Час дії ґавенди „Овручани. 1794” відбувається в дуже стислий період: між другим у 1793-му і третім у 1795-му розділами Речі Посполитої, тобто в 1794 році, що й включено до назви. Дія частково відбувається в повітовому місті Овручі, де рушійною силою сюжету виступає добре відома в історії Волині особистість – настоятель василіанського монастиря ксьондз Юзафат Охоцький.
Ім’я одного з головних героїв повісті Юзафата Охоцького (Józefat Ochocki) явно перегукується з відомим іменем овручанина Юзефата Охоцького, також звинуваченого в підготовці повстання й заарештованого 4 липня 1794 р. в Овручі. Деякі біографічні й історичні співпадіння дозволяють припустити, що життя Ю. Охоцького лягло в основу біографічної канви художнього образу Юзефата Охоцького.
Дія розгортається в маєтку Оскірка в селі Барбарівці (тепер село Варварівка Олевського р-ну), в якого була дуже гарна донька. Ґавенда оповідає про нараду відбірної овруцької шляхти, що зібралася в зазначеному маєтку. Повість містить звертання до широкого кола волинської шляхти, чиї славні роди немало зробили для розвитку краю: Залеських, Костюшків, Меленівців, Немиричів, Ощапівців, Паушів, Третяків, Черняхівських, Чоповців, Ходаківців та інших. Стала волинська мемуаристична традиція, риторичне звертання до еліти волинської шляхти й сьогодні мають потужний психологічний вплив, суть якого полягає, перш за все, в слов’янському тяжінні до общинного способу життя й спільного вирішення справ, як говорять, „триматися купи ”; а по-друге,– в психологічному тиску „на ворога”, бо дійсно „безмежний” список овруцької шляхти справляє досить переконливевраження.
Письменник дає точну топографію повітового містечка, звертається до Ігоревої святині, Спаської церкви, перед святими образами якої овручани першими з християн приймали хрест, кляштору Домініканців, ровів і валів, кожного пагорба, підсилює картину легендарними образами на кшталт „Овруч на семи горах” („siedmiowzgórzy Owrucz”), що також стане образом-символом для низки наступних творів. Головна проблема ґавенди міститься в потужному емоційному вигуку наратора: „Там усюди снують московські солдати!”. Це, власне, й стало приводом для художнього вирішення магістральної проблеми твору: волиняни обговорюють можливість повстання проти москалів, виробляють спільну стратегію й тактику. Але, на горе, про їх таємницю під час сповіді вмираючого нареченого доньки Оскірка дізнається ксьондз Езехіль, він же Куліковський, колишній сусід охоронця, якому свого часу було категорично заборонено зустрічатися з красунею¬донькою. На знак помсти ксьондз Езехіль доніс москалям про таємну змову. Озброєні москалі вриваються до василіанського монастиря й заарештовують одинадцять головних овручан, яких згодом було вивезено до Сибіру. „Овручани під дуби, під сосни поховали зброю, коні випасають по лугах і тримають у стайнях, і всі безперервно повторюють то подумки, то вголос: „Прийде час, прийде час”, – з надією про краще майбутнє закінчує оповідання М. Чайковський.
Роман М. Чайковського „Овручанин. Історична повість з 1812 року” став значущою подією волинської літератури. Навряд чи в польській, чи в українській літературі того часу знайдеться ще такий твір, який став би духовним гімном українському народу, в цьому випадку овруцькому народу, овруцькій землі або, як пише сам автор, овруцькому племені.
Не можливо не погодитись з думкою А. Фабіановського про місце й роль Овруча в романі М. Чайковського як міста, що є „мікрокосмосом цілої України”, уособлює модель майбутнього відродження України24. „Мої земляки українці, товариші по дев’ятнадцятирічній службі на чужині, вашим іменем прикрашаю свою велику ґавенду про овручан…” – це перший рядок передмови до історичної повісті про видатних овручан. Ця ж думка майже дзеркально буде неодноразово повторюватись протягом усього тексту й особливо акцентуватися в прикінцевих „Доповненнях” до твору: „Житомиряни побратими овручан, споріднені й покровлені з ними, відчуваю, що необхідною потребою мого серця є написати цю повість про людей, з яких більшість знаю особисто, яких ще багато живе там, там на овруцькій землі і на тій землі, яка мила мені так, що віддав би решту мого життя, аби ще пожити там хоча б один рік, але так, як жили наші прабатьки-овручани, коли були охоронцями Чорнобильської землі, щитом Польщі”. На мемуаристичний характер твору вказує сам автор: „Пам’ять моя ще за життя в краї зберегла частину цих спогадів, а частково зобов’язана пізнішим розповідям Фелікса Третяка, овручанина”.
