Річ Посполита

В далекі часи становлення Київської Русі з метою зміцнення її північно-західних кордонів тут було посаджено десятки сімей, дорослі члени яких несли прикордонну або військову службу, за що отримали від князів “грунти” і не сплачували податків.

Їх особлива роль “служивого стану” пізніше була визнана і польськими властями, про що є вже і письмові джерела. За одним з них, предком нинішніх Невмержицьких і Левківських, вважається дрібнопомісний шляхтич (дворянин) Ларіон Валевський, який служив на землі нащадків древлян. В 1450 р. він отримав грамоту на володіння Левківською землею від князя Олелька Володимировича. В ній, зокрема, сказано, що оний Ларіон Валевський “не обязан он служить со слугами, ни платы платить, ни каких-бы то ни было посылок и не должен он в Чернобыль подводами на сторожу ездить, но служить ему со бояре…”. Ці привілеї давньоруському православному дворянину були признані і в грамотах київського воєводи Мартина Гаштолода (1471-1482 рр.), князями Казимиром і Олександром, декретами Сигізмунда Августа 1569 і 1571 рр. Вони ж згадуються в опису Овруцької фортеці 1545 р., як особи, що володіють грунтами ілюстрації 1683 р. Мошківський грунт між Норинем і Жеревом був пожалуваний предку бояр Мошківських за різні заслуги, по тому підтверджувався декілька разів київськими і литовськими князями (архів ПЗР, т.1).
Свої грунти були у Верпівських, Можарівських, Стоцьких та інших славних українських родів, які були “опорою православ’я у північно-західних окресах Украйни” і ніколи не зрадили рідній мові. Спроби ополячити цих впертих українських служивих ні до чого не привели. Хіба що в ході цієї боротьби народились діалектні говори (пошлі, поєхалі, колі, девкі, соль, вечорки), свого роду захисний щит як від ополячення, так і від русифікації.
Князівські міжусобиці привели до ослаблення Київської держави, яку можна розглядати і як першу самостійну українську державу. Овручани відчували це на собі одними з перших, бо напади ворогуючих князів, татар, литовців на міста та “торгових гостей” на шляхах зробились нестерпними. Битий шлях із Києва на Захід через Овруч поступово переміщається убік Житомира. І хоч Овруцька ярмарка все ще приваблювала купців, та обсяги її зменшувались з кожним роком.
 Після Люблінської унії Овруч захопила шляхетська Польща, і адміністративно він входив до Київського воєводства як повітове місто. Його населяли переважно міщани, селяни та служиві люди. Значного розвитку набули ремесла. Відомо, що в місті тоді жило 14 кравців, 6 шевців і кушнірів, 4 лучники, зброярі, гончарі та кілька ювелірів. По люстрації (перепис населених пунктів) 1523 р. в Овручі було “домов всех 3 княжеских и панских, 500 ден и много к тому”. А ще тут було 8 невеликих дерев’яних церков і 3 монастирі. Чоловічі православні монастирі були також в с.Клинець та с.Левковичі. Після унії в Овручі відбувались провінційні сеймики, а населення на І половину ХVІ ст. складало:

Будинків

Осіб

міщан панських

міщан землянських

людей землянських

людей церковних

слуг ординських

слуг замкових

землян і бояр

попів

Всього

33

35

22

46

26

18

25

11

216

231

245

254

222

182

126

175

77

1512

Через 20 років в 1571 р.

