Діють санепідемстанція, 3 аптеки. У медичних закладах міста – 52 лікарі та 128 медпрацівників середньої кваліфікації.
Остаточно формується система народної освіти. В місті працювало 5 середніх шкіл, в т.ч. вечірня школа робітничої молоді, в яких 182 вчителі навчали 3085 учнів. Серед них – 7 чол. відмінників освіти і нагороджена орденом Леніна Н.І. Тарасенко – колишня фронтовичка, завуч СШ №1. Великим авторитетом в області користувалось реорганізоване в 1953 р. з школи комбайнерів в училище по підготовці механізаторів широкого профілю СПТУ № 5, яке до кінця 70-х рр. підготувало для сільського господарства близько 6 тис. кваліфікованих спеціалістів.
У 1956 р. відкрито музичну школу-семирічку, де навчалось 250 дітей. Овруцький район займав перші місця в області і республіці по соціально-культурному будівництву. Характерно, що лише в 70-х рр. прийняли дітей нові цегляні корпуси шкіл у Хлуплянах, Красилівці, Павловичах, Поліському, В. Фосні в загальному на 1680 учнівських місць. Гостинно відкрили двері новенькі клуби в Норинську, Черевках, Думинських, нові медпункти в Дівошині і Збраньках, магазин у Збраньках, їдальня в Прилуках, магазин в Нагорянах, універмаг в Овручі, побуткомбінати у Велідниках та Норинську, дитсадок-ясла в Норинську. Та і власне місто не було забуте: прокладено 24,5 тис. м2 асфальту, встановлено 53 водорозбірні колонки, проведено 15,3 км ліній електроосвітлення вулиць. Що ж до культосвітніх закладів, то вони по праву вважались кращими в області. Районний будинок  культури, очолюваний Л.І. Данчуком (нині директор Житомирського облмуздрамтеатру, народний артист) став центром культурно-масової роботи краю, а його самодіяльний оркестр і драматичні колективи завоювали почесні звання народних колективів.
Стали звичними обмінні концерти з містами Єльськ і Мозир сусідньої Білорусі, на кордоні якої і спорудили курган Дружби. Великою подією став приїзд у місто видатних митців України на чолі з А.С. Малишком та О.Т. Гончаром. Дзвінкі поліські пісні популяризує на всю Україну самобутня поетеса, колишня підпільниця і партизанка, заслужений працівник культури УРСР, керівник Кирданівського хору О.П. Добахова.
Чільне місце у вихованні молоді займали будинок піонерів, Словечанський музей партизанської слави “Полісся”, кімнати бойової та трудової слави, які переросли в СШ № 1 – в музей героя-словака Яна Налепки (Рєпкіна), СШ № 4 – в музей героя-генерала О.М. Сабурова, у В.Фосні – в історико-краєзнавчий музей села. Розмаїття форм виховної роботи: зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної війни, написання історії міста і сіл району, встановлення обелісків спаленим селам і загиблим односельцям, обмінні поїздки школярів СШ № 1 і словацької гімназії  Яна Налепки з м. Спішска Нова Вес на безвалютній основі, візити на рівні керівників району до м. Красний Лиман на Донеччині, цільове направлення призовників, регулярні огляди художньої самодіяльності – така далеко не повна палітра форм цієї діяльності громадського активу міста і сіл району.
До речі, за ці повоєнні роки місто не тільки розрослось, але й озеленилось каштанами і кетягами горобини, стало чистішим. Тож не- дарма сюди на літній відпочинок приїздили сотні гостей з усіх усюд Союзу. І в цьому була заслуга міськради, яка через оновлюваний депутатський корпус, керівників усіх рангів прагне зробити місто по-домашньому чистим і затишним. 80 вулиць, 21 провулок, 3 площі вимагають неослабленої уваги міської влади.
Та грянуло Чорнобильське лихо, і довелось витрачати величезні суми на дезактивацію, на виплати постраждалим. І припинились розмови про можливість спорудження в місті філіалу Ризького радіозаводу ВЕФ чи самостійного цементного заводу на базі місцевих мергелів. І все ж потенціал району у 80-х рр. був досить потужним: щебзаводи в Ігнатполі, Норинську, Бондарах, Першотравневому, а також Товкачівський давали продукцію для спорудження ГЕС на Волзі, метрополітенів у Москві і Ленінграді, Білоруської залізниці: з переробленого Овруцьким льонозаводом волокна можна було виткати десятки тисяч метрів тканини (її, зокрема, закупляла королева Великобританії), динасова сировина для футерівки доменних печей з кар’єрів Першотравневого користувалась величезним попитом металургів всієї України. Ленінград потребував пірофіліту із збраньківської шахти, а маячні горілки з пірофіліту стояли по всьому північно-морському шляху, продукція харчокомбінату (винзавод) “Дари садів”, “Чорносмородинова” збирала черги покупців в Архангельську, Москві, Сєверодвинську. Овруцькі молочні консерви розходились аж до пакистанського кордону, коли там, в період афганської війни, були радянські війська (в цій війні загинуло 12 овручан і стільки ж чорних мармурових плит на алеї Центру дитячої та юнацької творчості, бо колишній будинок піонерів займає нині Мала академія народних ремесел). Овруцькою картоплею забезпечували майже 50 проц. потреб Донбасу, гриміла слава Нововелідницького колгоспу (багаторічний голова, колишній депутат Верховної Ради СРСР Я.І. Плітман), Піщаницького колгоспу (колишній депутат Верховної Ради України М.І. Жила), Великофоснянського колгоспу (голова Герой Соціалістичної Праці В.В. Целіков, фронтовик, морський піхотинець), славились Герої Соціалістичної Праці фронтовичка-пташниця з Левковичів В.Г. Замишляєва та льонарка з Антоновичів П.М. Книшевич.
З 1958 р., коли в Овруч вперше приїхали брати загиблого Яна Налепки (Рєпкіна) Йозеф – колишній посол ЧССР в Югославії та Андрій – полковник армії ЧССР, обидва – почесні громадяни міста (до того Овруч був закритим містом) встановили хороші зв’язки із Спішска Нова Вес, рідними Яна, створилися обмінні групи молоді. Не раз тут бували колишній партизан-сабуровець, генерал чехословацької армії Мартин Корбеля, високий урядовець Вільям Шалгович, представники посольства ЧССР в Москві та консульства в Києві були в нас щорічно по 2-3 рази.
За досвідом з питання організації роботи свинокомплексу у Підрудді в Овруч приїздив білоруський лідер К.Т.Мазуров, в 60-х р. гостем міста був голова Верховної Ради УРСР Д.С.Коротченко, Міністр фінансів, наш земляк з Гошова А.М.Барановський, генерал О.М.Сабуров, колишній секретар Житомирського підпільного обкому КП України, по війні – заступник Міністра торгівлі УРСР С.Ф.Маликов. В 1944 р. послугами овруцького райвузла зв’язку користувався командувач 1-м Українським фронтом К.К. Рокоссовський, штаб якого був у лісі між Гладковичами і Першотравневим. Під час відомого навчання “Дніпро” у нас був маршал Р.Я.Малиновський.
У період ліквідації Чорнобильської катастрофи на овруцькому аеродромі базувалася вертолітна група та перебувала група провідних медиків Радянського Союзу. Сотні овручан брали безпосередню участь у ліквідації аварії в самому Чорнобилі або в проведенні дезактиваційних робіт, або у виселенні населення з 13 сіл, внаслідок чого з карти України зникли села Будолюбівка, Деркачі, Деревці, Степки, Переїзд, Маленівка, Соснівка, Грязиве, Ситівка, Жолудівка, Підчашшя, Липські Романи, Журба. В зв’язку з відсутністю будь-якого правового захисту постраждалих від Чорнобильської катастрофи (Овруч – за 70 км від ЧАЕС), з власної ініціативи депутатська група у складі Є.Є.Замишляєвої, С.Д.Бондаренка, О.М.Пешко, Ф.К.Лютка, Н.М.Шваб в 1987 р. побувала в найвищих урядових установах в Києві, зустрічалась із заступником Голови Президії Верховної Ради СРСР і Союзного уряду в Москві, вимагаючи прийняття відповідного Чорнобильського законодавства. Можливо, це була перша народна делегація, яка порушувала подібні питання на державному рівні.

ПодІЇ 1991 року – розвал СРСР і проголошення незалежності України – в Овручі і районі отримали схвалення, а наступні вибори офіційно підтвердили це. Проте зміна політичного курсу країни, незвіданий шлях переходу від планового соціалістичного до ринкового господарювання, не маючи належного законодавства, призвели до різкого спаду виробництва. І вперше після 1930 року з’явились сотні безробітних, які реєструвались в комісії з питань працевлаштування. Чималу допомогу місту і району в цей важкий період надавав народний депутат, заступник Міністра економіки В.М. Кальник (уродженець с. Антоновичі): розпочалось будівництво нової телевежі висотою 136 м, новими міськими автобусами поповнився автопарк ВАТ “Овруцьке АТП 11847”, закуплено чимало асфальту тощо.

Велика організаторська робота райдержадміністрації та райради по реалізації реформ і цільової програми “Овруччина – 2010” почала давати конкретні результати вже в перші роки нового ХХІ ст. За 2001 рік вироблено: кварцитів – 824,4 тис. тонн, щебеню – 509,8 тис. куб. м, молочних консервів – 13,5 млн. умовних банок, ковбасних виробів – 127,6 т. Освоєно 17 нових видів продукції, особливо у ВАТ “Приладобудівник”. Розпочато будівництво цеху по виробництву казеїну та сухого молока у ВАТ “Овруцький молочноконсервний комбінат”. Зміна власників, впровадження нових інвестиційних проектів дали відчутний економічний ефект у ВАТ “Овруцький ГЗК “Кварцит”, продукція якого – металургійні кварцити для виробництва феросплавів та вогнетривів поставляються на металургійні заводи України, Литви, Латвії, Молдови, Росії, Узбекистану, Білорусі, Польщі, Словакії. Продукція ВАТ “Овруцький молочноконсервний комбінат” надходить у Санкт-Петербург, Львів, на всі фабрики цукерок Правобережної України, в США (останні встановили тут новітнє обладнання для вилучення з молока радіонуклідів), Овруцького держлісгоспу (пиломатеріали, європолети, фреза тощо) – в Польщу, Угорщину, Німеччину, Італію, Чехію, Австрію (сума експорту за  рік – 3,7 млн. грн.). Широка географія поставок Словечанського держлісгоспу. В Москву, Київ іде щебінь з Ігнатполя, докорінно оновлює асортимент продукції ВАТ “Приладобудівник”: крім модернізованих дозаторів різних модифікацій на механічній основі та на тензометрії він випускає зварювальні напівавтомати, компактні бетономішалки, деревообробні верстати, побутові з різноманітними насадками для подрібнення зерна, коренеплодів, запчастини для тракторів тощо. Продукція цього оновлюваного підприємства відправляється практично у всі міста Росії від Санкт-Петербурга до Камчатки, в Грузію, Прибалтійські республіки, нею користувалися всі міста України.
Кардинальні зміни відбулись за 1991-2001 р. на селі, що пов’язано із деколективізацією і зміною власника землі, прийняттям Земельного кодексу. Колгоспи району спочатку були реорганізовані в КСП, по тому селяни обирали для себе СТОВ, ПОСП, ПСП, СФГ або СГ. Завершено розпаювання землі, створився прошарок фермерських господарів.

Позитивний вплив реформ по господарствах усіх форм власності відбився на результатах 2001 р., коли по всіх категоріях господарств було вирощено 37,2 тис. т. зерна, вироблено 288 т льоноволокна (середня врожайність – 7 ц/га), нарощено виробництво м’яса та молока.

“Друге дихання” беруть колективні форми господарювання. Так, у Можарах (керівник СТОВ Д.Д. Липко) на базі колишнього колгоспу запрацював новий автоматизований млин, що вже обзавівся постійними клієнтами з сусідніх сіл, є своя крупорушка, олійниця, працює хлібопекарня, завершено роботи по монтажу власного міні-льонозаводу, в зв’язку з цим збільшилися посіви льону-довгунця новітніх сортів. Швейна майстерня на 15 робочих місць створена у Нових Велідниках. Піддони, тару виробляють для реалізації селяни з Бігуня.
Пошуки нових форм господарювання на селі тривають. Великим авторитетом в районі користуються сільські керівники Я.    І. Плітман з Нових Велідників, П.І. Гавриловський з Великої Фосні. Котрі удостоєні звання Заслуженого працівника сільського господарства.

Стабільно запрацювали трудові колективи ВАТ “Овручсільбуд” та ПМШБК-42. Тільки в 2001 р. збудовано і введено в експлуатацію 4 км газових мереж, 2 котельні, перша черга водопостачання в Городці, газифіковано 722 квартири, збудовано 26 житлових індивідуальних будинків загальною площею 1925 м2, продовжується зведення житла в Овручі, будівництво шкіл у Левковичах та Заріччі, ведеться активна робота по створенню комунальних підрозділів при сільських радах.

Невпинно зростає малий та середній бізнес, в якому зайнято нині в районі лише фізичних осіб – 1275. Результати їх діяльності за рік – 2400 тис. грн., відрахованих у бюджет.

