Історія села Бігунь

Бігунь, Овруч. | Рожков Олександр
Бігун, Овруч
Рожков Олександр

полотно/олія, 2008 р.

БІГУНЬ — село, центр сільської Ради, розташоване за 38 км на захід від районного центру, за 23 км від залізничної станції Велідники, на автошляху Овруч – Кованка. Дворів — 501. Населення — 2090 чоловік. Сільраді підпорядковані села Делета й Селезінка.

Перша писемна згадка про Бігунь датується 1888 роком.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року. Під час тимчасової німецько-фашистської окупації населення Бігуня брало активну участь у партизанському русі, за що карателі в січні 1943 року живцем спалили 150 жінок, стариків та дітей. У листопаді цього ж року село було визволене від гітлерівських загарбників партизанським з’єднанням О. М. Сабурова.
На фронтах Великої Вітчизняної війни та в партизанських загонах 700 жителів села билися проти німецько-фашистських загарбників. 599 нагороджено орденами й медалями. Уродженець с. Селезівки П. А. Рослик за героїзм, виявлений під час визволення Румунії, удостоєний звання Героя Радянського Союзу. 500 чоловік загинуло смертю хоробрих. У 1965 році на їх честь встановлено пам’ятник.
Posted in Овруцький район | Tagged , | Прокоментуй!

 Історія села Антоновичі

Перші  відомості  про  село  сягають  глибокої  давнини, На  північний захід  від  села  знаходяться  давні  кургани  в  кількості  32,  в  яких  заховані  воїни,  а  можливо  і  поховані жителі  села. Як   стверджує  провідний  археолог  інституту  Археології  Академії  наук  України  А.С.Томашевський, що  ці  кургани  відносяться  до  ХІ-ХІІ ст.  і  звичайно  є  пам’яткою  давньої  історії  села.
Приблизно  у  УІІІ ст..  н.е.   під  час  розселення  східно слов’янських  племен, зокрема  племені  древлян,  наші  предки  сягнули глибини  Поліського  краю  і  поселились  в цьому  мальовничому  куточку, що  зветься  нині Антоновичі.
Серед  жителів  села  і  досі  в  пам’яті  живе  легенда  про  проходження  назви  села  Антоновичі.  від  імені  чоловіка  на  ім’я  Антон , якому  сподобалась  невеличка  річка, що  протікала  повз  села  і  пагорби, що  його  оточують  і  оселився  вів   тут  і  розпочався  рід  його.
На  заході  околиці  села  також  археологами  знайдено  поселення  жителів  нашого  села,  що  відноситься  до  епохи  середньовіччя. Глиняні  глечики. залишки  знарядь  праці  свідчать  про  те, що  наші  предки  в  період  середньовіччя  проживали  в  долині  урочища,  що  нині  зветься  „Княж”.
Від  сивої  давнини  і  до  сьогоднішнього  дня  жителі  села  наполегливою  працею  примножували  славу  поліського  краю.
Післяреволюційний  період  відзначився  тим, що  в  селі  була  відкрита  початкова  дворічна  школа,  а  вечорами  працював  лікнеп  для  дорослих .Ще  й  досі  живуть  учні  цієї  школи, зокрема  Гуз  Ганна  Денисівна.
Період  колективізації  тяжким  каменем  прокотився  по долях  жителів села. Багато  людей  не  бажали  працювати  колективно  і  за  це  їх  висилали  на  примусові  роботи  в  Сибір  на  Далекий  Схід,  звідки  вони  вже  звичайно  не  повертались .
Але  все  ж  в  1928  році  було  створено  перший  колгосп  ім. Ворошилова.  Першим  колгоспником  став  Книшевич  максим, який  до  революції  був  у  пана  Кулеші  наймитом.  Пізніше  до  колективного  господарства  вступили  і інші  жителі  села  і  разом  долали  труднощі  передвоєнного  життя. Особливо  тяжким  для  жителів  села  виявився  1932-1933 роки.
Жителі  села  Антоновичі  тяжко  працювали  на  колгоспних  полях,  виконували  обробіток землі  вручну. І  скільки  було  радості  коли  в  селі  з’явився  маленький  трактор  „ХТЗ”. Першою  трактористкою  була  Закусилова  Ганна.
Та  наступив  1941  рік. Не  розуміючи  великих  наслідків, люди  жили  і  працювали  та  мирне  і  спокійне  життя було  перерване  однієї  з  найважливіших  воєн ХХ ст. – другою світовою  війною.
В  серпня  1941  року  коли  колгоспники  жали  жито  на  полях  фашисти  влетіли  в  с.Антоновичі, їдучі  з Усово  по-варварськи  вороги   хазяйнували  в  селі:  забирали  курей, молоко, виганяли  з  будинків  жителів.
Багато  молоді  було  забрано  в  Німеччину. Зокрема  там  побували  Книшевич  Орина  Максимівна, Поліщук  Єва  Семенівна  та  інші..
З  жителів  села  Антоновичі  та  навколишніх  сіл  було  створено  партизанський  загін  і  командиром  його  був  Поліщук  Степан  Стратонович. Фашисти  жорстоко  розправлялись  з  активістами села.  Зокрема    жителі  с.Антоновичі   Анчевський   Франк  був  повішений  в  м. Овруч  вбито  було  також  Павленка  Олексія  Андрійовича,  а  бувший  голова  колгоспу  Кот  Олександр  був  розстріляний  фашистами, а  перед  розстрілом  фашисти  заставили  його  викопати    для  себе  могилу.
В  грудні  1942  року  село  Антоновичі  було  спалено .Під  час  окупації  багато  людей  жили  в  лісах  навіть  взимку  жили  біля вогнища.
19  січня  1943  року  ворог  зненацька  оточив  хутір  Задорожок  з усіх  сторін,  зігнав  весь  народ  на  вулиці.  потім  почали  загонити  групи  людей  в  хліви.  наносили  соломи  і  запалили  людей. Луди  живими  горіли  в  хлівах.  Із  цього  пекла  втекло  лише  13  чоловік.
На  сьогоднішній  день  в  селі  проживають  дві  жінки  які  були  свідками  тієї  страшної  трагедії  в  х. Задорожок.
І  в  другій половині  1943  року  село  було  звільнено  від  фашистів.  З  новими  силами  жінки  та  старі  люди  приступили  до  відбудови  села, на  місці  згарищ  будували  хатки,  щоб  зігріти  своїх  дітей. Знову  почали  будувати  колгоспні будівлі.  З  великою  наполегливістю  взялися  за  відбудову  народного  господарства  жителі  с.Антоновичі :
Назаренко  Онуфрій, Торгонський  Гавлиро, Флюгра  Адам, Рудницький   Іван, Курач  Макарій.
В  1944  році  силами  комсомольців  село  Можаровський Микола, Помінчук  Ольга, Довбаш  Харита, Закусилова  Ганна  збудували  невеличкий  будинок  для  школи.  І восени  1944  року  початкова  школа  відновила  свою  роботу. Першою  вчителькою  була  Можарівська  Марія  Олександрівна.
Гордістю  села  і  по  сьогоднішній  день  є  Герой  Соціалістичної  праці   Книшевич  Пелагея  Максимівна.
Кавалером  двох  орденів  Леніна  був  Кальник  Адам  Іванович, який  добився  визначних  успіхів  у  вирощуванні  картоплі.
Серед  випускників  школи  багато  вчителів, медиків, спеціалістів  різних  галузей  і  просто  хороших  трудівників, які  працюють  в  ім’я  розквіту незалежності  України.
Posted in Овруцький район | Tagged , | 1 коментар