У великій передмові автор відтворює історію Правобережжя, роль козаччини, осмислює події війни 1812 – 1814 років. Саме в старовинному Овручі вперше на Правобережжі пролунало вражаюче гасло, сповнене гордістю за вітчизну й прагненням її свободи: „Якщо Варшава не хоче бути Варшавою, тоді нехай Варшавою стане Овруч!”
М. Чайковський розповідає про долі славетних повстанців¬овручан, серед яких капітан наполеонівського війська Фелікс Третяк і маршалок шляхти Радомисльського повіту Онуфрій Галецький. Особливо письменник пишається овручанином Людовіком Ястженбським. Крім цього, гальчинець бачить і наполягає на особливій ролі Овруча в новітній історії Правобережжя, підсилюючи цю думку посиланням на те, що ще княгиня Ольга хотіла перенести столицю з Києва до Овруча
Особливо нелегкими і неоднозначними стали думки М. Чайковського про роль у краї католицизму, який, на його думку, віддав польських королів під владу німецьких, який підштовхнув Польщу на зверхнє ставлення до іншого слов’янського світу, який роз’єднав поляків з козаками, сприяв занепаду польських і козацьких шляхетських родів. „Нам потрібен католицизм василіан з „Господи, помилуй”, а не католицизм єзуїтів з „dominus vobiscum”, – пише М. Чайковський. Погляди письменника, в тому числі й клерикальні, тяжіють до панславізму, прикладом чого є така авторська ремарка: овруцька „церква святого Василя після київської була другою на Русі, ще Польща поганським ідолам честь віддавала, коли в братній Русі лунали християнські співи на щастя людей, на честь Бога”. Такий критичний погляд деяких польських письменників на католицизм (пригадаймо „Мемуари каштеляна” Н. Олізара) виник унаслідок булли папи римського Й. Булгака 16 грудня 1830 р., який закликав повстанців домируй тиші.
Художня дія багатосюжетної повісті у вальтер-скоттівському стилі „Овручанин. Історична повість з 1812 року” тематично перегукується з ґавендами „Старокияни. 1809”, „Житомиряни. 1812” та „Лучани. 1812” і має деякі прямі текстуальні алюзії. Події твору М. Чайковського відбуваються навесні – восени 1812 р. на теренах Волині, але, головним чином, в Овручі та його околицях. Головним предметом художнього осмислення в повісті є підготовка та участь овручан у повстанні проти російської влади: „Господь Бог високо, а француз далеко, ще за пінськими болотами, а москаль нас душить.
Автор ґрунтовно знає історію й топографію міста та повіту, місцевого владного устрою, генеалогію овруцьких родів та поіменний склад родин, ченців і статут Василіанського та Домініканського монастирів, устрій повітової школи, проведення й організацію балів, світських раутів і візитів, поліський фольклор, який протягом усього тексту неодноразово цитує українською мовою (латинським шрифтом). Автор зацікавлено розповідає про особливості місцевого полювання, приготування їжі, поліський одяг, проведення народних гулянь, ворожінь, описує сільські хати etc. В полі зору М. Чайковського – всі верстви й прошарки повітового населення: шляхтичі, міщани й селяни, державні службовці й клірики, євреї, литвини, росіяни, українці та ін., особливості життя й побуту, який він чудово знає й майстерно відтворює. В полі зору письменника постійно перебувають давні й заслужені овруцькі шляхетські роди Барановських, Бехів, Вацьковських, Виговських, Гленбоцьких, Дашкевичів, Залеських, Зелінських, Каленських, Киселів, Коркушків, Корчевських, Костюшків, Меленівських, Можаровських (Можайських), Немиричів, Омецинських, Паушів, Сташкевичів, Тележинських, Третяківських, Трипольських, Ущаповських, Фальковських, Ходаковських, Чаповських та багатьох інших. На периферії розповіді зустрічаємо імена царя Олександра І, імператора Наполеона, генерала Ертеля, губернатора Камбурлея, багатьох інших, образи яких дозволяють поглибити повстанську проблематику повісті, а разом з цим і локальних культур, розглянути їх у контексті художнього простору від Мозиря та Петербурга доВаршави та Парижа.
