ДРЕВНЯ СВЯТИНЯ В М. ОВРУЧ

Двічі на рік – 13 травня i 7 вересня за старим стилем -православні овручани святкують пам’ять преподібномученика Макарiя Овруцького, архiмандрита Канівського. Особливо тут шанують Преподібномученика тому, що він народився в Овручi i деякий час був настоятелем Овруцького монастиря. Тепер у св.-Василiвському соборі м. Овруча знаходиться частка мощей преподібномученика Макарiя.

Старовинний собор в Овручі протягом століть єднав побожний люд нашого краю в православній вiрi, яку поширив на Русі рівноапостольний Володимир. Собор стоїть на найвищому місці i приваблює своєрідною красою.


Історія собору сягає в часи князівської доби Київської Русі. Його стіни пам’ятають орди хана Батия, набіги татар, похід на Русь литовського князя Гедиміна. Шістсот років собор лежав у руїнах, було втрачено багато цінних древніх ікон i фресок, документів, помирали люди, так i не залишаючи нам того, що вони бачили i чули, те що пам’ятали i знали. Внесла багато для знищення духовності й тоталітарна радянська система.
Так наприкінці XIX ст. в Овручі налічувалось 10 православних церков, костел, синагога, а в радянські часи залишився лише Василiвський собор.

В 1939 р. було підірвано Свято-Преображенський п’яти купольний золотоверхий собор (нинi вiдбудований), який зберiгав багато цiнних книг, речей, що були передані овручанами, які передавалися з покоління в покоління. Очевидці розповідають, що віруючі Овруча плакали, коли сталінські поплічники палили старовинні книги та ікони, інше церковне майно. Ми повинні пам`ятати своє минуле, ми повинні пам`ятати тих людей, які зуміли зібрати кошти i відновити святиню нашого міста.

Сьогодні, коли наша держава досягла незалежності, коли відбувається відродження духовності, коли ми будуємо демократичну державу, коли ми хочемо бути європейською державою, ми повинні зберегти i примножити наше історичне минуле. Розрізненість матеріалів по історії будiвництва, руйнувань i відновлення собору наштовхує на думку дослідити i зібрати в одне ціле відомості про Свято-Василiвський собор, адже вивчаючи історію України, а особливо історію нашого краю, ніяк не можна обминути плем`я древлян, не згадати Ігоря i княгині Ольги, забути Святослава, Володимира, Олега, Ярополка i їх нащадків, всi вони тим чи іншим чином пов`язанi з Овручем i його Святинею. Не можна не згадати А. В. Щусува – архiтектора-реставратора, I. П. Покришкiна – археолога, А. А. Веснина i В. М. Максимова, Петрова-Водкiна художникiв-реставраторiв, що віддали своє вміння, свою майстерність для відбудови Василiвської церкви. Наша мета – це зiбрати в єдине ціле i донести до всіх верств населення, невеличку історію землі Древлянської Ця робота буде корисною, на нашу думку, не тільки учням, але мабуть i вчителям, можливо наша робота викличе інтерес i любов до історичного минулого i з середовища теперішніх школярів вийдуть майбутні вченi-iсторики, археологи, художники-реставратори, можливо це дослідження змусить теперішнє покоління більш бережливо відноситься до того, що у історією нашого народу, нашого краю.

ДРЕВНЯ СВЯТИНЯ В М. ОВРУЧ

В 988 р. великий князь Володимир охрестив Русь, сам охрестившись до цього в Вiзантії. Для успішного розповсюдження християнства, він будував міста, церви. В 997 р. Великий князь Володимир відвідав Овруч, охрестив овручан, побудував дерев`яну церкву імені Св. Василiя Великого, ім’ям якого було наречено при Святому Хрещеннi. Називалась та церква Василiвська Золотоверха, так як її дах був позолочений.