 Історія села Словечне

Словечне — село, центр сільської Ради, розташоване на березі річки Словечної, притоки Прип’яті, за 33 км на захід від районного центру, за 15 км від залізничної станції Велідники, на автошляху Овруч-Словечне. Населення — 1964 чоловіка. Сільраді підпорядковано села Антоновичі, Дуби, Задорожок і Тхорин.
Ще в давні часи на території Словечного селилися люди. Свідченням цього є виявлені поблизу села поселення доби бронзи та давньоруський курганний могильник, а на околиці с. Антоновичів знайдено бронзові прикраси скіфського періоду.
Вперше Словечне згадується 1566 року в описі Київського воєводства як село Овруцького староства. Більшість населення займалася землеробством: вирощувала зернові й городні культури, а також — бортництвом і рибальством. Село було приписане до Овруцького замку. Тяглові селяни виконували різні роботи на замковій землі, лагодили дороги, оборонні споруди, мости, а також платили податок грішми й медом.
Після Люблінської унії (1569 року) Словечне перейшло у власність польських магнатів Потоцьких, які нещадно визискували місцеве населення. Тривалість панщини становила три й більше днів на тиждень. Соціальний гніт доповнювався національним. Жителів насильно обертали у католиків. Селяни під час визвольної війни українського народу (1648-1654 рр.) брали активну участь у боротьбі з шляхтою у складі Овруцької сотні Київського полку. 1667 року Словечне знову підпало під владу шляхетської Польщі. Соціальне становище селян ще більше погіршало. Потоцькі постійно збільшували повинності. Сваволю пана ніщо не стримувало. Він у своєму маєтку був повновладним господарем. У 1679 році доведені до відчаю селяни повстали. Вони напали на панський двір, знищили панське майно. Виступ було придушено, а багатьох його учасників кинуто до в’язниці.
Початок XVIII століття на Правобережній Україні був періодом дальшого посилення експлуатації трудящих мас. Посполиті Словечного щотижня відбували 5 днів панщини, до якої додавалася ще й «сторожчина». В другій половині XVIII ст. на Поліссі дальшого розвитку набувають кустарні промисли, зокрема, в селі розвивалися поташне виробництво, обробка деревини. Зросла торгівля лісом, поташем, виробами з дерева, лляним полотном та іншими товарами. 1773 року Словечне віднесено до категорії містечок. Після возз’єднання 1793 року Правобережної України з Росією з 1797 року воно увійшло до Овруцького повіту Волинської губернії.
В умовах царського режиму становище трудящих залишилося дуже тяжким. Селяни, як і раніше, зазнавали поміщицької сваволі. В одному з листів до повітового суду вони скаржилися на поміщицю Чудовську, якій у 60-х роках XIX ст. належав маєток, що вона для влаштування парку відібрала у них кращі земельні ділянки, а замість них виділила зовсім непридатні.
На час проведення селянської реформи 1861 року в Словечному налічувалося 64 двори, в яких жило 142 ревізькі душі. Згідно з уставними грамотами селянам виділили 627 десятин землі. 4,4 десятини, які вони одержали на ревізьку душу, не могли прогодувати сім’ю, бо врожайність на бідних, кислих, супіщаних ґрунтах була низькою — не більше 20 пудів з десятини. Постійні злидні, прогресуюче безземелля штовхали селян на боротьбу проти визискувачів, яка проявлялась у заорюванні землі, порубці лісу поміщика. Так, 1886 року селяни Словечного самоправно викосили поміщицькі сіножаті, їхні дії були настільки рішучими, що управитель маєтку звернувся за допомогою до волинського губернатора, бо поліція виявилася безсилою. Заворушення було придушено. Суд жорстоко покарав його організаторів.
Містечко 1863 року стало волосним центром Овруцького повіту. За період з. 1868 по 1899 рік кількість дворів зросла з 145 до 257, а населення з 1430 до 1580 чоловік. Тут працювали водяний та паровий млини, ґуральня, до 1896 року діяло 5 чавуноливарних та залізоробних рудень.
Початок XX ст. вніс деякі зміни в життя населеного пункту. За 48 км від нього пролягла залізниця Київ — Ковель, рух по якій відкрито у 1902 році. Проте промисловість розвивалася слабо. На 1913 рік у містечку працювали водяний та паровий млини.
Незадовільним залишалося медичне обслуговування. 1864 року в Словечному був фельдшер, існувала приватна аптека. Напередодні першої світової війни відкрито земську лікарню. В 1864 році почала діяти парафіяльна школа. На 1913 рік працювали двокласне училище, невеличка народна бібліотека.
Багато горя і злиднів зазнали жителі містечка в роки першої світової війни. Всіх дорослих і здатних до військової служби чоловіків було відправлено на фронт, з яких багато загинуло. Значно скоротилися посівні площі. Населення Словечного з задоволенням зустріло Лютневу революцію 1917 року, сподіваючись, що вона дасть народу мир, землю, визволення від нестерпного гніту. Проте Тимчасовий уряд, який узяв владу в свої руки, не виправдав надій трудящих мас.
З великою радістю селяни Словечного сприйняли звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Ленінські декрети про мир і землю дістали загальне їх схвалення. Але приступити до здійснення соціально-економічних перетворень вони не змогли, оскільки владу захопили ставленики буржуазно-націоналістичної Центральної ради.
Лише в середині січня 1918 року, після того, як червоногвардійці визволили від українських буржуазно-націоналістичних військ залізничні станції Сарни, Олевськ, Лугини, в Словечному було встановлено Радянську владу. Однак наприкінці лютого містечко окупували кайзерівські війська. Восени 1918 року, коли в Овруцькому та Ровенському повітах розгорнулася партизанська боротьба, трудящі Словечного взяли в ній активну участь. Член підпільного повітового ревкому А. М. Радченко з 30 жителів містечка сформував партизанський загін5. Тоді ж створено партійний осередок і волосний підпільний ревком, який очолив Д. М. Вітченко. До складу його входили також А. Й. Навєт, А. Г. Горбачевський та Н. М. Бутова. Під керівництвом партосередку, підпільного ревкому в грудні партизанський загін визволяв Овруч від петлюрівців, а в січні 1919 року — й Словечне.
Вийшовши з підпілля, ревком приступив до здійснення соціалістичних перетворень. Були створені відділи: земельний, лісівництва, культосвітній, соціального забезпечення та охорони здоров’я. Але діяльності ревному чинила опір місцева контрреволюція. Для боротьби з нею сформовано загін робітничо-селянської міліції. Під керівництвом ревкому за короткий час проведено розподіл земель нетрудових елементів, велася робота щодо зміцнення бідняцьких господарств. Одним із центральних питань була заготівля хліба, який всіляко приховували куркулі, намагаючись викликати голод. Ціною великих зусиль весною селяни засіяли більшу частину посівних площ.
Та незабаром над містечком знову нависла небезпека. Скориставшись успіхами денікінців на півдні України, з заходу на Київ рушили банди петлюрівців. У середині липня, форсувавши річку Збруч, вони почали просуватися вперед. На початку вересня на лінії Олевськ-Зубковичі-Ємільчине частинам 12-ї армії вдалося на деякий час затримати наступ петлюрівців. З наближенням фронту в Словечному й волості активізувалися контрреволюційні елементи. Але повітовий та волосний ревкоми мобілізували трудящих на боротьбу з ними, посилили серед населення політичну агітацію, яка викривала підлі наміри ворогів Радянської влади. В середині вересня 1919 року на дільниці Олевськ-Ємільчине ворог перейшов у наступ. Радянські війська мужньо стримували натиск петлюрівців, які намагалися оволодіти Коростенським укріпленим районом. Ціною великих втрат ворог захопив Словечне. Частина жителів залишила містечко й у складі загону добровольців під керівництвом комуніста Дубравіна пішла громити ворога.
Наприкінці вересня Словечне було визволено від петлюрівців. Створений одразу ревком мобілізував трудящих на боротьбу з контрреволюційними бандами. Активну участь у ній брав комсомольський осередок, що оформився на початку грудня.
З кінця 1919 по лютий 1920 року в Словечному «хазяйнували» війська буржуазно-поміщицької Польщі. В районі містечка точилися запеклі бої. Частини 12-ї армії, що перейшли в наступ проти ворога, на кінець лютого визволили всю територію Овруцького повіту. Але 26 квітня війська інтервентів знову окупували Словечне.
Прорвавши оборону ворога, 22 червня частини 12-ї армії визволили містечко від інтервентів. Одразу було обрано містечковий і волосний ревкоми. Згодом створено містечковий та волосний комітети незаможних селян3, які розподіляли серед безземельних і малоземельних селян землю, вели боротьбу з куркульськими бандами, подавали допомогу біднякам у налагодженні їх господарств, заготовляли хліб. На початку 1921 року відбулися вибори містечкової Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. У липні відновив роботу партійний осередок4. У листопаді 1922 року відбувся перший волосний з’їзд Рад, присвячений 5-й річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Його учасники надіслали привітання В. І. Леніну, в якому поздоровили вождя з нагоди одужання і побажали довголіття.
