admin Овруцький район, Статті

НОРИНСЬКА ВОЛОСТЬ НЕМИРИЧІВ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТОЛІТТЯ: СКЛАД, ФОРМУВАННЯ, НАСЕЛЕННЯ | Оксана Задорожна

У статті здійснено спробу показати склад Наринської волості, придбаної Немиричами у 1620-х роках, а також їхню діяльність, спрямовану на розширення її території, осадження нових сіл та збільшення населення.

До початку XVII ст. Немиричі вже стали досить помітним родом у Київському воєводстві, де були зосереджені їхні основні землеволодіння. Поряд з осадженням нових поселень на території своїх давніших — Олевської, Приборської та Черняхівської — волостей вони також поступово скуповували окремі села й навіть цілі ключі. Особливо активно цим займався представник черняхівської лінії Стефан Андрійович Немирич, неодноразовий посол на вальний сейм Речі Посполитої (1607, 1611, 1618, 1619, 1623), маршалок кола рицерського (згадується 1614 р.), київський підкоморій (1619-1630) та овруцький староста (1623-1630)1. Однією з куплених волостей була Норинська, придбана у Станіслава Любомирського у 1620-х роках. Метою статті є з’ясувати, хто володів Норинською волостю до Немиричів, які маєтки до неї належали в різні періоди, а також дослідити рівень її заселеності, що в майбутньому дасть змогу оцінити її господарський потенціал та дохідність.

Слово “волость” позначало адміністративно-територіальну та господарську одиницю, яка формувалася довкола замку чи двору і займала переважно суцільну територію. Волость, як правило, складалася з окремих сіл.

Спеціальні праці про Норинську волость в історіографії відсутні. До питань землеволодіння звертався ще наприкінці XIX ст. Александр Яблоновський, який опублікував низку статистичних даних про окремі воєводства, в тому числі й Київське2. Інформація про Норинськ та села, що формували волость, міститься також у “Географічному словнику Польського королівства” кінця XIX — початку XX ст.3. Про Норинську волость згадано і в дослідженні Вітольда Бобінського4, яке багато в чому спирається на доробок Александра Яблоновського. Джерелами для написання статті стали здебільшого актові книги судових установ Київського воєводства, меншою мірою — матеріали Литовської та Коронної метрик та регести справ Люблінського трибуналу.

Очевидно, Норинськ, довкола якого пізніше сформувалася волость, належав до земельного фонду київського князя, який подавав його у держання в якості “кормління” чи “вислуги”. Принаймні саме таку ситуацію зафіксовано в джерелах середини XV ст. Найперша згадка про власника Норинська5 відноситься до 1456 р. — дати надання київського князя Семена Олександровича Лазару Браєвичу цього поселення на тих самих правах, на яких його давніше тримав Андрій Мишкович6. Протягом кількох наступних десятиліть про Норинськ згадок немає. Із ліквідацією Київського удільного князівства ця територія перебувала під зверхністю великого литовського князя і “тягнула” до Овруцького замку. 1517 р., за свідченням “Географічного словника Польського королівства”, великий князь Жигимонт передав Норинськ Федору Аксаку як “вислугу”7. Ще через кілька десятиліть, в описі Овруцького замку 1545 р., фіксуються уже два власники Норинська: Григорій Аксак та Олександр Кисіль. Григорію, онукові Федора Аксака, належало тут 8 димів та 8 служб, з яких “подачки дают полсемы копы грошей а кадь меду”, а Киселю — 4 служби, з яких він платив “подачку” 3 копи і 20 грошів8. До Норинська, очевидно, “тягнуло” й село Путиловичі9, теж “вислуга” Аксака на 3 служби, за які він сплачував 3 копи та кадь меду10. Пізніше, за територіальною близькістю, Путиловичі входили до Луганської волості, яка, ймовірно, виділилася з Норинської і розташовувалася на південь від неї. Про те, що колись це був єдиний маєтковий комплекс, опосередковано свідчить згадка під 1617 р. про спільного луганського та норинського урядника князів Острозьких11.