РЕАЛІЗОВУЮЧИ Закон України “Про загальну середню освіту” та Закон “Про освіту”, колективи 47 загальноосвітніх шкіл успішно перейшли на навчання дітей з 6-річного віку та на 12-бальну систему оцінювання знань. Чудовий комп’ютерний клас і лінгафонний кабінет створено в Овруцькій ЗОШ І-ІІІ ст. № 1 (це найбільша школа в районі, де навчається близько 1200 дітей в одну зміну при 5-денному робочому тижні), за державні кошти добудовано чудову їдальню при Овруцькій ЗОШ І-ІІІ ст. № 2 (всі діти району харчуються безкоштовно за рахунок Чорнобильської програми України). В місті діють Мала академія народних ремесел, художня школа, музична школа, ДЮСШ, 2 стадіони, 7 дитсадків. Вихованець ЗОШ І-ІІІ ст. № 1 Іван Левківський, захищаючи честь України, завоював бронзову медаль Міжнародної олімпіади з фізики на о. Балі (Індонезія) влітку 2002 р. Дипломантами ІІІ етапу Міжнародного дитячого конкурсу з української мови стали в 2001 р. Максим Зьолко та Надія Гаращук з цієї школи, Алла Михайлишина з Бондарівської ЗОШ – призер Всеукраїнського конкурсу знавців рідної мови за збірку “На поетичному березі” (1999 р.). Максим Грищук із Словечанської ЗОШ нагороджений Дипломом ІІІ ст. за глибокі знання з географії.

Незважаючи на великі складнощі, в районі збережено мережу медичних закладів. Діють дві районні (в Овручі та Словечному) лікарні, 53 ФП, 14 ФАПів, 9 сільських амбулаторій, 4 дільничні лікарні, аптеки та аптечні кіоски. На базі колишньої військової частини створено діагностичний центр, обладнаний новітньою апаратурою. 157 лікарів та 573 працівники середнього медперсоналу, в т.ч. Заслужені лікарі В.П. Левківський та Д.Ф. Торчинська, надають кваліфіковану допомогу населенню міста і району.
Своє місце займає і колектив 2-ї обласної психіатричної лікарні у Прилуках, амбулаторія для залізничників.
В стадії становлення – система торгівлі, яка переходить до рук приватних осіб. В Овручі нині діє понад 100 торгових точок в т.ч. 71 магазин, 15 кафе-барів, 18 кіосків тощо.

Новим сучасним обладнанням оснащується центр електрозв’язку

№ 9 (новий корпус в центрі міста) “Укртелекому”. Поштове обслуговування населення в районі здійснюють

37 відділень зв’язку “Укрпошти”. Багаторічним досвідом творчої діяльності відзначились колективи культосвітніх установ з Овруча, Словечного, Кирданів, Нових Велідників під час конкурсів “Нові імена України”, “Лесині джерела”, “Співай, моє Полісся”, а самодіяльні митці Ірина Невмержицька з Першотравневого та Вероніка Воробей з Бігуня представляли Овруччину на головній сцені нашої держави – Палаці “Україна”.

Плідно працює центральна райбібліотека ім. Андрія Малишка, дитяча та міська бібліотеки. Сьогодні в місті і районі діють 30 осередків політичних партій та 19 громадських організацій.
Зміцнення інвестиційного потенціалу міста і району, модернізація та структурна перебудова підприємств, ефективне поєднання досягнень науки, технології та людського фактора з урахуванням наслідків аварії на ЧАЕС – в цьому бачать перспективу Овруччини його керівники. Про ефективність їхньої роботи свідчить 1-е місце району в рейтингу серед 22 районів Житомирської області за 2001 рік.
ОВРУЧ багатий на пам’ятники історії та архітектури. На перехресті вулиць Радянської (центральної) та Сабурова в 1958 році встановлено танк Т-34 на честь воїнів-танкістів, які дислокувались у нашому місті. На привокзальній площі в 1963 році збудовано пам’ятник партизанам-визволителям. Тоді ж у міському парку споруджено пам’ятник Герою Радянського Союзу Яну Налепці. В центрі міста на честь 50-річчя СРСР 29.ХІІ.1972 року відкрито пам’ятник В.І. Леніну (скульптор Н.М. Суходолов, архітектори Ф.А. Грінченко та В.М. Іванченков).
В 1976 році на колишній Ярмарковій площі, перейменованій в Площу Перемоги, між церквою св. Василія і корпусами ПТУ-35, при в’їзді в місто відкрито пам’ятник загиблим у Великій Вітчизняній війні (скульптори С.С. Горняк, І.Я. Матвієнко, архітектор П.А. Перевозняк). Це традиційне місце проведення загальноміських заходів: святкування 2000-річчя  Християнства, відзначення річниць Перемоги, покладання квітів випускниками шкіл міста тощо.
Після відвідин району експертною групою ЮНЕСКО та ознайомлення з місцевістю Овруцько-Словечанського кряжу й поліськими болотами, ця міжнародна організація включила до своєї програми розгляд питань про внесення кряжу й боліт в Реєстр світової природної спадщини.

З архітектурних пам’яток старовини великий інтерес викликають храм св. Василія – пам’ятка архітектури ХІІ ст, та пам’ятник древлянському князю Олегу на перехресті вулиць Леніна і Фрунзе в Овручі. Пам’ятник генералу Сабурову на західному в’їзді в місто встановлено в 1977 році (скульптор І. Матвієнко, архітектор М.А. Семененко), на сході, по вул. Правди, – пам’ятник овруцьким підпільникам. На будинку ЗОШ №1 – пам’ятна дошка на честь Андрія Малишка, на будинку

№ 56 по вулиці Радянській – меморіальна дошка на честь Г.І. Котовського.
На Овруччині народились В.Е. Графф (1819-1867) – вітчизняний лісівник, піонер степового лісорозведення, М.В. Белов – російський кристалограф, академік АН СРСР (1953 р.), лауреат Державної премії (1952 р.), Мойсей Аронський (1898-1940) – єврейський радянський прозаїк, В.І. Кузьменко – заступник міністра геології СРСР, І. Н. Федоренко – президент Національного олімпійського комітету України, В.М. Кальник – урядовець і дипломат, високі урядовці В.Я. Лузан та Г.П. Чміль, один з тисячі найкращих інженерів Росії, будівельник Байконура і найбільших комбінатів СРСР В.П. Вирва. На цій благословенній Древлянській землі народились і виросли доктор філології і директор Незалежного інституту екології Полісся М.В. Никончук, талановиті художники А.І. Костюченко, Заслужений художник СРСР В.С. Невмержицький (роботи релігійно-філософської тематики його пензля виставлялись у Луврі ще в 70-х роках). А найкращою ж із своїх робіт митець вважає “Сон в літню ніч, або Очищення” над як
Posted in Історія міста | Tagged , | Прокоментуй!

 Радянські часи, Велика Вітчизняна війна

І поки ми вирощували хліб, будувались, вишукували ворогів з-поміж себе, справжній ворог заглянув у наші погано замкнені двері. Підступно, без оголошення війни фашистська Німеччина вдерлась на землю нашої Вітчизни 22 червня 1941 року. А вже через день “юнкерси” бомбардували Овруцький і Раківщинський аеродроми. Сержантом Поморіним, який збив у цей день з кулемета стерв’ятника, було відкрито бойовий рахунок овручан. 195-а стрілецька дивізія спішно доукомплектовується резервістами  з наших районів і відбуває на фронт в район Новограда-Волинського.

Вже з перших днів війни життя овручан круто змінилось, переводилось на військові рейки: Овруцький і Словечанський військкомати відправили на фронт близько 8 тис. чол., було укомплектовано 2 винищувальні батальйони для охорони і боротьби з диверсантами, на дво- і тризмінну роботу переводились підприємства міста, з небувалим напруженням трудились залізничники (часто під бомбами), колгоспники перевиконували плани поставок. В госпіталях (під них були переобладнані школи № 1 та № 2) лікували поранених, евакуйовували в тил жінок і дітей.
Це була видима грань війни. А вечорами людно було біля затемненого будинку, що біля ПТУ-35. Там формувалось партійне підпілля з числа голів колгоспів, міліціонерів, директорів шкіл, тобто людей, відомих в районі, – всього понад 70 чоловік, закладались бази зі зброєю і харчами в глухому лісі біля х.Тарасевичі. Майбутніми командирами призначались другий секретар Ремньов – секретар підпільного райкому, командир партизанського загону В.Е.Старовойт, В.Е.Катков – начальник районного НКВС, К.Г.Дзюба – начальник рудо управління. Підпільників Словечанщини мав очолити А.П.Саврай – учасник партизанського руху в часи громадянської війни, голова Бігунської сільради. Як секретар райкому партії, командиром загону був затверджений А.А.Мелещенко (з органів міліції) та з ними ще 134 чол.
В цей час гудів, як вулик, будинок нинішнього діагностичного центру (його дбайливо охороняли), де розміщався розвідувальний відділ штабу 5-ої Армії. З перевірених місце- вих жителів тут формувались, зокрема, диверсійні і розвідувальні групи, які й ходили в глибокий фашистський тил до Рівного, Луцька, Львова. Серед цих груп значилась й група ДД-8 під керівництвом ст.лейтенанта НКВС В.О.Редчиця (уродженця с.Деркачі), укомплектована з жителів лісової частини району. Певно, командуванням ця група вважалась особливо перспективною, бо близько до 20 серпня їй передали найновітнішу тоді радіостанцію і радиста по кличці “Андрій” і розмістили їх поблизу Липських Романів.
Фронтові новини тим часом ставали все більш невтішними. Важкі бої під Малином, Васьковичами вимотували сили 5-ої Армії. І, врешті, 21 серпня 1941 р. війська залишили Овруч. Напередодні в район с.Середня Рудня вийшли словечанські партизани, до х.Тарасевичі – овруцькі. Правда, останні не знали, що їхні безпосередні командири Ремньов і Старовойт теж виїхали останнім поїздом на Чернігів в ніч з 21 на 22 серпня.
Із 22 серпня 1941 р. і по 17 листопада 1943 р. тривали чорні дні окупації. Гітлерівці почали встановлювати так званий “новий порядок”, всі пункти якого завершувались словом “розстріл”. Будинок льотного офіцерського гуртожитку в районі нинішнього приладобудівного заводу переобладнали під в’язницю всього гебітскомісаріату (приблизно зона колишнього повіту). На місці нинішнього будинку райспоживспілки – єврейське гетто, там, де нині СШ № 3, – концтабір військовополонених “Кошара”, в будинку нинішнього діагностичного центру – польова комендатура і т.д. І завертілась каральна фашистська машина: виловлювались комуністи, активісти, комісари, регулярно розстрілювали затриманих в гетто біля муру монастиря. Сотні, а, може, й тисячі жителів єврейської національності Єльська розстріляли і зарили в траншеях на північній окраїні Овруча (там в 2000 р. відкрили обеліск). Сотні заарештованих розстрілювались на колишньому аеродромі (між Гладковичами і В.Чернігівкою в урочищі “Латашів березняк”).
Трагічною сторінкою в історію міста увійшло овруцьке партійне підпілля. Полишені самі на себе, без зброї і харчів (закладені бази вони так і не знайшли), патріоти вибрали нове керівництво на чолі з І.Г.Старухіним, колишнім директором хімлісгоспу. Знищили декілька мостів на шосе Овруч-Мозир, перерізували лінії зв’язку, розправлялись з поліцаями та старостами.
В жовтні проти них, майже беззбройних, було кинуто каральний загін. Тому 2 листопада 1941 р. було прийнято рішення розосередитись. Загін під командуванням К.Г.Дзюби перемістився в ровенські ліси, група Ф.Е.Каткова вирушила на схід в напрямку лінії фронту і благополучно перейшла його, а І.Г.Старухін залишився на території району, бо був одночасно і командиром загону, і секретарем підпільного райкому партії.
Карателям вдалось натрапити на його слід. 28 листопада 1941 р. гестапівці схопили його на явці на окраїні Овруча і після катувань 1 грудня розстріляли. Загинули і члени підпільного райкому КП(б)У М.К.Левандовський (довоєнний директор школи в Черепині) та Р.О.Березовський (колишній заступник голови колгоспу з Коптівщини), інші члени підпільних груп були виявлені і розстріляні в розвилці біля залізничних мостів через р.Норинь. Не менш трагічна доля і словечанських партизанів, які вийшли в ліси і провели ряд операцій: біля с.Скребеличі розбили фашистську автоколону, провели мітинг на честь Жовтневої революції в лісових селах, збирали розвіддані.
А зброї катастрофічно не вистачало. А.Саврая замінили Т.Л. Гришаном – активним учасником громадянської війни: довоєнний голова Червоноармійського райвиконкому, він мав також повноваження секретаря запасного Житомирського підпільного обкому партії. Керовані ним партизани активізували свої дії, але через те, що не було патронів до польських гвинтівок, рання зима примусили розійтись по домівках, щоб за зиму підготувати нових бійців. Командири ж залишились зимувати у землянці поблизу с.Середня Рудня. 30 січня 1942 р. вони були виявлені карателями. В ході нерівного бою більшість партизанів загинула, Т.Л.Гришан відстрілювався до останнього і теж  геройськи загинув. Важкопоранені  І.І.Подкур, Лесников й В.Т. Тарановський (секретар підпільного РККП(б)У) були повішені в парку м.Овруч.
Та хоч партійне підпілля і було розгромлене, боротьба з гітлерівцями не припинилась. Бо заявило про себе антифашистське підпілля в Овручі, яке виросло на базі колишньої армійської розвідгрупи В.О.Редчиця. Останній, вступивши “на службу” до окупантів, отримав цілодобовий пропуск і швидко зумів згуртувати навколо себе “окруженців” з колишньої 195-ї стрілецької дивізії. Цінна інформація про пересування фашистських військ в поліських районах потекла на Велику землю через радіостанцію Редчиця. В липні 1942 р. командир зустрічається в лісах з надсекретною групою полковника Д.І.Медведєва, яка рухалась під Рівне, що було при гітлерівцях столицею України.
А архівах нинішнього СБУ збереглися радіограми Медведєва про цю зустріч. В них зазначається, що В.О.Редчиць представляв “Штаб партизанських загонів Волині” (підпільна кличка “Крилов”), і військова рада, в яку, крім “Крилова”, входили начальник штабу організації Третьяков – колишній військовополонений, і ряд осіб, що служили у німецьких установах Овруча: помічник начальника поліції, начальник пошти та інші, що вони зв’язані з партизанськими загонами в Наровлянському, Ємільчинському, Новоград-Волинському, Олевському районах, з містами Коростень, Сарни. Одну з цих партизанських груп в кількості 20 чоловік з колишніх командирів і червоноармійців, звільнених із “Кошари” і організованих В.Д.Мазуром з Піщаниці (“Батько Василь”), полковник Медведєв включив до свого загону.
Під час бойових дій, говориться в тих же донесеннях, загін В.О.Редчиця був розбитий, а сам він в серпні 1942 р. геройськи загинув.
Після цього організацію очолив О.С.Малолєтнєв (“Іван Писаренко”).
Щоб мати можливість легально зустрічатися з підпільниками, О.С.Малолєтнєв (“Іван Писаренко”) влаштувався директором кінотеатру “Вікторія”. До нього приходили на явку І.Г.Романов, О.С.Чистяков, О.І.Шваб, І.Д.Щадило, В.В.Литви-нов, Б.М.Каменський, В.І.Гришнюк, П.І.Редчиць, Ю.З.Ізраїлов, чехословацький капітан Ян Налепка (Рєпкін). Щоб помститись за В.О.Редчиця, І.Г.Романов замінував кінотеатр. Патріоти хотіли висадити його в повітря, коли прийдуть фашистські солдати і офіцери на прем’єру підготовленої підпільниками ж п’єси “Дай серцю волю, заведе в неволю”. Та здійсни-ти операцію не вдалось: зрадник видав підпільників. Фашисти жорстоко розправилися з ними. 5 вересня 1942 р. 43 чоловіки було розстріляно, а О.С.Малолєтнєва та І.Г. Романова повішено.
І знову-таки окупанти прорахувались, бо саме розгортали роботу підпільні організації і групи: М.А.Посоха в Словечному, в Сирниці – група Л.Г.Ковтонюка, в Перебродах – група Соделя І.Ю., в Новій Рудні – група М.М.Рудницького, діяли групи І.Волкова у Нових Велідниках, В.О.Ананкіна в Усовому, І.М.Макарчука в Кованці. Розвідувальна робота, знищення продукції Велідницького маслозаводу, листівки (у Словечному підпільниками було вмонтовано радіоприймач у швейну машинку), збір зброї, виконання вироків гітлерівським прислужникам – такою була ця невидима діяльність підпілля. Та 25 липня 1942 р. М.А.Посох і його товариші були заарештовані і відправлені в овруцьку в’язницю. Дорогою біля Скребеличів заарештовані зуміли перебити охорону і втекти в ліс, в район с.Усове. Важко пораненого розривною пулею Посоха переховували на горищі будинку німця Шульца (репресованого в 1937 р.),  дружина якого Камінська підтримувала зв’язок в підпільниками. Потім він був переведений в підсобку словака Ржегака, де його і лікували лікар Звонников і медсестра Г.Козел. Дещо пізніше М.А.Посоха переправили літаком до Москви.
З новою силою розгорнулась антифашистська боротьба з приходом в наші ліси партизанського з’єднання О.М.Сабурова, яке в грудні 1942 р. після  кровопролитного бою розгромило ворожий гарнізон у Словечному (німці перенесли райцентр у с.Хлупляни). Овруцький підпільник М.П.Поляков передав О.М.Сабурову детальний план міста з зазначенням усіх вогневих точок, окопів і бункерів ворога. Я.З.Каплюк та М.І.Каплюк, Г.В.Дяченко підірвали будинок гебітскомісаріату, за що були нагороджені бойовими орденами. О.П.Добахова, Г.П.Овсієнко, Ф.Г.Хомутовська вели агітаційну роботу серед особового складу 2-ї Словацької охоронної дивізії, яку гітлерівці використовували для охорони комунікацій на території Житомирської і Пінської областей. Під впливом агітації офіцери і солдати групами і поодинці почали переходити до партизанів. Серед них і колишній начальник штабу 101-го Словацького полку капітан Ян Налепка (Рєпкін), який до цього співробітничав з підпіллям В.О.Редчиця. Перейшовши на бік народних месників, він очолив сформований в складі з’єднання О.М.Сабурова Словацький партизанський загін.
На початку 1943 р. в овруцько-словечанських лісах десантуються групи розвідвідділу Генштабу Червоної Армії, які швидко перетворюються на партизанські загони і цілі з’єднання. За Виступовичами в районі Лисих Гір народжується з’єднання О.Невського ( командир – Герой Радянського Союзу В.О.Карасьов), в районі Усового – Житомирська партизанська дивізія (командир  С.Ф.Маліков), біля Селезівки дислокується з’єднання генерала О.М.Сабурова. А ще ж діяли десятки дрібніших загонів і груп.
В червні 1943 р. в наших лісах секретар ЦК КП(б)У Д.С.Коротченко та начальник УШПР Т.А.Строкач провели розширену нараду партизанських командирів, на якій виробили оперативний план дій на літньо-осінній період.
Цей непередбачений гітлерівськими планами всенародний опір бісив окупантів. Взимку і влітку 1943 р. страшним вогняним валом прокотились по багатостраждальній поліській землі каральні загони фашистів. Тільки в нашому районі ними було спалено дотла 34 населених пункти, 10 сіл спалено наполовину, замучено і розстріляно понад 2 тис. жителів, спалено живцем 3240 стариків, жінок і дітей, вивезено на каторгу до Німеччини понад півтори тисячі чоловік.