За новим адміністративно-територіальним поділом 1923 року Словечне стало центром однойменного району. 4 квітня створено райком КП(б)У. Партійний осередок села на цей час налічував 26 комуністів. Перша районна партконференція, яка відбулася 20 жовтня, розглянула питання поліпшення землекористування, оскільки воно мало виняткове значення для району. Площа ріллі від загальної площі земельних угідь становила лише 21 проц. На кожні 100 чоловік населення припадало 26 десятин посіву. Комуністи спрямували зусилля трудящих на освоєння придатних угідь. Щоб залучити селян до активної участі в соціалістичному будівництві, багато уваги приділялося кооперуванню. У вересні організовано споживче товариство, а на початку 1924 року — товариство спільного обробітку , землі. В жовтні 1925 року в Словечному проведено свято врожаю, в якому взяло участь понад 1000 чоловік. На сільськогосподарській виставці, приуроченій цій події, демонструвалися досягнення перших колективних господарств, сільськогосподарські машини. Це свято стало традиційним.
Успішно розв’язуючи господарські справи, партійно-радянські органи багато уваги приділяли охороні здоров’я трудящих, які дістали змогу безплатно лікуватися. 1924 року в Словечному відкрито районну лікарню, де працювало 3 фельдшери. Діяла також аптека. На початку відбудовного періоду в селі не вистачало вчителів» підручників. Однак незабаром труднощі було переборено. Вже в 1920 році в Словечному працювала трудова семирічна школа, де 5 учителів навчало 130 учнів. 1924 року відкрито курси підготовки вчителів. Велася робота щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Створювалися гуртки й пункти лікнепу. Пожвавили свою роботу культосвітні заклади. 1923 року почав діяти районний сельбуд. Тоді ж відкрито бібліотеку.
Після відбудовного періоду процес кооперування селян ще більше пожвавився. В 1926 році розгорнуло роботу кредитне товариство, через яке селяни одержали на придбання сільськогосподарських машин 1900 крб. позики. При ньому працював пункт прокату сільськогосподарського реманенту. Для районного активу в 1929 році відкрито сільськогосподарські курси, на яких вивчалися чергові завдання колективізації та передовий досвід праці. Колективні форми господарювання швидко завоювали визнання у трудового селянства. Переконавшись у перевагах колективного господарювання, у вересні 1929 року селяни Словечного та п’яти навколишніх сіл об’єдналися в артіль «Здобуток Жовтня». За господарством закріпили 1186 га землі. Тут налічувалося 35 коней, 29 волів, 71 корова, 50 свиней, 98 овець та 63 голови молодняку великої рогатої худоби. Організаторами колгоспу стали колишні бідняки М. Д. Книшевич, Я. І. Карашук, С. С. Дрозд, М. С. Довбаш, О. Д. Шадура. У 1931 році з артілі виділилися в окремі колективні господарства хлібороби сіл Тхорина й Антоновичів. Колгосп «Здобуток Жовтня» рік у рік міцнів й добивався підвищення врожайності усіх культур. І в цьому допомагала йому створена 1930 року МТС, у якій тоді налічувалося 15 тракторів.
Значного розвитку набула охорона здоров’я трудящих. Напередодні Великої Вітчизняної війни у Словечному працювали лікарня на 25 ліжок, поліклініка, санепідемстанція, дитяча консультація, дитясла, аптека. У медичних закладах було 4 лікарі й 15 чоловік середнього медперсоналу. Зростав освітній рівень населення. 1928 року в семирічній школі налічувалося 7 учителів і 172 учні. Тут діяли також інтернат та дитячий садок. 1936 року семирічку перетворено на десятирічку. 1941 року у ній учителювало 24 чоловіка, які навчали 470 учнів. Тривала робота щодо ліквідації неписьменності серед дорослих. Працювало 6 пунктів лікнепу, де з 1926 по 1933 рік пройшло курс навчання понад 200 чоловік. На кінець 1935 року з неписьменністю в основному було покінчено. Значних успіхів досягнуто в роботі культосвітніх закладів. 1938 року відкрито районний будинок культури. У ньому демонструвалися кінокартини. Широкої популярності набула художня самодіяльність, зокрема хоровий та драматичний гуртки. Збільшився книжковий фонд районної бібліотеки й у 1940 році становив 7147 томів. З 1931 року виходила районна газета «Колективіст Словечанщини». Напередодні війни завершувалася радіофікація села.
Віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз перервав мирне життя районного центру. Коли ворог наближався до Словечного, на початку серпня створено підпільний райком КП(б)У та кілька диверсійних груп. 19 серпня 1941 року гітлерівці захопили Словечне. 3 перших днів окупації на території району почав діяти партизанський загін, який очолив секретар Житомирського підпільного обкому партії Т. Л. Гришан, до війни голова Червоноармійського райвиконкому. Народні месники висаджували у повітря мости, псували лінії зв’язку, проводили агітаційну роботу серед населення, організовували саботаж заходів гітлерівських окупаційних властей. У вересні поблизу с. Возничів знищено 7 автомашин з живою силою ворога. У листопаді партизани напали на ворожу автоколону й підірвали кілька машин. Гітлерівці за всяку ціну намагалися виявити й знищити партизанів. Переслідуваний великими силами карателів, загін змушений був перебазуватися на територію Лельчицького району БРСР, де спільно з білоруськими братами продовжував вести боротьбу проти загарбників. У січні 1942 року словечанські партизани знову повернулися в свій район. Незабаром поблизу с. Середньої Рудні вони потрапили у засідку і полягли смертю хоробрих у нерівному бою. Разом з ними загинули і їх командир Т. Л. Гришан та секретар підпільного райкому КП(б)У В. Д. Тарановський.
У листопаді 1941 року М. А. Посох, який утік із фашистського полону, створив в Словечному підпільну патріотичну групу, її члени дістали радіоприймач, записували зведення Радінформбюро й розповсюджували їх серед населення. Згодом патріоти встановили зв’язок з підпільниками сіл Сирниці, Усового, Антоновичів, Тхорина, Велідників і почали готувати напад на районну поліцію й жандармерію, щоб захопити зброю. Але операцію не вдалося здійснити. За доносом провокатора їх заарештували. По дорозі до Овруча підпільники перебили охорону й утекли в ліс, де влилися в партизанський загін «За перемогу».
ЦК КП(б)У 23 грудня 1942 року затвердив новий склад Словечанського підпільного райкому партії. Секретарем його призначив В. М. Ананкіна, колишнього голову Усівської сільради. Підпільний райком КП(б)У налагодив тісні зв’язки з населенням району, залучав його до активної боротьби проти німецько-фашистських загарбників. З його ініціативи у Словечному створено підпільну комсомольсько-молодіжну організацію, в якій активно діяли М. О. Вигівський, П. О. Верпівський, У. К. Омелянчук. Молоді підпільники розповсюджували серед населений зведення Радінформбюро, організовували диверсії, вели розвідувальну роботу. 1942 року на території району діяло вже 14 підпільних комсомольських організацій, у яких налічувалося 105 комсомольців6. Особливо активізувалася діяльність словечанських партизанів і підпільників восени. 11 і 12 листопада в районі Словечного приземлилася оперативна група Українського штабу партизанського руху в складі: С. Ф. Маликова, Л. Г. Бугаенка, А. В. Прокопенка, С. Ф. Степанова, І. М. Мельника та двох радистів6. Вона очолила керівництво партизанським рухом на території Житомирської області і в тому ж місяці з окремих загонів сформувала партизанське з’єднання С. Ф. Маликова. 26 листопада в район села прибуло партизанське з’єднання О. М. Сабурова, яке на території області закінчило свій рейд.
Словечанський район став партизанським краєм. Народні месники не давали спокою окупантам ні вдень, ні вночі. Гітлерівці, відчуваючи своє безсилля у боротьбі проти партизанів, шаленіли. Лише в грудні в Словечанському районі вони спалили 9 населених пунктів. Саме тоді карателі схопили комсомолку У. О. Омелянчук, яка наклеювала листівку на дверях сільуправи. Всю ніч патріотку били, але вона не видала товаришів. Вранці гітлерівці зігнали всіх жителів села і, погрожуючи розправою, примушували вказати на народних месників. Відповіддю було мовчання. Фашистські недолюдки відрахували з натовпу кожного третього (дітей, жінок, стариків) — 60 чоловік, зачинили в сарай, облили бензином і спалили. Разом з ними загинула й молода підпільниця.
4 грудня 1942 року партизани з’єднання О. М. Сабурова знищили в Словечному фашистський гарнізон численністю 200 чоловік, якому було доручено охороняти підступи до Овруча. У цій операції брали участь загін ім. Леніна та по дві групи з загонів ім. 24-ї річниці Червоної Армії та ім. Щорса. Оволодівши населеним пунктом, народні месники розставили на шляхах заслони й почали вивозити із складів зерно та роздавати його місцевому населенню. На світанку наступного дня з боку Овруча до Словечного підійшло 70 автомашин з ворожими солдатами й офіцерами. Оскільки сили були нерівні, партизани вирішили залишити село, але вранці 6 грудня після артилерійської підготовки вони знову зав’язали бій, який тривав 36 годин. Проти партизанів ворог кинув авіацію. Але ніщо не врятувало гітлерівців. Вони втратили понад 500 солдатів і офіцерів, 210 — було поранено, а також спалено 24 автомашини, склад зі зброєю і боєприпасами, приміщення поліції. Партизани захопили 2 міномети, 9 кулеметів, 129 гвинтівок і автоматів, 35 тис. патронів, кілька друкарських машинок, радіоприймачів та багато іншого майна. Було вивезено на свої бази 900 пудів хліба, 45 голів великої рогатої худоби, підготовлених до відправки в Німеччину. В цьому бою відзначилися І. Т. Родітєлєв, Л. Т. Ковтонюк, В. В. Буянов, М. І. Зімник, М. В. Таратута, Л. Я. Іванов та багато інших. Блискуче проведена операція принесла партизанам славу. В їх загони влилося понад 70 місцевих жителів.