Незадовго до 1570 р. частина Норинська, що належала Киселю, перейшла за його дочкою до київського зем’янина Богуша Дешковського12, який 1584 р. мусив підтвердити своє право власності13. Після поділу спадку між дочками Дешковського ця частина маєтку стала належати Вітунським та Огоновським14. Близько того часу Єсиф Немирич тримав у заставі третину Норинська. Відомо, що у 1590 р. він позивав Вітунського й Огоновського, які не з’явилися, щоб отримати гроші за заставу15. У 1591 р. видано декрет Люблінського трибуналу про поділ половини Норинська і Жеревців18 (пізніше Жеревці входили до Лугинської волості) між Яном Аксаком і Яном Вітунським, з одного боку, та Яном Огоновським, з іншого17. У 1592 р. Норинськ названо материзною Анни Вітунської та Мар’яни Огоновської18. Під 1600 та 1605 рр. серед власників Норинська згадано ще Яроша Зуба, слугу князя Януша Заславського і другого чоловіка Анни Вітунської19.

Про тогочасний склад волості можна дізнатися завдяки справі, яка 1598 р. вирішувалася в Люблінському трибуналі. Тоді заставний власник Войцех Котовський звинувачував подружжя Яна і Маруші Огоновських у вибитті з частини Норинська, Путиловичів та Жеревців20. Тоді ж Огоновські позивали київського возного Івана Заруцького за неслушне ув’язання їхньої братової Анни Делешканівни Якубової Огоновської у їхні маєтки: Салівський фільварок21 та Норинськ22. Із 1600 р., після скасування поділу маєтків 1591 р. і проведення нового, Огоновські вступили у права в селищі Малузовому, Бондарях, Новаках (це село пізніше належало до Лугинської волості), Великій Хайчі та Малій Хайчі23 та дворі в Норинську24.

Інша частина Норинська, с. Путиловичі та половина с. Жеревці перейшли від Анни Зубової до Яна Аксака25, а той 1588 р. спершу продав власну частку Василю Мощанському, а у 1602 р. всі норинські володіння — Олександру Острозькому. По смерті Олександра їх успадкувала його неповнолітня дочка Зофія, але до її одруження з краківським воєводою Станіславом Любомирським маєтком розпоряджалися опікуни: мати Анна Костчанка та дід Костянтин Острозький. Під 1607 р. тут згадується як заставний власник Олександр Брудзевський, а 1613 р. — Ян Мирієвський26. Того ж року ще якась частка Норинська перебувала в заставі Миколая Залясовича від Єви Збаразької27.

Коли Стефан Немирич купив цю волость разом з Лугинською у Станіслава Любомирського — достеменно невідомо. Як записано в протоколі одного з судових процесів, Любомирські “устали быть дєдичами тых добр и нє держат их”28. Видавці “Географічного словника Польського королівства” вважають, що це сталося 1620 р.29, а Вітольд Бобінський датує цю подію 1625 р.30. Але принаймні точно відомо, що 1618 р. Норинськ ще належав Острозьким, бо тоді норинський купець за підтримки дідичів міста, князів Острозьких, позивав Стефана Немирича до Люблінського трибуналу за вивезення поташу до маєтку Немирича Фосниці31. Тоді ж міщани Норинська, Хайчі та Розважа32 названі підданими Януша і Костянтина Острозьких33. Під тим же роком згадано ще одне село цієї волості у власності Януша Острозького — Лукашівка34.