  Будинків Осіб
різних

ремісників

городників

перекупщиків

гультяїв

бояр

духовників

Всього

39

40

17

9

8

4

4

143

273

280

119

63

56

28

28

1001

Зменшення кількості населення пояснюється тим, що “вследствие большого “спокойствия” от татар разошлись по селищам”.
Навесні і восени кожного року на площі, що лежала тоді між собором св.Василя і зоною нинішнього будинку райспоживспілки і водопровідної каланчі (дорога в місто тоді була дуже крутою, і по боках її йшли кузні), відбувались по 2 ярмарки, які тривали по тижню. Про відроджений авторитет ъх свідчить і той факт, що в 1641 р. польським королем Владиславом ІV м.Овруч було надано магдебурзьке право і герб. Останній пізніше без змін 22 січня 1796 р. було підтверджено царицею Катериною ІІ в такому описі: “Сему городу дан герб Королем Владиславом ІV по привилегии 1641 года. Оквит изображает в красном поле стоящего на облаке архангела Михаила, державшего в правой руке меч, вниз обращенный, а в левой весы” (“Волинські губернські відомості”, № 67, 22.ІХ.1879 р.) Архангел Михайло завжди вважався покровителем торгівлі. Виконує цю почесну місію він і сьогодні, бо більших базарів, ніж у нас, немає на Північному Поліссі.
Великою подією для нашого краю був перший “Опис Овруцького замка” за 1519 рік. В ньому офіційно засвідчено, що місту належали землі, на яких приписані селяни (та і городяни теж!) вирощували зернові і городні культури, а восени відправляли їх в розпорядження великокнязівського намісника. В замку були великі склади, де зберігався одержаний врожай. Туди ж доставлялась привезена натуральна данина з різних сіл Овруцького повіту.
В цій же люстрації, направленій в копії літа божого 1519 княжати Руському королю Жигмонту, говориться: “Место Овруч лежачее собою низе Вручаем рекою, а от другой стороны реки Нориня, которая протекает под замком якобы на стрелб… З шарпетины над великим болотом, валом глубоким и острогом со сторон трох … брам воротных – 4, ден болит – 6, а три вежи великие замковые ку стрелбы велмы добрые боронити сего места. На гори великой двор его королевской милости, полями дубовыми и ден сосновыми воколо обставленный: на том же месте потайники ден, на горе также, шарпатании, гаховницы и всяка бронь огниста замкова з кулями и порохом находятся… ку обороне на другой стороне рова, также на высокой горе, стоит каменная церковь Васильевска, кажут люде старые, была колись золотоверха, но ден от непамятных лет неприятелями огнем спалена и совсем зопсована и разбита”. До замка належали села Чоповичі, Олевськ, Сущани, Хочене, Словечна, Гошево, Мошки та інші. Тягле населення приписаних сіл було зобов’язане виконувати різні роботи на замковій землі, ремонтувати оборонні споруди. А ще – добувати залізну руду і виробляти з неї зброю, зокрема гармати. В опису 1545 р. прямо говориться про “шарпатины” (гармати) на колоде приправленные… шести пядей… семи пядей… осьми пядей”. Належна увага приділялась, зокрема, бортництву, бо добутий мед йшов, перш за все, на виробництво міцних медів (популярний вид напою догорілчаної епохи).
Не менш цікавою є ілюстрація  1545 р., яка засвідчила розширення зони дії Овруцької фортеці зокрема. Серед новоприписаних сіл в ній вже згадуються Норинськ, Чернеговщина (Чернігівка), Виступовичі (8 дворів, які виплачували замку данини, з них п’ять кадей меду і чотири копи грошей), володіння князя Сенського с.Гладковичі (платили 25 відер меду, 2 копи і 10 грошів та іншу дань), Велідниковичі (Велідники): “Как имение Криштофа Кмитича – выслуга, людей три потуги, подачку дают копу грошей, а четыре кади меда”), через півроку – містечко Веледники, Можари (“населення яких складається з міщан, які походять від древньоруського дворянства”), Словечно, що стояло на пагорбку біля р.Славечнь, з 1694 – Хлопляни (від “холоп”).
Торгові привілеї, надані Овручу, як ярмарочному місту і центру величезного старостатства (від Чорнобиля і до Олевська, від Єльська аж за Ушомир) зовсім не свідчили про доброту влади Речі Посполитої, яку роздирала постійна збройна ворожнеча між магнатами і яка потребувала українського хліба, льону, бобрових шкурок, п’янких медів. Наприкінці ХVІ ст. наші предки платили 70 грошів данини, відробляли по 2 дні на тиждень панщини (хлопи, бидло – так презирливо називали їх), крім того, зобов’язані були працювати один день під час сівби та жнив на замковій землі, косити та скиртувати сіно. З міщан стягували стацію на утримання гарнізону в кількості 20 чол., примушували вартувати за 30 км на підступах до міста, а також виконувати підводну повинність. Земля старостатства, крім грунтів Верпівських, Стоцьких, дрібнопомісних Мошківських, Левківських, Невмержицьких, Можарівських, належала польському панству. А воно на окресах не церемонилось.
Соціально-економічний гніт доповнювався і національно-релігійним. Польська мова і граматика стають офіційно-державними, пріоритет віддається католицькій церкві. Ось чому овручани з приємністю згадували часи Київської Русі і навіть литовської влади, які самі визнали староруську (українську) мову державною, а православну церкву – офіційною.   Ген-ген, куди поділись ті славні часи! Прагнення польської шляхти і католицького духовенства перетворити українські міста в опорні пункти свого панування на Україні проявились і в Овручі. У відповідності з грамотою короля Сігізмунда ІІІ (1604 р.) католицьке духовенство заволоділо частиною міста, заснувавши в  1678 р. на Замковій горі єзуїтський монастир з колегіумом.
Було споруджено величезну кам’яну споруду і чудовий костьол, що дало новий поштовх для забудови Замкової гори і прилеглих частин міста. Переведений в 1678 р. із Ксаверова в Овруч єзуїтський колегіум посилено прищеплював зневагу до всього українського, слабших духом залучав до католицизму. За цих нестерпних умов знову запалали поміщицькі маєтки. В скарзі Франциска на Потоку Потоцького, на дворян Михайла, Петра і Реміана Левківських говориться “… що вони впродовж довгого часу брали участь в козацькому повстанні, грабували (а от сам пан Франциск то просто брав! Авт.) шляхетські маєтки і позбавляли життя шляхтичів; вони нападали декілька разів із збройним загоном на містечко Потоцьких Велідники, били і грабували шляхтичів, бувши там на ярмарці, і знищували бобрів в лісах Потоцького і віднімали у нього борті”. Всі ці споруди  проіснували до 1720 р., аж поки не були зруйновані гайдамаками і більше не відбудовувались. Та ця господарсько-політична експансія на схід натикалась на опір потомків древлян, української околичної шляхти зокрема. Документи незворушно засвідчують, що вже в ХVІ ст. Левковецький чоловічий православний монастир св.Миколи, заснований на кошти шляхтичів Левківських та Невмержицьких,   швидко   перетворився   на серйозного опонента властям, які прагнули до збільшення платежів і нав’язування населенню Поліського краю католицизму і польської мови. Облудні спроби ченців-єзуїтів зблизити церковні служби, спільно відзначати дати, пов’язані з іменем Ісуса Христа, закінчились кровопролиттям. В скарзі польській королеві від 17 червня 1682 р. дворян Романа, Михайла, Петра і Прокопа Левківських на польського багатія Франциска, на Потоку Потоцького, який самовільно захопив усі боброві гони і бортні угіддя, говорилось “про те, що він (Потоцький), запросивши до себе Романа Левківського, наказав слугам своїм порубати його, причому погрожував зробити з усіма Левківськими так, як поступив його батько з Антонієм Невмержицьким, якого він убив, тягав труп, прив’язавши до хвоста свого коня, будинок його спалив і землі собі присвоїв його. По тому Потоцький звинуватив Левківських у переховуванні селян-втікачів…”
Щоб зміцнити свої позиції, Левківські і Невмержицькі в 1690 р. домоглися, що їхній Миколаївський монастир було приписано до Овруцького монастиря, ігуменом якого був теж вихідець з околичних українських дворян Феодосій Васьківський.
Після Андрусівського перемир’я місто знову потрапило під владу шляхетської Польщі і належало магнату Потоцькому. В цей час наші предки зазнавали великого лиха від постоїв коронних і шляхетських військ, які вони повинні були утримувати. Офіцери, жовніри грабували міське населення і селян-посполитих, відбирали у них худобу, одяг, гроші, продукти. Посполиті ж, крім того, відробляли на тиждень по 3 дні панщини, а в першій половині ХVІІІ ст. – 5 днів, платили в рік 24 злотих оброку, виділяли підводи, а ще влітку додатково повинні були виходити на роботу: тяглі – два дні, піші й халупники – один день на тиждень. Життя селян повністю залежало від сваволі феодала. Так, в 1719 р. дворянин Павша з с.Черепки не тільки знущався із закріпачених селян, але й торгував ними, насильно примушував їх приймати католицьку віру, міняв кріпаків на породистих собак. Не в кращому становищі перебували і міщани. Власник міста повністю регулював їх життя. Магдебурзьке право залишалось на папері. Старости відбирали у ремісників значну кількість продукції, примушували безплатно виконувати їхні особисті замовлення. Міщани платили численні податки, відбували до 30 повинностей: мостили вулиці, ремонтували мости, греблі, замок тощо.
До речі, на цей час у Велідниках тричі на рік проводились ярмарки, де “торгують рогатою худобою, кіньми і різними господарськими товарами”. В містечку проживало чимало  єврейського і польського населення, тому тут і були 2 православні церкви, костьол і 2 синагоги.
Posted in Матеріали з історії | Tagged , | Прокоментуй!

 Галицько-Литовське князівство

Лише на початку ХІV ст. Овруч знову став значним центром, а його фортецю можна було здобути хіба що силами цілої армії. Тепер тут по верху оновленого вала були зведені потужні стіни з дубових брусів та городень, наповнених землею і обліплених глиною. Над ними – дерев’яний паркан з бійницями. З’явились і перші вежі або башти. Відомо, зокрема, що в Києві їх було 3, а в Овручі – одна. Було споруджено потаємний підземний хід для взяття води в бік р.Вручай.

На цей період Овруч входить до складу Галицько-Литовського князівства. В 1321 р. овручани мужньо і стійко захищалися від великого князя Литовського Гедиміна, який, захопивши Волинь і Київ, прийшов у древлянську землю. Проте чинити тривалий опір великому війську захисники міста не змогли. Захопивши його, Гедимін перевів сюди на поселення людей із Литви і залишив свій гарнізон. Після його смерті в 1341 р. Овруч разом з Києвом та Житомиром дістався його синові Ольгерду, потім в 1360 р. перейшли до рук князя Володимира Ольгердовича. По тому, через 17 літ, великим князем литовським став Вітовт. Він відібрав у Володимира Овруч, приєднав до Литви і остаточно позбавив його самостійності.
Та очікуваного мирного перепочинку Овручу і його жителям це не принесло. У 1399 р. хан Едигей, завдавши поразки Вітовту, зруйнував дощенту місто. І минуло чимало часу, поки Овруч знову (вкотре!) піднявся з руїн.

Зазнало місто ординські набіги,

Тебе не раз ворожий кінь топтав,

Та наче Фенікс з попелища

Наш древній Овруч знову оживав.

Тільки тепер було визначено його статус як центр старостатства. Спільними зусиллями міщан і населення краю було відбудовано замок, перш за все, як опорний пункт проти наскоків татар. Вони не забарились з “візитом” і в 1506 р. приступом взяли місто. 16 років знадобилось овручанам, щоб знову відбудувати фортецю, обнісши її на цей раз кам’яним муром, обкопавши ровом і звівши 4 башти. В місті на той час була церква, декілька десятків дерев’яних будинків, стояв постоєм гарнізон, який і утримували городяни своїм коштом. А ще платили державі грошову та медову данину, відробляли 15 днів панщини на рік.

Posted in Матеріали з історії | Tagged , | Прокоментуй!

 Хрещена Русь

Володимир – недаремно прозваний Великим – “перейшов Рубікон” і рішуче запровадив християнство на Русі. В 988 р. було охрещено в Дніпрі киян, через рік, в 989 році – охрещено в Норині древлян-овручан. На відзнаку цієї події в 997 р. на сусідній із Замковою горі було споруджено дерев’яну золотоверху церкву імені св. Василія Великого, ім’ям якого Володимира було наречено при святому хрещенні у Візантії. Вона простояла понад 100 років, і при ній ще за життя Володимира було засновано школу для навчання боярських та священицьких дітей (Грушевський. “Історія України”), а потім правнук Володимира князь Рюрік Ростиславович збудував на тому місці кам’яний Василівський золотоверхий собор, яким милувались всі люди землі Древлянської. Собор мав чудову акустику за рахунок вмонтованих у стіни глиняних глечиків-голосників, золотофонні фрескові описи інтер’єрів, що саме по собі було унікальним явищем в древньоруському мистецтві.