Художньою новацією роману „Овручанин” і творчості М. Чайковського в цілому, ілюстрацією його високої майстерності й таланту слід визнати створений волинянином збірний образ овручан-поліщуків з їх неповторним характером, уявленнями про предметний і навколишній світ, етикетом і портретом. Тут, на овруцькій землі, все не так, як в інших місцях, все відмінне, все інше, навіть поліська миля трохи коротша від української, навіть очі поліщука далеко й на всі сторони бачать; поліщук бачить навіть краще, ніж кіт уночі. Навіть розташування Овруча, як справжнього легендарного й сакрального міста, обрано на семи горах
Автор відверто милується овручанами, з якими постійно себе асоціює. „Овручани – брати мої”– стало одним із лейтмотивів повісті. Уявлення овручанина про навколишній світ досить характерне, навіть егоцентричне, але не позбавлене й критичного сприйняття: „Київ – велике місто над Дніпром, недалеко від Овруча” або „справа одного овруцького шляхтича – то справа всіх”. Овруцький світ погано інтегрований, навіть відчужений і майже не знаний великими суміжними просторами: „Там [у Варшаві – В.Є.] нас мають за якийсь дикий народ, а не за поляків”, і далі з гіркотою додає: „Кожен волинянин і подолянин вважає себе за поляка, але за Віслою нас такими не вважають”.
Старошляхетність овручанина, дотримання ним своїх споконвічних традицій, сакральне ставлення до батьківщини й родини. Тільки той уміє кохати народ і людей, хто вміє кохати свою родину відокремлює овручанина від іншого простору, його сусідів і друзів, інших народів і народностей, надаючи цьому образу дещо міфологічного забарвлення й часової константності: „Овручани: ані селянин, ані шляхтич навіть на волосину не змінились, якими були їх прабатьки, такими й вони сьогодні є, і їх праправнуки такими будуть” або „так робили наші батьки, так і ми робимо”. Цілісність узагальненому художньому образу овручан надає незмінне сприйняття всесвіту, слідування споконвічним традиціям і встановленому порядку, відчуття спорідненості та єдності, загостреного почуття земляцтва: в овруцький землі зберігся стародавній звичай: хай навіть найбільший ворог з будь-якого роду приїхав у гості, перед порогом забував кривди й ненависть, а, переступивши поріг, ставав гостем, і його приймали, як найкращого друга або „овручани в службі Божій і службі Вітчизні пам’ятають про всі сварки, але стають один біля одного, як діти одного Бога й однієї Вітчизни”. Підтвердженням думки М. Чайковського про неповторну особливість овруцького племені є функціонування в старопольській мові архаїчного прислів’я, що наочно ілюструє характер ментальності овручанина: „овруцький шляхтич” („szlachcic owrucki”), що означає: старосвідома, порядна людина, яка дотримується непорушних споконвічних традицій.
Автор повісті „Овручанин” для підсилення художнього образу овручанина вставляє в текст твору народну овруцьку баладу, яка є паралельним відображенням і концентрацією моральних чеснот і світосприйняття овручанина. Жіночий образ овручанки Ганни в баладі, що уособлює жіночу сторону „овруцького шляхтича”, став одним з найповніших і найтрагічніших жіночих образів волинської художньої літератури майже всьогоХІХ століття.