У 1624 р. одну частину Норинська тримав Михайло Меленевський35, а інша частина названа власністю Любомирських36, хоча 18 травня 1624 р. до люблінських трибунальських книг було внесено квит Стефана Немирича про сплату Станіславу Любомирському 122 тис. зол. за придбані у нього Норинську та Луганську волості37. Врешті, 20 грудня 1625 р. овруцький староста Стефан Немирич названий новим власником Норинського ключа, який на той час складався із міста і замку Норинська, сіл Великої та Малої Хайчі, Бондарів, Сал і Пелчі (Розважа)38.

На середину 1620-х років Норинська волость займала площу бл. 280 км2, межуючи на півночі з маєтками Кобилин, Коптіївщина та Збранки, на південному сході з Готовим, на півдні — з Лугинською волостю, на заході — з Веледницькою ВОЛОСТЮ39. Крім ТОГО, сюди входили села Словечна й Білка40, розташовані на північний захід від основного масиву та Сали далеко на південь від нього. Вперше поняття “Норинська волость” фіксується у 1630 р.41.

Після смерті Стефана Немирича ці маєтки успадкувала Марта Войнаровська. Згідно із записом про введення у володіння, датованим 20 березня 1630 р., їй було передано Словечну, містечко Норинськ, село і фільварок Велику Хайчу та Малу Хайчу, село Бондарі, Сали, містечко Пелчу та рудні, що належали до цих маєтків42.

У першій половині 1630-х років Норинську та Луганську волості, схоже, вирішено було продати. Є згадка 1636 р. про продаж маєтків Яну Шашкевичу чи його спадкоємцям, однак

31 жовтня 1636 р. Шашкевичі вже скаржилися на Немиричів, які нібито відразу після продажу наслали своїх людей на Норинськ43. Можливо, частку Шашкевичів перекупив Криштоф Третяк, бо 15 червня 1643 р. за його позовом було видано декрет про підтвердження купівлі Лугин і Пелчі за 16 тис. зол.44. Утім, вже наступного дня до київської ґродської книги вписано орендний запис Третякові від Немирича на всю Луганську волость та містечко Пелчу за ту саму суму45.

У 1636 р. і 1638 рр. в Норинську резидував старший син Стефана Немирича та Марти Войнаровської Юрій46. Після купівлі Топорищ47 він переїхав туди, а в Норинську оселився Владислав48. Хоча є згадки, що де була їхня спільна власність49, у деяких судових процесах Владислав Немирич діяв лише від свого імені. Можливо, це пов’язано з настанням повноліття Владислава і номінуванням його на уряд овруцького старости 24 грудня 1642 р.50 Так чи інакше, але 13 серпня 1644 р. саме до нього як до власника позивався дядько Олександр Немирич51. Остаточно Норинська волость відійшла до Владислава після поділу маєтків 1646 р. На той час вона складалася із самого Норинська, рудні на р. Мощениці, Великої і Малої Хайчі, Бондарів, Сал, Пелчинки з руднями на Жереві та містечка Пелча52.

Владислав Немирич помер 1653 р., і опікуном його дочки Маріанни та маєтків став молодший брат Стефан. ЗО червня 1664 р. троюрідний брат Владислава Юзеф Кароль Немирич домігся передачі йому в опіку цієї волості. Це право йому надавалося через від’їзд Стефана Немирича без королівського дозволу за кордон, внаслідок чого землі залишалися без нагляду53. Після повернення на батьківщину Маріанна вступила у володіння Норинською волостю54.

Очевидно, межі Норинського ключа не були чітко визначені, що призводило до сутичок із сусідами за суміжні території. Так, 15 січня 1633 р. до каптурових книг внесено декрет між Владиславом та Юрієм Немиричами55, позивачами, та овруцьким старостою Самуелем Лащем56, якого брати звинувачували у заподіянні шкод луганським підданим аж коло містечка Пелчі, що формально належало до Норинського ключа, захопленні луганських сіножатей і полів, а також у привласненні лісів як нібито належних до Овруцького староства. Тоді ж Стефан і Юрій Немиричі вимагали від Лаща відшкодувати збитки, завдані пелчинським підданим під час нападу на Пелчинську рудню57.

