Вже 25 років я їжджу, як діалектолог та етнограф по селах України. Ці експедиції дарують незабутні зустрічі з десятками людей, відкривають правдиві сторінки нашої історії колективізації голодомору, війни чорнобильської трагедії, вводять у світ багатющої народної культури.
А почалося це із села Бехи Коростенського району на Житомирщині. Тут я відчула живий подих деревлянської землі.
Виявляється, в Україні були групи населення, які, незважаючи на страшне тотальне покріпачення зуміли відстояти давні, успадковані від предків, права на волю. На Східній Україні такими були козаки А тут. на Житомирщині, на панщину не ходили селяни, яких називали шляхтичами, чи просто шляхтою. І це аж ніяк не вихідці із Польщі. Ці селяни і в часи польського панування відвоювали свої права, надані їм. як вони твердили, князями Київської Русі. А коли так, то їх вважали шляхтичами.
Село Бехи розташоване неподалік од Коростеня в якому 845 року відбулося повстання деревлян викликане спробою київського князя Ігоря повторно зібрати данину у поселенні зберігся переказ про те. що цю землю подарував король Осмульд І Юхимові Беху, який «ніс службу на коні». Вочевидь етнографічним свідченням давніх українсько-литовських зв’язків є оздоблення сорочки, що виявлена у Бехах й перевезена до Музею народної архітектури та побуту України. Бона з вузькою смужкою затканого червоними нитками орнаменту, на противагу типовим для цієї території сорочкам з геометричним орнаментом на всьому рукаву Літні жінки згадували, що саме прикрашання низу рукава було ознакою належності до шляхти,
Позаяк зі шляхетським станом були щільно пов’язані юридичні та економічні права, незалежність то тутешня шляхта таки відстояла своє звання перед землянами» польського королівства з Овруцького замка І в дореволюційній Рос і чимало з цих шляхтичів належало до категорії дворян б середині XIX ст. на одній лише Овруччині таких було понад 20000. Але навряд чи набереться з них півсотні, освіта й життя яких відповідала б значенью дворянства зауважував М. Вербицкий (Волынские губернские ведомости, 1854).
Ця шляхта не мала дворянських привілеїв і жила бідно Та и за культурним рівнем не набагато випередила селян Так на юридичних актах села Ходаки замість підписів традиційні «хрестики». Священик с. Дідковичі писав що хати дворян Дідковських та Васьковських нічим не відрізнялися від селянських Одначе українські шляхтичі були вільними, непокріпаченими що формувало їхню свідомість.
Можливо, вільна праця була однією з умов не лише збереження радити давніх промислів таких як ткацтво, килимарство але й розвитком іх часто в сусідніх колись покріпачених селах (Межирічка Сарновичі) казали, що ткати не було часу їхнім батькам на пана мусили робити. Мабуть відчуття себе вільною людиною давало и простір фантазії. Такі майстри відкривали мені красу орнаменту на рушнику й килимі, магічний зміст обрядів. Пригадую бабу Шпичку з Бехів – тоненьку, трохи згорблену, але з допитливим поглядом. Вона діставала зі своєї скрині одяг і розповідала, що в них носили лляну, домоткану («додільну»), сорочку, прикрашену узором «у перебір»; літник – вовняну, ткану у кольорові смуги спідницю; домоткані, лляні білі фартухи, оздоблені внизу узорами «перебір» або «переклад», запаску, вовняний фартух, який одягали поверх літника, також багаті орнаментом. Чоловік носив довгу лляну сорочку та лляні штани. Поверх костюма свит з овечого сукна, кожухів жінки та чоловіки підперізувалися крайкою тканим на верстаті вовняним поясом. З II пол XIX ст. набув поширення також одяг з купованої (крамної) матерії станкові сорочки з перкалевим верхом вишитими рукавами. рясні спідниці з оборобкою «фальбонами», обшиті мереживом «карунками» та оксамитом «манчестером»; капотки – короткий жіночий одяг з рукавами та ін. Цей одяг, як святковий, відрізняв шляхетську одежу від селянської.
Показала мені, баба Шпичка й намітку — полотняний головний убір у вигляді довгого рушника, перетканий червоними смужками на кінцях. Ще на поч. XX ст. її готували для дівчини, зав’язуючи на весіллі «у молодицю». Згодом намітку замінила хустка, яку зав’язували різними способами – «під бороду», «у молодицю» «згортати лапи».
Заміжня жінка мала обов’язково носити чіпця. Без нього вважалося гріхом виходити навіть до худоби.
А коли мені сказала Фросина Загоровська, що молода була у весільному вінку «пава», відразу постав образ жар-птиці
– Які ж вони були ці павичі? розпитую в бабусі.
– Павучка як курка чорненька. на голові 4 кісточки. Зверху гарне пір ячко. А павич весь убраний і крила, і хвіст – як індик. Вінок робили саме з такого пір’я.