Щоб запобігти дальшому розвитку партизанського руху, Житомирський генералкомісаріат і служба безпеки вирішили за будь-яку ціну розправитися з народними месниками. Почали стягуватися війська. Зосередивши в районі Бігуня-Словечного півторатисячний загін, гітлерівці вирішили оточити партизанів. У лютій злобі карателі спалили Словечне, Бігунь, Кам’янку, Тхорин, а 31 грудня розпочали наступ. Ведучи бої з окупантами, завдаючи їм великих втрат, партизани все ж змушені були відійти на північ, у глибину білоруських лісів і боліт. З новою силою розгорілася партизанська боротьба на території району влітку 1943 року. Восени 1943 року, коли Червона Армія, форсувавши Дніпро, почала визволення Правобережної України, партизанські з’єднання стали узгоджувати свої дії з наступаючими частинами 1-го Українського фронту. 15 листопада 1943 року партизани з’єднання О. М. Сабурова визволили село від німецько-фашистських загарбників, 20 листопада у Словечне увійшли війська Червоної Армії.
Багато лиха зазнали словечанці за роки тимчасової німецько-фашистської окупації. На місці села диміли згарища та валялися купи закінченої цегли. Гітлерівці зруйнували й спалили 307 будинків, культурно-освітні заклади, школи, лікарню, МТС, знищили всю тяглову та продуктивну худобу, колгоспні будівлі. В Словечному й 13-ти навколишніх селах окупанти стратили й спалили живцем понад 5 тис. чоловік, переважно жінок, дітей і стариків.
258 жителів села хоробро билися з ворогом на фронтах та в партизанських загонах. 185 з них нагороджено орденами й медалями, 137 загинули в боротьбі за свободу й незалежність рідної Вітчизни. Ціною величезних зусиль довелося відбудовувати зруйноване село. До весни довелося жити в землянках та наспіх влаштованих халупах. Весною на згарищах закипіла робота. Водночас з житловим фондом відроджувалися колгосп, МТС. Люди працювали не шкодуючи сил.
З допомогою держави, яка надала кредит, у 1944 році було відбудовано МТС, школу, клуб, хату-читальню. Цього ж року почав працювати маслозавод. Руку братньої допомоги простягнули словечанцям трудящі РРФСР, інших союзних республік. Словечне було настільки зруйноване, що районний центр тимчасово (до 1952 року) знаходився у Велідниках. Там перебували і всі районні партійні, радянські та комсомольські органи. Вони багато уваги приділяли становленню нового села, його економіки. Значний вклад вносили й комсомольці Словечного, яких 1944 року налічувалося 27. З їх ініціативи створено 3 комсомольсько-молодіжні ланки, що не шкодували сил для підвищення врожайності всіх культур та продуктивності громадського тваринництва. У 1945 році артіль «Здобуток Жовтня» виконала план розвитку тваринництва на 140 проц. 1950 року до неї приєднано господарства сіл Антоновичів та Бокиївщини, в результаті чого за колгоспом закріпили 2756 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1045 га орної землі. Як і раніше, провідними культурами залишалися зернові, льон, картопля. Прибутки артілі, які 1950 року становили 1253,3 тис. крб., весь час зростали. Так, 1953 року лише одне .льонарство дало прибутків 2800 тис. крб. Високопродуктивною працею особливо відзначилася комсомольсько-молодіжна ланка, очолювана членом ВЛКСМ П. М. Книшевич. Вона одержала з кожного гектара по 9,5 цнт льоноволокна та по 6,8 цнт льононасіння. За досягнуті успіхи 1954 року П. М. Книшевич нагороджено орденом Леніна. 1958 року кожен гектар посіву льону дав артілі 25 460 крб. прибутку. У 1962 році словечанські хлібороби вийшли переможцями в соціалістичному змаганні серед колгоспів області й удостоїлися перехідного Червоного прапора обкому КП України й виконкому обласної Ради депутатів трудящих. Рік у рік .підвищувалися врожайність зернових культур, картоплі, продуктивність громадського тваринництва. Якщо в 1959 році в колгоспі збирали з гектара до 8,1 цнт зернових, то в 1965 році — по 18 цнт. На кожні 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 57 цнт м’яса. За високі показники в праці 21 чоловіка нагороджено орденами й медалями, в т. ч. П. М. Книшевич — орденом Трудового Червоного Прапора, В. Д. Бухранського, засновника й голову цього колгоспу,— орденом Леніна.
Гідними трудовими подарунками хлібороби відзначили 50-річчя Радянської влади. В господарстві одержано з гектара по 18,2 цнт пшениці, 139 цнт картоплі, 6,3 цнт льоноволокна. На полях артілі працювало 13 тракторів, 11 автомашин, 4 зернові комбайни та багато іншої техніки. З електрифікацією села в 1965 році на тваринницьких фермах почали механізувати трудомісткі процеси. Міцна технічна база сприяла підвищенню дальшої продуктивності праці. В ювілейному 1970 році з кожного гектара одержано по 20 цнт пшениці, 148 цнт картоплі та по 8 цнт льоноволокна. На 100 га угідь вироблено по 60,5 цнт м’яса. Цього ж року 68 хліборобів удостоєно Ленінських ювілейних медалей. Словечанські колгоспники успішно завершили план восьмої п’ятирічки, за що ланкового А. І. Кальника, який виростив на площі 50 га по 230 цнт картоплі, нагороджено орденом Леніна, ~а голову колгоспу В. Д. Бухранського — орденом Жовтневої Революції. 1955 та 1959 рр. він обирався депутатом Верховної Ради УРСР. У дні роботи XXIV з’їзду КПРС П. М. Книшевич, яка обиралася його делегатом, присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, а на XXIV з’їзді КП України її обрано членом Ревізійної Комісії ЦК КП України.
Під керівництвом партійної організації (в 1972 році вона налічувала 88 чоловік) ще з більшим завзяттям трудяться колгоспники в дев’ятій п’ятирічці. Розгорнувши змагання за гідну зустріч 50-річчя утворення СРСР, вони в 1972 році зібрали з кожного гектара по 162 цнт картоплі, 235 — овочів, 397 — кормових буряків та по 10 цнт льоноволокна. Зросло господарство Словечанського лісгоспзагу, заснованого в 1960 році. За сумлінну високо-продуктивну працю 125 чоловік нагороджено орденами й медалями, в т. ч. ланкову М. М. Андросович орденом Трудового Червоного Прапора, 411 лісівникам присвоєно звання ударника комуністичної праці. Відмінних успіхів добився колектив лісгоспзагу за два роки дев’ятої п’ятирічки. Виробничий план 1972 року він виконав за 11 місяців і зараз докладає усіх зусиль, щоб достроково справитися з завданням третього року п’ятирічки. Далеко за ме-жами району відома продукція харчокомбінату: мариновані гриби, повидла, джеми, соки, компоти. В селі є також відділення районного об’єднання «Сільгосптехніки». На підприємстві працює 29 ударників комуністичної праці.
Значного розвитку набула торгівля. В селі — десять магазинів, у т. ч. чотири продовольчі, п’ять промтоварних, книжковий. З підприємств громадського харчування діє чотири їдальні.
Повсякчасно зростає і впорядковується населений пункт. За 1960— 1972 рр. в Словечному побудовано 102 будинки. Фактично на місці колишніх згарищ виросло нове село. Чепурні житла під сріблястим шифером та червоною черепицею потопають у фрукто-вих садах. Вулиці забруковані червоним гранітом, тротуари заасфальтовані. В грудні 1962 року з ліквідацією Словечанського району село ввійшло до складу Овруцького району.
Значних успіхів досягнуто в охороні здоров’я трудящих. 1952 року в селі збудовано нове приміщення лікарні на 175 ліжок, поліклініку. У медичних закладах працює 16 лікарів та 80 медпрацівників з середньою спеціальною освітою. Старша акушерка В. М. Бондарчук у 1971 році нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.
Великі зміни сталися в галузі освіти. 1952 року збудовано нове приміщення середньої школи. В 1972 році у ній навчалося 594 учні й працювало 34 вчителі. Після занять діти відвідують різноманітні гуртки у будинку піонерів, відкритому в 1963 році. Центром культурно-освітньої роботи в селі є будинок культури на 450 місць. Тут систематично демонструються кінофільми, проводяться різноманітні вечори відпочинку. 1972 року в хоровому, драматичному, вокальному, естрадному та інших гуртках налічувалося 150 чоловік. У дні підготовки до відзначення 50-річчя утворення СРСР самодіяльні митці виїжджали з концертними програмами до братньої Білорусії. На сцені будинку культури виступають професіональні артисти з Житомира, Києва, Кишинева та інших міст. Населення обслуговує бібліотека, в якій налічується 62 тис. книг.
Словечанці глибоко шанують пам’ять про тих, хто героїчними подвигами визначився в роки Великої Вітчизняної війни. 1962 року в селі відкрито музей Партизанської Слави, де представлені численні експонати, документи та фотографії, ш» розповідають про героїчні будні партизанської боротьби з ворогом під час тимчасової німецько-фашистської окупації. В книзі відгуків екскурсантів — запис севастопольських приладобудівників, робітників Ташкента, студентів з Грузії, вчителів з Челябінська, чернігівських учнів, воїнів Радянської Армії та ін. За період з 1962 по 1972 рік музей відвідало понад 1 млн. чоловік. Вісім років ним завідувала й віддала багато зусиль Г. О. Вигівська, колишня партизанська зв’язкова, дружин» секретаря підпільного райкому «партії В. М. Ананкіна. У 1964—1972 рр. музей нагороджено дипломами Міністерства культури СРСР, Міністерства культури УРСР, а в 1969 році йому црисвоєно звання народного. У 1971 році музей перетворено на відділ Державного історико-краєзнавчого обласного музею. Біля музею в 1970 році споруджено пам’ятник народним месникам, які полягли в бою проти німецько-фашистських окупантів. Славні сторінки минулого надихають словечанців на нові подвиги в ім’я Батьківщини.
Г. І. ДЕНИСЕНКО, Л. В. ДОВЖИЖ
Posted in Овруцький район | Tagged , | 3 коментарі