22 січня 1633 р. до другої каптурової книги Київського воєводства вписано угоду між Ярошем Зброжком та Немиричами в справі про наїзд на рудню на р. Жерів і вибирання меду на тих ґрунтах58. 27 лютого 1646 р. Владислава Немирича позивав ігумен київського Микільського монастиря з вимогою відшкодувати збитки, завдані норинськими підданими в монастирських землях59 (очевидно, йшлося про маєтки Остапи, Радогощу та Літки60). Врешті, 1636 р. відбулося розмежування між володіннями Ксаверівського єзуїтського колегіуму (Невгоди, Ігнатполь61, фільварок на Заруччі під Овручем) та маєтками Немиричів, у тому числі в Пулчинці Норинської волості62.

Неспокійно було й на північних кордонах волості. 20 жовтня 1636 р. Стефан і Андрій Мощеницькі звинуватили Юрія Немирича в насланні драгунів і норинських підданих на Коптіїв63, де було нібито захоплено понад 500 голів великої рогатої худоби64. Конфлікт на цій ділянці Норинської волості тривав і в наступні роки. Зокрема, подібну скаргу внесено 23 серпня 1646 р. до київської ґродської книги65.

У 1645 р. тривала суперечка між Кобилинськими та Владиславом Немиричем через наслання норинських людей на село Кобилин66 коло річки Переспи і спалення села67. Інший сусід Немирича, Северин Потоцький, також мав претензії до овруцького старости, скаржачись на те, що норинські піддані вступають у ґрунти Веледників, Скребеличів та Красилівського68. Двома роками раніше — вірогідно, теж після низки конфліктів — було проведено розмежування з маєтком Адама Корчовського Городком69 (очевидно, йдеться про Словечну).

Близько 1650 р. волость поповнилася селом Збраньки70. На початку XVII ст. за цей маєток точилася суперечка між князем Петром Збаразьким, Мареком Збранським та Андрієм Тризною. Протягом 1609-1633 р. селом володів Юрій Лясота, чоловік двоюрідної сестри Стефана Немирича71, який заповів його своїм онукам Мощеницьким. Подимне 1628 р. зі Збраньок сплачував заставний власник Парфеній Трипольський72. За яких обставин село опинилося в руках Владислава, встановити не вдалося, але згодом його успадкувала дочка овруцького старости Маріанна73.

Спроби розширити Норинську волость здійснювалися також шляхом привласнення сусідніх земель. Зокрема, 1638 р. на Юрія Немирича скаржилася Серафина Ярмолинська, ігуменя Корецького монастиря, та київський митрополит Петро Могила, звинувачуючи його в насланні своїх слуг та драгунів з Норинська на першовські74 ґрунти позивачів (на підданих напали під час оранки, побили їх, а землі привласнив собі Немирич)75. Справа розглядалася 1639 р. в Київському земському суді і була вирішена на користь монастиря, що було підтверджено й декретом Люблінського трибуналу від 11 червня 1642 р.76. Однак суперечка з коредькими черницями тривала й далі, про що свідчить позов Немиричів 23 серпня 1646 р. до монахинь щодо скасування баніції за начебто недопуск їх до монастирського маєтку Оржешків та Оврупицького фільварку77.

Про передачу Немиричами в заставу чи оренду маєтків Норинської волості відомо, починаючи з кінця 1620-х років. Ідеться про заставу мощеницьких бортей Захаріяшу Гаєвському та його дружині Катерині Малинській, термін якої спливав 1630 р.78. Пізніше, у 1650 р., рудня на річці Мощениці перебувала в заставі у Станіслава Третяка та його дружини Зофії Рапштинської79.