Та спокою гітлерівцям це не принесло. Вже давно було паралізовано рух на залізниці Овруч – Мозир, Овруч – Коростень та на автошляху Овруч – Словечне. На осінь 1943 р. територія на захід і північ від Овруча ними вже не контролювалась.

 З мемуарів З.А.БОГАТИРЯ,

комісара з’єднання О.М.Сабурова,

  про події 1943-го року:

“На великій території лісової і поліської частин України, значній частині Білорусії окупаційний режим було зведено майже нанівець. Фашистські гебітскомісаріати, районні коменданти і командування постійнодіючих у цих районах каральних загонів не спроможні були власними силами чинити якісь рішучі заходи проти численних угруповань партизанів, які були добре озброєні і майже безперебійно постачалися. Тому ще в кінці травня – на початку червня окупаційні власті проводили жваве листування зі штабами великих військових частин про направлення значної кількості військ для боротьби з партизанами. Водночас різко збільшилася кількість агентів, яких засилали у розташування партизанів. Шпигуни засилалися з Житомира, Овруча, Коростеня, Єльська, Мозиря, Олевська. Спіймані шпигуни і розкриті агенти на допитах повідомляли, що фашисти хочуть точно встановити кількість, місце розташування і озброєння партизанів. Безперервно у всіх напрямках проводилася і партизанська розвідка.

На початку червня у міста Овруч, Мозир, Єльськ, Петриків, Олевськ і в прилеглі до них населені пункти почали прибувати великі сили карателів. На 15 червня у цих пунктах зосередилось до 40 тисяч німецько-фашистських військ і поліції.

Готуючи наступ, фашистське командування ставило завдання: розгромити партизанські загони, знищити їхні продовольчі бази, ліквідувати партизанський аеродром, позбавити партизанів можливості одержувати з Великої землі зброю, боєприпаси і відправляти поранених. Крім того, воно мало намір  виловити працездатне населення, що переховувалося в лісах, і відправити його на роботи у Німеччину, забрати всю велику рогату худобу, зібрати врожай, спалити села, знищити населення цих районів.

Наступ проводився при підтримці легких танків, танкеток і авіації. За заздалегідь розробленим планом танки і танкетки почали перерізати лісові дороги, щоб відсікти партизанам відхід. Авіація безперервно проглядала ліс, бомбувала населені пункти, лісові дороги і землянки жителів, що пішли від окупантів.

Слід зазначити, що в період цього наступу ще більш різко визначилася прірва між окупантами і місцевим населенням. У боротьбі не було й не могло бути нейтральних. Гітлерівці та незначна частина поліції і  власовців, що все більше розкладалися, винищували населення, не шкодуючи жінок, стариків і дітей”.

 

З партизанської листівки,

виданої у лютому 1943 року:

“У лютому 1943 року фашистські дітовбивці прибули до села Селезівки Словечанського району. Фашисти і тут пішли на обман. Вони примусили свого холуя-старосту привести жителів у село. Кілька сімей повірили холую. Цей найманець разом з німцями погнав односельчан у село Бігунь. Там загнали у хлів 120 чоловік, розстріляли їх і підпалили хлів. Потім німці розстріляли і самого старосту. Зрадник одержав від німців нагороду – кулю в лоб”.

 

У жовтні – листопаді 1943 р., форсуючи Дніпро, радянські війська почали визволення Правобережної України. Прагнучи швидше вигнати окупантів, генерал О.М.Сабуров розробляє зухвалий план штурму Овруча ще до підходу частин Радянської Армії, на що явно не розраховував ворог. Хоч фашистський гарнізон і був ізольований в місті, та був досить спокійний – 8 тис. солдатів і офіцерів, діючий аеродром, танки… З’єднання О.М.Сабурова у взаємодії з партизанською дивізією ім.Щорса (командир С.Ф.Маліков) 16 листопада 1943 р. розпочало наступ на місто. В штурмі брали участь загони ім.С.Будьонного, ім.К.Ворошилова, Словацький, Сарненський, Г.Д.Селивоненка. Після запеклого 20-годинного бою вранці 17 листопада місто і залізничний вузол були визволені. Через 2 дні в Овруч вступили передові частини 4-ї повітряно-десантної дивізії 13-ї Армії генерала Пухова. Партизани знищили 870 гітлерівців, понад 100 автомашин, та багато різного військового спорядження, захопили склади: один з боєприпасами, 5 – з продовольчими товарами, 2 – з обмундируванням, а також бензосховище, 60 автомобілів, 5 мотоциклів. Визволено було з в’язниці 200 громадян, яким загрожував розстріл або відправлення до Німеччини. Відступ ворога був таким стрімким, що він навіть не встиг знищити заміновані об’єкти: хлібозавод, депо тощо. В бою за Овруч партизани втратили 40 чол. убитими і 30 чол. пораненими, в останні хвилини бою загинув і командир Словацького загону Ян Налепка (Рєпкін). 19 листопада в міському парку відбувся великий мітинг жителів, партизанів з участю бійців і командирів 4-ї повітряно-десантної дивізії 13-ї Армії і було захоронено загиблих героїв. На честь  визволення Овруча Москва салютувала 20 артилерійськими залпами, 145 бійців і командирів з’єднання Сабурова удостоїлись урядових нагород, Яну Налепці (Рєпкіну) посмертно було присвоєно звання Героя Радянсько-го Союзу, а дивізії – Овруцька.

ВІДКОТИВСЯ від міста фронт на захід, і овручани зразу ж приступили до відбудови. До кінця війни було ще далеченько. За наказом генерала Сабурова головою Овруцького райвиконкому було призначено В.Т.Коровкіна, начальником  міліції – Гнізденка, редактором газети “Зорі” – Абрукіна, а С.Ф.Маліков призначив го- ловою Словечанського райвиконкому С.С.Помінчука, редактором газети “Патріот Батьківщини”  – Ю.П.Куліша, завроно – М.Н.Дідківського. Вже в наступні дні голова райвиконкому В.Т.Коровкін доповідає, що “у всіх селах відновлено радянську владу. В м.Овручі проведено такі заходи по відбудові:

-частково місту дано світло за рахунок примітивних пристроїв, бо електростанцію зруйновано;

-відновлено водокачку, лазню, частково хлібозавод (випікає 4-5 тонн хліба в день). На осінь 1944 р. вже випікали 30 тонн, після реконструкції 3 механічних 2-ярусних печей), відкрито лікарню на 75-100 ліжок, працює перукарня, відкрито 2  їдальні (одна в місті, друга – на залізничній станції), відновлена робота МТС: 16 тракторів, частково з переданих військовими частинами, частково із викопаних схованок 1941 р., 24 активісти проводять мобілізацію населення в РККА”.

Розпочалось навчання в школах: оскільки СШ № 1 згоріла, її розмістили в цегляному будинку по вул.Франка, 33, де в роки війни був чехословацький шпиталь, а по тому – збірний пункт молоді для відправлення в Німеччину. Під СШ № 2 виділили інший будинок по цій же вулиці.

Запрацювали районна газета “Зоря” в Овручі і газета у Велідниках  (тут до 1950 р. був Словечанський райцентр).

Панувало величезне патріотичне піднесення. Яскравим виявом його був збір коштів на танкову колону. Газети “Радянська Житомирщина” і “Зоря” за 8 січня 1944 р. повідомляли, що трудящими нашого району у фонд оборони і на будівництво танкової колони зібрано 239800 крб. грошима і 81 тис. облігаціями, зерном – 60 цнт.

В інформації на 1 травня 1944 р. відзначається цінний почин колективу СШ № 1, де зібрано і вручено евакогоспіталям № 4652 і № 4231:

яєць – 2540 шт.,

борошна – 116 кг,

коржиків – 855 шт.,

молока – 35 л, махорки – 4 кг. Передано 3 пересувні бібліотеки, організовано 4 концерти. Було також передано у фонд Червоної Армії  27.110 крб., зароблених на відбудовчих роботах.

Верховний Головнокомандуючий  Й. Сталін надіслав учителям і учням СШ №1 телеграму, в якій виніс їм подяку.
У КРИВАВІЙ БОРНІ з фашизмом багато овручан виявили героїзм і звитягу. Зірки Героїв Радянського Союзу засяяли на грудях Ц.С.Расковинського (1916-1944 рр.),  П.А.Рослика (1919-1956рр.). “Поліський Матросов” О.А.Покальчук (1923-1942 рр.) з В.Фосні у кривавих боях під станицею Клєтською, рятуючи друзів, 18. серпня 1942 р. грудьми закрив амбразуру ворожого дзота разом з товаришем П.Л.Гутченком з Донеччини, за що були удостоєні ордена Леніна. Найвищи-ми орденами країни нагороджувались генерал-лейтенант С.Т.Шмуйло (1907-1955 рр.) – командир кавалерійського корпусу, В.О.Кулібабенко  – командир танкової бригади, М.В.Сидоренко – фронтовий розвідник, тисячі інших фронтовиків, партизанів, підпільників з Поліського краю.