 ОВРУЦЬКИЙ РАЙОН – Історична довідка

Овруч  –  місто  Житомирської  області, райцентр, розташоване  на  р.Норинь  (басейн  річки  Прип’ять). Залізничний  вузол. Місто  називалось  Овручем  тому, що  було оточено земляним  валом, що  нагадував  обруч;  по  другій  версії  Овруч  утворена  з  двох  старослов’янських  слів  –  “обо”  –  “руч”, що  означають  “ в  іншу  руку”, “ в  іншому  місці”;  ще  одна  назва  Вручай  –  “біля  ручая”. Поселення  виникло  на  правому  підвищеному  березі  річки  Норинь, куди  впадала  невеличка  річка  Ручай.

Овруцький  район  –  один  з  найбільших  прикордонних  поліських  районів  України. Розташований  в  північно-східній  частині  Житомирської  області. Межує  на  півночі  з  Лельчицьким  та  Ельським  районами  республіки  Білорусь, на  сході  –  з  Народицьким, з півдня  –  Коростенським, Лугинським  та  Олевським  районами  Житомирської  області. Утворений  у  1923 році. Площа  –  3,2  тис.кв.км.  У  районі  –  м.Овруч (райцентр), смт.Першотравневе  та  144  сільські  населенні  пункти.

Лежить  у  межах  Поліської  низовини  та  Словечанського-Овруцького  кряжу. Річки  Словечна  з притокою  Ясенець, Жерев, Норинь (усі  –  басейну  Прип’ять). Поверхня  північної  частини  району  –  низовинна, плоска, алювіально-зандрова  рівнина; південної  –  підвищена  хвиляста  лесова  рівнина, розчленованана  ярами  та  балками. Трапляються  денудаційні  форми  рельєфу  у  вигляді  горбів  та  пасів, скель  з  крутими  схилами  (найвища  точка  над  рівнем  моря  316 м.  біля с. Городець). На  півночі  значні  ділянки  заболочені.

Грунти  в  основному  дерново-підзолисті  супіщані, глеюваті, глейові  та  торфо-болотні.  Ліси  мішані  (сосна, вільха, дуб, береза, осика)  займають  67% території  району.  Район  багатий  на  корисні  копалини, цінні  будівельні  матеріали: кварцити, граніти, пісковики, яшму, залізні  руди (болотного  походження), торф, вогнетривкі  глини, кварцовий  пісок, пірофілітові  сланці.  На  їх  основі  в  районі  ведеться  видобуток  кварциту, виробництво  щебеню, цегли.  Промислові  запаси  Овруцького  родовища  кварцитів  –  62,5  млн.т. (1980 р.).

Пов’язане  з  відкладами  верхньопротерозойського  віку. Кварцити  рожевого, сірого, рідше  бурого  кольору;  текстура  масивна.  Складається  головним  чином  з  кварцу  (до  93%), уламків  кварцового  порфіру  (1-5%)  і  пірофіліту  (2-5%).  Об’ємна  вага  кварциту  2,66 г/см  , густ.  2,61-2,67, пористість  1,99-3,50;  водопоглинання  після  обпалювання  0,7-1,47.  пересічна  потужність  кварцитів  65,4 м. Родовище  відоме  з  2-ї  половини  ХІХ  ст.  детально  розвідане  в  1965  -1967 рр.  Кварцитне  родовище  використовують  як  динасову  сировину  для  металургійної  промисловості.  Промислова  розробка  розпочалася  в  1936 р.  В  1954 р.  збудовані  рудник  і  дробільно-збагачувальна  фабрика.

В  районі  є  великі  поклади  пірофіліту, мінералу  з  класу  силікатів, які  належать  до  групи  талькопірофіліту. Пірофіліт   Аl  OH  SiO     на  дотик  жирний, лускової  будови, має  світле  забавлення.  Склад  по  масі:  Al O  –  26,3%, SiO   –  61,7,  Н О  –  5,0%  густота  2660  –  2900  кг/м , твердість  по  шкалі  Мооса  –  біля  1.

Населення  району  станом  на  1  січня  2003 р.  становить  67,8  тис.чол.  В  тому  числі:  17,5  тис.чол.  міського, 14,1  тис.чол.  дітей  віком  до  18  років.  Національний  склад  такий: українці  –  95,9%, росіяни  –  2,6;  білоруси  –  0,8%;  євреї  –  0,1%;  поляки  –  0,2%, інші  національності  –  0,4%.

Овруцький  район  утворений  в  1923 році.  В  сучасних  межах  існує  з  1962 р. (приєднано  Словечанський  район).  Районний  центр  –  м.Овруч.

Перші  згадки  про  Овруч  належать  до  946  року, коли  княгиня  Ольга  зруйнувала  Іскоростень, перенесла  сюди  центр  Древлянської  землі.  Першим  удільним  князем  Овруча  був  Олег  Святославович.

З  1362 р.  Овруч  входив  до  складу  Великого  князівства  Литовського.  В  кінці  ХVІ  ст.  Волинь  та  Київське  князівство  були  приєднані  до  Польщі  (Овруч  та  Житомир  були  включені  як  староства).  Овруч  став  повітовим  містом. До  складу  повіту  входили  Коростень, Олевськ, Народичі, Базар  та  ін.

Після  другого  поділу  Польщі  (1793 р.)  вся  Правобережна  Україна  була  приєднана  до  Росії.  В  1797 р.  Овруч  став  повітовим  містом  новоутвореної  Волинської  губернії.  З  Овручем  пов’язані  імена  відомих  діячів  козацького  руху, уродженців  Овруцького  повіту: гетьман  України  Іван  Виговський, гетьман  війська Запорозького  Григорій  Лобода, соратник  Б.Хмельницького  та  І.Виговського  Юрій Немирич.  Тут  бували  керівники  національно-визвольної  війни  українського  народу  1648-1657 рр.  Іван  Богун  та  Максим   Кривоніс;  видатні  полководці  О.В.Суворов  та  М.І.Кутузов.

В  1648 р.  створено  козацький  полк, який  очолив  Іван  Голота. Овручани  брали  участь  у  народному  повстанні  проти  польсько-шляхетського  панування  під  керівництвом  овруцького  полковника  Дацка  Васильовича (Дерик)  1664-1665 рр.);  у  козацько-селянському  повстанні  під  керівництвом  С.Палія  1702-1704рр.  та  в  національно-визвольному  повстанні  “Коліївщина” (1768 р.)  7  вересня  1812 р.  в  Овручі  розташувався  полк  народного  ополчення  Полтавської  губернії.

В  роки  революції  і  громадянської  війни бували  в  місті  Г.І.Котовський, В.Н.Боженко, голова  ВЦВК  України  Г.І.Петровський, голова  Раднаркому  В.Я.Чубар.

22  серпня  1941 р.  район  окупований  гітлерівськими  військами.  Тут  формувались  і  діяли  численні  партизанські  загони. 16-17  листопада  1943  року  Овруч  визволено  партизанами  з’єднання  О.Сабурова  при  підтримці  4-ї  гвардійської  повітрянодесантної  дивізії.

У  1962  році  до  складу  Овруцького  району  увійшов  Словечанський  район.  З  проголошенням  Незалежності  України  (1991р.)  у  червні  1994 р.  проведено  делімітацію  кордону  між  Україно  і  Білорусею  на  ділянці, що  межує з  Овруцьким  районом.