У квітні 1630 р. Марта Войнаровська завела в оренду містечко Пелча разом з руднею80 на річці Жереві Матеушу Філіпецькому та його дружині Ядвизі Ґолґовській терміном на рік81 (пізніше, найімовірніше, цю саму рудню тримав Ярош Зброжек, про що є згадки 1633 р.82). У 1643 р. частину Пелчі орендував Криштоф Третяк83, а іншу частину — Юстина Наборовська та її зять Ян Головинський (1643 — 1645)84. 2 лютого 1649 р. Владислав Немирич та його дружина Теофілін Четвертинська заставили Пелчу Федору, Стефану та Михайлові Трипольським, проте у володіння їх ввели аж через рік — у лютому 1650 р.85.

Під позику досить значних сум передавали в заставу і сам Норинськ. Зокрема, 1639 р. Юрій Немирич терміном на один рік заставив місто і замок Норинськ та села Велику Хайчу і Бондарі Олександрі Вороничівні Миколаєвій Ободенській, але боргу вчасно не повернув86.

Село Малу Хайчу разом із млином на р. Хайчі 1642 р. пустив у заставу Парфенію Трипольському вже Владислав Немирич. Застава тривала й після смерті Парфенія, бо 1650 р. його спадкоємці (вдова Феодора Ставецька з синами) скаржилася на Владислава, що той наслав на село свого слугу Яна Мервинського “и при нем килканадцат дракганов норынских”, які “чыншу пинєжного вымусили и выбрали золотых полских двєстє, подводсчизны золотых полских шєстдєсят”87. Очевидно, наступним тимчасовим власником Малої Хайчі став родич Парфенія Федір Трипольський, який роком пізніше, 23 січня 1651 р., знову оскаржував Немирича за наслання на село жовнірів своєї надвірної корогви та слуг для вибирання стацій88.

Врешті, перед 1642 р. Юрій Немирич заставив Станіславу Ковалевському с. Пулчинку89. Викуп за нього мав бути переданий 13 листопада 1642 р. вдові на той час уже покійного Ковалевського Гал піці Солтанівні та Олександрові і Миколаю Солтанам — опікунам її синів90.

Зрозуміло, що земля у ранньомодерну добу становила певну цінність. З одного боку, вона була предметом соціального престижу, оскільки володіння нею було своєрідним пропуском до шляхетського стану. З другого боку, мати землю було вигідним також з економічної точки зору. Проте в даному випадку цінність мала не земля сама по собі, а осаджені на ній піддані, оскільки саме вони створювали продукт, який забезпечував існування волості. Тож важливою з цього погляду була кількість населення в маєтках Немиричів.

Найдавніші згадки про підданих у Норинському маєтку відносяться до 1545 р., коли ним володіли Киселі та Аксаки. Тоді тут налічувалося 12 димів і 8 служб91. Якщо за коефіцієнт взяти запропоновану Анджеєм Рахубою величину, що дорівнює 8 особам на дим92, то на той час тяглого населення було не менше 128 осіб, оскільки на 1 службу могло припадати кілька димів93. Надалі відомостей по підданих волості немає. Про орієнтовну чисельність населення в першій половині XVII ст. можна судити із фіскальних реєстрів 1628 р. та 1640 р., дані яких подано у таблиці.

Як бачимо, станом на 1628 р. у волості було 60 димів, тобто мешкало близько 480 осіб. Якщо від числа димів у Бондарях та Хайчі (173) відняти третину, яка приблизно мала б припадати на Залав’я (бл. 58), то в цих двох селах було орієнтовно до 115 димів, а разом по волості станом на 1640 р. матимемо 735 димів, тобто 5880 осіб. Таким чином, із середини XVI ст. до першої третини XVII ст. заселеність волості зросла в 4,5 раза, а потім протягом наступних 12 років — у понад 12 разів.

