В прадавні часи, 27-28 тисячоліть тому, територія нинішньої Овруччини була густо вкрита лісами. Незліченні стада мамонтів – величезних слоноподібних звірів з густою шерстю і могутніми бивнями, оленів, шерстистих носорогів, бізонів, зрідка кабанів і вовків привільно бродили по висотах кряжу і зелених луках Прип’ятської низовини. Невеликі групи зарослих шерстю людей, з потужними щелепами, широкими грудьми і міцними руками буквально губились в тому зеленому морі. А тому інтуїтивно тримались річок, які, практично, були єдиними дорогами і біля яких завжди тримався звір, що йшов сюди на водопій. Особливо багатим на нього був басейн р.Норинь – свавільної ріки, що розмивала лесовий грунт південної частини кряжу і не раз міняла своє русло. Певно, саме за цей норовистий характер, а, може, тому, що ліва обривиста сторона її була густо вкрита норами-гніздами птахів, і прозвали її Норинь.
Наші предки з роду деревлян (древлян) з давніх-давен селились на цих високих місцях, куди не доходили розливи річки, де було вдосталь твердого каменю, що йшов на виготовлення гостроскошених кам’яних ножів, скребачок, проколок, а пізніше наконечників стріл і навершшя списів. Ці пізньопалеологічні пам’ятки прильодовикової зони виявлені на стоянках первісних людей вченими: академіком П.А.Тутковським, археологами І.Ф.Левицьким, В.І.Крокосом, Д.Я.Телегіним, Д.Ю.Нужним, А.П.Томашевським в районі сіл Збраньки (близько 1200 екз. крем’яних виробів), Довгиничі, Шоломки, Норинськ, Нагоряни, в Овручі. Однокультурні епіграветські пам’ятки різного терміну використання в Збраньках, Довгиничах і Шоломках пов’язані переважно із мисливською діяльністю пізньопалеолітичної людини протягом теплої пори року. Разом з тим зустрічаються в районі і рештки перших будівель з бивнів, кісток великих тварин, уламки метальної зброї.
…В невпинній боротьбі з природою за виживання минали століття і тисячоліття. І в цій боротьбі перемагає людина. Переходячи поступово до осідлого способу життя, на місці стародавніх стоянок вони будують низькі дерев’яні житла із печами, зведеними з синього каменю (пірофіловий або шиферний сланець, що його вдосталь в краї) і в яких топили “по-чорному”, без димарів. Проживали серед густих дерев, дерев’яними були їхні ложки, цебри, відра, ночви, вила – певно, звідси і “деревляни”. Одягнуті в грубу лляну тканину, а взимку – в чуні з вичиненої шкіри звірів диких і свійських, наші предки освоїли колись страшний вогонь і за допомогою його відвойовували у лісі важкою працею один шмат поля за іншим. В цій боротьбі непомітно пролетіла доба бронзи, залишивши надто мало сліду. Про цей період (ІІ тисяч. до н.е.) хіба що свідчить скарб бронзових прикрас, знайдених біля с.Ігнатпіль, він же є свідченням перших ознак майнової нерівності.
Древляни одні з перших у Європі освоїли виробництво металу з місцевих руд, що мільйонами тонн залягали в надрах краю (VІІ-ІІІ ст. до н.е.). Випалене ними ковке залізо, що у виробах дійшло до наших днів (уламки ножів і серпів, наконечники стріл і сокири, навершшя мечів і списів) і сьогодні вражають довершеністю форм і стійкістю до всюдисущої іржі. За допомогою металу люди виграли герць із життям. Швидко розвивались і виробництво глиняного посуду.
Щоденній важкій праці і волі богів Даждьбога, Сварога, Перуна, уособленням яких були грубі дерев’яні тотеми у священних гаях, завдячували вони і були “язичниками”. Знайдений на розораному полі під Прибитками в 60-х роках священний амулет (оберіг) – єдиний, до речі, із відомих вченим, що його носили на грудях наші предки на грубому гайтані в шкіряній ладунці, зображає вирізане на кам’яній плитці серце з намітками очей і носа, роги до нього і знизу стрілу, що спрямована вниз. Серце – символ життя, роги – багатство, стріла – побажання, щоб майбутні біди відходили від вас до землі-матінки, яка багато дає людині, але яка за це і забирає потім саму людину. Так що виходить, що в давні, дохристиянські часи, наші предки були фаталістами, а виконаний в стилізованому стилі амулет змушує переглянути погляди щодо новацій ХХ ст. – певно, авангард в мистецтві – це давно забуте старе. У ті далекі часи освоїли древляни і виробництво пряслиць – кам’яних шиферних кілець, без яких неможливо було прясти лляну чи шерстяну нитку і які довго виконували поруч з худобою роль своєрідних грошей.