ВІЙНА дорого обійшлася нашим людям. Близько 8 тис. хлопців з Овруцького і колишнього Словечанського районів не повернулись з війни, 32 знищені села, 3,2 тис. спалених живцем жінок, дітей, стариків. Збитки, завдані тільки місту і Овруцькому району (в довоєнних розмірах) становили близько 500 млн. крб.

Та не опустили рук овручани. Ще до закінчення війни завдяки самовідданій праці трудящих міста і при допомозі держави було піднято з руїн підприємства, культосвітні і медичні заклади. В 1944-45 рр. в повну силу запрацювали хлібозавод, райпромкомбінат, харчокомбінат, промартілі ім.18-річчя Жовтня, “Іскра”, хімлісгосп, електростанція, друкарня. Овруцький залізничний вузол неодноразово завойовує Перехідні прапори ПЗЗ.
Posted in Історія міста | Tagged , , | Прокоментуй!

 Радянські часи, довоєнный період

Звістка про Лютневу революцію швидко докотилася до Овруча. Вже 28 лютого 1917 р. в будинку колишньої чайної (на її місці в 70-ті роки було споруджено ресторан) відбулися багатолюдні збори, активну участь в яких взяли і солдати розквартированих тут військових частин (переважно з 265 стрілецько-артилерійського полку, солдатів якого в кількості 4500 чол. видворили з Петрограда за революційні настрої). Через місяць було створено Раду солдатських, селянських і робітничих депутатів Овруча і повіту. Головою Ради став прапорщик Біркін, а до ревкому увійшли переважно місцеві Ф.Артемчук, С.Бондарчук, Я.Шваб, Г.Башинський, Г.Кравчук, підпрапорщик Мельник, казначей – Кректун. Серед членів Ради не було одностайності щодо політичної обстановки в країні. Характерним в цьому плані було засідання Ради від 18 червня 1917 р., на якому, зокрема, розглядалися питання розподілу землі. В прийнятій резолюції зазначалось, що “вся земля со всеми садами й лесами отходит в пользу обрабатывающего народа бесплатно, недра – в пользу государства, камень – в пользу народа бесплатно, рыба тоже”.

З приводу ставлення до тимчасового уряду: “Во имя сохранения и укрепления добытой кровью и жертвами лучших сынов России свободы мы призываем всех и каждого к укреплению этой свободы и подчинению охраняющей эту свободу власти Временного коалиционного правительства”.

Що ж до тих, хто ухиляється від військової служби і дезертирів, – вважати їх ворогами народу. Газета “Известия Советов солдатских, крестьянских и рабочих депутатов г. Овруча и уезда”, перший номер якої вийшов 21 липня 1917 р., закликала до спокою і до очікування Установчих зборів, інформувала читачів про дообрання в члени Ради Йосипа Тухмана (від Лугинського відділу демократичного союзу), про плани щоденних засідань Ради, давала трибуну місцевому священику Добровольському, який закликав до громадського спокою.

Паралельно з Радою в повіті діяла і адміністрація Комісара Тимчасового уряду, переважно з числа чиновників колишнього земства на чолі з Дмитруком. Та спокою вже годі було чекати. Страхіття війни: “похоронки”, тисячі калік, голод, воші й тиф стали буднями. А зростаюча на хвилі всенародного лиха найрадикальніша більшовицька партія В.Ульянова (Леніна) кликала до переділу землі і власності, до припинення війни. Ці заклики знаходили відгук у народу. Влітку 1917 р. Самуїлом Біберманом (парт. кличка Сожев), відрядженим Київським більшовицьким комітетом в Овруч, було створено більшовицький осередок серед колишніх фронтовиків (С.П.Корсун, І.Данильченко, А.Радченко та інші), які розпочали активну пропаганду, особливо в Покалівській волості, серед селян за реквізицію поміщицької землі і реманенту.

Своє бачення вирішення гострих соціальних проблем  було у місцевих поміщиків. Активну агітаційну кампанію за створення “спеціальної армії для захисту повіту” веде серед багатих селян та дезертирів демобілізований капітан, поміщик цієї ж волості Ш.Ш.Субоцький, делегат Всеукраїнського з’їзду земельних власників, на якому була фактично ліквідована УНР й проголошено владу гетьмана П.Скоропадського. Ним же було розроблено “Конституцію повіту”. Протидія Покалівського ревкому і Овруцької Ради зірвали цей план, і селяни виписались із загону войовничого капітана.

У вересні 1917 р. Овруцький повітовий комісар ТУ вимагає від начальника міліції вжити найрішучих заходів для приборкання селян, які приступили до переділу поміщицької власності в багатьох селах повіту. Проти непокірних направили військові частини.

Звістку про жовтневі події в Петрограді овручани зустріли так само схвально, як і Лютневу революцію, бо про мир і землю мріяв кожен поліщук. Тільки не знали вони, що за мир і землю треба платити кров’ю. Як і за владу. Раднарком у Пітері і Центральна Рада у Києві “перетягують канат”, що проходив по долях мільйонів людей і призвів до громадянської війни (сучасне “національно-визвольні” змагання). Вже в грудні 1917 р. в Овруч прибувають новопризначені ЦР керівники повіту, реорганізовують органи влади, які залишив їм ТУ. Але спроба навести “порядок” на селі (адже ЦР не відмінила права приватної власності на засоби виробництва) призвела до справжньої війни. Центром опозиційних сил стала Покалівська волость, де більшовицький осередок на чолі з А.Радченком, С.Корсуном створив збройний загін, який чинив опір новоствореним частинам Центральної Ради.

Втрутились в Овруцькі події і військові частини Південно-Західного фронту, що дислокувалися в сусідніх повітах Білорусії (тодішня Російська територія). Вони 9.01.1918 р. витіснили з міста частини ЦР, звільнивши з міської в’язниці політичних в’язнів. Та ради не довго утримували владу в Овручі, бо, в свою чергу, їх витіснили війська молодої Української держави. Гетьманці і запрошені ними австро-німецькі війська в лютому 1918 р. окупували місто і повіт. Німці примушували населення здавати зерно, худобу, возити дрова, повертати захоплене селянами майно поміщиків. Так, в квітні 1918 р. німецький каральний загін реквізує хліб у селян Норинська, Покалівської волості, заарештувавши 25 селян, в Острові карателі побили шомполами селян за нездачу хліба. Взагалі, Овруцький повіт був чи не найбільшим “головним болем” гетьмана Скоропадського.

У відповідь на репресії овручани брались за зброю. Центром опору знову стала Покалівська волость. У створеному тут підпільному комітеті – ревкомі – були зосереджені і революційні сили міста. До складу його входили: С.П.Корсун, А.Радченко, І.К.Данильченко, У.В.Старовойт, Т.П.Рибінський, Л.З.Видруг (Гельфман), С.І.Трохнюк і прибулий влітку 1918 р. з діючої армії М.М.Пархомчук. Останнього і обрали головою.

У Черепині, Гладковичах, Клинці, Гуничах, Оленичах, Стугівщині, Чернігівці формувалися партизанські групи. Активну роль в цьому відігравали В.Е.Старовойт, Т.Л.Гришан (Балахон) А.Н.Чіпак, С.Й.Богомазюк, І.Д.Шевчук, П.О.Пешко, Ф.П.Дрозд, О.Г.Самчук та інші.

Ревком незабаром встановив зв’язок з білоруськими партизанами, що діяли в районі Мозиря і Калинковичів. Але гетьманські власті створили спеціальний кінний каральний загін проти покалівських партизан на чолі із Ш.Субоцьким, який був партизанами розгромлений.

Маючи повні відомості про сили урядових військ і німців в Овручі (за завданням ревкому в офіцерській дружині служили прапорщик військового часу П.Я.Примак, а в гетьманській варті – Т.Л.Гришан (Балахон), підпільники вирішують захопити Овруч. В ніч на 1 грудня 1918 р. повстанці з трьох боків атакували місто і на світанку захопили його і повернули радянську владу. Створений одразу ж ревком на чолі з Ф.Г. Хомутовським бере на себе всю повноту влади, налагоджує порядок, вирішує продовольчі та бойові проблеми. Та вже 17 грудня 1918 р. петлюрівські війська знову відновлюють владу УНР в місті. Відступивши у бік Єльська і отримавши там допомогу регулярних військ РСФСР, овруцькі партизани 27 січня 1919 р. знову відновлюють Радянську владу в місті. 3-го лютого 1919 р. поновлено склад повітового  ревкому, організовано 8 відділів його: управління, продовольства, земельний, праці, фінансів, народної освіти, юстиції та військовий комісаріат. До ревкому введено І.Данильченка, М.Пархомчука та І.В.Сташкевича. 15 лютого оновлено більшовицький осередок з 25 чоловік, почала виходити газета “Голос рабочего и крестьянина”, відкрито клуб “Юний комунар”, хату-читальню. Відбувся вчительський повітовий з’їзд, відкрито місячні курси вчителів (останніх гостро не вистачало!). 1919 рік став чи не найтрагічнішим за всю історію Овруча. В січні-березні полк ім.Симона Петлюри, що дислокувався в районі Слободи-Шоломківської, вів бої з Овруцьким партизанським і новоствореними міліцейськими загонами Овруча. Словечанська, Фоснянська волості – повністю під петлюрівським контролем. Норинська волость теж не виступає проти нього.

Під натиском петлюрівських військ 20 серпня 1919 р. в Овруч з Житомира (аж до 20-х чисел вересня) евакуюється керівництво Волинської губернії. Боротьба за владу в нашому повіті була безкомпромісною і кривавою. Під час чергового захоплення міста “зеленими” чи Булах-Булаховичем відбувались криваві єврейські погроми, випадково захопленого І.Д.Шевчука – командира міліцейського кінного загону – прив’язали зв’язаного мотузкою до коня і особисто Козир-Зірка протяг його через усе місто, наказавши не ховати труп загиблого. В Народичах вбито С.П.Корсуна.

Трагічною була і доля голови ревкому Ф.Г. Хомутовського. Під час Радянсько-польської війни він був облудно оговорений (бо, бачте, прізвище носило польський відтінок), заарештований і посаджений до в’язниці. Після детальної перевірки був випущений, але не зміг перенести тюремного тифу і помер. Аж двічі заарештовані і приговорені до страти за антикайзерівську та антигетьманську агітацію молоді вчительки з Овруча Ф.Кипніс  і В.Переверзєва. Та доля зберегла їм тоді життя. Не позаздрити було і тим, хто опинявся в руках ЧК зі зброєю в руках (а зброя ж була чи не під кожною стріхою в ті роки). Кінний загін ЧК в кількості 36 чоловік, одягнутих в чорні шкірянки і очолюваний після смерті І.Д.Шевчука колишнім матросом із Сорокопня Т.Л.Гришаном, “обслуговував” величезну зону між Овручем, Хабно (нині Поліське), Єльськом, Олевськом, Народичами, Базаром, ганяючись за бандами Струка, Косенка, Мордалевича.

Документи стверджують, що лише до червня 1919 р. Овруч і повіт 15 разів переходили з рук в руки. В ці грізні роки в місті побували С.Петлюра, Д.З.Мануїльський, Г.І.Петровський, кривавий каратель і самозваний генерал полку “Гуляй душа” Козир-Зірка, інші не менш відомі діячі і лідери різної політичної орієнтації.

В цій кривавій круговерті історія вибрала більшовиків і віддала їм перемогу. Останній великий липневий наступ петлюрівських військ в нашому краї закінчився перемогою радянських військ. Та мирне життя довжиною в декілька місяців тривало недовго. Вже в січні 1920 р. польські власті готують антирадянське повстання в районі с.Лучанки. З допомогою бойовиків Ш.Субоцького заарештовують голову Покалівської земельної комісії Бондара Архипа Яковича, але коли останнього босоніж по снігу повели на розстріл, то він, поранений в руку, втік.

7 січня 1920 р. до рук повстанців потрапив голова Покалівського ревкому С.І.Трохнюк, якого і спалили живим біля с.Дівошин. Перший червоний батальйон, сформований в Овручі з молоді, був розгромлений, і тільки кавалеристи 25-ї Чапаєвської дивізії під командуванням латиша Ернеста Лепіна зупинили поширення полум’я повстання (в 1937 р. Е.Лепіна овручани обрали до Верховної Ради СРСР). В березні 1920 р. польські війська перейшли в наступ в районі Олевська і 6 березня захопили Овруч. Проте закріпитись їм не вдалось. В травні в Овручі і повіті почалось антипольське повстання, а вже в червні Червона Армія розпочала стрімкий наступ. 21 червня 1920 р. частини 12-ї Армії, в числі яких на Овруцькому напрямку діяла 44 дивізія М.Щорса, визволили місто від інтервентів. Полк В.Боженка надовго розмістився в місті (під штаб забрано було будинок нинішнього архіву).

Радянська влада, яка пропагувала неминучість перерозподілу землі і майна, подобалась далеко не всім, що і породжувало “соціальні вивихи”. Так, зокрема, за наполяганнями багатшої частини населення було проголошено Піщаницьку республіку. В.Боженко (“батько”) послав до Піщаниці парламентарів-червоноармійців, але останніх відшмагали і вигнали. На такий “теплий” прийом командир полку відповів артилерійським обстрілом “республіки”, після чого вона (республіка) припинила існування, а лідери її опинились аж у Польщі (радянсько-польський кордон до 1939 р. проходив лісами по уявній лінії Далета – Усове -західна частина Олевського району).