Колись кожен господар мав у лісі поле на якому сіяли гречку, овес, жито, сочевицю пшеницю, льон і коноплі. Останні займали до пів гектара площі Сіяли їх весною, після Великодня. Плоскінь (чоловіче стебло конопель) виривали з корінням, як тільки він зацвітав, в’язали в сніпки і ставили сушити. Згодом його розкладали на лузі де відлежувався 2-3 тижні, і знову в’язали в невеликі снопики (по 1-2 жмені) сушили й везли на подвір’я. В’язали у великі снопи і терли на терниці. Конопляні матки (жіночі стебла) росли до осені, поки не достигало насіння Сушили і звозили на тік. де молотили ціпом або прачем Волокно після терниці пряли одержували тон-, ку нитку і через -юрок порожнисту трубочку змотували на клубок.
Кожна жінка ткала чимало рушників і «завєсок» (довгі рушники для ікон на стіні). На деяких «зааєсках», шо їх бехівці віддавали для музею, можна було прочитати до десяти узорів зокрема прямі чи скісні «пальчики», «кривуля» «у козаки», «семирог» та ін.
Такі ж орнаментальні смуги ткали й на наволочках (пішивках) полотняних ряднах якими застеляли ліжко, і на фартухах та запасках. У Бехах у другій половині XX ст. традиції ткацтва продовжували М.А. Бех, М.С. Бех, О.Д. Бех, Г.Г. Бех
А як робили пряжу вовняну? Виявляється вовну готували весною чи восени. Стригла овець обов’язково жінка. Настрижену вовну золили у жлукті, пересипали попелом і заливали окропом. Полоскали в дерев’яних ночвах і чесали. Пряли на веретено, мотали на клубок а потім на мотки.
Досить клопітливою була технологія фарбування. Скажімо, для червоного кольору використовували лушпиння цибулі або червець (комах), для чорного брали глей чорну глину. Щоб фарба міцно трималась. додавали квас із буряків.
На верстаті ткали крайки, літники, запаски. Та найбільше вражали килими, що відзначалися саме в Коростенському та Овруцькому районах багатством назв. Майже в кожній хаті у Бехах на стіні висів один із килимів “у козаки» (стилізована фігура. що тримається в боки), «у кулаки», «тарілки», «круги» стоячі та лежачі «вазони». Я була просто щаслива, коли знайшла тоді для музею рідкісний килим «у чєловекі» (із стилізованим зображенням людської фігури на повен ріст). І кольори бежевий та синій підкреслювали його давність .Це одна із загадок, як потрапили сюди такі цікаві узори. Справді можна погодитись з думкою Г. Павлуцького, автора «Історії українського орнаменту» (К., 1927), про їхню близькість до східних килимів. Адже тюрки осідали на цій території у княжі часи.
Килимарство з названими орнаментами охоплює Коростенський, Народицький, Овруцький райони затухає в Малинському, змінюючись на смугасті витвори «рябчуни». Всі ці вироби широко використовували в обрядах.
Давні узори збереглися й на писанках Мені пощастило зустріти двох жінок Ганну Бех з Бехів та Ганну Лавренчук з Норинська Овруцького району які, на моє прохання написали писанки з призабутою орнаментикою. Ці колекції тепер зберігаються в Музеї просто неба. Пригадую, Лавренчук писала по сирому яйцю, вмочуючи писальце у розігрітий віск, забарвлений сажею. З таких писанок віяло архаїкою, особливо від узору «сосонка», який археологи виявили й на керамічній писанці VIII століття.
Хатні меблі також були позначені великою майстерністю. Мисник із боковою дошкою у вигляді кінської голови, поличка під ікони із зубчиками, ліжко та стіл з фігурними ніжками. Між іншим у шляхетських селах ліжко раніше увійшло у побут.
Не раз мене дивували тамтешні мешканці і своєю кмітливістю. Зокрема, коли бачила на садибах вулики-колоди Не лише на землі, а й на деревах збереглися давні пасіки. За свідченням діда Уляна Беха, бортництвом тут займалася чи не кожна сім’я. Ще із часів Київської Русі, коли деревляни добували мед із бортей (видовбаних колод). Раніше довбали піршнею або долотом у стоячому дереві. У багатьох господарів було по 30-100 вуликів-колод заввишки 130-160 см. Мені довелося перевозити до Музею просто неба старезний вулик на три сім’ї. П’ять чоловіків ледве затягнули його всіма способами на машину. А в Бехах їх ставили на садибі, або затягували на дерева. Я ще бачила по три колоди на дереві. У таких вуликах бджоли самі роїлись. При збиранні меду відкривали «вулея», а бджіл викурювали в льоток.
Пасічники промовляли до бджіл, будили їх в часи медозбору. Взагалі, у різних обрядах збереглися давні вірування
І ще дуже багато можна було б розповідати про цей край, де живе дух предків-деревлян У багатих традиціях, у пам’яті про рід «від достославних князів руських». Де на килимах у вічність звучатимуть «козак» і «человек».
Людмила ПОНОМАР,
кандидат історичних наук
“Українська Культура”, №3, 2002 рік.