Дерев`яна церква, збудована князем Володимиром простояла більше ста років, а потім правнук Рівноапостольного князя Володимира князь Рюрик Ростиславович збудував на тому мiсцi новий кам`яний Василiвський Золотоверхий собор, яким зачаровано милувалися всі люди землі Древлянської i про який існує багато легенд. Наприклад, перед освяченням храму явилися овруцькі бояри (за літописом в Овручі тоді було 500 простих i 10 боярських теремів) попросили дозволу покричати в новому храмі, випробувати чи добра акустика. Їм дозволили, після того розійшлися заспокоєні: храм дійсно відрізнявся доброю акустикою, бо на горі в стіни були вмонтовані великі глиняні глечики-голосники. А бояри з тих пiр вправно платили податок.

Архiтектором (зодчим), який будував цей храм, був Петро Милонiг. Кiнець XII ст., десятиліття, що передували монголо-татарськiй неволі, знаменувалися великим розвитком культури, Рюрик Ростиславович був людиною цiкавою, демагог i авантюрист, прихильник нових течiй в мистецтвi, вiн протегував художникам, архітекторам. Важливу роль в Рюриковому оточенні відігравав ігумен Видубицького монастиря Мойсей-проповiдник, письменник, поет, вів i редагував літописи. Запис, який закінчує Київський літопис, розповідає про будівництво стіни Михайлівського собору Видубицького монастиря в Києві у 1099-1200 рр. За словами Мойсея, Рюрик Ростиславович для цієї роботи “… добре те бо подобна делу и художника и во своих си приятелях именем Милонег, Петр же по крещению… и пристанища сотвори богоизволену делу, и мастера не проста прежде написаные стены…”.

Особа Петра Мiлонiга здавна цікавила дослідників. Висловлювались думки про те, що він був новгородцем (новгородські літописи тих часів згадують тисяцького Милонега) або смолянином, тому що в Смоленську було виявлено пам`ятки нового архітектурного стилю, а Рюрик Ростиславович походив з Смоленської династії. Проте, як показали нові дослідження, ім’я Мiлонiг було досить поширене на Русі. Безумовним у те, що в Києві в кінці XII ст., працював видатний майстер архітектури, який виконував князівські завдання i стояв на досить високому щабелi соціальної драбини, оскільки літописець називау його “приятелем князя”.

Дослідження приписують Милонегу споруди, пов’язані з будівничою діяльністю Рюрика Ростиславовича: церкву Св. Василя у феодальному надалі Рюрика Ростиславовича – Овручі (близько 1190р.), собор Апостолів у Белгородi (1197 р.). Кожна з цих споруд, безумовно, відноситься до нового архітектурного стилю. Що це за стиль? У 1130-х архітектурного Придніпров’я та інших областей Русі склався стиль, що найбільш відповідав феодальним часам. Це були тяжкі монументальні споруди, побудовані з місцевих матеріалів, з статичною композицією, вузькими вікнами, обмаллю зовнішніх прикрас та фресковим описом інтер’єрів. Дослідники відмічають в ньому певні риси, що зближують його з романською архітектурою. Це в основному був стиль монастирських соборів та церковних маєтків. На противагу йому у великих містах в кінці XII ст. складається інший стиль, ознаками якого були центрична, ступінчата, до певної міри динамічна композиція, багатий декор екстер`єру, живописний характер архітектурних форм. Це був стиль церков торговельних міст та посадiв, єх часто будували на торгах i вiдповiдали вони станам міського населення. Приклади: П`ятницька церква в Чернiговi, Михайлiвська в Смоленську, П`ятницька в Новгороді i, як можна вважати, перша споруда, що мау риси нового стилю визначалися певною мірою – церква Св. Василiя в Овручi. Є відомості, що в цiй церкві були золотофоннi фрески. Це явище унікальне в давньоруському мистецтві. На думку дослідників, воно належить до тих рис, що їх можна назвати, слідом за автором “Слова о полку Iгоревiм”, “звонiнням в прадідову славу”, тобто у спомином про золоті фони мозаїк Софiйського Собору.