Промисловість  району  нараховує  17  промислових  підприємств  таких  галузей, як  гірнично-видобувна, приладобудівна, виробництво  будівельних  матеріалів  та  по  переробці  сільськогосподарської  продукції.  Найбільші  підприємства:  ВАТ  ГЗК  “Кварцит” (1936р.)видобування  кварцитів, смт. Першотравневе, Росія, Словаччина, Швеція, Англія, Білорусь, Прибалтика), АТВТ  “Овруцький  молочноконсервний  комбінат”  (1952 р., Росія, США), ВАТ “Приладобудівник” (1971 р., Росія), Овруцький  держлісгосп (1936 р. Австрія, Росія, Туреччина, Греція) Словечанський  держлісгосп  (1960 р.  Німеччина, Болгарія, Австрія, Словаччина), АТВТ  “Ігнатпільський  кар’єр”  (Росія, Польща), ВАТ  ГППК  “Товкачівський “  (1946 р.), Овруцький  щебеневий  завод, орендне  підприємство  “Овруцький  завод  продтоварів” (1948 р., Росія),  ВАТ  “Овруцький  хлібозавод”. Залізничні  станції: Овруч, Ігнатпіль, Хайча, Норинськ, Велідники, Товкачівськ . Автомобільних   шляхів  району  –  1946  км.

Виробництво  основної  частки  сільськогосподарської  продукції  в  районі  забезпечують  23  новостворених   (2000 р.)  сільгоспформування.  З  них: 12  сільськогосподарських  товариств  з  обмеженої  відповідальністю, 6  приватних  (приватно-орендних)  сільськогоппідприємств  15  селянських (фермерських) господарств. Ними  обробляється  16  тисяч  гектарів  сільгоспугідь.  Найбільші  з  них  СФП  “Великофоснянське”, ПСП “Зарічанське”, СТОВ “Бондарівське”, ПСП “Бігунь, ПСП “Велідницьке”, СТОВ  “Словечно”, ПСП “Україна”.

У  районі  –  48  державних  загальноосвітніх  школи  (3  –  І ступеня, 20 –   І-ІІ  ступеня, 25  –   І-Ш  ступенів), із  них  9  навчально-виховних  установ  типу  “Школа-сад”;  один  центр  дитячої  і  юнацької  творчості, дитячо-юнацький  клуб фізичної  підготовки, мала  академія  народних  ремесел, 3  дитячі  музичні, 1  художня  школа,  професійно-технічне  училище, 30  дитячих  садочків.

До  послуг  населення  району  7  лікарень  на  400  лікарняних  ліжок, 9  сільських  лікарських  амбулаторій, 13  ФАПів  і  53  ФП.  В  м. Овручі  функціонує  діагностичне  відділення  центральної  райлікарні.

В  районі діють  1  районний  ,  27  сільських  будинків  культури,49  сільських  клубів, 55  бібліотек, музей  партизанської  Слави  Полісся  в  с. Словечно  (філія  Житомирського  обласного  краєзнавчого  музею), 9  громадських  музеїв.  Місцева  газета  “Зоря”  виходить  з  1930 р., є  місцеве  радіомовлення.

До  послуг  гостей  м. Овруч  Готель  “Овруч”  на  103  місця,  міжнародний  кемпінг  біля  с.Ігнатпіль.

Зареєстровані  конфесійні  общини  Римо-католицької  церкви, Християнської  віри  Євангельської, Євангельських  Християн  баптистів, свідків  Егови, Іудаїзму.  Діє  єпархіальне  управління  Православної  української  церкви.

В  м.Овручі  –  парк  відпочинку.  В  межах  району  –  частина  Поліського  заповідника  (музей  природи  Полісся  в  с.Селезівка),  та  державний  заказник  “Дідове  озеро”, дендропарк  біля  с.Гладковичі.

В  Овруцькому  районі  на  обліку  перебуває  163  пам’ятники  історії  і  культури.  З  них  59  –  пам’ятки  археології.  Вони  відносяться  до  періодів  зрубної, трипільської,  тшинецької  культур.  Біля  с.Антоновичі  знайдено  бронзові  прикраси  скіфського  періоду.  В  районі  Замкової  гори  міста  та  на  території  району  виявлені  сталі  поселення  і  стоянки, майстерні  періоду  неоліту  (V-ІV  тис.  до н.е.), досліджено  поселення  і  могильники  та  знайдено  знаряддя  праці  доби  бронзи  (ІІ  тис. до  н.е.).

Період  феодальної  роздробленості  ІХ-ХІІ  ст.  представлений  численними  поселеннями, курганами, курганними  могильниками  і  городовищами.  На  схилах  Словечансько-Овруцького  кряжу  на  березі  річки  Норинь  в  с.Збраньки  виявлено  єдине  в  Україні  родовище  піфіліту  (агальматоліту), який  з  давніх  часів  використовувався  для  виготовлення  ювелірних  прикрас, відомчих  шиферних  пряслиць  в  будівництві  давніх  архітектурних  споруд  (Київ, Чернігів, Галич).

Є  2  пам’ятки  архітектури  державного  значення: Василівська, Золотоверха  церква,   збудована  в  1190 р.  з  каменю, нинішня  споруда  –  результат  реставрації  (1908-1912 рр.)  за  проектом  архітектора  О.В.Щусева), Василівський  жіночий  монастир  (1907-1909 рр.):  7  пам’яток  архітектури  обласного  значення: будинок  в’язниці  (ХІХ  ст., нині  райполіклініка), адмінбудинок  управління  сільського  господарства  (1893 р.), приміщення  залізничного  вокзалу  (ХІХ ст.), Купецький  особняк, в минулому  приміщення  райвиконкому (1911 р.), Миколаївська  церква  с. Левковичі (1815 р.).  Місце  поховання  рабина  Цадика  (1870 р.,  с. Нові  Велідники, об’єкт  паломництва).  Відомими  пам’ятками  в  районі  є  Пам’ятний  знак  на  місці  поховання  древлянського  князя  Олега  Святославовича  в  977 р.  ( м. Овруч, 1961 р.), Свято-Преображенський  собор,1678 р., 10  пам’ятників  присвячені  подіям  революції  і  громадянської  війни, 83  –  Великої  Вітчизняної  війни, 4  –  подіям  недавнього  минулого.

З  Овруцьким  районом  пов’язані  життя  й  діяльність  видатних  діячів  науки  і  культури. Найвідоміші  з  них: Остафій  Дашкевич   (Остап)  1535 р., один  із  перших  організаторів  козаччини, народився  в  Овручі, Литовський  воєвода  потім  Черкаський  та  Канівський   староста  Юрій  Немирович (1612-1659 рр.)  родом  з  Овруцького  повіту, Овруцький  староста, автор  проекту  Годяцької  угоди  (1658 р.)  про  автономію  України.

Макарій  Овруцький  (1605-1678)  –  Блаженний  Макарій  народився  в  м.Овручі.  В  1660 р.  –  архімандрит. Прославив  себе  благодатним  даром  прозріння ;  граф  Віктор  Єгорович  (1819-1867 рр.)  –  народився  в  м.Овручі.  Створив  і очолював  Велико-Анодальське  показове  лісництво, піонер  степового  лісорозведення.  Белов  Микола  Васильович  (1891-1982 рр.)  –  народився  в  м.Овручі.  Відомий  кристалограф  геохімік, академік (1953 р.), Герой  Соціалістичної  Праці  (1969), лауреат  Державних  премій  (1952 р. 1974 р.); Сабуров  Олександр  Миколайович  (1908-1974 рр.)  –  один  з  організаторів  партизанського  руху  на  Україні, Герой  Радянського  Союзу; Костюченко  Адам  Іванович  (?  –  1977)  –  народився  в  с.Гладковичі  Овруцького  району, відомий  художник; Добахова  Ольга  Пилипівна  (1910-1982 рр.)  народилася  в  с. Першки (нині  с.Кирдани), українська  народна  поетеса  –  піснярка, заслужений  працівник  культури (1974 р.); Малишко  Андрій  Самійлович  (1912 –1970 рр.) –  видатний  український  поет, лауреат  Державних  премій  СРСР  (1942, 1951, 1969 рр.), Державної  премії  УРСР  ім. Т.Шевченка  (1964 р.), працював  в  Овруцькій  СШ  №1,  ім’я  присвоєно  Овруцькій  районній  бібліотеці; Ковжун П.М. (1896-1939рр.) –  уродженець  с. Костюшки, відомий  художник  –  графік.

В  Овруцькому  районі  встановлено  пам’ятники  багатьом  видатним  діячам, та  меморіали.  Найвидатнішими  з  них є: Пам’ятний  знак  на  місці  поховання  древлянського  князя  Олега  Святославовича  в  977 р. (1961 р., м.Овруч); Братська  могила  –  пам’ятник  радянських  підпільників; (1965 р., м.Овруч); Пам’ятник  одному  з  організаторів  і  керівників  партизанського  руху  в  роки  Великої  Вітчизняної  війни, Герою  Радянського  Союзу  О.М.Сабурову  (1976 р., м.Овруч); Пам’ятник  на  місці поховання  в  1943 р.  організатора  і  командира  Чехословацького  партизанського  загону  в  роки  Великої  Вітчизняної  війни, Героя  Радянського  Союзу  Яна  Налепки  (1963 р., м.Овруч);  пам’ятник  радянським  воїнам  періоду  Великої  Вітчизняної  війни  А.А.Покальчуку, П.Гутченку (1971 р., с.Велика  Фосня); пам’ятник  Миколі  Ващуку, пожежнику, ліквідатору  аварії  на  ЧАЕС  (1989 р., с.Велика  Хайча); Меморіал  загиблим  в  Афганістані  (1994 р., м.Овруч); Меморіал  спалених  сіл  в  роки  Великої  Вітчизняної  війни  (1995 р., с.Словечно); Меморіал  жертвам  Чорнобильської  трагедії  (1996 р., м.Овруч).