Та це чудо архітектурного мистецтва пережило однакову долю всіх православних храмів Південної Русі. В 1240 і 1299 рр. храм грабувався і руйнувався татарами, двічі руйнувався литовським князем Гедиміном, як покарання за вперту оборону міста.
З тих пір храм вже більше не піднімався з пустки, хоч всередині його руїн не раз зводились дерев’яні церкви, які, в свою чергу, палились численними нападниками. Та зведена з місцевого каміння і плінфи (тонка жовтава цегла), ця священна руїна простояла (збереглися фрески!) аж до початку ХХ ст. Вперше про відродження храму заговорив архієпископ Антоній в 1904 р., його підтримав синод, і з його подачі двічі на території від Балтійського моря до Тихого океану було проведено кружковий збір грошей “на восстановление святыни православия на Руси в г. Овруче Волынской губернии”. А потрібно було немало – понад 100 тис. золотих рублів. В травні 1907 р. реставраційно-будівельні роботи розпочались під керівництвом архітектора О.В.Щусєва та археолога П.П.Покришкіна. Було відновлено всю південну стіну храму з її несиметричними вікнами-бійницями, реставровано північну стіну, відновлено купол, який і розписували за зразками Спасо-Народицької церкви ХІІ ст. в м.Новгороді художник Блазнов, овручанин Корній Маркович Савенок, відомий майстер пензля Петров-Водкін (останній виконав, зокрема, два неканонічні сюжети “Каїн вбиває свого брата Авеля (Ярополк і Олег?) та “Жертво- приношення Авеля”.
О.В.Щусєвим було закуплено в Новгороді за 875 руб. 14 ікон у Спасо-Народицькій церкві. Частина з реставрованих в 1984 році ікон другого ярусу іконостасу виявилась творами православної школи Андрія Рубльова, і, за свідченням істориків, це є одним з найбільших відкриттів ХХ ст. Окрасою храму стали і придбані за особисті гроші царя Миколи ІІ (10.000!) іконостас, паникадило (хорос) і лампади.
З вересня 1911 р. в присутності царя Миколи ІІ, прем’єра Столипіна і Патріарха та близько 30 тис. жителів повіту і почесної варти Семчинського піхотного полку, учнів Овруцьких і Любарських двохкласних церковно-приходських та міністерських шкіл було урочисто відкрито Василівський собор, який став окрасою міста і є нині єдиним в області пам’ятником архітектури ХІІ ст.
Незвичайною окрасою цього величного храму була (і є нині) рака св.Макарія Овруцького, зроблена в майстерні Оловянникових в Петербурзі. В труну (з віконечком) покладено ікону св.Макарія та частину його мощей. Ікона ця роботи майстра Парилова. Премученик-архімандрит Овруцький і Канівський, Переяславський чудотворець народився в Овручі в 1605 р. в родині Токаревських (можливо, Торських). Прийняв чернецтво в 12 років і в 25 років поступив до монастиря Успіння Пресвятої Богородиці в Овручі (під іменем Макарія). Відомий  на всю Русь Лазар Баранович в 1660 р. призначив Макарію сан архімандрита і місце настоятеля Овруцького монастиря, який він і очолював 12 років (показав себе чудовим організатором і компетентним воєначальником під час численних нападів татар, литовців). Потім очолив Канівський Успенський монастир (саме тут він проявив себе як чудотворець-цілитель, тут він передбачив і свою мученицьку смерть). 7 вересня 1678 р. турки увірвались до монастиря, а Макарія, що намагався зупинити їх хрестом, закатували і відрубали  голову. Спочатку був похований в Каневі, потім перезахоронений в Черкаcах, а частина мощей – в Овручі. Канонізований. У пам’ять про нього щороку 20 вересня овручани відзначають День св.Макарія.
Часи Київської Русі характеризуються зростанням господарства древлянського краю. В зв’язку з потребами зрослого  землеробства та потребами військової справи зросло і виробництво ковкого металу, побічним свідченням чого є назви сіл: Верхня, Середня, Нижня Рудні, Рудня Мечня, Рудня поблизу нинішнього с.Усове. Спочатку тут, в лісах серед боліт, на місцях виходу болотних залізних руд (мінонітів) споруджуються плавильні печі (горни) для випалювання деревного вугілля. Горни складались з обмащеного глиною дерев’яного каркасу. У верхній частині горна робили отвір для заповнення його вугіллям і болотною рудою, а щоб горіння було кращим, горни мали керамічні сопла – продухи. Цим досягалась температура до +700-800 градусів С.  Цього було достатньо, щоб отримати метал.
Крім певної механізації у виробництві пряслиць, наші предки випарювали багато дьогтю, виробляли  чудовий глиняний посуд, ткали тонкі відбілені лляні тканини, вичиняли тисячі шкір, творили буквально чудеса з дерева. А ще, як писав Іван Огієнко, “народ український (а древляни і були частиною цього народу) творив свої звичаї, як-от – родини, хрестини, похорони, свої вірування і свої переконання, утворив свої обставини життя, зачісування кіс (“хохол” чи “оселедець”), свій музичний інструмент (бандура, ліра, торбан), свої страви, свій танок і все таке, що надає йому оригінальності і одрізняє од інших народів” (“Українська культура”, 1988 р.).
Що ж до оригінальності, зокрема в мові, то тут предків-древлян не сплутаєш ні з ким. У своїй унікальній роботі “Лексичний атлас Правобережного Полісся”, який Президент України Л.Д.Кучма вручив як цінний дар урядам більше ніж 100 країн світу, автор її професор філології М.В.Никончук, який виріс біля самого витоку р.Норинь в с.Листвин, дає світові безцінні скарби овруцьких діалектів – живих нащадків мови далеких древлян. Тож недаремно в 1998 р. докторові наук М.В.Никончуку “за серію праць, присвячених екології та Поліській духовній культурі” бібліографічним Інститутом США було присвоєно титул Людини року, його праця виставлена на чільному місці в Конгресі США.

Носіями цього розсипу діалектної української мови є нащадки української дрібнопомісної шляхти. В далекі часи становлення Київської Русі з метою зміцнення її північно-західних кордонів тут було посаджено десятки сімей, дорослі члени яких несли прикордонну або військову службу, за що отримали від князів “грунти” і не сплачували податків.

Події ХІІІ-ХVІ століть

Князівські міжусобиці привели до ослаблення Київської держави, яку можна розглядати і як першу самостійну українську державу. Овручани відчували це на собі одними з перших, бо напади ворогуючих князів, татар, литовців на міста та “торгових гостей” на шляхах зробилися нестерпними. Битий шлях із Києва на Захід через Овруч поступово переміщається у бік Житомира. І хоч Овруцька ярмарка все ще приваблювала купців, та обсяги її зменшувались з кожним роком.

Не затримувались у місті і князі. В різні роки тут правили Святослав Володимирович, Роман Ростиславович, Рюрик Ростиславович та Ростислав Всеволодович, який загинув у битві з монголами в 1223 р. на р.Калка. Небаченого спустошення зазнав Овруч в часи татарської навали в 1240 р., і майже сторіччя він перебував у запустінні. Колись багатолюдні містечка Норинськ, Хайча, Велідники перетворились на руїни і вже пізніше відродились як селища. Значне, а, можливо, і більше за Овруч, місто Городець (Городок, Городище) після мужнього опору ворогами було зруйноване, а жителі його підземними ходами розбіглись по окрузі, породивши пізніше нові села: Дихарин (нині Тхорин), Бігуни (нині Бігунь), Городець.

Posted in Матеріали з історії | Tagged , | Прокоментуй!

 Київська Русь, дохристиянський період

На рубежі VІІІ-ІХ ст.  виникає Київська Русь з центром у Києві. В ІХ ст. ця давньоруська держава починає підкорювати собі східнослов’янські племена. Літопис за іпатським списком розповідає про походи військової дружини, очолюваної князем Олегом, на древлян (от коли сподобились насипні і дерев’яні укріплення!), сіверян, уличів і приєднання їх земель до Київської Русі. Древлянська земля однією з перших була приєднана до її складу, бо ослаблені взаємною боротьбою за владу між Овручем і Іскоростенем (перемогли останні) древляни стали досить легкою здобиччю Олега. І вже 883 р. він обложив їх даниною. “Почав Олег воювати проти древлян і, примусивши їх, став із них данину брати по чорній куниці” (Літопис руський). Древляни, у яких були ще досить міцні племінні зв’язки, чинили київським князям опір. Так, зокрема, у 945 році вони відмовились платити данину наступникові Олега –  Ігореві. Та останній через рік все ж зламав їх опір і зажадав двічі заплатити данину. За цю жадібність київський князь поплатився життям, а древляни вкотре знов відокремились від Києва. У відповідь дружина Ігоря Ольга обложила Іскоростень і, хоч і не без труднощів, спалила його.