Jedź mój mily, jedź daleko; Niech ci będzie Bóg opieką: Jeszcześ nie mój, jam nie twoja, Owrucz, Owrusz, ziemia moja. Tumem się ja porodziła, Tumem wzrosła, tumem żyła, Tutaj moi leżą w grobie, Pozwól niech tu umrę sobie…
На особливу увагу в тексті повісті заслуговує образ самого автора. Його інтелектуалізм, спостережливість, знання української мови й поліських традицій практично безмежні. Вражають його обізнаність зі „Словом о полку Ігоревім”, у тексті містяться досить яскраві алюзії твору, використання відомостей з „Повісті минулих літ”, на події з якого він неодноразово посилається у власній інтерпретації, звернення до регіональних легенд, зокрема, про могилу Ігоря, костьол домініканців, церкві святого Василя, про підземні ходи, що вели до цієї церкви з самого Києва.
Автор, вишуканий майстер художньої розповіді, вправно веде сюжет за декількома лініями, використовує самодостатні вставні сюжети. Так, у вуста Пракседи вкладає розповідь про князя Володимира-хрестителя та його вдову в Словечанському замку (Словечно – тепер село Овруцького р-ну Житомирської обл.;. У кінці повісті „Овручанин” автор проголошує свою кінцеву мрію: „Коли овруцька шляхта рвалась до зброї, сонце заходило на Замковій горі над старим Овручем і сяяло золотими променями. О, щасливе сонце, воно могло сказати старому Овручу: до ранку!!! до ранку!!!”, що мала стати пророчою і разом з тим підсумувати авторську суспільно-політичну позицію й глибоку віру в нове відродження цієїсвятої землі.
Час дії ґавенди „Овручани. 1794” відбувається в дуже стислий період: між другим у 1793-му і третім у 1795-му розділами Речі Посполитої, тобто в 1794 році, що й включено до назви. Дія частково відбувається в повітовому місті Овручі, де рушійною силою сюжету виступає добре відома в історії Волині особистість – настоятель василіанського монастиря ксьондз Юзафат Охоцький.
Ім’я одного з головних героїв повісті Юзафата Охоцького (Józefat Ochocki) явно перегукується з відомим іменем овручанина Юзефата Охоцького, також звинуваченого в підготовці повстання й заарештованого 4 липня 1794 р. в Овручі. Деякі біографічні й історичні співпадіння дозволяють припустити, що життя Ю. Охоцького лягло в основу біографічної канви художнього образу Юзефата Охоцького.
Дія розгортається в маєтку Оскірка в селі Барбарівці (тепер село Варварівка Олевського р-ну), в якого була дуже гарна донька. Ґавенда оповідає про нараду відбірної овруцької шляхти, що зібралася в зазначеному маєтку. Повість містить звертання до широкого кола волинської шляхти, чиї славні роди немало зробили для розвитку краю: Залеських, Костюшків, Меленівців, Немиричів, Ощапівців, Паушів, Третяків, Черняхівських, Чоповців, Ходаківців та інших. Стала волинська мемуаристична традиція, риторичне звертання до еліти волинської шляхти й сьогодні мають потужний психологічний вплив, суть якого полягає, перш за все, в слов’янському тяжінні до общинного способу життя й спільного вирішення справ, як говорять, „триматися купи ”; а по-друге,– в психологічному тиску „на ворога”, бо дійсно „безмежний” список овруцької шляхти справляє досить переконливевраження.
Письменник дає точну топографію повітового містечка, звертається до Ігоревої святині, Спаської церкви, перед святими образами якої овручани першими з християн приймали хрест, кляштору Домініканців, ровів і валів, кожного пагорба, підсилює картину легендарними образами на кшталт „Овруч на семи горах” („siedmiowzgórzy Owrucz”), що також стане образом-символом для низки наступних творів. Головна проблема ґавенди міститься в потужному емоційному вигуку наратора: „Там усюди снують московські солдати!”. Це, власне, й стало приводом для художнього вирішення магістральної проблеми твору: волиняни обговорюють можливість повстання проти москалів, виробляють спільну стратегію й тактику. Але, на горе, про їх таємницю під час сповіді вмираючого нареченого доньки Оскірка дізнається ксьондз Езехіль, він же Куліковський, колишній сусід охоронця, якому свого часу було категорично заборонено зустрічатися з красунею¬донькою. На знак помсти ксьондз Езехіль доніс москалям про таємну змову. Озброєні москалі вриваються до василіанського монастиря й заарештовують одинадцять головних овручан, яких згодом було вивезено до Сибіру. „Овручани під дуби, під сосни поховали зброю, коні випасають по лугах і тримають у стайнях, і всі безперервно повторюють то подумки, то вголос: „Прийде час, прийде час”, – з надією про краще майбутнє закінчує оповідання М. Чайковський.