Posted in Матеріали з історії | Tagged | Прокоментуй!

 МИКОЛА ІІ /МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ РОМАНОВ/

МИКОЛА ІІ /МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ РОМАНОВ/ /1868-1938/ – останній російський імператор.

1906 р. дав згоду на відновлення храму Св.Василія в Овручі, пожертвував 10 тис. рублів на Новгородський Іконостас. У вересні 1911 р. імператор власною персоною прибув на освячення відновленного храму.

3 вересня 1911 р. о 8 годині 15 хвилин ранку Микола II в супроводі свити відбув на автомобілях з Коростеня до Овруча (відстань 43 версти). На шляху царя всі села були гарно прикрашені національними рушниками, оббиті килимами i вкриті соломою, прикрашені квітами, рушниками, серпами, косами. На горі над дахом був підпис: “Слава Богу”. Коли царський поїзд прибув до Овруча, його зустрічали представники овручан: по обидва боки дороги стояли ряди учнів церковних та міністерських шкіл (всього біля 2000 чол.), на міській площі було вишиковано почесну варту від Селенгинського піхотного полку зi знаменом i хором музики, дві роти – одна з учнів Овруцької i Любаркiнської другокласних церковних шкіл, а друга – з учнів міністерських шкіл. За ними були депутації дворян.
Коли в`їхав цар, почали дзвонити в міських церквах i в храмі. Розпочався хресний хід (очолював Архієпископ Антонi), потім відбулося привітання царя i служба освята храму. Імператор Микола II з власних коштів (10000 крб.) пожертвував на Iконостас, панікадило (хорос) i ламбади.
Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , | Прокоментуй!

 ПЕТРОВ-ВОДКІН КУЗЬМА СЕРГІЙОВИЧ

ПЕТРОВ-ВОДКІН КУЗЬМА СЕРГІЙОВИЧ /1878-1939/, видатний російський художник, виконував розпис правої башти реконструйованого Св.Василівського златоверхого храму /І9ІО/

Фрески “Каїн вбиває свого брата Авеля” та“Жертвоприношення Авеля” символізують загибель князя Олега після розгрому його війська дружиною брата Ярополком.

О. Бенуа пише про цей період в житті Петрова-Водкiна: “Он ищет самого себя, своего внутреннего Бога и мечется по белому свету из-за мук рождения этого Бога. Вернувшись из Парижа, художник чутко воспринял общий интерес к национальному средневековому искусству. То обстоятельство, что почти сразу после возвращения из-за граници живописца при глашают участвовать в росписи реконструируемого из руин Щусевым Васильевского Злато-верхого собора в Овруче, способствовало проявлению его интересов к национальному средневековому искусству”.

Пiд час роботи в соборі Петров-Водкiн береться за розробку загально етичних проблем. Майстер не випадково виконує розпис на неканонічні сюжети: “Каїн вбиває свого брата Авеля”., “Жертвоприношення Авеля”. Це, мабуть, пояснюються тим, що вони у алегорією подій загибелі князя Олега після битви з його братом Ярополком. Художник виконав розпис правої башти на рiвнi хорів. Роботи були зроблені фарбами Кейна, якi були схожі на давній фресковий розпис. Композиція “Вбивство Каїном Авеля” розташована напроти сходин під дверним проходом, який веде на хори. Художник писав: “Особенно доволен я моим Авелем, лежащим на зеленом панте, гармонически сочетающимся с темным пейзажем и небом. Декоративный вопрос решен удачно, краски чистые в сияющей гамме …”

Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , , | Прокоментуй!

 Історія розписів у Свято-Василівській церкві

 Із давніх часів на українській землі збереглися безцінні скарби архітектури та мистецтва, які є славою і гордістю нашого народу. Одне із таких місць – старовинна Свято-Василівська церква в Овручі – архітектурна пам’ятка XII століття.

За віки це диво архітектур­ного мистецтва зазнало долі усіх православних храмів. Церква грабувалася й руйну­валася і татарами, і турками, і литовським князем Гедеміном. На початку XX століття овруцьку святиню реставру­вав відомий архітектор О. Щусєв. Після завершення робіт він запросив сюди заслуже­ного діяча мистецтв Росії митця К.С. Петрова-Водкіна.

В одному із листів до дру­жини художник пише: “Про­гулюємось, бесідуючи про таємниче візантійське мис­тецтво, адже кожен погли­нутий своїми особистими пе­реживаннями і тими образа­ми, які він повинен передати у своїх творах у овруцькій церкві…”.

У церкві святого Василія К. Петров-Водкін береться за розробку загальноетичних проблем. Майстер не випад­ково виконує розпис на неканонічні сюжети. У підкупольному просторі південної башти церкви він розташу­вав дві сцени: “Каїн убиває свого брата Авеля” та “Жерт­воприношення Авеля”. Розміщення в точно відтворе­ному ансамблі церкви розпи­сів на неканонічні теми, перш за все, пояснюється тим, що вони є своєрідною алегорією подій загибелі кня­зя Олега в рові Овруцької фортеці після розгрому вій­ська дружиною його брата Ярополка.

            У сцені вбивства Каїном свого брата Авеля митець по­казує історичну трагедію. Над епізодами, що зобража­ють знівечення найтісніших, кровних людських зв’язків, царювало всевидяче, химеричне ока зображене на фоні веселки. З допомогою апокаліптичної символіки “всевидячого ока” розкриваються теми відповідальності. Вбив­ство людини відбувається перед лицем вселенського морально-етичного нагляду. Потенційно цей образ перед­бачає майбутнє покарання. Працюючи над цією про­грамою, художник засвоює типове для середньовічного монументального живопису зображення загальнозначимих явищ, переданих через дії героїв.

К. Петров-Водкін у Овру­цькій церкві виконував роз­пис північної башти на рівні хорів. Майстер не був дуже обмежений наслідуванням тим завданням, що стояли перед художниками які роз­писували церкви XII століт­тя, оскільки на баштах русь­ких соборів звичайно розмі­щувалися неканонічні сюже­ти, стиль їх виконання був досить вільним. Отож, розпис виконано в традиціях древ­нього фрескового мистецтва.

Композиції “Вбивство Каї­ном Авеля та “Жертвопри­ношення Авеля” розміщені навпроти сходів, які ведуть на хори. У змістовному відношенні композиція “Жертво­приношення Авеля” має під­порядкований характер. Ху­дожник, який звик працю­вати в станковому живописі, опинився в незвичній ситуа­ції, коли простір мав куполо­подібний характер, і компо­зиції повинні були існувати в різних просторових площи­нах. Але К. Петров-Водкін створює загальний живопис­ний простір для двох компо­зицій. Схеми пагорбів, зо­браженого ним аскетичного пейзажу природно перетіка­ють з однієї частини фактич­но єдиного розпису в іншу. Ритм фігур підкреслює ком­позиційну єдність твору. Фі­гури однакового розміру. Во­ни відокремлюються від зем­лі і ніби розходяться в по­вітрі, відірвавшись від пей­зажного фону, зведеного до зеленого позему та яскраво-синього неба.

Об’єкти зображення у фрес­ках знайшли свій простір, який відрізнявся криволінійною структурою. Більше то­го, написані теплою золотис­тою охрою. Незважаючи на слабке світло-тіньове моде­лювання, вони відірвані від фону, виконаного холодними кольорами, і живуть у сферичному реальному просторі башти.             Середньовічне мистецтво з його зворотною перспективою послужило для К. Пет­рова-Водкіна імпульсом у розробці просторових взає­мовідносин основних кольо­рів. Художник писав: “Особ­ливо задоволений я моїм Авелем, який лежить на зе­леній плямі, що гармонійно поєднується з темним пей­зажем і небом. Демократичне питання вирішено дуже вда­ло, фарби чисті, в сяючій гамі”. Але на відміну від середньовічного живопису для просторової характерис­тики в його творах вико­ристовуються особливості кожного кольору.

Розписи Овруцької церкви, виконані К. Петровим-Водкіним, носили переломний ха­рактер у його творчості. Во­ни до 1958 року залишалися невідомими для дослідників, бо до цього часу церква була монастирською. Крім того, доступ до них був утруднений через чисто технічні причини: хори північної час­тини храму не були наслані з часу побудови його, і башта, в якій знаходяться розписи, була перетворена на підсобне господарство. З часом сам факт існування в Овручі розписів був забутий, і лише в ході роботи над архівним фондом художника було ви­явлено згадки про ці твори. Композиції “Вбивство Каї­ном Авеля” та “Жертвопри­ношення Авеля” збереглися і донині.