“І пішла Ольга по Древлянській землі з сином своїм і дружиною своєю, встановлюючи устави і уроки” (Літопис руський, с.35). Центром древлянської землі з 946 року стає одне з найдавніших міст, міцна фортеця і важливий ремісничий центр Вручий (Овруч). З висоти пташиного лету укріплення його виглядали тоді у формі обруча, дещо витягнутого із сходу на захід. Не в кращі часи відродився знову цей центр, бо стояв Овруч між Київськими землями і землями Турово-Пінського князівства (територія нинішнього Олевського району), що саме ворогували між собою, ведучи нескінченні війни. Та й інші князі Київської Русі теж частенько хапались за мечі в ході міжусобиці. Після трагічної смерті Київського князя Святослава в цю міжусобну війну було втягнуто і овручан. Після смерті Святослава його державу було поділено між синами: Київ отримав Ярополк, Овруч – Олег, Володимирові ж дістався далекий Новоград. Боярське оточення молодих князів зробило все від них залежне, щоб “натравити” братів один на одного. Привід для війни в таких випадках знаходиться швидко. Син військового радника Ярополка варяг Свенельда Лют взяв собі за моду полювати на турів в овруцьких лісах, за що і поплатився життям.
Згоряючи від бажання помститись за сина, Свенельд і переконав Ярополка піти війною на брата в 977 р. Ось як засвідчує це Іпатіївський літопис: “Пішов Ярополк на Олега, брата свого, на Древлянську землю. І вийшов супроти нього Олег, і приготувались вони обидва до бою, і коли зіткнулись війська, переміг Ярополк Олега, і побіг тоді Олег з воями своїми в город, що зветься Вручай. А був міст через рів до воріт городських, і люди, дав’ячи один на одного, спихнули Олега з мосту в урвище” (“Повесть временных лет, с.44”).
Поховали Олега в полі за Овручем і насипали на його могилі курган (нині це перетин вулиць Фрунзе і Леніна). Син Володимира Ярослав Мудрий переніс прах свого дядька Олега у величавій гробниці, зробленій з місцевого пірофіліту і прекрасно інкрустованій місцевими майстрами, у Десятинну церкву у Києві. (Цей траурний поїзд ішов по судноплавному Нориню). В 1812 році група офіцерів Волинського ополчення супроти Наполеона на свої кошти виготовила пам’ятник Олегові – князь на бронзовому коні – і встановила його на могилі. Цей пам’ятник було знято, як й інші, за розпорядженням  Раднаркому РСФСР. Існуючий – брила з чорного габро – встановлено в 1962 році.
Трагічна доля Олега лягла в основу створення в 1836 році Т.Г.Шевченком (він тоді перебував у Овручі як художник в складі археологічної експедиції) відомої гравюри “Смерть Олега, князя древлянського”.

Місто-фортеця росло, багатіло, його ярмарки входили в число найпрестижніших у Київській Русі і Східній Європі. Міцніє знову Київська Русь, хоч язичеська віра (“поганська”) стримувала розвиток міждержавних зв’язків із Західною Європою.

Posted in Матеріали з історії | Tagged , | Прокоментуй!

 Давні часи на Овруччині

В прадавні часи, 27-28 тисячоліть тому, територія нинішньої Овруччини була густо вкрита лісами. Незліченні стада мамонтів – величезних слоноподібних звірів з густою шерстю і могутніми бивнями, оленів, шерстистих носорогів, бізонів, зрідка кабанів і вовків привільно бродили по висотах кряжу і зелених луках Прип’ятської низовини. Невеликі групи зарослих шерстю людей, з потужними щелепами, широкими грудьми і міцними руками буквально губились в тому зеленому морі. А тому інтуїтивно тримались річок, які, практично, були єдиними дорогами і біля яких завжди тримався звір, що йшов сюди на водопій. Особливо багатим на нього був басейн р.Норинь – свавільної ріки, що розмивала лесовий грунт південної частини кряжу і не раз міняла своє русло. Певно, саме за цей норовистий характер, а, може, тому, що ліва обривиста сторона її була густо вкрита норами-гніздами птахів, і прозвали її Норинь.

Наші предки з роду деревлян (древлян) з давніх-давен селились на цих високих місцях, куди не доходили розливи річки, де було вдосталь твердого каменю, що йшов на виготовлення гостроскошених кам’яних ножів, скребачок, проколок, а пізніше наконечників стріл і навершшя списів. Ці пізньопалеологічні пам’ятки прильодовикової зони виявлені на стоянках первісних людей вченими: академіком П.А.Тутковським, археологами І.Ф.Левицьким, В.І.Крокосом, Д.Я.Телегіним, Д.Ю.Нужним, А.П.Томашевським в районі сіл Збраньки (близько 1200 екз. крем’яних виробів), Довгиничі, Шоломки, Норинськ, Нагоряни, в Овручі. Однокультурні епіграветські пам’ятки різного терміну використання в Збраньках, Довгиничах і Шоломках пов’язані переважно із мисливською діяльністю пізньопалеолітичної людини протягом теплої пори року. Разом з тим зустрічаються в районі і рештки перших будівель з бивнів, кісток великих тварин, уламки метальної зброї.

…В невпинній боротьбі з природою за виживання минали століття і тисячоліття. І в цій боротьбі перемагає людина. Переходячи поступово до осідлого способу життя, на місці стародавніх стоянок вони будують низькі дерев’яні житла із печами, зведеними з синього каменю (пірофіловий або шиферний сланець, що його вдосталь в краї) і в яких топили “по-чорному”, без димарів. Проживали серед густих дерев, дерев’яними були їхні ложки, цебри, відра, ночви, вила – певно, звідси і “деревляни”. Одягнуті в грубу лляну тканину, а взимку – в чуні з вичиненої шкіри звірів диких і свійських, наші предки освоїли колись страшний вогонь і за допомогою його відвойовували у лісі важкою працею один шмат поля за іншим. В цій боротьбі непомітно пролетіла доба бронзи, залишивши надто мало сліду. Про цей період (ІІ тисяч. до н.е.) хіба що свідчить скарб бронзових прикрас, знайдених біля с.Ігнатпіль, він же є свідченням перших ознак майнової нерівності.

Древляни одні з перших у Європі освоїли виробництво металу з місцевих руд, що мільйонами тонн залягали в надрах краю (VІІ-ІІІ ст. до н.е.). Випалене ними ковке залізо, що у виробах дійшло до наших днів (уламки ножів і серпів, наконечники стріл і сокири, навершшя мечів і списів) і сьогодні вражають довершеністю форм і стійкістю до всюдисущої іржі. За допомогою металу люди виграли герць із життям. Швидко розвивались і виробництво глиняного посуду.

Щоденній важкій праці і волі богів Даждьбога, Сварога, Перуна, уособленням яких були грубі дерев’яні тотеми у священних гаях, завдячували вони і були “язичниками”. Знайдений на розораному полі під Прибитками в 60-х роках священний амулет (оберіг) – єдиний, до речі, із відомих вченим, що його носили на грудях наші предки на грубому гайтані в шкіряній ладунці, зображає вирізане на кам’яній плитці серце з намітками очей і носа, роги до нього і знизу стрілу, що спрямована вниз. Серце – символ життя, роги – багатство, стріла – побажання, щоб майбутні біди відходили від вас до землі-матінки, яка багато дає людині, але яка за це і забирає потім саму людину. Так що виходить, що в давні, дохристиянські часи, наші предки були фаталістами, а виконаний в стилізованому стилі амулет змушує переглянути погляди щодо новацій ХХ ст. – певно, авангард в мистецтві – це давно забуте старе. У ті далекі часи освоїли древляни і виробництво пряслиць – кам’яних шиферних кілець, без яких неможливо було прясти лляну чи шерстяну нитку і які довго виконували поруч з худобою роль своєрідних грошей.