Німий свідок майже цілого тисячоліття, собор цей пережив однакову долю всіх православних церковних храмів Південної Русі. В XII ст. два рази – в 1240 р. i в 1299 р. вiн був розгромлений татарами i два рази був розгромлений i розграбленний Литовським князем Гедимiном, який взагалі не знищував православні храми, але покарав овручан за вперту оборону міста. З тих пір храм вже більше не піднімався iз пустки, хоча i не був розвалений до кінця, однак відродження його в попередньому вигляді було не пiд силу жителям спустошеного Овруча. Вони змогли тільки побудувати всередині напіврозваленого храму невелику дерев`яну церкву. Приводом до побудови цієї церкви в розвалинах була така обставина: серед простого люду пішли розповіді, що в розвалинах церкви інколи, в нічний час, було чути спів Ангелiв i, що із підземелля церкви виходять благовоння, i дехто доводив, що бачили Богоматiр i Святителя Миколая, які спускалися в церкву із неба. Все це привело до того, що прихожани зібрали чималу суму грошей i побудували серед розвалин дерев`яну церкву, яка невдовзі згоріла.

Незадовго до введення церковної Унiї, була побудована, на цьому ж мисці, нова дерев`яна церква, яку потім забрали унiати. Українські козаки, в один iз своїх набігів на Волинь, помстилася католикам i спалили церкву. На цьому ж місці була збудована третя дерев`яна церква, яка проіснувала до 1784 року, була розібрана для будівництва церкви в іншому місці.

Розвалини Василевської церкви простояли в аварійному стані до 1842 року, коли велися розкопки для пошуку “краєугольного” каменю, стеля впала i залишилася лише схiдна алтарна стіна i північні стіни з аркою перед входом до алтаря. За залишками фундаментів було визначено розміри церкви: 24 аршини на 14 аршин (аршин = 71 см 12 мм) = 19 м 92 см i 11 м 62 см. В штукатурці було помітно сумiш волосся i шерсті. На штукатурці арки явно збереглися фрески, якi зображували ліки святих. Ліки Богоматері, Св. Миколая так добре збереглися, що безпомилково можна розрізнити колір фарб i навіть позолоту. Стіни складенi iз тонкої жовтої цегли , з проміжними рядками місцевого ясно-червоного каменю. Цемент покладено дуже товстим шаром. Металевих зв`язок ніде не знайдено. Карнизи в середині церкви всi iз дуба облитого вапном; вiкна грецькі вузькі, замість скла натягнутi міхури. Головний вхід iз заходу, а по боках двi башти, в яких зроблені двері з середини церки. Крiм головного ходу було ще два – з пiвденної i пiвнiчної сторони.

Назрiла необхідність вiдбудови Святинi. Овручани зуміли зберегти двi древніх ікони Василiвської храму, якi знаходились до 1860 р. в Успенськiй i Миколаєвськiй церквах м. Овруча (нині не існують), а ікона Св. Василiя знаходилась в Житомирському Кафедральному Соборі. 25 червня 1860 р. Генерал – Губернатор Києвський, Подольський, Волинський ходатайствує перед Росiйським Iмператором про дозвіл зібрати кошти по всiй Росії для відновлення Свято-Василiвського храму. Iз пожертвувань зібралася сума більше 13000 крб. В 1876 р. з північної сторони була збудована кам`яна каплиця в ім’я Св. Василя Великого, яка при реставрації храму була знесена.

В запустінні собор залишався до кінця XIX ст., поки Архієпископ Волинський Модест звернув увагу на історичні розвалини i запросив духовенство i народ до посильної допомоги та їх оновлення. Смерть Преосвященного Модеста зупинила почату справу . Його наступник по Волинськiй кафедрі Архiєпископ Антонiй. В 1904 р. на рiчних зборах, 2 лютого, Волинського патріархального Володимиро-Василiвського Братства, Антонiй зробив пропозицію взяти на себе відбудову стародавньої Василiвської церкви в Овручі, в якості обітниці Богу за перемогу в війні з Японiєю. Для початку відбудови було всього 5000 крб. зібраних ще при Модестi. Перед Синодом було представлено піклування по вiдбудовi древньої святині.