Заселеність Порниеької волості за подямними тарифами 1628 та 1640р. 94

Крім природного приросту населення для збільшення кількості підданих, нерідко застосовувались виведення чи заведення підданих. Проте про такі дії Немиричів стосовно маєтків Норинської волості даних майже не збереглося. Серед поодиноких згадок можна назвати спір 1618 р. у Люблінському трибуналі між Теодором Васильовичем Трипольським та Стефаном Немиричем про повернення утікачів із с. Клочки до нової осади — м. Пелчі97. Тоді ж між Трипольськими та Немиричами слухалася справа про втікачів з Улитвинського маєтку до Пелчі98. Відомо також, що після конфлікту з Владиславом Немиричем у 1643 р. Третяк вивів майже всіх підданих із Пелчі99. Якщо врахувати, що на 1640 р. там було 210 димів, і припустити, що за 3 роки ця кількість принаймні не зменшилася, то це мало стати відчутною втратою для Немиричів.

Таким чином, першим відомим державцем Норинського маєтку, що фіксується ще з середини XV ст., був Андрій Мишкович. Від того часу він був вислугою кількох споріднених між собою родів (Аксаків, Киселів, Дешковських, Вітунських, Огоновських). Вже в другій половині XVI ст., коли стало можливим продавати нерухомість, були здійснені перші операції такого роду. Тоді ж маємо першу згадку про тимчасове володіння Сейфа Немирича в частині Норинська. На початок XVII ст. всі норинські володіння зосередилися в руках Яна Аксака. Він продав їх князю Олександру Острозькому, від якого маєтки успадкувала його дочка Зофія, а потім і її чоловік Станіслав Любомирський. У нього близько 1624-1625 рр. купив волость Стефан Немирич. У 1630 р. вона спадком перейшла до Марти Войнаровської, вдови Стефана, а потім і до його синів, які до поділу 1646 р. спільно володіли усіма маєтками. Ще до поділу Владислав Немирич, якому відійшла ця волость, мав резиденцію в Норинську і досить часто одноосібно виступав у судових процесах. З 1664 р. маєтками опікувався Кароль Юзеф Немирич з олевської лінії. Повернувшись з вигнання, у володіння волостю вступила дочка Владислава Маріанна.

Ядро волості протягом двох століть залишалося незмінним: сюди входив Норинськ, Сали, Бондарі, Велика та Мала Хайча. У 1618 р. вперше згадується Розваж (пізніше Пелча) і Лукашівка, ймовірно, осаджені Острозькими. У такому складі її купили Немиричі. Вже до 1630 р. вона поповнилася Словечною та Білкою, проте яким саме способом — не встановлено. Очевидно, Юрію належить честь осадження Пулчинки, а Владиславу — приєднання до волості Збраньків. Прикметно, що з 1609 р. ним володів свояк Немиричів Юрій Лясота. Спостерігалися й спроби розширити волость за рахунок привласнення спірних територій, проте вони закінчилися невдало. Загалом до волості в різний час належало 14 маєтків. Єдиним селом, яке зникло з карти волості, було Малузове, згадане лише одного разу у 1600 р. Маєтки волості досить активно заставлялися і віддавалися в оренду, що забезпечувало Немиричів готівкою.

Про заселеність волості маємо дуже мало інформації, проте навіть ці спорадичні дані дають підстави стверджувати, що за 80 років від середини XVI ст. населення зросло в 4,5 раза, а протягом наступного десятиліття — у 12 разів, що свідчить про успішне освоєння волості Немиричами.

 