Серед первісних стоянок людини особливе місце займали стоянки в районі нинішнього міста Овруча (на замковій горі, по нинішній вулиці Горького). Пояснюється це ідеальним з точки зору господарської доцільності і безпеки самим місцерозташуванням їх: декілька майже обособлених гористих майданчиків на лівому березі повноводного і стрімкого Нориня, які зі сходу омивались безіменною річкою (нинішня вулиця Шолом-Алейхема), з заходу – річкою Вручай (обидві – притоки Нориня), а з півночі – непрохідними болотами Прип’ятської низовини, які розпочинались прямо за нинішньою вулицею Горького.

На замковій горі виявлено неолітичне поселення (V-ІV тисяч. до н.е), досліджено поселення і могильники та знайдено крем’яні знаряддя праці доби бронзи (ІІ тисяч. до н.е.). Найдавніша назва поселення – Вручай, а пізніше – Веручій, Вручев, Уручій, Овручов, Овручій і Овруче. Хто і коли заснував місто на давніх поселеннях, на жаль, невідомо. Проте в “Повести временных лет” Овруч згадується за 946 рік як центр древлянської землі, центр удільного князівства. Постановою Кабінету Міністрів України № 878 від 29.VІІ.2001 р. “Список історичних населених місць України (міста і смт)” Овруч займає 5-6 місце з 379 населених пунктів України і числиться після К.-Подільського, Києва, Чернігова, Мукачева, тобто увійшов до еліти найдревніших місць нашої країни.

І був Овруч фортецею, обнесеною валом, в який були щільно забиті дубові колоди, що з’єднувались зсередини дощатими карнизами, на яких лежали запаси каміння, смоли тощо. Тут проживав князь, воїни його дружини, бояри, розміщалась в глибокому підвалі казна. Називалась гора – Замкова, а на сусідніх селились прості люди, ремісники. Ця територія теж була обнесена спочатку валом з брусами, потім мурами і формувалась як місто, що стало одним з найдавніших у Східній Європі, як центр древлянської (деревлянської) землі. У “Повісті минулих літ” про це сказано так: “… а древляни теж пішли від слов’ян і називались древляни”. Власне, місто розміщалось на невеликій території, обмеженій зі сходу безіменною річкою по так званій “П’яній долині” (нині вул.Шолом-Алейхема), із заходу – бурхливим Вручаєм, з півдня – крутояром до Нориня, з півночі – нині вул.Горького.

Вже в ІХ ст. Овруч славився у Європі (розкопки поблизу Новгорода, Варшави, Болгарії, виявлені в Листвині празькі монети (1395 р.), дірхеми Арабського халіфату, монета Римської імперії стверджують це) як центр виробництва шиферних пряслиць, які возами розвозились по Київській Русі і збувались за її межі. На одній з них, яка викопана в Києві, є навіть підпис “Потворин пряслень”. Напис виконаний кирилицею і свідчить про наявність грамотних людей і серед ремісників. Цьому сприяв і той факт, що повз Овруч проходив центральний тракт з Києва на Захід, а зупинка на знаменитій ярмарці міста вважалась тоді хорошим тоном і прибутковою справою. На цей шлях, що проходив паралельно повноводному Нориню, як намисто були “нанизані” Шоломки (зброя і броня деревлян з ковкого заліза, що не боялась іржі), Норинськ (шиферні пряслиця і посуд), Велідники (пряслиця, бочки з медом), Хайча (пряслиця, мед, жито) та інші значні поселення древлян, що тримались Овруча і платили незначну дань його князеві “мягкою рухляддю” (вичинені шкірки пушного звіря, медвежі шкури і копчені окороки, мед з багатющих бортей). Помітної ролі в житті деревлян-землеробів, скотарів, ремісників по виробленню пряслиць (з Овруча, Черевків, Нагорян, Коптівщини, Збраньок, Хлуплян, Велідників, Довгиничів) князівська влада не відігравала.

Posted in Матеріали з історії | Tagged | Прокоментуй!

 ДРЕВНЯ СВЯТИНЯ В М. ОВРУЧ

Двічі на рік – 13 травня i 7 вересня за старим стилем -православні овручани святкують пам’ять преподібномученика Макарiя Овруцького, архiмандрита Канівського. Особливо тут шанують Преподібномученика тому, що він народився в Овручi i деякий час був настоятелем Овруцького монастиря. Тепер у св.-Василiвському соборі м. Овруча знаходиться частка мощей преподібномученика Макарiя.

Старовинний собор в Овручі протягом століть єднав побожний люд нашого краю в православній вiрi, яку поширив на Русі рівноапостольний Володимир. Собор стоїть на найвищому місці i приваблює своєрідною красою.

Далі

Posted in Історичні пам'ятки, Матеріали з історії | Tagged , | Прокоментуй!

 ОВРУЧ (X-XIX ст.): РОКИ, ПОДІЇ

V-IV тис. до н.е. – Початок заселення території на якій нині розташований Овруч.
Кін. VII-XII ст. – Проживання на території теперішньої Овруччини східнослов’янського племені древлян, яке входило до складу Київської русі.
977 – Перша писемна згадка про Вручий (так тоді називався Овруч). Рік загибелі князя Олега.
X ст. – В місті побудована фортеця з високим валами та ровом.
Кінець X ст. – Вручий став центром древлянської землі.
XII ст., середина – Виникнення Київського князівства, до якого входив Вручий.
Кін. X – поч. XII ст. – Спорудження в Овручі церкви святого Василія.
1169 – Овруч – феодальний наділ Рюрика Растроповича.
1240 – Розрушення і пограбування міста і Василівського храму монголо-татарами.
1299 – Пограбування міста і Василівського храму татарами.
поч. XIV ст. – Овруч входив до Галицько-Волинського князівства.
1321 – Зруйнування Василівського храму литовським князем Гедиміном.
1362 – Завоювання Овруча і його замку Великим князівством Литовським.
1394 – Ліквідація польсько-литовським урядом Київського князівства.
1399 – Зруйнування Овруча ханом Єдигеєм.
1440 – Відходження Овруча до відновленого Київського князівства.
1470 – Остаточна ліквідація Київського князівства.
1471 – Овруч став центром староства, створеного польсько-литовською феодальною державою Київського воєводства.
1506 – Зруйнування татарами Овруцького замку.
1522 – Відбудова зруйнованого замку.
1545 – Проведено опис Овруцького замку.
1569 – Перехід Овруча згідно Люблінської унії під владу Речі Посполитої. Він став повітовим центром київського воєводства.
1594-96 – Участь овручан у повстанських загонах Гетьмана Григорія Лободи.
1605 – В Овручі народився майбутній преподобномученик Макарій.
1614 – Вступив до монастиря Успення Пресвятої Богородиці в Овручі й постригся у чернецтво з іменем Макарій – майбутній преподобномученик.
1641 – Овруч отримав Магдебурзьке право (право на самоуправління): затверджено герб міста (архангел Михаїл, що стоїть на хмарі, тримає у правиці меч опущений донизу, а в лівій – терези).
1648 – Створення в Овручі козацького полку на чолі з Іллею Голотою.
1649 – Обмеження за Зборівським договором влади польської шляхти. Овруцький повіт Київського воєводства підпорядкувався гетьманському управлінню.
1649 – Обмеження за Зборівським договором влади польської шляхти. Овруцький повіт Київського воєводства підпорядкувався гетьманському управлінню.
1649-67 – Овруч – сотенне містечко Київського полку.
1660 – Архієпископ Лазар (Баранович) возвів Макарія в сан архімандрита і призначив настоятелем Успенського Овруцького монастиря.
1664-65 – Участь овручан у народному повстанні проти польсько-шляхетського панування під керівництвом овруцького полковника Децика (Дацка Васильовича).
1667 – Закріплення Овруча по Андрусівському перемир’ю за шляхетською Польщею (місто належало овруцькому старості Потоцькому).
1668 – Головним містом Київського воєводства став Житомир.
1678 – Із Ксаверова (нині Малинського району) до Овруча переведено Єзуїтський колегіум.
1682 – До Овруча прибув перший Єзуїт з Острога.
1682 – Овруцьким старостою був Франціск Потоцький.
1683 – Проведена люєстрація Овруцького замку.
1684 – Бурмистер Овруча Гераська Мітюхін-Москаленко закликав міщан не коритись польській владі, винищувати шляхту.
1685 – Побудовано перші споруди єзуїтського колегіуму: невеликий костьол, помешкання, школа, студентський конвікт (гуртожиток).
1689-1695 – Ректором єзуїтських шкіл в Овручі був Ієронім Ейтмин.
Кін. XVIII ст. Селяни села Яскова (на околиці Овруча) палили маєток шляхтича В.Ганського.
1702-1704 – Участь овруцьких селян та міщан в загонах Семена Палія у повстанні проти польсько-шляхетських загарбників.
1714 – Розпочато будівництво нового дерев’яного костьолу.
XVIII ст. – Овручани беруть участь в гайдамацькому русі 20-60-х рр.
1720 – Розгром повсталими Овруцького замку, костьолу та домініканського монастиря.
1720 – Велика загальноміська пожежа в Овручі.
1722 – Прийняття житомирським сеймиком рішення про передачу єзуїтам другої половини замкової гори в Овручі.
1736-38 – В Овруцькій єзуїтській школі викладає вчений і полеміст Костянтин Авелік (1708-1771).
1740 –  Затверджено статус єзуїтського колегіуму.