Мотив зради католицького священика через кохання був відомим у художній літературі ще за часів В. Гюго, який у романі „Собор паризької Богоматері” показав віровідступника архідиякона Клода Фролло. Більш тяжкий злочин скоює Езехіль (Ezechejl) М. Чайковського, якому Бог не дав сили перебороти гріховне кохання. Його зрада стала причиною загибелі голів одинадцяти овруцьких родин і невтішного горя сотень їх родичів. Водночас зауважимо, що так само не надто захоплене відтворення образу священика в „Мемуарах каштеляна” Н. Олізара дозволяє говорити про своєрідну волинську тенденцію, суть якої полягає в нетипово¬поміркованому, як для загальнопольської літератури, зображенні діяльності окремих ксьондзів. Однак зовсім інший характер і чесноти має в ґавенді М. Чайковського „Зимова ніч. Спогади з Гальчинця ” ксьондз Яцек, який був улюбленцем дітей і дорослих, усе вмів, починаючи від настройки фортепіано до знищення диких бджіл, був вишуканим розповідачем і людиною високих людських чеснот.
Роман М. Чайковського „Овручанин. Історична повість з 1812 року” став значущою подією волинської літератури. Навряд чи в польській, чи в українській літературі того часу знайдеться ще такий твір, який став би духовним гімном українському народу, в цьому випадку овруцькому народу, овруцькій землі або, як пише сам автор, овруцькому племені.
Не можливо не погодитись з думкою А. Фабіановського про місце й роль Овруча в романі М. Чайковського як міста, що є „мікрокосмосом цілої України”, уособлює модель майбутнього відродження України24. „Мої земляки українці, товариші по дев’ятнадцятирічній службі на чужині, вашим іменем прикрашаю свою велику ґавенду про овручан…” – це перший рядок передмови до історичної повісті про видатних овручан. Ця ж думка майже дзеркально буде неодноразово повторюватись протягом усього тексту й особливо акцентуватися в прикінцевих „Доповненнях” до твору: „Житомиряни побратими овручан, споріднені й покровлені з ними, відчуваю, що необхідною потребою мого серця є написати цю повість про людей, з яких більшість знаю особисто, яких ще багато живе там, там на овруцькій землі і на тій землі, яка мила мені так, що віддав би решту мого життя, аби ще пожити там хоча б один рік, але так, як жили наші прабатьки-овручани, коли були охоронцями Чорнобильської землі, щитом Польщі”. На мемуаристичний характер твору вказує сам автор: „Пам’ять моя ще за життя в краї зберегла частину цих спогадів, а частково зобов’язана пізнішим розповідям Фелікса Третяка, овручанина”.
У великій передмові автор відтворює історію Правобережжя, роль козаччини, осмислює події війни 1812 – 1814 років. Саме в старовинному Овручі вперше на Правобережжі пролунало вражаюче гасло, сповнене гордістю за вітчизну й прагненням її свободи: „Якщо Варшава не хоче бути Варшавою, тоді нехай Варшавою стане Овруч!”