23 лютого 1904 р. за N217 було видано указ Св. Сiноду I за N6105 цього ж року від 22 червня:

  1. доручити Господарському управлінню відрядити в м.Овруч для вивчення розвалин Овруцького Василiвського храму i для складання проекту його реставрації, приписаного до канцелярії Обер-Прокурора колегіального секретаря Щусува;
  2. дозволити Волинському пархiальному Начальству передати введення Житомирського Володимиро-Василiвського Братства гроші, якi були в наявності i збирати пожертвування i надалі;
  3. покласти роботи по відбудові цього храму на вищевказане Братство.

30 вересня 1904 р. вийшло піклування перед Св. Синодом за N2354 про збiр пожертвувань.
13 листопада 1904 р. вийшов наказ за N11455 Св. Синоду, де говорилось:

  1. Овруцький Золотоверхий Василiвський храм, споруджений ще Рiвноапостольським князем Володимиром в 997 р. мау не тальки археологічне (як зразок древньої архітектури XII ст.), але i дуже важливе релігійне i iсторичне значення, як одна iз перших по древності Святинь у всьому Пiвдено-Захiдному крає;
  2. Вiдбудова його в початковому вигляді дуже бажана, як виконання священного боргу i історичної справедливості;
  3. Достатніх коштів для цієї справи не вистачає, тому Св. Синод постановляє:
  • Доручити Житомирському Володимиро-Василiвському Братству скласти кошторис на відбудову i подати на затвердження;
  • Дозволити надрукувати в “Церковних ведомостях” i інших газетах оголошеннях про збiр пожертвувань на вiдбудову Овруцького храму.

Влітку 1904 р. iнженер-археолог А.В. Щусєв вивчив залишки церкви, зробив висновок про можливості реставрації i що обійдеться ця робота в 100 тис. крб. Для початку робіт потрібно було розширити територію навколо собору, для цього було куплено садибу Якова Меленiвського за 3500 крб. З 22 травня 1908 року була утворена будівельна комісія пiд керівництвом місцевого протоієрея Феофана Ящинського, почесними членами її стали: член Державної Думи В. К. Саблер, граф А. П. Iгнатьєв, обер-прокурор Св. Синоду князь А.Д. Оболенський i начальник Пiвденно-Захiдного краю генерал-лейтенант Сухомлинов, керівник дворянства Кича, віце-губернатор Репойнто-Дуб’яго, управляючий державним майном Дигескула, начальник гiмназiї Ногайський, членами комiсiї було обрано волинського губернатора графа А. П. Кутайсова, архімандрита Митрофана, Прокопiя i протоієрея Левитського.

Реставрацiйнi роботи розпочалися в травні 1907р. Тут працював архітектор Щусєв, а також велися розкопки Археологічною комісією на чолі з I. П. Покришкiним. Розкопки з’ясували, що потрібно повністю відновити всю південну стіну храму з її несиметричними вікнами. Таким чином, iз минулого храму нічого не було втрачено. Не знайшли тільки ніяких залишків куполу. Тільки було з’ясовано, що покрівля була “свинцева”, посводна, як i у всіх церквах Вiзантiї того часу. Зводи покривалися шаром глини, змішано з очеретом i соломою, а потім “свинцем”. Ним були покриті купол, дві башти i дахи алтарiв, загальний дах покривався залізом. Купол було визолочено за системою Московського майстра Алексеєчева їм самим (див. “Древнейшая святыня в городе Овруче”. Ж., 1912р).

Отже загальний вигляд храму: храм кубічного типу з 3-ма півколами на кожній стороні під дахом, на захiднiй сторонi по кутах дві башти, які вінчаються арочними карнизиками. Храм одно купольний, купол трохи овальний, оздоблений пілястрами. Розписувався храм за зразками Спасо-Нередицької церкви XII ст. в м. Новгороді. Робив це художник Блазнов, йому допомагав овручанин Корнiй Маркович Савенок.