  1. Центральний державний історичний архів України в м. Києві [далі — ЦДІАК України]. — Ф. 11. — Оп. 1. — Сир. 6. — Арк. 320 зв. — 321; Спр. 7. —Арк. 1311 — 1311 зв.; Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 139. — Арк. 832— 832 зв.; Litwin Н. Rowni do rownych. Kijowska reprezentacja sejmowa 1569 — 1648 / Litwin. — Warszawa: DiG, 2009. — S. 20, 21; Urzqdnicy wojewodztw Kijowskiego i Czernihowskiego XV-XVIII wieku: Spisy / Polska Akademia Nauk, Biblioteka Kornicka, Instytut Historii; oprac. E. Janas, W. Kiaczewski. — K6rnik, 2002.— S. 46 (№222), 100 (№ 677).
  2. Jablonowski A. Polska XVI wieku pod wzgl?dem geograficzno-statystycznym. — T. IXXI: Zimie Ruskie. Ukraina (Kijow — Braclaw) / Jablonowski. — W.: Sklad glowny w Ksi?garni Gebethnera i Wolffa, 1894 — 1897. (Zrbdla dziejowe; T. XX — XII).
  3. Slownik Geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich [далі — SGKP].— T. 1— 15 / Filip Sulimierski, Bronislaw Chlebowski i Wladyslaw Walewski. — Warszawa: “Druk Wieku”, 1880 — 1902.
  4. Bobinski W. Wojewodztwo kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy: Studium osadnictwa i stosunkow wlasnosci ziemskiej / Bobinski. — Warszawa, 2000.
  5. Тепер Норинськ Овруцького р-ну Житомирської обл.
  6. Книга Київського підкоморського суду (1584-1644) / Академія наук України; Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні; Археографічна комісія; Інститут історії; Центральний державний історичний архів України у м. Києві; підг. до вид. Г. В. Боряк, Т. Ю. Гирич, Л. 3. Гісцова та ін. — К.: Наукова думка, 1991. — С. 75.
  7. — Т. 7. — S. 179.
  8. Архив Юго-Западной России [далі — Архив ЮЗР]. — Ч. 4. — Т. 1. — К., 1867. — С. 49.
  9. Тепер с. Путиловичі Луганського р-ну Житомирської обл.
  10. Архив ЮЗР. — Ч. 4. — Т. 1. — С. 49.
  11. Інститут Рукопису Національної бібліотеки України ім В. І. Вернадського [далі — ІР НБУВ]. — Ф. 301.— Спр. 595 п.— Арк.343-345.
  12. Руська (Волинська) метрика: Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства) 1569-1673 / Передм. П. Кеннеді Ґрімстед; упорядн. Г. Боряк, Г. Вайс, К. Вислобоков, Л. Демченко, П. Кеннеді Ґрімстед, В. Кравченко, В. Страшко, Н. Яковенко.— К., — С. 240 (II -18).
  13. Книга Київського підкоморського суду. — С. 75.
  14. — Т. 7. — S. 179.
  15. Акти житомирського гродського уряду: 1590 р., 1635 р. / Підг. В. М. Мойсієнко. — Житомир, 2004. — С. 42.
  16. Тепер с. Жеревці Лугинського р-ну Житомирської обл.
  17. Jablonowski A. Polska XVI wieku pod wzgl$demgeograficzno-statystycznym. —T. X. — S. 4.
  18. — S. 8.
  19. — S. 56; ЦДІАК України. — Ф. 11. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 193.
  20. Jablonowski A. Polska XVI wieku pod wzgl?demgeograficzno-statystycznym. —T. X. — S. 20.
  21. Тепер, вірогідно, с. Сали Черняхівського р-ну Житомирської обл.
  22. Jablonowski A. Polska XVI wieku pod wzgl?demgeograficzno-statystycznym. —T. X. — S. 33.