Знову відновилась робота ревкому в складі: Бобров – голова, члени Дубровін та Чужой, партком очолив Л.Видруг (тоді в повіті було всього 18 дійсних і 16 кандидатів в члени більшовицької партії).

У вересні 1920 р. Овруч відвідав голова ВУЦВКу І.І.Петровський. Він зустрічався з населенням і виступив з доповіддю, закликавши овручан якнайшвидше відбудувати зруйноване війною (жодне підприємство не працювало) місто і розчистити ліси від численних банд, які тероризували жителів краю. Особливо дошкуляли крупні групи Булах-Булаховича та Козир-Зірки, які мали великі кінні загони. Для боротьби з ними в Овруч було надіслано кавалерійську частину Г.І.Котовського (його штаб розміщався в нині знесеному будинку по вулиці Радянській, тепер тут книгарня, гастроном ТОВ “Світанок”), після чого ліси стали більш-менш безпечними, хоч тут ще і пострілювали в радянських активістів: вбили продінспектора Брусенка біля с.Скребеличі, працівника ЧК з Оленичів Федора Гопанчука (похований в міському парку), зарізано серпом на жнивах голову Жолонської  сільради Оксенчука, заколоті багнетами в с.Хлупляни Федір Шляга та  Сава  Хоменко. Грабували кооперативні магазини бандити з груп Монджревського (біля Можарів), “Монарховця” С.Кобилинського (с.Монархи за Дівошином), “Гарася” Г.Кобилинського (біля с.Круки).

Нова влада переходить до мирного будівництва. Вже в кінці 1920 р. в Овручі було створено сільськогосподарське кредитне товариство, яке надавало селянам позики на придбання інвентаря та насіння, створило прокатний пункт с/г машин та реманенту (територія в районі нинішньої друкарні). Очолив товариство Я.І.Бондарчук, який і представляв у Харкові на І Всеукраїнському з’їзді комнезамів наш повіт.

Відновлюють роботу швейна майстерня (до революції належала німцеві Штоберу), паровий млин на р.Норинь, а також дрібні промартілі – швейна, взуттєва, ковальська і державне підприємство гнутих меблів (в 1932 р. перетворено на деревообробну фабрику) на чолі з директором Фастовським. Борючись з господарською розрухою в своєму краї, овручани вже в 1921 р. надали братерську допомогу продуктами і грішми голодуючим Поволжя (908 пудів жита та пшениці, 1388 пудів картоплі), відкрили 4 дитбудинки для 400 дітей з Поволжя, особливо з Саратовської губернії, яка потерпіла найбільше.

В березні цього ж року в зв’язку з гострою паливною проблемою на Україні свідомі громадяни міста провели недільник, навантаживши 18 вагонів дров. Крім того, було проведено по всьому повіту паливний тринедільник.

Проте Донецькі шахти були все ще мертві і не дивно, що на осінь 1921 р. паливне питання для України залишалось основним. Не випадково, що 24 жовтня 1921 р. йому було присвячене надзвичайне засідання Овруцького повітового губкому, в роботі якого взяли участь секретар губкому Мусульбас, голова Волгубвинкому Карасик та уповноважений Правобережжя Гольдін. У прийнятому зверненні до жителів повіту, зокрема, вказувалось: “Необходимо к 7-му ноября (традиція приурочувати всі  події до партійних дат залишиться на всі роки існування Радянської влади. Авт.) окончить топливную кампанию. Волынь должна дать 21.500 куб.сажней дров. Половина этой цифры падает на наш Овручский уезд, как на самый богатый лесом, как на второй Донбасс в смысле топливных ресурсов Украины”. І ліс, а, отже, і тепло, овручани дали замерзаючим Києву, Харкову та іншим промисловим центрам України.

На кінець осені 1921 р. в місті налагоджується робота кооперації, хоч в документах навіть за 1923 р. відмічається, що “Овруцьке ЕПО до цих пір не вийшло за межі міста і продовжує торгувати виключно гастрономічними товарами контрабандного походження (називалось воно “Робгорепо Овруча”). Словечанське ж ЕПО здійснює обороти шляхом залучення приватного капіталу ( а це вже був гріх!).

В жовтні 1922 р. овручани надіслали лист В.І.Леніну з побажанням виздоровлення.

1923 рік – рік нового адміністративного поділу на Україні. Овруч входить до складу Київської області і стає районним центром. Нові завдання і нові проблеми постають перед старовинним містом. 14 жовтня 1925 р. тут вперше було організовано сільськогосподарську виставку, відбулось урочисте свято врожаю, розширює свою діяльність Овруцьке ТСОЗ (Товариство спільного обробітку землі), яке охоплювало 530 чол. жителів окраїн міста. В районі ж таких товариств було в 1925 році вже 139.

Значних успіхів досягнуто в галузі охорони здоров’я. На 1925 р. в Овручі вже функціонувало 2 лікарні на 57 ліжок, де працювало 8 лікарів і 9 чол. середнього медперсоналу та аптека. Не випадає з поля зору керівництва району і освіта. Одразу після закінчення громадянської війни розпочалось навчання дітей у трьох трудових 7-річних школах, в т.ч. двох – другого концентру і одній – першого (ближче до нинішньої середньої освіти). На базі однієї з них і виникла нинішня СШ № 1. В 1924 р. функціонували 2 школи: перша – українська  8-річна і друга єврейська 7-річна (21 вчитель), в районі була 21 школа. На 1925 р. у школах працювало вже 34 вчителі, які навчали 482 учні вдень, а у вечірній час в них навчались дорослі – так звані школи лікнепу. В 1924-25 навчальному році в 34 лікнепах району навчалось 8671 чол. дорослого населення.

З культурних закладів міста можна назвати сельбуд, де були гуртки художньої самодіяльності, діяв районний будинок селянина, де проводили урочисті засідання, вечори відпочинку і демонстрували німі фільми.

У розпорядженні червоноармійського дислокованого тут 3-го куреня 133 полку були клуб ім.К.Маркса і бібліотека на 4 тис. книг, що обслуговували і місцевих жителів. З 1900 р. і до 1922 р. проводив дослідження Овруцько-Словечанського кряжу видатний геолог, доктор географії, мінералогії та геогнозії П.А.Тутковський – автор більше 1000 наукових праць, людина, якій було відомо кожен яр, кожен курган у нашому краї.

Закінчивши відбудовчий період, Овруччина робить нові кроки вперед. У 1926 р. столярну майстерню було перетворено на деревообробну (ДОР), реконструйовано виробничі процеси, завдяки чому виробництво продукції зросло з 40 тис. до 450 тис.крб., запущено електростанцію, що виробила в 1929 р. 199,3 тис.кВт., в 1930 р. – 253,3 тис.кВт (+27 %), бойню, а в місті працювало аж … 4 електромотори. І відрадно бачити документ про те, що “1927 р. – 28 р. є першим роком, коли районна промисловість ввійшла з прибутком – 5.900 крб.”

У 1929 р. засновано завод по виробництву технічного спирту з торфу, шкірзавод № 20, маслозавод. А в 30-х роках трудяться промислові артілі шевців – “Об’єднана праця”, кравців – “Іскра”, меблевиків – “Деревометал”, “Харчовик” та 2 кашкетні артілі. В районі – 2 кам’яних кар’єри (Ігнатпільський та Рудне-Потаповицький), валова річна продукція за 1930 р. – 123.000 крб., робітників – 149 осіб), три смолокурні та 2 спирто-порошкові артілі (в рік продукції на 400 тис.крб.). Житловий комунальний фонд в Овручі складав 41 будинок, житлова площа на 1 особу – 5,5 м2.

Розпочато силами військових прокладання двох ліній каналізації (вручну, на глибині 5-8 метрів) і водопроводу з використанням в районі гарнізонної лазні (вул.Тургенєва) з дубових труб, які діють і понині, витримуючи тиск до 6 атм. (по вулиці Радянська і від новобудов – ДОСІв).

Зростало значення залізничної станції, депо. В 1930 р. відкрився рух поїздів по лінії Овруч-Чернігів, а через 2 роки – Овруч-Білокоровичі. Кількість залізничників сягала 1051 чол. аж до 1941 р., більшість з них за прикладом знатних машиністів країни П.Ф.Кривоноса (після війни – керівник Південно-Західної залізниці, генерал тяги, частий гість овручан) та М.О.Луніна добивались високих показників, не раз завойовували Перехідні прапори ПЗЗ. Тільки за 1-у декаду лютого 1930 р. машиністами станції проведено 11 великовагових поїздів і перевезено понад план 3513 тис. народногосподарських вантажів. Великих успіхів добивались стахановці ДОФа.

В складній обстановці вирішувалися селянські проблеми. Земельне питання в нашому краї взагалі розв’язувалось важко. “Наскільки загострена боротьба в даному районі, говориться в доповіді губвиконкому Волині за травень 1923 р., можна бачити з того, що в Овруцькій в’язниці, ДОПРІ, нам довелось бачити селянина, який місяць тому вбив на полі свого батька, який не бажав іти на поділ землі”.  В 1929 р. по землі поліській вперше прогуркотів колісний трактор “Фордзон”, встигли створитись і розвалитися  сільськогосподарські комуни в Коптівщині, Оленичах, В.Фосні (на базі маєтку “Юліно” – колишньої власності коханки мільйонера Терещенка), в Хайчі. Серйозний опір землеустрою колгоспу чинили жінки Виступовицької громади, селяни Гуничів розібрали знову майно і худобу новоствореного колгоспу. Почастішали випадки розправи з активістами молодої радянської влади на селі. Прикладом цього можуть служити постріли з обрізу в голову В.-Мошківської сільради, вбивство голови сільради в Черепині в 1929 р., вбивство працівника міліції у Ситовецькій сільраді, підпал МТФ у Гошові (згоріло 63 гол. худоби). Та зупинити хід колективізації було годі, бо проводилась вона міццю всієї держави. Цій же меті служили і створені в 1932 р. МТС в Овручі та Словечному, які отримали тільки цього року понад 30 тракторів з Ленінграда. Було споруджено електростанції в Оленичах, Коптівщині, паровий млин в Норинську, хата-лабораторія у В.Фосні, новенькі корівники в Піщаниці та Норинську, переведення на постійну роботу в село найактивніших робітників і спеціалістів міста.

Газета “Шлях колективізації” (вийшла вперше 25.ІХ.30 р.) подає, як фронтові зведення, звіти про створення нових колгоспів і зростання охоплених ними господарств, про початок роботи Овруцької школи машинно-тракторного  учнівства, про підготовку районного з’їзду колгоспників (25. ІІІ. 1931р.), призначення новим начальником міліції Марчука, відкликавши його з сільбанку, про стан українізації в державних установах. На сторінках цієї газети можна побачити розмаїття форм колективного господарювання. Спочатку це була спроба спільно трудитись в комуні, в Чернігівці – в с/г товаристві, в Гладковичах – в садово-огородньому гуртку, в Бідунах (нині Веселівка) – в ТСОЗІ, в Городці – в с/г артілі (тут першим прийшов на колективний двір, привів коней і привіз реманент Доман Мінич). А ще ж були кредитно-кооперативне товариство у Велідниках, Листвинсько-Петрашівське машинно-тракторне товариство, Лучанківське меліоративне товариство.

Важко сказати, яка з цих форм була б найкращою. Та “великий грузин” Й.Сталін повелів загнати всіх в колгоспи (а це ж бо найвища форма кооперування, до якої багато поліщуків не доросли). І вже станом на 1931 р. словечанські селяни, в основному, стали колгоспниками. В районі в цьому році було 35 колгоспів, в яких об’єднались: батраків – 91, бідняків – 822, середняків – 368, службовців – 156, робітників – 16, кустарів – 32. Матеріальною базою новостворених господарств було: коней – 4553, волів – 4124, корів – 9837, свиней – 6147, тракторів – 5, самов’язалок – 1, самохідних лобогрійок – 25, молотарок механічних – 4, двигунів – 3.

Особливу увагу районні газети Овруча і Словечного (до 1930 р. вони підпорядковувались Коростенській окрузі) приділяють  проявам трудового героїзму на селі. Далеко за межами району і області гриміла слава молодої льонарки з Хлуплян Уляни Катюшиної, яка зі своїми жінками вперше в краї зібрала по 12,2 цнт льоноволокна з гектара, за що першою на Поліссі в 1939 році отримала орден Леніна. Кавалера нового, найвищого ордена, зустрічав після Москви на овруцькому вокзалі весь овруцький і словечанський партійний і господарський актив). З великою пошаною вимовлялися імена льонарки Марії Маковейчик з В.Чернігівки (з 1 га льону дала прибуток в 6720 руб!), Петручик Пелагеї з Журби, яка зібрала по 338 цнт картоплі з гектара, доярки Наталії Пінчук з Гуничів (3036 л молока від кожної корови) та багатьох інших славних і скромних героїв праці.

Ллються річеньки молочні
з міста Овруча у світ,
Нескінченним йдуть потоком
хліб, льоночок і кварцит.

О. Добахова.

Для зміцнення кадрів північних прикордонних районів республіки в 1930 р. на Полісся направляють велику групу молодих спеціалістів студентів вузів України. Серед них були М.М. Попудренко (направили працювати секретарем КСМУ в Овруч, в роки Великої Вітчизняної війни – командир Чернігівського партизанського з’єднання, Герой Радянського Союзу); А.С.Малишко – вчитель, завуч Овруцької зразкової школи колгоспної молоді, потому – автор багатьох книг поезій, лауреат Державної премії СРСР 1942, 1951, 1969 р., Державної премії УРСР, 1964 р.; Д.Г.Бондаренко (директор Середньоруднянської середньої школи, Лучанківської середньої школи, райком КСМУ в Словечному, зав.шкільним відділом в ОК м.Луцьк), П.М. Поліщук (вчитель Лучанківської СШ) та багато інших чесних, порядних молодих людей, більшість з яких в роки війни загинула на фронтах, захищаючи рідну землю.