1745, 10 січня – Велика пожежа в місті.

1750 – Під Овручем діяв загін на чолі з Іваном Подолякою. Руйнування овручанами шляхетських маєтків.
1753 – Почалося мурування стін єзуїтського колегіуму.
1789 – В Овручі нараховувалося 57 будинків, 5 церков. Розпочато будівництво міської ратуші, Домініканського костьолу та київських воріт.
1793 – Приєднання в результаті другого поділу Польщі Правобережної України до Росії.
1793, 4 травня – Згідно з указом імператриці Катерини ІІ в числі інших Овруч та Овруцький повіт відійшли до Ізясловського намісництва.
1795, 16 липня –  За царським указом Ізяславське намісництво перейменовано на Волинське.
1796, 22 січня – Височайше затверджено герб міста Овруча Волинського намісництва (таким, яким він був у 1641 р.).
1796, 23 грудня – Відповідно до указу російського імператора Павла І ліквідоване Волинське намісництво.
1796 – В Овручі створено трикласне повітове училище, підпорядковане Краківській академії та Овруцькому базиліанському монастирю (навчалося біля 150 дітей).
1797, 9 вересня – Утворення замість Волинського намісництва Волинської губернії, до якої увійшли (до 1925 року включно) Овруч та Овруцький повіт.
1797 – За даними Всеросійського перепису населення в Овручі налічувалося 539 дворів та 4,5 тис. населення.
1798 –  В місті закрито Уніатську церкву.
1806 – Трикласне повітове училище в Овручі перетворено на чотирикласне.
1809 – Згоріла дерев’яна базиліанська школа, директором якої був ксьондз Олександрович.
1809 – У місті народився Петро Залеський Фалькенхаген – статист, етнограф, фінансист, економіст.
1812, вересень – Розташування в Овручі народного ополчення Полтавської губернії.
1812, листопад – В Овручі розташувалися частини 30-тисячного ополчення Волинської губернії.
1813 – Участь овручан у закордонному поході козаків.
1819, 3 листопада – В Овручі народився Віктор Єгорович Графф – видатний вітчизняний лісівник. основоположник степового лісорозведення.
1820 – Відкрито міську лікарню на 10 місць (працював один лікар та два фельдшери).
1822 –  В базиліанській школі Овруча навчалося 300 учнів.
1823, листопад –  Спалахнули заворушення учнів базиліанської школи.
1827 – Настоятель Миколаївської церкви Петро Юхновський добився дозволу розібрати Василівський храм.
1829 –  Впала одна частина Василівського храму.
1831 – Закриття базиліанської школи та монастиря василіан.
1831, 25-27 травня – Повстання проти царського самодержавства; командир – маршалок Овруцької шляхти Вільгельм Головинський (народився біля 1800 р.).
1842 – Завалилося зведення Василівського храму від якого залишилось тільки східна вівтарна частина.
1845 – У Овруцькому повіті було 35 підприємств, що називались руднями (місця виплавки заліза з болотних руд).
1851-53 – Флору околиць міста вивчає видатний український ботанік Панас Семенович Рогович (1812-1878).
1860, 7 вересня – До Овруча з міста Полонного (нині Хмельницької області) тодішнього Новоград-Волинського повіту переведено дворянське училище, в якому навчалось 22 учні.
1861 – Відміна кріпосного права в Росії.
1863 – Велика пожежа в місті (із 695 будинків згоріло 670).
1865, 27 квітня – В Овручі народився Богораз В.Г. (справжнє ім’я Натан Менделевич) – російський етнограф, мовознавець, письменник.
1865 – Населення Овруча становило 5221 чоловік, з них 278 ремісників (столярів, кравців, шевців).
1872-1877 – Перебудова соборної Преображенської церкви.
1884 – У місті налічувалось 295 ремісників.
1887 – В Овручі налічувалось 928 будинків.
1888 –  На Овруччині, як і в інших місцях Полісся проводилися осушувальні роботи під керівництвом генерала І.І.Жилінського.
1906 – Біля стін Василівського храму на правах жіночої общини оселилися черниці. Управління жіночою общиною було покладено на черницю Павлу.
1908-12 – Реставрація архітектурного пам’ятника часів Київської Русі – церкви Святого Василія.
1910 – Жіноча община отримала статус Свято-Василівського жіночого монастиря.
1912, 3 вересня – відновлена церква Святого Василія стала соборним храмом Овруцького Василівського жіночого монастиря.
1912 – В Овручі налічувалось 4 бібліотеки, 2 клуби.
1912 – В Овруцькому повіті налічувалось 409793 гектари лісу (входило 216 лісових дач).
1914 – В жіночому монастирі проживало 75 черниць, які володіли 26 десятинами землі.
Зібрав П.Таргонський
Posted in Матеріали з історії | Tagged , | Прокоментуй!

 Дані про Овруч

Наприкінці минуло століття в Росії був виданий енциклопедичний словник. У ХХІ-му томі наведено деякі дані про Овруч та Овруцький повіт. Пропонуємо увазі читачів їх у дещо скороченому викладі.
ОВРУЧ – уездный город Волынской губернии, на левом берегу р.Норина, на высотах, окруженных глубокими и крутыми оврагами. Остатки церкви с.Василия, построенной св. равноапостольным кн.Владимиром; огромный курган, называемый Олеговой могилой /предание говорит, что здесь погребен древлянский князь Олег, убитый под Овручем в сражении с Ярополком/.
Жителей к 1 января 1896 г. 9845 /4306 мужчин и 5539 женщин/, православных – 5416, евреев 4177, раскольников 45, римско-католиков 149, протестантов 10, прочих исповедований 48, дворян 372, почетных граждан и купцов 50, мещан 8327, военных сословий 524, крестьян 402, прочих сословий 105.
Церквей православных 3, костел 1, синагога 1, еврейских молитвенных школ 3. Часовень православных 2, рим.-католич. 1, 2-классное мин. нар. просв. училище с приготовительным классом и женским отделением, несколько еврейских школ.
Книжная лавка, типография и фотография. Еврейская богадельня и городская больница.
Городские доходы в 1896 г. 7115 руб., расход 7078 р., в том числе на городское управление – 1765р., на образование 150р., на медицину 75р.
Фабрик и заводов 6 (3 – кирпичных, 1 – кожевенный, 1 – свечной, 1 – восковый), с производством на 2680р. Ремесленников -162 мастера,135 –  подмастрерьев и 57 учеников.
Всех зданий 928, из них 4 каменных. Мостовых нет. В воде чувствуется недостаток. Так как река Норинь содержит примеси. Местные жители пользуются колодцами.
ОВРУЧСКИЙ УЕЗД – Волынской губ. Граничит с Минской и Киевской губ. 9329 кв. в. Овручском уезде целиком принадлежит к так. назыв. Восточному Полесью.
Встречаются разнообразны. сложные  кристаллические породы – граниты, гнейс-граниты, фельзитовые порфиры, габбро, диабазы, диориты и др.
Превосходные по своим технич.достоинствам красные кварциты и
розовые сланцы, которые вовсе не разрабатываются.
Многочисленные месторождения желейних руд также не исследованы и почти вовсе не эксплуатируются. У с.Збраньки известен бурый уголь и находят янтарь.
К 1 января 1896 г. было всех жителей 194.976. Селений в 1383 г. /без города/ было 403. В 17 селениях было менее 5 дворов, в 239 – от 5 до 50 дворов, в 86 сел. – от 50 – до 100 дворор, в 58 – более 100.
В среднем ежегодно засевается рожью 59150 дес. пшеницею 4400 дес , гречихой 31350 дес., ячменем 8760 дес,  просом 2500 дес, горохом 920 дес картофелем 8520 дес. ,льнам 1580 дес, коноплей 650 дес.
Фабрик и заводов 8, рабочик 316, производство на 264496 руб., Первое меето занимают по оборотам мельницы : 7 парових – 35900 руб., и 1 водяная – 11650 руб.
Училищ мин. нар. просв. 18: 1 училище приходится на 10279 жит. и на 515 кв.в. Сельских лечебниц 2, приемных покоев 4. Сельских врачей 2, вольнопрактикуюэмых /кроме Овруча/ три.
Православних храмов 98 и 6 часовень, римско-католических церквей З и часовень 4, еврейских синагогов 2 и моблитвенных школ 21.
В 1896 г. дворян в уезде – 1992.
С 1848 г. по 1883 г. число дворян уменшилось с 13140 чел до 2142.
В 1915 г. в Овруче проживало 11314 человек (5552 мужчин, 5762 женщин).