М. Чайковський розповідає про долі славетних повстанців¬овручан, серед яких капітан наполеонівського війська Фелікс Третяк і маршалок шляхти Радомисльського повіту Онуфрій Галецький. Особливо письменник пишається овручанином Людовіком Ястженбським. Крім цього, гальчинець бачить і наполягає на особливій ролі Овруча в новітній історії Правобережжя, підсилюючи цю думку посиланням на те, що ще княгиня Ольга хотіла перенести столицю з Києва до Овруча
Особливо нелегкими і неоднозначними стали думки М. Чайковського про роль у краї католицизму, який, на його думку, віддав польських королів під владу німецьких, який підштовхнув Польщу на зверхнє ставлення до іншого слов’янського світу, який роз’єднав поляків з козаками, сприяв занепаду польських і козацьких шляхетських родів. „Нам потрібен католицизм василіан з „Господи, помилуй”, а не католицизм єзуїтів з „dominus vobiscum”, – пише М. Чайковський. Погляди письменника, в тому числі й клерикальні, тяжіють до панславізму, прикладом чого є така авторська ремарка: овруцька „церква святого Василя після київської була другою на Русі, ще Польща поганським ідолам честь віддавала, коли в братній Русі лунали християнські співи на щастя людей, на честь Бога”. Такий критичний погляд деяких польських письменників на католицизм (пригадаймо „Мемуари каштеляна” Н. Олізара) виник унаслідок булли папи римського Й. Булгака 16 грудня 1830 р., який закликав повстанців домируй тиші.
Художня дія багатосюжетної повісті у вальтер-скоттівському стилі „Овручанин. Історична повість з 1812 року” тематично перегукується з ґавендами „Старокияни. 1809”, „Житомиряни. 1812” та „Лучани. 1812” і має деякі прямі текстуальні алюзії. Події твору М. Чайковського відбуваються навесні – восени 1812 р. на теренах Волині, але, головним чином, в Овручі та його околицях. Головним предметом художнього осмислення в повісті є підготовка та участь овручан у повстанні проти російської влади: „Господь Бог високо, а француз далеко, ще за пінськими болотами, а москаль нас душить.
Автор ґрунтовно знає історію й топографію міста та повіту, місцевого владного устрою, генеалогію овруцьких родів та поіменний склад родин, ченців і статут Василіанського та Домініканського монастирів, устрій повітової школи, проведення й організацію балів, світських раутів і візитів, поліський фольклор, який протягом усього тексту неодноразово цитує українською мовою (латинським шрифтом). Автор зацікавлено розповідає про особливості місцевого полювання, приготування їжі, поліський одяг, проведення народних гулянь, ворожінь, описує сільські хати etc. В полі зору М. Чайковського – всі верстви й прошарки повітового населення: шляхтичі, міщани й селяни, державні службовці й клірики, євреї, литвини, росіяни, українці та ін., особливості життя й побуту, який він чудово знає й майстерно відтворює. В полі зору письменника постійно перебувають давні й заслужені овруцькі шляхетські роди Барановських, Бехів, Вацьковських, Виговських, Гленбоцьких, Дашкевичів, Залеських, Зелінських, Каленських, Киселів, Коркушків, Корчевських, Костюшків, Меленівських, Можаровських (Можайських), Немиричів, Омецинських, Паушів, Сташкевичів, Тележинських, Третяківських, Трипольських, Ущаповських, Фальковських, Ходаковських, Чаповських та багатьох інших. На периферії розповіді зустрічаємо імена царя Олександра І, імператора Наполеона, генерала Ертеля, губернатора Камбурлея, багатьох інших, образи яких дозволяють поглибити повстанську проблематику повісті, а разом з цим і локальних культур, розглянути їх у контексті художнього простору від Мозиря та Петербурга доВаршави та Парижа.
Художньою новацією роману „Овручанин” і творчості М. Чайковського в цілому, ілюстрацією його високої майстерності й таланту слід визнати створений волинянином збірний образ овручан-поліщуків з їх неповторним характером, уявленнями про предметний і навколишній світ, етикетом і портретом. Тут, на овруцькій землі, все не так, як в інших місцях, все відмінне, все інше, навіть поліська миля трохи коротша від української, навіть очі поліщука далеко й на всі сторони бачать; поліщук бачить навіть краще, ніж кіт уночі. Навіть розташування Овруча, як справжнього легендарного й сакрального міста, обрано на семи горах
Автор відверто милується овручанами, з якими постійно себе асоціює. „Овручани – брати мої”– стало одним із лейтмотивів повісті. Уявлення овручанина про навколишній світ досить характерне, навіть егоцентричне, але не позбавлене й критичного сприйняття: „Київ – велике місто над Дніпром, недалеко від Овруча” або „справа одного овруцького шляхтича – то справа всіх”. Овруцький світ погано інтегрований, навіть відчужений і майже не знаний великими суміжними просторами: „Там [у Варшаві – В.Є.] нас мають за якийсь дикий народ, а не за поляків”, і далі з гіркотою додає: „Кожен волинянин і подолянин вважає себе за поляка, але за Віслою нас такими не вважають”.