Серед первісних стоянок людини особливе місце займали стоянки в районі нинішнього міста Овруча (на замковій горі, по нинішній вулиці Горького). Пояснюється це ідеальним з точки зору господарської доцільності і безпеки самим місцерозташуванням їх: декілька майже обособлених гористих майданчиків на лівому березі повноводного і стрімкого Нориня, які зі сходу омивались безіменною річкою (нинішня вулиця Шолом-Алейхема), з заходу – річкою Вручай (обидві – притоки Нориня), а з півночі – непрохідними болотами Прип’ятської низовини, які розпочинались прямо за нинішньою вулицею Горького.
На замковій горі виявлено неолітичне поселення (V-ІV тисяч. до н.е), досліджено поселення і могильники та знайдено крем’яні знаряддя праці доби бронзи (ІІ тисяч. до н.е.). Найдавніша назва поселення – Вручай, а пізніше – Веручій, Вручев, Уручій, Овручов, Овручій і Овруче. Хто і коли заснував місто на давніх поселеннях, на жаль, невідомо. Проте в “Повести временных лет” Овруч згадується за 946 рік як центр древлянської землі, центр удільного князівства. Постановою Кабінету Міністрів України № 878 від 29.VІІ.2001 р. “Список історичних населених місць України (міста і смт)” Овруч займає 5-6 місце з 379 населених пунктів України і числиться після К.-Подільського, Києва, Чернігова, Мукачева, тобто увійшов до еліти найдревніших місць нашої країни.
І був Овруч фортецею, обнесеною валом, в який були щільно забиті дубові колоди, що з’єднувались зсередини дощатими карнизами, на яких лежали запаси каміння, смоли тощо. Тут проживав князь, воїни його дружини, бояри, розміщалась в глибокому підвалі казна. Називалась гора – Замкова, а на сусідніх селились прості люди, ремісники. Ця територія теж була обнесена спочатку валом з брусами, потім мурами і формувалась як місто, що стало одним з найдавніших у Східній Європі, як центр древлянської (деревлянської) землі. У “Повісті минулих літ” про це сказано так: “… а древляни теж пішли від слов’ян і називались древляни”. Власне, місто розміщалось на невеликій території, обмеженій зі сходу безіменною річкою по так званій “П’яній долині” (нині вул.Шолом-Алейхема), із заходу – бурхливим Вручаєм, з півдня – крутояром до Нориня, з півночі – нині вул.Горького.
Вже в ІХ ст. Овруч славився у Європі (розкопки поблизу Новгорода, Варшави, Болгарії, виявлені в Листвині празькі монети (1395 р.), дірхеми Арабського халіфату, монета Римської імперії стверджують це) як центр виробництва шиферних пряслиць, які возами розвозились по Київській Русі і збувались за її межі. На одній з них, яка викопана в Києві, є навіть підпис “Потворин пряслень”. Напис виконаний кирилицею і свідчить про наявність грамотних людей і серед ремісників. Цьому сприяв і той факт, що повз Овруч проходив центральний тракт з Києва на Захід, а зупинка на знаменитій ярмарці міста вважалась тоді хорошим тоном і прибутковою справою. На цей шлях, що проходив паралельно повноводному Нориню, як намисто були “нанизані” Шоломки (зброя і броня деревлян з ковкого заліза, що не боялась іржі), Норинськ (шиферні пряслиця і посуд), Велідники (пряслиця, бочки з медом), Хайча (пряслиця, мед, жито) та інші значні поселення древлян, що тримались Овруча і платили незначну дань його князеві “мягкою рухляддю” (вичинені шкірки пушного звіря, медвежі шкури і копчені окороки, мед з багатющих бортей). Помітної ролі в житті деревлян-землеробів, скотарів, ремісників по виробленню пряслиць (з Овруча, Черевків, Нагорян, Коптівщини, Збраньок, Хлуплян, Велідників, Довгиничів) князівська влада не відігравала.