В 1916 г. – 12093 чел.

Posted in Матеріали з історії | Tagged | Прокоментуй!

 Овруч і Магдебурзьке право

Магдебурзьке право є одним із різновидів міських прав, які в добу середньовіччя утворили окрему галузь особливих прав вільних міських общин „Особливе міське право з’явилось у німецьких землях після завойовницьких походів германських імператорів у Північну Італію у VIII ст. і ознайомлення з варіантами міського права міст Венеції, Генуї, Лукки, Пізи. Поширення міського права серед німецьких міст являло довгий процес: одне міста отримувало право від іншого і в свою чергу передавало його наступному. Серед інших міст виділився Магдебург одне із найстаріших міст Німеччини, чиє праве стало згодом найбільш поширенням. Магдебурзьке право поширювалось виключно на міста, які виділялись в окремі юридичні одиниці по відношенню до округи, міське населення керувалось особливими законами І складало окремий стан – міщанства.
У ХІІІ – ХІV ст. німецька колонізація принесла м.п. на землі Угорщини й Польщі, а також на Українські землі, після 1349р., коли Галичина увійшла до складу Польщі.
Згідно з нормами м.п. в містах запроваджувались дві колегії лава і рада, які складались з виборних урядників і були наділені адміністративно-судовими функціями. Суд лавників на чолі з війтом розглядав кримінальні справи: вбивства, зґвалтування, розбої. грабунки, крадіжки та інш. Часте війтівська рада була спадковою. В нагороду за службу війт діставав земельну ділянку за містам, млини, дім, лавки на ринку.
Рада складалась з бурмистра і радців /райців/. До її компетенції входив розгляд справ по цивільних позовах: майнових суперечив ках міщан, суперечках про спадщину тощо. Суд /бурмистерико-радецький/ слідкував за дотриманням правил торгівлі, сплата» податків та благоустроєм міста, відав обліком міських прибутків і видатків.
Часто у міські судові справи втручався стахотинський уряд. Старости були королівськими намісниками на керолівщинах і здійсню¬вали оборонну, судову, фіскальну владу.
Надаючи містам магдебурзьке право великі князі литовські і польські не ставили на меті усунути старостинську владу, а лише намагалися її обмежити або примирити з міським самоврядуванням.
На території Київщини м.п. почало поширюватись в першій половині ХV ст. На цей час Київщина являла собою удільне князівство у складі Великого князівства Литовського»
Після смерті останнього київського князя Симеона Олельковича Київське удільне князівство було скасоване, а у 1471 р. Київська земля дістала статус воєводства. 3 147І р. до Люблінської унії 1569р. Київське воєводство було адміністративно-територіальною одиницею у окладі Великого князівства Литовського і поділялось на повіти: Київський, Житомирський, Овруцький, Любецький, Мозирський, Остерський, Чорнобильський, Черкаський. На чолі кожного з них стояли підпорядковані воєводі намісники – державці, пізніше – старости.
Усі королівські міста Київського воєводства користувались повним або обмеженим м.п. Магдебурзьке право було надано Києву і Житомиру у 1444р. Ряд Інших міст, які підлягали королівській юрисдикції, користувались неповним м.п. тобто отримували його в обмеженому обсязі. В цих містах старостинська адміністрація відігравала більш помітну роль в управлінні в порівнянні з Києвом і Житомиром. Старости впливали на вибори війта та Інших міських урядників, а іноді суміщували посади старости і війта. В цих містах населення зазнавало особливо відчутних обмежень і втручань у міське самоврядування з боку старостинського уряду.
Вадковського за “кривди великие” від нього, який примушував їх “греблю у ставу тамошнего сипати, оправоватии млин будовати…
ЦІ міста отримали привілеї на м.п. та на інші вольності в останній третині ХVІ – першій половині ХVII ст. Корсунь /1564, підтвердження І583р/. Біла Церква /1588, підтвердження 1620 р/. Чигирин /1392р/, Овруч /близько 60-90-х рр. ХVІ ст., підтвердження І64Ір/та інш. Оскільки всі вони були розташовані у прикордонному регіоні держави, польський уряд надавав великого значення їх обороні і подальшому залюдненню.
Відповідно м. привілеям міщанам надавалось право власності на землю, яке служило їм джерелом забезпечення і прибутків. Крім того міщани отримували важливі пільги на заняття промислами і торгівлю. Вони мали виключне право на цинкування горілкою, пивом, медом, робити солод і торгувати привозними винами /мальвазією/. Ярмарки і торги, що запроваджувались у містах згідно з м. привілеями» з однієї сторони, повинні були сприяти економічному розвитку міст, з іншої – поліпшувати матеріальне становище міщан.
Терміни ярмарків і торгів не співпадали між собою і були приурочені до різних релігійних свят, що надавало можливість купцям вести жваву торгівлю в різних містах в різні пори року. Так в Овручі діяли дві річні ярмарки: на Покрову /1 жовтня/, на “Св. Миколу Великого” /9 травня/.
М.привілеї також зобов’язували мешканців прикордонних міст Київського воєводства, що постійно потребували захисту від татарських набігів, відбувати військову повинність. Тому міщани завжди брали активну участь в обороні своїх міст. Довідавшись від своєї сторожі про появу ворога, вони за стародавнім звичаєм виступали озброєні на конях на чолі зі старостою чи війтом, І як правило зі своєю міською корогвою.
Частину міських прибутків міщани використовували на закупівлю пороху, олова, Інструментів для будівництва і ремонту башт І т.п.
Існують різні точки зору щодо оцінки ролі м.п. у розвитку українських міст. В.Антонович, М.Володимирський-Буданов вважали, що воно мало негативні наслідки, тобто, вироблене на чужому ґрунті і в досить давній час /ХІІ-ХІ ст. / не могло бути засвоєне мешканцями українських міст з Іншими юридичними поняттями. З Іншого боку, надання м.привілеїв, як відзначив М. Грушевський, мало на меті колонізувати прикордонні регіони І спустошенні міста та відводити торгово-економічне життя, що занепало внаслідок татарських набігів ХV-ХVІ ст.
Білоус. Магдебурзькі старожитності на Київщині
у ХV – першій половині ХVII ст.
/Старожитності.-1993.-№ 5-4 с.21-22.1993. № 5-6 с.21-22 /продовж/.
Posted in Матеріали з історії | Tagged | Прокоментуй!