Старошляхетність овручанина, дотримання ним своїх споконвічних традицій, сакральне ставлення до батьківщини й родини. Тільки той уміє кохати народ і людей, хто вміє кохати свою родину відокремлює овручанина від іншого простору, його сусідів і друзів, інших народів і народностей, надаючи цьому образу дещо міфологічного забарвлення й часової константності: „Овручани: ані селянин, ані шляхтич навіть на волосину не змінились, якими були їх прабатьки, такими й вони сьогодні є, і їх праправнуки такими будуть” або „так робили наші батьки, так і ми робимо”. Цілісність узагальненому художньому образу овручан надає незмінне сприйняття всесвіту, слідування споконвічним традиціям і встановленому порядку, відчуття спорідненості та єдності, загостреного почуття земляцтва: в овруцький землі зберігся стародавній звичай: хай навіть найбільший ворог з будь-якого роду приїхав у гості, перед порогом забував кривди й ненависть, а, переступивши поріг, ставав гостем, і його приймали, як найкращого друга або „овручани в службі Божій і службі Вітчизні пам’ятають про всі сварки, але стають один біля одного, як діти одного Бога й однієї Вітчизни”. Підтвердженням думки М. Чайковського про неповторну особливість овруцького племені є функціонування в старопольській мові архаїчного прислів’я, що наочно ілюструє характер ментальності овручанина: „овруцький шляхтич” („szlachcic owrucki”), що означає: старосвідома, порядна людина, яка дотримується непорушних споконвічних традицій.
Автор повісті „Овручанин” для підсилення художнього образу овручанина вставляє в текст твору народну овруцьку баладу, яка є паралельним відображенням і концентрацією моральних чеснот і світосприйняття овручанина. Жіночий образ овручанки Ганни в баладі, що уособлює жіночу сторону „овруцького шляхтича”, став одним з найповніших і найтрагічніших жіночих образів волинської художньої літератури майже всьогоХІХ століття.
Jedź mój mily, jedź daleko; Niech ci będzie Bóg opieką: Jeszcześ nie mój, jam nie twoja, Owrucz, Owrusz, ziemia moja. Tumem się ja porodziła, Tumem wzrosła, tumem żyła, Tutaj moi leżą w grobie, Pozwól niech tu umrę sobie…
На особливу увагу в тексті повісті заслуговує образ самого автора. Його інтелектуалізм, спостережливість, знання української мови й поліських традицій практично безмежні. Вражають його обізнаність зі „Словом о полку Ігоревім”, у тексті містяться досить яскраві алюзії твору, використання відомостей з „Повісті минулих літ”, на події з якого він неодноразово посилається у власній інтерпретації, звернення до регіональних легенд, зокрема, про могилу Ігоря, костьол домініканців, церкві святого Василя, про підземні ходи, що вели до цієї церкви з самого Києва.
Автор, вишуканий майстер художньої розповіді, вправно веде сюжет за декількома лініями, використовує самодостатні вставні сюжети. Так, у вуста Пракседи вкладає розповідь про князя Володимира-хрестителя та його вдову в Словечанському замку (Словечно – тепер село Овруцького р-ну Житомирської обл.;. У кінці повісті „Овручанин” автор проголошує свою кінцеву мрію: „Коли овруцька шляхта рвалась до зброї, сонце заходило на Замковій горі над старим Овручем і сяяло золотими променями. О, щасливе сонце, воно могло сказати старому Овручу: до ранку!!! до ранку!!!”, що мала стати пророчою і разом з тим підсумувати авторську суспільно-політичну позицію й глибоку віру в нове відродження цієїсвятої землі.
Стаття основана на праці Володимира ЄРШОВА
“ОСОБЛИВОСТІ МЕМУАРИЗАЦІЇ ПРОСТОРУ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ У ТВОРЧОСТІ МІХАЛА ЧАЙКОВСЬКОГО”