Поліпшилась охорона здоров’я населення. Для міжрайонної лікарні в 1926 р. було додатково збудовано двоповерхове приміщення на 40 ліжок, де розміщались хірургічне, гінекологічне та терапевтичне відділення. Було відкрито поліклініку в 1934 р. і на залізничній станції м. Овруч. Крім того, в місті функціонували санепідемстанція, дві аптеки, дитячі ясла, практикували 26 лікарів та 46 осіб середнього медперсоналу. В Словечному було 4 лікувальні заклади, в яких на одне стаціонарне ліжко припадало 1167 чоловік.

Значний крок вперед зроблено в галузі освіти. В передвоєнному Овручі працювали перша та друга українські середні школи, одна єврейська семирічна (загалом 84 вчителі та 2 тис.учнів). Гриміла слава талановитого педагога Фуксмана Є.І. з СШ № 1, С.Сполітака з Жолонської НСШ, удостоєного ордена Трудового Червоного Прапора, МОПРівської організації з В. Фоснянської СШ. Всього ж в Овруцькому районі вже була 51 школа: 7 середніх, 25 НСШ, 19 початкових. Охоплено навчанням всіх дітей шкільного віку (10.943 чол.). І якщо, скажімо, в Словечному в 1927 р. працювали профшкола 1-го ступеня, єврейська 4-класна школа, трудова українська семирічка, то в 1940 році  навчались всі діти як в Словечному, так і по всіх селах району.

В Овручі із спеціальних навчальних закладів діяли обласна школа медсестер, вечірній педтехнікум, ремісниче училище сільських механізаторів. Станом на 1938 рік з неписьменністю дорослого населення було покінчено.

Новий Палац піонерів став хорошим подарунком дітям. Впорядковувалось місто, брукованою вже була не лише центральна Велика Радянська вулиця, а й інші. Прикрасився Овруч і кінотеатром ім. Горького (нині будинок культури), спорудженим на кошти держави і з використанням цегли із зруйнованого спеціально для цього храму на Замковій горі, клубом залізничників. Районна бібліотека виро

Posted in Історія міста | Tagged , , , | Прокоментуй!

 Російска імперія

Могутній опір поневолених українців і білорусів, свавілля магнатів і шляхти вкінець ослабили Річ Посполиту, і кінець її був неминучим. У військових діях Росії проти польських конфедератів (1768-1769 рр.) перше бойове хрещення отримав капітан М.І.Кутузов (з с. Горошки нині Володарськ-Волинського району) при штурмі польських окопів біля Овруча на р.Норинь.

Рота, де він служив, входила до складу Астраханського полку (полк О.В.Суворова). Після третього поділу Польщі Правобережна Україна, і в т.ч. Овруч, відійшли до Російської держави. З 1794 р. місто увійшло до Ізяславського намісництва, а з 1797 р. – до складу Волинської губернії. На той час в ньому налічувалось 539 дворів і 4,5 тис. населення. Під час Вітчизняної війни 1812 р. у вересні в Овручі зосередилось народне ополчення Полтавської губернії, а в листопаді – частини 30-тисячного ополчення Волинської губернії, в складі якого перебувало багато ратників з Овруча, що брали потому участь в закордонному поході 1813 року. По війні наказом Київського військового генерал-губернатора повітові міста Волинської губернії були поділені на 2 групи. Овруч, як і Кременець, Луцьк, Ковель, Рівне, Острог, Володимир і Старокостянтинів, було віднесено з 21 серпня 1837 р. до “другокласних міст” з поділом на 3 квартали.
В місті було визначено одного приватного і 3 квартальних приставів, призваних посилити поліцейський контроль і разом з тим виконувати “функции городничих” на випадок хвороби останніх, отримуючи жалування з міських доходів”. А міські доходи, як свідчить кошторис за 1850 рік, навіть з урахуванням доходів з водяних млинів, міських ваг, чвертьпроцентного збору з об’явлених капіталів, з торгуючих селян, складали аж 1941 руб. 3/4 коп. Цікаві і видатки: на утримання міського магістрату: секретареві 200 руб. сріблом на рік, 5 канцеляристам – 260 руб. 14 коп., городничому – 100 руб., на харчі 4 пожежним коням з оковкою їх – 243 руб. А ось на ремонт доріг – 20 руб., на освіту – ні копійки. Що ж до медицини, то виділялось 15 руб. на виписку медичного журналу.

Проте вже багато років міст через Норинь був аварійний, і скарги купців та населення лились рікою. Тільки втручання ген-губернатора і проведення аж 3 торгів дали результат – його взялись побудувати купці 3-ої гільдії – Станіслав Кашперовський і 2-ої гільдії – Юнелозин. 26 травня 1837 р. міст було урочисто відкрито, і по ньому можна було їхати без побоювання провалитись в річку. Введення в експлуатацію моста до певної міри стимулювало господарське життя міста. В 1876 р. в Овручі було 6 фабрик і заводів з виробництвом на суму 2445 руб. Число робітників – 7, а у всьому повіті – 42 заводи і фабрики, де працювало 164 чоловіки і сума виробництва складала 34086 руб.

В т.ч. місто: сума виробн. робітн.
шкіряних – 3

свічних – 1

воскобійних – 1

пивоварних – 1

В повіті:

шкіряних – 20

винокурних – 5

смоляних – 10

залізних – 4

гончарних – 2

скляних – 1

530 руб.

900 руб.

600 руб.

415 руб.

 

5995 руб.

20550 руб.

5025 руб.

1216 руб.

350 руб.

890 руб.

4 чол.,

1 чол.,

1 чол.,

1 чол.

 

24 чол.,

43 чол.,

49 чол.,

34 чол.,

4 чол.,

10 чол.

За кількістю пасік і збираного меду Овруцький повіт займав І місце у Волинській губернії. Щодо технічного прогресу, то він обходив місто стороною. В огляді Волинської губернії за 1876 р. констатується, зокрема, що “из уездных городов не имеет до сих пор телеграфной связи один город Овруч, который, находясь совершенно в стороне, этим самым является окончательно изолированным”.
Переглядаючи запилені архівні стоси, переконуєшся мимоволі, що нашому місту в ті роки просто не везло. Чого коштував, наприклад, градобій в 1877 р., наслідки якого оцінили в 10 тис. сріблом, страшна пожежа 1863 р., коли буквально за 2 години при сильному вітрові згоріло 670 будинків, в яких проживало 1500 сімей. Збитки склали неймовірну цифру – 796388 руб. 23 1/4 коп.
Предводитель дворянства в донесенні Волинському губернатору писав: “После этой страшной катастрофы город наш представляет печальное зрелище, все почти его пространство сплошь покрыто грудами развалин и пепла, и едва ли он собственными силами будет в возможности когда-либо оправиться”. Факти не без інтересу – в місті уціліли православні церкви, костьол, міська в’язниця (нині поліклініка), казначейство і училищний будинок, а в місто було командировано генерал-майора графа Бобринського для роздачі погорільцям 5 тис.руб. На тому і закінчилася царська допомога.
Дещо раніше, в 1831 р., в місті розпочалася епідемія холери, яка забрала життя 15 чоловіків і 27 жінок з 156 хворих (лікувався кожен, як міг, в основному часником і димом лісових трав).
На низькому рівні перебувала освіта. До 1773 р. в місті існувала єзуїтська колегія, де викладання велось польською мовою. Після ліквідації її 1796 року створено в Овручі трикласне повітове училище, що підпорядковувалось Краківській академії (адже більша частина колишньої Речі Посполитої тоді входила до складу Російської імперії) та Овруцькому базиліанському монастирю. У ньому навчалося близько 150 дітей. В 1806 р. трикласне училище було перетворено на чотирикласне, а ще через піввіку, в 1860 р. з м.Полонного Новоград-Волинського повіту за вказівкою попечителя Київського навчального округу М.І.Пирогова було переведено в Овруч дворянське училище, в якому здобували освіту 22 учні із заможних родин повіту.

Саме на цей час припадає діяльність овручанина Віктора Єгоровича Граффа (1819-1867) – видатного вітчизняного лісівника, піонера степового лісорозведення. Закінчивши Петербурзький лісовий інститут, В.Є. Графф  створив і очолив Велико-Анадольське показове лісництво, довівши можливість розведення лісу в таврійських степах.

Рубіжним для народів царської Росії, в т.ч. і нашого українського Полісся, став 1861 рік – рік відміни кріпосного права. Проведена за дворянськими правилами, реформа боляче вдарила по селянах, хоча, в цілому, благотворно сприяла розвитку всіх сфер життя суспільства.

Вже на 1884 рік у місті налічувалось 295 ремісників, ставали до ладу нові, хоч і невеликі, підприємства – 28, в т.ч. друкарня. Найбільшим серед них був Усівський паркетний завод засновника концесії, італійського підприємця Педротті. Для цього заводу і було проведено зі ст. Білокоровичі Південно-Західної залізниці гілку (“ус”) в лісовий масив, а переселенці з Київської, Волинської, Кам’янець-Подільської губерній розкорчовували лісові ділянки, зводили собі житло і корпуси заводу. Так і народилось с.Усове, чудовий дубовий паркет якого знала до І світової війни майже вся Європа.
Відомим серед промисловців був і лісопильний завод Наймана в Ігнатполі. А ось на селі земельні проблеми ставали все гострішими. Так, у Чернеговщині – 24 д
ворам колишніх кріпаків поміщика Ейсмонта  виділили 162 десятини землі за великий викуп: кожному заплатити 112 руб. за присадибну землю, за польові угіддя – 512 руб.16 коп., відробити 77 днів влітку та 50 взимку, заплатити оброку грішми 279 руб. Ейсмонтові ж залишився і весь лісовий масив. Селянам Виступовичів передавалось 965 дес. найгіршої (пісок, “щирець”) землі по 176,9 руб. за 1 дес., що перевищувало ринкову вартість землі у 7 разів. До того ж, поміщиця Козловська залишила за собою всю площу лісу (а село ж розташоване у лісовому масиві!), випасів і сінокосів, а викупну землю передала селянам у 413 шматках. Тому-то селяни і не вилазили з боргів.
Раківщина. Тут станом на 1859 р. налічувалось 40 дворів, з яких у 20 господарів було по 1 коню, а в інших тягла не було зовсім. За незначні шматки землі селяни повинні були виплатити хорунжому Тржецяку 1385 руб. 20 коп. та відробити влітку 101 і взимку 66 днів. За випас худоби теж доводилось відробляти поміщикові в жнива по 5 днів.
Невгоди. Через бідність селяни відмовлялись від додаткових наділів і цілою сільською громадою виявили бажання перейти на оброк до поміщика А.Питожновського.
Листвин (колишні Раліоновичі, Петраші, Листвин, Рудня Франківка). Землями тут безроздільно володів лейтенант гвард.полку К.І.Чудовський. В 1861 р. старшина об’явив про волю, і в честь цієї події три дні дзвонили у дзвони в церкві, цілувались. Проте передчасно, бо понад 16 тис. дес. землі такі і залишилось у поміщиці Раух, яка перекупила володіння Чудовського із-за хорошої землі і, особливо, з-за могутніх дубових борів, які перепродала італійцям на варварське винищення їх.

Можари (чи не від вироблюваних тут в часи Київської Русі закритих возів-маж, які використовували чумаки?). В поліцейських архівах за 60-і роки ХІХ ст. збереглася справа Степана Монджревського, жителя с.Можари. “Цей небезпечний бунтар, – говориться в поліцейському донесенні ген. губернатору, – роз’їжджає по селах і підбурює селян не платити поміщикам за землю, не відбувати  за  неї  жодних  повинностей “так как земля, которой они нынче пользуются, их собственная и за нее не следует возмездие помещику”. Степана Монджревського (певно, на польський лад виписане прізвище Можарівський) – організатора селянських виступів у сусідніх селах Велідники і Скребеличі, було врешті заарештовано і вислано до Сибіру на каторжні роботи.

Подібних фактів було чимало і по інших селах Овруцького повіту. Тому-то і був цей благословенний край одним з найбідніших в Російській імперії. “Кросна” для виробництва домотканої тканини і личаки, як основне взуття, будинки, що топились “по-чорному” (без димаря) – таким було воно, важке селянське життя наших прадідів.

Мій край, де я зріс і родився,

Знав радощів мало й утіх,

Дивилося в небо Полісся

Крізь дірки солом’яних стріх.

Займаючи за площею перше місце серед 12 повітів Волинської губернії (9278 кв.верст, бо до Овруцького повіту входили нинішні Єльський Білорусі, Поліський Київської області, Народицький, Коростенський, Лугинський і Олевський райони), наш повіт був порівняно малонаселеним та надзвичайно слабо розвинений в економічному відношенні.

І ось вже світ вступає в ХХ ст. – століття електрики, автомобіля, розщеплення ядра, численних революцій, соціальних експериментів на державному рівні і 2 світових воєн.

В цей новий світ овручани вступили сповнені надій. Зросло населення міста. В ньому вже проживало 11040 осіб (5427 чол. і 5613 жінок) з числа міщан, купців, ремісників та селян-власників. 317 дворян, 145 представників православного та іудейського духовенства складали його еліту. Дещо зросла і промисловість, зокрема, з’явились карликові скипидарні, гуральні (в районі нинішнього консервного заводу), майстерні по виробництву черепиці, лісопилки, паровий млин, власниками яких були Авринський, Дзердзієвський, Рабинович, Гольдфарб, Залізняк, Кацнельсон. Винокурні заводи працювали в Піщаниці та Чернігівці, крохмально-патоковий – у Коптівщині. Успішну торгівлю рибою здійснював купець І-ї гільдії Лерман. Залізна хватка останнього гідна подиву. Так, початок війни застав купця в Архангельську, де він уже завантажив рибою багато вагонів. Коли військовий комендант наказав звільнити вагони, Лерман організував прес-конференцію, на якій заявив про своє бажання подарувати вагон сушеної риби доблесній російській армії безкоштовно. Цей почин було піднято на щит, а ген.губернатор Архангельська наказав відправити вагони купця-патріота додому, в Овруч.