 Археолог І.Ф.Левицький відкрив стоянку людини стародавнього кам’яного світу

У 1921 році в селі Довгиничі, Овруцького району, Житомирський археолог І.Ф.Левицький відкрив стоянку людини стародавнього кам’яного світу. Дослідження її були проведені в 1924-1929 роках Стоянка розташована на лівому березі ріки Норинь /притока р.Уж/, в 9 кілометрах на захід від Овруча. Під час розкопок у лісових відкладеннях були виявлені уламки кісток мамонта, носорога, північного оленя, коня і вовка, а також багато оброблених рукою людини кам’яних знарядь праці.
В селі Збраньки, Овруцького району, на лівому березі Норинь були знайдені кістки мамонта і крем’яні відщепи. Аналогічні знахідки, що відносяться до часів стародавнього кам’яного віку, виявлені в 1954 році експедицією обласного краєзнавчого музею біля села Клинець Овруцького району.
Матеріали цих пізньопалеолітичних стоянок дають змогу встане вити, що найдавніші жителі Волині займались полюванням на мамоні носорога, північного оленя, коня, вовка і т.п. Люди вміли добувати вогонь, користувались різноманітними дерев’яними, кам’яними і кістковими знаряддям й. В той же час з’являються постійні житла, одяг.
Саме на цьому етапу розвитку продуктивних сил виникає нова міцна організація первісного суспільства – родовий лад. Перехідний період від стародавнього до нового кам’яного віку /неоліту/ характеризується дальшим розвитком знарядь праці, зв’язаних з полюванням. Починаючи з V тисячоліття до нашої ери, в південних районах Східної Європи відбувається поступовий перехід до скотарства і землеробства. Разом з новим укладом господарства повинна була з’явитися і нова, невідома раніше техніка виготовлення знарядь. Люди освоїли шліфування, а потім і свердління каменю, почали виготовляти сокири, тесла, долота та Інші знаряддя для обробки дерева. Появились молотки для обробки ґрунту. Удосконалились і техніка обробки кості.
Біля села В.Бондари археологами досліджена неолітична стоянка Вона знаходиться за кілометр на південь від села, в урочищ МошаницІ. Розташована стоянка на вузькій довгастій дюні заввишки 6 метрів. В центральній частині стоянки виявлені рештки майстерні по виготовленню крем’яних знарядь праці. Члени родової групи, яка жила на місці стоянки біля нинішнього села Бондари, володіли не тільки технікою сколювання і шліфування каменю, але вміли і свердлити його.
. 2 –

На території нинішнього Овруцького району виявлені пункти, що належать до епохи бронзи /II тисячоліття – початок І тисячоліття нової ери/. Це був час широкого розповсюдження знарядь праці з міді І бронзи Застосування металевих знарядь, все зростаюча продуктивність скотарського господарства привели до росту громадського багатства скотарських племен, які виділилися з середовища Інших племен: відбувся перший крупний громадський розподіл праці. Ставши основною силою громадського виробництва мужчина зайняв пануюче положення в сім’ї. Так у процесі розвитку скотарства був здійснений перехід від матріархату до патріархату.

Біля Овруча під час розкопок курганів виявлені поля поховання епохи бронзи. Поховання знаходились на рівні древнього горизонту, або в неглибоких ямах, опущених до лісового шару. Чоловічі поховання займали центральне положення в курганах, їх оточували жіночі поховання. Скелети похованих скорочені. Інвентар чоловічих поховань різко відрізняється від жіночих: в них були знайдені крем’яні наконечники стріл і фрагменти ліпних посудин, в жіночих же – бронзові прикраси: приколки, застіжки, спіральні браслети і т.д.
Пам’ятники старослов’янської історії зустрічаються в Овруцькому районі повсюдно. Це відкриті поселення і городища, /укріплені пункти/; а також велика кількість курганних могильників древлян.
В першій половині 1-го тисячоліття нашої ери великого розвитку набули, гончарне і ювелірне ремесла. В цей час у східно-славянських племен почалось відділення ремесла від землеробств: і розвиток товарного виробництва. Відбувається розклад первісно-общинного ладу, посилюється майнова нерівність. Найважливішим показником цього процесу у древлян був перехід від родової общини до територіальної. Територіальна община тісно зв’язана з виникненням приватної власності на землю. Складаються феодальні виробничі відносини.
До VШ-ІХ віків нової ери повинна бути віднесена поява на території сучасного Овруча феодального городища-замчища. Воно було розташоване на правому березі Норині, на високій горі з крутими схилами на сході і півдні. З північного і західного боків були прориті глибокі яри. Ростові і зміцненню феодального замка і перетворенню його в місто в значній мірі сприяли населення ремісників, які все більше оточували
– З –

Після антифеодального виступу селян в Іскорестені /за свідченням літопису – 945 році/ княгинею Ольгою у Вручай /сучасний Овруч/ була перенесена столиця древлянської землі. У 962 році наступник Ольги і Ігоря Святослав, вирушаючи в похід на Болгарію, залишив у Києві свого старшого сина Ярополка, в Новгороді-Володимира. Середній син Святослав Олег, був правителем у древлянській землі і мав своєю резиденцією Вручай. У 977 році /згідно з даними літопису/ в результаті міжусобної боротьби Олег був убитий і похований у Вручаї. Тільки через 50 років </в 1044 році/ Ярослав Мудрий переніс останки свого дяді Олега в Київ, поховавши їх у Десятинній церкві. В сучасному Овручі відоме місце, де знаходився курган в якому був похований Олег.

В околицях Овруча археологи знайшли велику кількість древлянських могильників ІХ-Х століть. Якщо в більшості похованнях переважав обряд спалювання трупів, то в ІХ-Х століть його замінило трупопокладення. Більш древні колективні некрополі /кладовища/ змінились одиночними похованнями під курганними насипами. Серед основної маси скромних поховань виділяються поховання представників феодальної знаті.
В І954 році археологічна експедиція обласного краєзнавчого музею провела розкопки курганів біля сіл Довгиничі і Хайча. Виявлені тут поховання древлян дають уявлення про селянські кладовища Русі ІХ-Х століть.
Особливий Інтерес серед Інших старослов’янських пам’ятників являють селища, майстри яких з ІХ-Х століть почали займатися виробництвом шиферних самопрядок. Останнім судилося велике майбутнє. Призначені для прядіння веретеном, ці маленькі кам’яні грузики удостоювались великої уваги своїх власниць-древньоруських жінок. Археологи знаходять їх у древньоруських похованнях разом з узороччям із золота і невицвітаючої емалі.
ЦІ грузильця для веретен з Овруцького сланцю-шифера мали найширший район збуту. Вчені знаходять їх під час розкопок у Новгороді, Києві, Галичі і Гродно. Самопрядки Овруцьких майстрів-каменярів проникали і за межи російських земель, їх знаходять на території Волзької Болгарії, Чехословаччини і Польщі.
4 –

Район стародавнього Вручая був єдиним місцем виробництва шиферних самопрядок у древній Русі. Тут знаходиться єдине в усій Східній Європі родовище червоного і рожевого сланцю-шифера м’якої породи. Шиферні плити з Овруча широко використовувались на будівництві архітектурних споруд у Києві, Чернігові, Галичі т Інших древньоруських містах.

До недавнього часу археологам були відомі рештки майстерень Овруцьких різчиків по каменю лише біля сіл Коптівшина, Хайча, Камінь, Збраньки. В І954 році археологічна експедиція обласного краєзнавчого музею виявила і частково дослідила ще один пункт виробництва шиферних самопрядок біля села Норинськ. Він був розташований на правом березі рік Норинь, на невеликій височині лугової заплави. Тут у порівнянні невеликий прямокутній ямі знай шли рештки виробництва: “стружка” і браковані вироби, всього понад 1300 речей. Серед цієї маси матеріалу не було жодної готової, придатної для роботи самопрядки. Цілком ясно, що яма служила місцем, куди зсипали виробничі відходи і браковані вироби. Археологічні матеріали, виявлені в Норинську, з достатньою повнотою свідчать про те, що Овруцькі майстри – каменерізи працювали на широкий ринок. Величезна кількість знайденого тут матеріалу дозволяє уявити масштаби виробництва самопрядок.
В ІХ-ХШ століттях Овруч підтримував найтісніші економічні і культурні зв’язки з багатьма древньоруськими центрами. Про те, зокрема, свідчить архітектура пам’ятника древньоруського зодчества – храму Василія збудованого у Вручаї наприкінці ХП – початку ХШ століть /ІІ94-ІІ96г.г./ Стіни цієї будови складені з тонкої цегли і місцевого каменю-кварциту. Всередині церква була майстерно оформлена Овруцьким сланцем -шифером. Стіни II прикрашав фресковий живопис. Храм Василія  в Овручі – типовий зразок древньоруської архітектурної школи, високої майстерності зодчих і ремісників – будівельників.
Розквіт древньоруської культури в Овручі відноситься до X-ХШ століть. В 1240 році татаро-монгольські орди Батия спустошили місто. Однак трохи згодом Овруч знову постав з руїн.
Пам’ятники ІХ-ХШ століть в Овручі і навколо нього – свідки єдності і спільності соціальних процесів і культурного життя древньоруської народності.

І.Винокур,

науковий працівник
обласного краєзнавчого музею
Posted in Матеріали з історії | Tagged , | Прокоментуй!
Сторінки 30 of 31« Перша...1020...2728293031