Розписував храм також відомий майстер Петров-Водкiн. О. Бенуа пише про цей період в житті Петрова-Водкiна: “Он ищет самого себя, своего внутреннего Бога и мечется по белому свету из-за мук рождения этого Бога. Вернувшись из Парижа, художник чутко воспринял общий интерес к национальному средневековому искусству. То обстоятельство, что почти сразу после возвращения из-за граници живописца при глашают участвовать в росписи реконструируемого из руин Щусевым Васильевского Злато-верхого собора в Овруче, способствовало проявлению его интересов к национальному средневековому искусству”.

Пiд час роботи в соборі Петров-Водкiн береться за розробку загально етичних проблем. Майстер не випадково виконує розпис на неканонічні сюжети: “Каїн вбиває свого брата Авеля”., “Жертвоприношення Авеля”. Це, мабуть, пояснюються тим, що вони у алегорією подій загибелі князя Олега після битви з його братом Ярополком. Художник виконав розпис правої башти на рiвнi хорів. Роботи були зроблені фарбами Кейна, якi були схожі на давній фресковий розпис. Композиція “Вбивство Каїном Авеля” розташована напроти сходин під дверним проходом, який веде на хори. Художник писав: “Особенно доволен я моим Авелем, лежащим на зеленом панте, гармонически сочетающимся с темным пейзажем и небом. Декоративный вопрос решен удачно, краски чистые в сияющей гамме …”

Для іконостасу церкви А. Щусєв купив чотирнадцять ікон у Спасо-Нередецькiй церкві Новгорода за 875 крб. Встановили їх в храмі не відразу. Доставлені з Новгорода роботи потребували, напевно, неабиякої допомоги. I Щусєв передав їх реставраторам Московської художньо-iконописної майстерні братів Чирикових. Колишні сюжети були вкриті товстим шаром нової масляної фарби. Пройшло багато років i ось Овруцькі ікони потрапили до рук сучасних реставраторів i тут почалися відкриття. Рнтгенографiчне вивчення ікон виявили – дошки під живопис були з однієї породи дерева, а шпонки що їх кріпили, – іншої. Потім обережно зняли верхній шар лаку . Під дією розчину видалили верхній шар масляного живопису . I ось тут під ними виявився щільний шар оліфи, потім зняли ще один шар оліфи . Ось тоді-то із глибини палахнуло пожежею i блакиттю. Почали працювати.

Два роки , шар за шаром видаляючи записи пізніх віків художники поновлювали живопис старих новгородських майстрів ХVI ст. Таким чином весь головним (верхній) іконостас Овруцького храму. Цілком складався із шедеврів, створених п`ять століть тому, у золотий вік новгородської школи. В храмі у мощі преподобного. Рака для труни пр.Макарiя Овруцького, зроблена в майстерні Оловяшникових в Петербурзі. В труну покладена ікона Св.Макарiя з частиною його мощей. Ікона ця роботи майстра Перилова.

Деякі відомості про Макарiя: Макарiй премученик, архімандрит Овруцький i Канiвський, Переяславський чудотворець народився в 1605 р. в родині Токаревських (або Торських). Прийняв постриг в Заручаєвському монастирі, в 25 років поступив до монастирю. Успiння Пресвятої Богородицi в Овручі (Iм`я Макарiй). В 1659 р. архiупiскоп Чернiгiвський Лазар Баранович зробив преподобного Макарiя архімандритом i поставив настоятелем Овруцького монастиря (був 12 років). В 1671 р. поляки розгромили монастир, Макарiй переходить до Печерського монастирю, але незабаром його призначають архімандритом Канiвсь-кого Успенського монастиря (саме тут він проявив себе як чудотворець-цiлiтель, він тут передбачив свою мученiчеську смерть). 7 вересня 1678р. турки увірвались до монастирю, Макарiй з хрестом в руках просив не оскверняти святиню, але турки його катують, відрубають голову i кидають на площі. Мощь Макарiя спочатку поховали в Каневі, в 1688 р. перенесено в Переяслав на Полтавщині, потім ще два рази переносились: в 1942 р., в 1965 р. (в Черкаси, частина в Овручi).