Хоча ще до овруцьких роз­писів К. Петров-Водкін вико­нував роботи на релігійні теми, проте ранні твори його практично не мали з давньо­руським мистецтвом нічого спільного, крім тематики.

Отож можна вважати, що саме робота в Овручі відігра­ла в подальшому вирішальну роль у зверненні художника до давньоруської художньої спадщини.

Вікторія ФУРМАНОВА,
учениця 11-В класу Овруцької гімназії, член наукового товариства “Еліта”.

«Зоря», 10 листопада 2006 р

Posted in Історичні пам'ятки | Tagged | Прокоментуй!

 Кіпніс Ісаак /Іцхок/ Нухимович, письменник

Кіпніс Ісаак /Іцхок/ Нухимович народився 12 грудня 1894 року у с.Словечне на Житомирщині у сім’ї ремісника. Закінчив єврейську релігійну школу /хедер/. Кілька років був учнем чинбаря. Учасник громадянської війни.

1921р.переїхав у Київ, став навчатися в єврейському технікумі. Того ж року в місцевій єврейській газеті опублікував перші свої вірші та новели. які тепло буди прийняті критикою та читачами. Через два роки видав першу збірку віршів “Воли”.

За кілька десятиліть з-під його пера вийшло чимало творів для дорослих і дітей. Велику увагу письменник приділяв і перекладам єврейською мовою з російської, української та західноєвропейських літератур. Твори самого Кіпніса друкувалися в перекладах українською, російською, білоруською мовами, Самобутній і талановитий майстер слова, він написав, зокрема, роман “Дім”, повість “Місяці і дні”.

Належав до літературної організації ВУСПП.

До Великої Вітчизняної війни жив у Києві, звідки разом з іншими літніми письменниками був евакуйований у Саратов. 1944 р. повернувся додому, продовжував активну творчу діяльність.

23 червня 1949 року був заарештований за звинуваченням у національній агітації. 25 січня 1950 року Особлива нарада засудила його до 10 років виправно-трудових логерів суворого режиму.

З місця ув’язнення Кіпніс кілька разів звертався до вищих органів правосуддя, спростовуючи безпідставні звинувачення. Просив також не знищувати рукописів, вилучених у нього під час обшуку. З проханням переглянути справу Кіпніса до правоохоронних органів неодноразово зверталися М.Рильський, В.Сосюра, І.Еренбург, Е.Казакевич.

В 1956 році Ісаак Кіпніс був звільнений і реабілітований. Помер 14 квітня 1974 року.

Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , , | Прокоментуй!

 РЕДЧИЦЬ ІВАН ЮХИМОВИЧ

Більшість віршів Івана Юхимовича Редчиця — світлі, чисті, гармонійні. Так і хочеться їх співати. А все розгадується дуже просто: він міцно  пов’язав свою долю з музикою, яка є щирою і доброю сестрою слова. Отож, йому, треба сказати, пощастило в житті на обдарування.
Народився Іван Юхимович у с. Радчиці Овруцького району. Навчався в Овруцькій середній школі № 1. Закінчив Житомирське музичне училище імені Косенка, Київський інститут культури. Тривалий час працював викладачем Житомирського училища культури.
Поезія прийшла до Редчиця сама по собі і полонила серце, як і музика. Йог вірші друкуються в обласних і республіканських газетах та журналах, збірниках «Поезія-84», « Поезія-86», « Поезія-88», « Поезія-91» те інших. Видав збірки поезій: «Сонати чорного сонця» (1996), «Серце невмирущої кобз», “VERTAS IN PROFUNDO” (1998).
Зовсім недавно Івана  Редчиця прийнято до Спілки письменників України.
Поетична сторінка П. Редчиця на сайті “Поетичні майстерні
Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , | Прокоментуй!

 Відлуння Івана Кошицького

Жителі будь-якої місцевості завжди гордилися своїми видатними земляками. Овручани по праву можуть пишатися тим, що і їх земля мала талановиту людину, про яку так багато говорять і пишуть за межами району, але так мало знають у Поліському краї. А саме туга за ним була в серці цієї людини до його останнього подиху..
Дитинство письменника Івана Олексійовича Кошицького пройшло в селі Рокитному. Народився в сім’ї сільського учителя 18 серпня 1936 року. Там і застала його Велика Вітчизняна війна. 9 червня 1943 року каральний загін фашистів оточив це село. Ті люди, які не встигли сховатись у лісі, були зігнані у дві хати та хлів. Так того дня було вбито і спалено живцем 130 жителів.
Мати Івана Кошицького з п’ятирічним сином і трирічною донькою втекли до лісу. Але невдовзі були затримані карателями і разом з іншими рокитнянцями вивезені в південні райони України на жнива.
“Ми з матір’ю опинилися на хуторі Шатровані Кіровоградської області, – пізніше згадує Іван Кошицький у “Щоденнику пам’яті”. Через місяць чи трохи пізніше мати разом з тіткою Сичихою посадовили на вузли менших (мати мою сестричку, а тітка свою доньку Надю) і уночі вирушили додому. Ми з тітчиною Марусею, бігли попереду: раділи, що йдемо додому. Пробираючись соняшниками обіч шляху ночами, а вдень залазили подалі од шляху, відпочивали. Ми жебракували по селах, що траплялись на дорозі. І до цих пір вважаю, що ніщо так не принижує людину як жебракування.
Не знаю яким чином нам пощастило сісти на поїзд, і станції не пам’ятаю. Ми доїхали до Коростеня, а звідти пішаки кілометрів вісімдесят не відчуваючи ніг під собою. Ми були майже вдома. Лісом ішли, і мати з тіткою навіть співали пісню гарну. Починалась вона словами  “Як я садила айстру білу”. Що таке айстра я не знав, а спитати не наважувався. щоб не заважати. Прийшли додому… Села не було. Тітка Сичиха цілувала обгорілого кілка  від свого тину. Обнімала нас і кричала: “Вернулись!”…
Після повернення сім’ї Кошицьких на Житомирщину Іван здобуває неповну середню освіту, працює в колгоспі. Потім закінчує ФЗН у м.Коростені і трудиться на відбудові Коростеня, Житомира.
Військову службу проходи? на Чорноморському і Північному флотах. В той же час і почав друкуватися в армійських газетах.  Але письменницький  талант з усією силою розкрився уже після звільнення в запас.
У березні 1960 року за комсомольською путівкою подався на новобудови Кривого Рога. Працює бетонником, арматурником, електрозварником, монтажником Центрального гірничо-збагачувального комбінату і одночасно навчається у вечірній середній школі робітничої молоді.
У вихідні і вечорами пише нариси, оповідання, новели, повісті, драматичні твори, які відзначались відтворенням багатства духовного світу  людей, безмежно закоханих у рідну землю, створює яскраві характери робітничої та сільської молоді. Друкується в обласних газетах “Днепровская правда”, “Зоря”. “Криворізький” – “Червоний  гірник”; республіканських журналах “Україна”, “Дніпро”, ”Донбас”, “Прапор”. У збірнику “Кленова гірка” (Видавництво “Молодь” Київ. 1971 р.) надруковано його оповідання “Кому сняться мавки”. Дніпропетровське видавництво “Промінь” в альманасі “Зірниці” опублі-кувало повість І.Кошицького “Причащаюся небом”. Повість була схвально зустрінута читачами, перекладена на російську мову і опублікована у збірнику “До голубих Уральских гор”, а дружина О.П.Довженка Ю.І.Солнцева збиралася поставити фільм за даним твором.
Починаючи з 1970 року Івана Кощицького почала підточувати тяжка хвороба. Але вій продовжує творити. За цей час  пише низку оповідань: “Давній борг”, “Зелене полум’я “, “Євген Терен”, “Так хочеться бути дідом”, “Тривога”, “Фоса”, “Не запізнитись на ранковий поїзд”, багато мініатюр, нарисів. Виходять з під його пера: повісті “Спалахи на вежах” і “Земне тяжіння”. Ці твори  були опубліковані тільки після смерті її автора. Він неодноразово відмічався літературними преміями: (ім. Миколи Шутя, ім. Бабушкіна, ім. ”Комсомолу крив басу” та іншими.
5 жовтня 1974 року Івана Кошицького після тяжкої операції не стало. Але і після його смерті газети і журнали продовжували друкувати підняті з архівів його твори.
В Кривому Розі, де провів свої останні роки життя Іван Кошицький, громадськість   широко   вшанувала   пам’ять   свого   письменника  в  день його 60-річчя.
Газета “Зоря”,
8 січня 1997 року
Posted in Видатні люди і Овруч | Tagged , | Прокоментуй!
Сторінки 28 of 32« Перша...1020...2627282930...Остання »