В листі до Міністерства народної освіти перших років ХХ ст. дається така характеристика м.Овручу: “При весьма плохих путях сообщения и слабом развитии грамотности экономическое положение населения стоит на весьма низкой ступени. Лишь несколько лет тому назад по южной части уезда проведена линия Киево-Ковельской железной дороги. Промышленная деятельность выражается в примитивной разработке и отправке лесных материалов в необработанном виде и в нескольких винокуренных и пивоваренных заводах. Вследствие такого положения жители в общем бедны, живут в плохих лачугах и часто вынуждены покупать привозной хлеб за недостатком собственного”. Місто виглядало патріархально-бідно: навіть центральна Велико-Перербурзька вулиця була немощеною, 4 колодязі на все населення (найбільший – біля в’язниці, нині магазин № 10, найглибший, з найчистішою водою – на розі міської дитячої бібліотеки і вузла електрозв’язку, так званий будинок Цалка), лічені кам’яні будинки, каналізації немає. Найбільшими власниками житла були Горбуленко та Цалко, котрий раптово розбагатів після російсько-японської війни, на якій він був денщиком зниклого безвісти в Маньчжурії російського генерала. Зате ярмарки і базари знамениті. Певно, архангел Михаїл з герба допомагав по-старому. Знаменитою по-своєму була і Овруцька в’язниця, в якій, за переказами, свого часу недовго утримувався Устим Кармалюк. Суворим режимом її лякали арештантів імперії. То ж, певно, невипадково, що в роки першої буржуазно-демократичної революції тут відбулись гучні події, якими зацікавилась демократична громадськість царської Росії. 27 лютого 1905 р. політичні в’язні П.М.Шевчук, Т.Гримашевич, В.Балев, І.Федюк та інші оголосили голодовку в знак протесту проти жорстокостей адміністрації. 14 серпня цього ж року у в’язниці вибухнуло повстання. Розламавши грати і розібравши цеглу опалювальних печей, в’язні вигнали охорону і протягом 2 днів відбивали атаки жандармів. Тільки прибуле з Києва підкріплення зуміло приборкати повсталих. Наляканий уряд змушений був, крім 4 існуючих, створити в Овручі ще один поліцейський стан.
В місті та повіті поширювалась соціально-демократична література, в т.ч. через місцевого провізора, газета “Іскра”. У.П.Нестор, Дулін, Чумаченко, П.М.Шевчук, яких революція випустила з-за грат, на мітингах в Овручі, Гладковичах, Чернігівці закликали до повалення існуючого ладу. У Чернігівці ж перейшли до практичних дій. Селяни під керівництвом П.В.Самчука захопили ліс поміщика Канюки-Савченка і почали ділити, а коли жандармський загін хотів “навести порядок”, дали йому гідну відсіч. Житель с.Рудня Мечня Й.І.Цалко та П.Д.Демиденко з Листвина стали учасниками повстання на броненосці “Потьомкін”. Жителі с.Черепин спалили тік, скирти хліба та сіна місцевого пана, за що козаки з карального загону жорстоко відшмагали селян. Поміщицькі землі і сінокоси захоплювались селянами с.Словечне. Революція 1905 р. захлинулась, і знову запанували старі порядки. Прем’єр-міністр Столипін робить спробу розірвати хибне коло проблем, які затримували господарський розвиток російської держави, але у Києві був забитий. А проблеми лишились. Так, в 1912 р. біля с.Городець, в урочищі “Житень”, купець Толчинський збудував лісопильний завод, на якому працювало 2 пилорами і 12 циркулярок, що приводились в рух локомобілем італійської фірми. 10-12-годинний робочий день, нещадні штрафи вимотували місцевих робітників. Не дивно, що в 1913 р. на заводі відбувся економічний страйк. Активна позиція робітників і зростаючі щодня неустойки примусили капіталіста дещо скоротити робочий день і підвищити зарплату.  А в цей час світ невпинно котився до світової війни, бо бажання розбагатіти за всяку ціну, розширити сфери впливу буквально розпирали груди імущих і в Росії, і Німеччині, і Австро-Угорщині.
Прагнучи краще підготуватись до майбутньої війни, власті Росії більше уваги приділяють її західним рубежам. Стає до ладу Коростенський залізничний вузол (до речі, спочатку він планувався в Овручі, та овруцькі повітові чиновники не приділили належної уваги і поваги до столичної комісії, і ті за щедрі підношення коростенців віддали перевагу саме їм), завершилось будівництво Овруцького Св.-Василівського собору, який відкрив сам цар Микола ІІ (до речі, начальником особистої охорони його був полковник Левківський).
Війна пішла для Росії зовсім не так, як думалось, і затяглась на довгі роки. Непопулярність її засвідчив бунт призивної селянської молоді в Норинську 17 серпня 1915 р. Не бажаючи іти на фронт, вони громили лавки багатіїв, побили багатьох місцевих чиновників. 20 липня 1915 р. понад 1000 новобранців розгромили приміщення військового пристава в Овручі та 3 горілчаних лавки. Обстановка в місті була такою “гарячою”, що місцеві власті втекли, викликавши збройну підмогу. Як наслідок, 200 чол. молодих людей потрапили на різні строки до в’язниць та в Сибір, а інших спішно відправили на фронт (перший залізничний поїзд пройшов через Овруч в 1914 р.).
Яким був Овруч на початку ХХ століття? Як відмічали сучасники, місто мало непривабливий вигляд, у ньому налічувалось 24 вулиці й провулки, три площі, проте жодного метра їх не було вимощено.

Освітлювались вони 40 гасовими ліхтарями. З 1103 будинків лише 53 були цегляні, а 110 – криті жерстю. На одне житло припадало в середньому 11 жителів. Оскільки вода в Норині малопридатна для пиття, має багато домішок, то населення користувалось колодязною, але кількість криниць була недостатньою.

У занедбаному стані перебувала охорона здоров’я. На одне лікарняне ліжко в 1904 р. припадало 1060 жителів, а на одного лікаря – 2830. Земська лікарня (нині пологовий будинок), що була збудована на кошти самих же овручан, мала 30 ліжок і обслуговувала весь повіт. Їхали сюди аж з Єльська.
В 1913 р. працювало 2 земських та 7 приватних лікарів (у т.ч. три зубних) і дві акушерки. Діяла аптека та 3 аптекомагазини. Погана вода, лікування хвороб, в основному силами знахарок, скупченість населення і пов’язаних з цим педикульоз, відсутність каналізації призводили до частих спалахів епідемій тифу, холери та інших інфекційних захворювань.

Слабо розвивалась народна освіта. Станом на 1910 рік в місті не було жодного середнього навчального закладу. Діяли лише 4 нижчі школи, де 15 вчителів навчали грамоті 445 учнів. Існувало 3 платні бібліотеки, доступ до яких бідним людям було закрито. Але оскільки життя вимагало грамотних робітників, то царський уряд змушений був відкривати одно-дво-трьохкласні школи у волосних селах: однокласне сільське училище у Виступовичах, церковно-приходську школу в Гошові, де навчалось 40 дітей і де “стан її жахливий”, початкову школу на 30 дітей в Норинську (педкадри – 1 учитель), однокласну земську школу в Покалеві (на неї держава в рік відпускала 350 руб., а 380 руб. давала община), однокласне училище в Шоломках (в 1910 р. на 524 жителів лише піп та поміщик Якухнов були грамотними), однокласні церковно-приходські школи в Бігуні, Левковичах, Словечному, Велідниках (1 вчителька, піп і відставний офіцер навчали до 100 дітей).

Posted in Історія міста | Tagged , | Прокоментуй!

 Козацькі часи

Козацькі часи
У 1594-1596 рр., коли на Україні розгорілось селянсько-козацьке повстання під проводом С.Наливайка, багато міщан пішло в загони гетьмана Г.Лободи, який приєднався до повстанців. Окремі овруцькі міщани навіть командували загонами.

На цей же період припадає початок діяльності одного з перших козацьких ватажків, уродженця Овруча Євстафія (Остапа) Дашкевича, який своєю звитягою і організаторськими здібностями досяг постів Литовського воєводи, потім Черкаського та Канівського старости. Під його керівництвом озброєні рушницями і шаблями козаки були сформовані в сотні і полки – прообраз майбутніх військово-адміністративних одиниць в часи Б.Хмельницького. Овруцькі міщани і селяни взяли активну участь у визвольній війні 1648-1654 рр. Вже в 1648 р. тут було створено козацький полк на чолі з І.Голотою (понад 6 тис.чол.), який і вигнав поневолювачів з міста, знищив усі актові книги із записами повинностей і боргів селян та міщан, брав участь в кровопролитних боях під Загальцями і Лоєвом. В цих же роках очевидець писав, що “і овручан особливий полковник заставав, до которого усе Полесся належало”. Цим полковником був Наталчич, призначений Б.Хмельницьким. А ще тут частенько бував генеральський писар українського війська, овручанин Іван Вигівський (с.Вигів нині Коростенського району належало до Овруча), який після визвольної війни був українським гетьманом.

 

Описание публичных строений

1. Монастырь Базилианский (каменный)

2. Костел Доминиканский (кам.)

3. Каплица Базилианская (кам.)

4. Богодельня (кам.)

5. Заездный двор (кам.)

6. Дом, принадлежащий базилианам (кам.)

7. Церковь Николая Чудотворца (дер.)

8. Церковь Спаса Преображенского (дер.)

9. Церковь Василия Великого (дер.)

10. Каплица Доминиканская (дер.)

11. Присутственные места (дер.)

12. Еврейская школа (дер.)

13. Лавки (дер.)

14. Обывательские и еврейские дома (дер.)

15. Мучная мельница (дер.)

ВНОВЬ НАЗНАЧЕННЫЕ СТРОЕНИЯ

А. Присутственные места.

В. Гаубвахта.

С. Острог.

D. Площади.

Е. Каналы.

 

 

 

В 1664-65 рр. в Овручі вибухнуло антипольське повстання, на чолі якого стояв овруцький же полковник Дем’ян Васильович Децик. Його повстанські загони визволили багато міст і сіл Північної України і встановили тут (на жаль, ненадовго) козацьке самоуправління. В цих же роках стає широко відоме і на Україні, і в Польщі ім’я Юрія Немирича (1612-1659 рр.) – сподвижника Івана Виговського, уродженця Овруча, політичного і військового діяча, людину рідкісних знань, яка успішно навчалась в Лейденському, Паризькому і Оксфордському університетах. Був він Овруцьким старостою, Київським підкоморієм і каштеленом. Підготував проект Гадяцької (1658 р.) угоди про автономію України. А життя ішло вперед. Року 1684 бургомістр Овруча Герасько Митюхин-Москаленко, не витримавши образ щодо свого українського походження, закликав міщан не коритись польській владі, рішуче винищувати ненависну шляхту. У відповідь селяни с.Яскевич (нині Яцковичі) спалили маєток шляхтича Вентурія Ганського, поранили кількох шляхтичів, а одного вбили. Для придушення народних виступів в район Овруча були направлені регулярні частини кварцяного війська. Втім, це полум’я народне згасло ненадовго. В 1702-1704 рр. овруцькі селяни і міщани хоробро бились проти польської шляхти в загонах С.Палія. Особливої гостроти набрала боротьба під час гайдамацького руху в 20-60-х рр. ХVІІІ ст.

В червні 1720 р. повсталі розгромили Овруцький замок (і не врятували шляхту ні “бронь огниста”, ні башти муровані), костьол та домініканський монастир. Палали маєтки і в 1750 р.. Злякана шляхта, побоюючись гайдамацьких засідок на шляхах, відсиджувалась за нововідбудованими мурами Овруцького замку. Особливий страх у них викликав загін на чолі з І.Подолякою. А ще багато овручан бились в загонах повстанців у Радомисльському повіті.

Posted in Історія міста | Tagged , | Прокоментуй!

 Річ Посполита

В далекі часи становлення Київської Русі з метою зміцнення її північно-західних кордонів тут було посаджено десятки сімей, дорослі члени яких несли прикордонну або військову службу, за що отримали від князів “грунти” і не сплачували податків.