В лютому 1911 р. стало відомо, що імператор Микола II збирається відвідати Овруч ,щоб бути присутнім на освяті відновленого храму. До зустрічі готувалися: з`явилися нові мостові, вимостили площу, будинки i магазини на шляху до храму були відремонтовані. Днем відвідання стала субота 3 вересня 1911 р. о 8 годині 15 хвилин ранку Микола II в супроводі свити відбув на автомобілях з Коростеня до Овруча (відстань 43 версти). На шляху царя всі села були гарно прикрашені національними рушниками, оббиті килимами i вкриті соломою, прикрашені квітами, рушниками, серпами, косами. На горі над дахом був підпис: “Слава Богу”. Коли царський поїзд прибув до Овруча, його зустрічали представники овручан: по обидва боки дороги стояли ряди учнів церковних та міністерських шкіл (всього біля 2000 чол.), на міській площі було вишиковано почесну варту від Селенгинського піхотного полку зi знаменом i хором музики, дві роти – одна з учнів Овруцької i Любаркiнської другокласних церковних шкіл, а друга – з учнів міністерських шкіл. За ними були депутації дворян.

Коли в`їхав цар, почали дзвонити в міських церквах i в храмі. Розпочався хресний хід (очолював Архієпископ Антонi), потім відбулося привітання царя i служба освята храму. Імператор Микола II з власних коштів (10000 крб.) пожертвував на Iконостас, панікадило (хорос) i ламбади. Хорос (обручевидне панікадило) було виготовлено в майстерні Вебера в Петербурзі – древнього стилю, а до нього 12 ікон апостолів на золотому фоні в Новгородському стилі, написані художником Тюлiним. Всі церковні сосуди в древнім стилі були пожертвувані князем Володимиром Вікторовичем (предводитель дворянства Волинської губернії). (див. “Овручская святыня”). Після освяти храму цар відбув на ст.Коростень. Потім в листі до своєї матері від 10 вересня 1911 р. з м.Севастополя Микола II напише: “…на следующий день, 2 сентября, был великолепный парад войск на месте окончания маневров – в 50 верстах от Киева, а вечером я уехал в г. Овруч на освящение востановленого древнего собора св. Василия ХII века…”.

Відновлення храму було видатною подією не тільки в житті архітектора А.Щусєва (за реставрацію Овруцького храму йому було надано звання академіка архітектури), але i для всієї культури. З цієї пори Овруцький собор увійшов у всі енциклопедії як творіння з зодчих Київської Русі. В 1945 р. на соборі було встановлено меморіальну дошку, на якій вказано, що це пам`ятник архітектури ХII ст. охороняється державою. В 1997 р. в храмі було встановлено пам`ятний знак на честь 1000-річчя хрещення овручан, (чорний мармуровий хрест).

Література використана під час дослідження:

1. Древнейшая Святыня в городе Овруче Волынской губернии. Житомир, 1912р.
2. Збірник сільського священика Володимира Струминського. Житомир, 1903р.
3. Пам`ятники, – видавництв I.М.Батюшкова, вип. 4, 1 за 1876р.
4. Пам`ятники, – авт. О.Сендульський “Г.Овруч ” у Волинськiй єпархії, випуск 4, 1 сторінки 3,17,18 за 1876р.
5. Православний вісник – видання екзарху всiує Украєни, митрополита Києвсього i Галицького 7 липня 1970р.
6. Релігійний щомісячник Волинської губернiє, – губернська типографія м.Житомира, 29 липня 1911 року, дозвiл на друк т.Гаврiєл.
7. М.I.Теодорович, 1888 р. типографiя Почауво-Успенської Лаври. Iсторико-статистичний опис Волинi. Короткий почерк Волинi, роздiл “Овруч”.
8. Матеріали прес-центру Овруцької упархiє.
9. Спогади священника Рудського М.С. 1905р. народження при уроченi 1000-лiттю Василiвського собору, 1998р. “Вiд собору до соборності”.