Їх особлива роль “служивого стану” пізніше була визнана і польськими властями, про що є вже і письмові джерела. За одним з них, предком нинішніх Невмержицьких і Левківських, вважається дрібнопомісний шляхтич (дворянин) Ларіон Валевський, який служив на землі нащадків древлян. В 1450 р. він отримав грамоту на володіння Левківською землею від князя Олелька Володимировича. В ній, зокрема, сказано, що оний Ларіон Валевський “не обязан он служить со слугами, ни платы платить, ни каких-бы то ни было посылок и не должен он в Чернобыль подводами на сторожу ездить, но служить ему со бояре…”. Ці привілеї давньоруському православному дворянину були признані і в грамотах київського воєводи Мартина Гаштолода (1471-1482 рр.), князями Казимиром і Олександром, декретами Сигізмунда Августа 1569 і 1571 рр. Вони ж згадуються в опису Овруцької фортеці 1545 р., як особи, що володіють грунтами ілюстрації 1683 р. Мошківський грунт між Норинем і Жеревом був пожалуваний предку бояр Мошківських за різні заслуги, по тому підтверджувався декілька разів київськими і литовськими князями (архів ПЗР, т.1).
Свої грунти були у Верпівських, Можарівських, Стоцьких та інших славних українських родів, які були “опорою православ’я у північно-західних окресах Украйни” і ніколи не зрадили рідній мові. Спроби ополячити цих впертих українських служивих ні до чого не привели. Хіба що в ході цієї боротьби народились діалектні говори (пошлі, поєхалі, колі, девкі, соль, вечорки), свого роду захисний щит як від ополячення, так і від русифікації.
Князівські міжусобиці привели до ослаблення Київської держави, яку можна розглядати і як першу самостійну українську державу. Овручани відчували це на собі одними з перших, бо напади ворогуючих князів, татар, литовців на міста та “торгових гостей” на шляхах зробились нестерпними. Битий шлях із Києва на Захід через Овруч поступово переміщається убік Житомира. І хоч Овруцька ярмарка все ще приваблювала купців, та обсяги її зменшувались з кожним роком.
 Після Люблінської унії Овруч захопила шляхетська Польща, і адміністративно він входив до Київського воєводства як повітове місто. Його населяли переважно міщани, селяни та служиві люди. Значного розвитку набули ремесла. Відомо, що в місті тоді жило 14 кравців, 6 шевців і кушнірів, 4 лучники, зброярі, гончарі та кілька ювелірів. По люстрації (перепис населених пунктів) 1523 р. в Овручі було “домов всех 3 княжеских и панских, 500 ден и много к тому”. А ще тут було 8 невеликих дерев’яних церков і 3 монастирі. Чоловічі православні монастирі були також в с.Клинець та с.Левковичі. Після унії в Овручі відбувались провінційні сеймики, а населення на І половину ХVІ ст. складало:

Будинків

Осіб

міщан панських

міщан землянських

людей землянських

людей церковних

слуг ординських

слуг замкових

землян і бояр

попів

Всього

33

35

22

46

26

18

25

11

216

231

245

254

222

182

126

175

77

1512

Через 20 років в 1571 р.

  Будинків Осіб
різних

ремісників

городників

перекупщиків

гультяїв

бояр

духовників

Всього

39

40

17

9

8

4

4

143

273

280

119

63

56

28

28

1001

Зменшення кількості населення пояснюється тим, що “вследствие большого “спокойствия” от татар разошлись по селищам”.
Навесні і восени кожного року на площі, що лежала тоді між собором св.Василя і зоною нинішнього будинку райспоживспілки і водопровідної каланчі (дорога в місто тоді була дуже крутою, і по боках її йшли кузні), відбувались по 2 ярмарки, які тривали по тижню. Про відроджений авторитет ъх свідчить і той факт, що в 1641 р. польським королем Владиславом ІV м.Овруч було надано магдебурзьке право і герб. Останній пізніше без змін 22 січня 1796 р. було підтверджено царицею Катериною ІІ в такому описі: “Сему городу дан герб Королем Владиславом ІV по привилегии 1641 года. Оквит изображает в красном поле стоящего на облаке архангела Михаила, державшего в правой руке меч, вниз обращенный, а в левой весы” (“Волинські губернські відомості”, № 67, 22.ІХ.1879 р.) Архангел Михайло завжди вважався покровителем торгівлі. Виконує цю почесну місію він і сьогодні, бо більших базарів, ніж у нас, немає на Північному Поліссі.
Великою подією для нашого краю був перший “Опис Овруцького замка” за 1519 рік. В ньому офіційно засвідчено, що місту належали землі, на яких приписані селяни (та і городяни теж!) вирощували зернові і городні культури, а восени відправляли їх в розпорядження великокнязівського намісника. В замку були великі склади, де зберігався одержаний врожай. Туди ж доставлялась привезена натуральна данина з різних сіл Овруцького повіту.
В цій же люстрації, направленій в копії літа божого 1519 княжати Руському королю Жигмонту, говориться: “Место Овруч лежачее собою низе Вручаем рекою, а от другой стороны реки Нориня, которая протекает под замком якобы на стрелб… З шарпетины над великим болотом, валом глубоким и острогом со сторон трох … брам воротных – 4, ден болит – 6, а три вежи великие замковые ку стрелбы велмы добрые боронити сего места. На гори великой двор его королевской милости, полями дубовыми и ден сосновыми воколо обставленный: на том же месте потайники ден, на горе также, шарпатании, гаховницы и всяка бронь огниста замкова з кулями и порохом находятся… ку обороне на другой стороне рова, также на высокой горе, стоит каменная церковь Васильевска, кажут люде старые, была колись золотоверха, но ден от непамятных лет неприятелями огнем спалена и совсем зопсована и разбита”. До замка належали села Чоповичі, Олевськ, Сущани, Хочене, Словечна, Гошево, Мошки та інші. Тягле населення приписаних сіл було зобов’язане виконувати різні роботи на замковій землі, ремонтувати оборонні споруди. А ще – добувати залізну руду і виробляти з неї зброю, зокрема гармати. В опису 1545 р. прямо говориться про “шарпатины” (гармати) на колоде приправленные… шести пядей… семи пядей… осьми пядей”. Належна увага приділялась, зокрема, бортництву, бо добутий мед йшов, перш за все, на виробництво міцних медів (популярний вид напою догорілчаної епохи).
Не менш цікавою є ілюстрація  1545 р., яка засвідчила розширення зони дії Овруцької фортеці зокрема. Серед новоприписаних сіл в ній вже згадуються Норинськ, Чернеговщина (Чернігівка), Виступовичі (8 дворів, які виплачували замку данини, з них п’ять кадей меду і чотири копи грошей), володіння князя Сенського с.Гладковичі (платили 25 відер меду, 2 копи і 10 грошів та іншу дань), Велідниковичі (Велідники): “Как имение Криштофа Кмитича – выслуга, людей три потуги, подачку дают копу грошей, а четыре кади меда”), через півроку – містечко Веледники, Можари (“населення яких складається з міщан, які походять від древньоруського дворянства”), Словечно, що стояло на пагорбку біля р.Славечнь, з 1694 – Хлопляни (від “холоп”).
Торгові привілеї, надані Овручу, як ярмарочному місту і центру величезного старостатства (від Чорнобиля і до Олевська, від Єльська аж за Ушомир) зовсім не свідчили про доброту влади Речі Посполитої, яку роздирала постійна збройна ворожнеча між магнатами і яка потребувала українського хліба, льону, бобрових шкурок, п’янких медів. Наприкінці ХVІ ст. наші предки платили 70 грошів данини, відробляли по 2 дні на тиждень панщини (хлопи, бидло – так презирливо називали їх), крім того, зобов’язані були працювати один день під час сівби та жнив на замковій землі, косити та скиртувати сіно. З міщан стягували стацію на утримання гарнізону в кількості 20 чол., примушували вартувати за 30 км на підступах до міста, а також виконувати підводну повинність. Земля старостатства, крім грунтів Верпівських, Стоцьких, дрібнопомісних Мошківських, Левківських, Невмержицьких, Можарівських, належала польському панству. А воно на окресах не церемонилось.
Соціально-економічний гніт доповнювався і національно-релігійним. Польська мова і граматика стають офіційно-державними, пріоритет віддається католицькій церкві. Ось чому овручани з приємністю згадували часи Київської Русі і навіть литовської влади, які самі визнали староруську (українську) мову державною, а православну церкву – офіційною.   Ген-ген, куди поділись ті славні часи! Прагнення польської шляхти і католицького духовенства перетворити українські міста в опорні пункти свого панування на Україні проявились і в Овручі. У відповідності з грамотою короля Сігізмунда ІІІ (1604 р.) католицьке духовенство заволоділо частиною міста, заснувавши в  1678 р. на Замковій горі єзуїтський монастир з колегіумом.
Було споруджено величезну кам’яну споруду і чудовий костьол, що дало новий поштовх для забудови Замкової гори і прилеглих частин міста. Переведений в 1678 р. із Ксаверова в Овруч єзуїтський колегіум посилено прищеплював зневагу до всього українського, слабших духом залучав до католицизму. За цих нестерпних умов знову запалали поміщицькі маєтки. В скарзі Франциска на Потоку Потоцького, на дворян Михайла, Петра і Реміана Левківських говориться “… що вони впродовж довгого часу брали участь в козацькому повстанні, грабували (а от сам пан Франциск то просто брав! Авт.) шляхетські маєтки і позбавляли життя шляхтичів; вони нападали декілька разів із збройним загоном на містечко Потоцьких Велідники, били і грабували шляхтичів, бувши там на ярмарці, і знищували бобрів в лісах Потоцького і віднімали у нього борті”. Всі ці споруди  проіснували до 1720 р., аж поки не були зруйновані гайдамаками і більше не відбудовувались. Та ця господарсько-політична експансія на схід натикалась на опір потомків древлян, української околичної шляхти зокрема. Документи незворушно засвідчують, що вже в ХVІ ст. Левковецький чоловічий православний монастир св.Миколи, заснований на кошти шляхтичів Левківських та Невмержицьких,   швидко   перетворився   на серйозного опонента властям, які прагнули до збільшення платежів і нав’язування населенню Поліського краю католицизму і польської мови. Облудні спроби ченців-єзуїтів зблизити церковні служби, спільно відзначати дати, пов’язані з іменем Ісуса Христа, закінчились кровопролиттям. В скарзі польській королеві від 17 червня 1682 р. дворян Романа, Михайла, Петра і Прокопа Левківських на польського багатія Франциска, на Потоку Потоцького, який самовільно захопив усі боброві гони і бортні угіддя, говорилось “про те, що він (Потоцький), запросивши до себе Романа Левківського, наказав слугам своїм порубати його, причому погрожував зробити з усіма Левківськими так, як поступив його батько з Антонієм Невмержицьким, якого він убив, тягав труп, прив’язавши до хвоста свого коня, будинок його спалив і землі собі присвоїв його. По тому Потоцький звинуватив Левківських у переховуванні селян-втікачів…”
Щоб зміцнити свої позиції, Левківські і Невмержицькі в 1690 р. домоглися, що їхній Миколаївський монастир було приписано до Овруцького монастиря, ігуменом якого був теж вихідець з околичних українських дворян Феодосій Васьківський.
Після Андрусівського перемир’я місто знову потрапило під владу шляхетської Польщі і належало магнату Потоцькому. В цей час наші предки зазнавали великого лиха від постоїв коронних і шляхетських військ, які вони повинні були утримувати. Офіцери, жовніри грабували міське населення і селян-посполитих, відбирали у них худобу, одяг, гроші, продукти. Посполиті ж, крім того, відробляли на тиждень по 3 дні панщини, а в першій половині ХVІІІ ст. – 5 днів, платили в рік 24 злотих оброку, виділяли підводи, а ще влітку додатково повинні були виходити на роботу: тяглі – два дні, піші й халупники – один день на тиждень. Життя селян повністю залежало від сваволі феодала. Так, в 1719 р. дворянин Павша з с.Черепки не тільки знущався із закріпачених селян, але й торгував ними, насильно примушував їх приймати католицьку віру, міняв кріпаків на породистих собак. Не в кращому становищі перебували і міщани. Власник міста повністю регулював їх життя. Магдебурзьке право залишалось на папері. Старости відбирали у ремісників значну кількість продукції, примушували безплатно виконувати їхні особисті замовлення. Міщани платили численні податки, відбували до 30 повинностей: мостили вулиці, ремонтували мости, греблі, замок тощо.
До речі, на цей час у Велідниках тричі на рік проводились ярмарки, де “торгують рогатою худобою, кіньми і різними господарськими товарами”. В містечку проживало чимало  єврейського і польського населення, тому тут і були 2 православні церкви, костьол і 2 синагоги.
Posted in Матеріали з історії | Tagged , | Прокоментуй!

 Галицько-Литовське князівство

Лише на початку ХІV ст. Овруч знову став значним центром, а його фортецю можна було здобути хіба що силами цілої армії. Тепер тут по верху оновленого вала були зведені потужні стіни з дубових брусів та городень, наповнених землею і обліплених глиною. Над ними – дерев’яний паркан з бійницями. З’явились і перші вежі або башти. Відомо, зокрема, що в Києві їх було 3, а в Овручі – одна. Було споруджено потаємний підземний хід для взяття води в бік р.Вручай.

На цей період Овруч входить до складу Галицько-Литовського князівства. В 1321 р. овручани мужньо і стійко захищалися від великого князя Литовського Гедиміна, який, захопивши Волинь і Київ, прийшов у древлянську землю. Проте чинити тривалий опір великому війську захисники міста не змогли. Захопивши його, Гедимін перевів сюди на поселення людей із Литви і залишив свій гарнізон. Після його смерті в 1341 р. Овруч разом з Києвом та Житомиром дістався його синові Ольгерду, потім в 1360 р. перейшли до рук князя Володимира Ольгердовича. По тому, через 17 літ, великим князем литовським став Вітовт. Він відібрав у Володимира Овруч, приєднав до Литви і остаточно позбавив його самостійності.
Та очікуваного мирного перепочинку Овручу і його жителям це не принесло. У 1399 р. хан Едигей, завдавши поразки Вітовту, зруйнував дощенту місто. І минуло чимало часу, поки Овруч знову (вкотре!) піднявся з руїн.

Зазнало місто ординські набіги,

Тебе не раз ворожий кінь топтав,

Та наче Фенікс з попелища

Наш древній Овруч знову оживав.

Тільки тепер було визначено його статус як центр старостатства. Спільними зусиллями міщан і населення краю було відбудовано замок, перш за все, як опорний пункт проти наскоків татар. Вони не забарились з “візитом” і в 1506 р. приступом взяли місто. 16 років знадобилось овручанам, щоб знову відбудувати фортецю, обнісши її на цей раз кам’яним муром, обкопавши ровом і звівши 4 башти. В місті на той час була церква, декілька десятків дерев’яних будинків, стояв постоєм гарнізон, який і утримували городяни своїм коштом. А ще платили державі грошову та медову данину, відробляли 15 днів панщини на рік.

Posted in Матеріали з історії | Tagged , | Прокоментуй!
Сторінки 30 of 32« Перша...1020...2829303132