  23. Село Малузове ідентифікувати не вдалося. Очевидно, воно перестало існувати ще на початку XVII ст. Решта сіл — це села Бондарі, Велика Хайча та Мала Хайча Овруцького р-ну Житомирської обл., а також с. Старі Новаки Лугинського р-ну Житомирської обл.
  24. Jablonowski A. Polska XVI wieku pod wzgl$demgeograficzno-statystycznym. —T. X. — S. 56 — 57.
  25. — S. 86.
  26. — S. 184 —185.
  27. — S. 571.
  28. ІРНБУВ. — Ф. — Cnp. 595 n. — Арк. 343.
  29. — T. 7. — S. 179.
  30. Bobinski W. Wojewodztwo kijowskie. — S.372.
  31. Jablonowski A. Polska XVI wieku pod wzgl§dem geograficzno-statystycznym. —T. X. — S. 237.
  32. Пізніше Пелча, а тепер с. Повч Лугинського р-ну Житомирської обл.
  33. Jablonowski A. Polska XVI wieku pod wzgl?demgeograficzno-statystycznym. —T. X. — S. 224.
  34. — S. 314. Село, пізніше слобода Лукашівка або ж Рудня Розважівська чи Повчанська (див.: SGKP. — Т. 15. — Cz. 2. — S. 281), тепер не існує.
  35. Jablonowski A. Polska XVI wieku pod wzgl$demgeograficzno-statystycznym. —T. X. S 320.
  36. ІЬіd.- S. 352.
  37. За даними укладачів “Географічного словника Польського королівства” за обидві волості було заплачено 124 тис. зол. (див.: — T. 7. — S. 179).
  38. >Jablonowski A. Polska XVI wieku pod wzgledem geograficzno-statystycznym. — Ф301 X. — S. 384; ІРНБУВ. — Ф. 301.— Cnp. 595 n. — Арк. 325.
  39. Bobinski W. Wojewodztwo kijowskie. — S. 372.
  40. Тепер Словечне і c. Білка Овруцького р-ну Житомирської обл.
  41. ЦДІАК України. Ф. 11.— Он. 1.— Спр. 8. — Арк. 150.
  42. Там само. — Арк. 149 зв. — 151.
  43. ІРНБУВ.— Ф. 1.Спр. 4104.— Арк. 82 — 82 зв.
  44. Там само. — Арк. 398.
  45. Там само. — Арк. 201.
  46. Там само. — Арк. 73 зв.; ЦДІАК України. — Ф. 2227. — Спр. 220. — Арк. 1 — 1 зв.
  47. Тепер с. Топорище Володарсько-Волинського р-ну Житомирської обл.
  48. — Т. 7. — S. 180.
  49. ІР НБУВ. — Ф. 1.— Спр. 4104.— Арк. 28 зв.
  50. Urz^dnicy wojewodztw Kijowskiego і — S. 100.
  51. ІРНБУВ. —Ф.1. —Спр. —Арк. 172.
  52. — T. 7. — S. 180.
  53. ЦДІАК України.— Ф. 11.— Оп. 1.— Спр. 15. — Арк. 65 — 65 зв.
  54. — Т. 7. — S. 181.
  55. У джелі записаний Юзеф, проте, найвірогідніше, це помилка і має бути Юрій.
  56. ІРНБУВ. — Ф. 1. — Спр. 4104. —Арк. 28 зв.
  57. Там само. — Арк. 31.
  58. Там само. — Арк. 38 зв.
  59. Там само. — Арк. 137 зв.
  60. Тепер села Луганського р-ну Житомирської обл.
  61. Тепер села Невгоди та Ігнатпіль Овруцького р-ну Житомирської обл.
  62. ЦДІАК України.— Ф. 11.— Оп. 1.— Спр. 3. — Арк. 21.
  63. Тепер с. Коптівщина Овруцького р-ну Житомирської обл.
  64. ІРНБУВ. — Ф. 1.— Спр. 4104.— Арк. 73 зв.
  65. Там само.—Арк. 126 зв.
  66. Тепер села Великий Кобилин та Малий Кобилин Овруцького р-ну Житомирської обл.
  67. ІРНБУВ. — Ф. 1. — Спр. 4104. — Арк. 14 зв., 17.
  68. Там само. — Арк. 19; тепер села Красилівка, Скребеличі, Старі та Нові Велідники Овруцького р-ну Житомирської обл.
  69. Тепер с. Городець Овруцького р-ну Житомирської обл.
  70. ЦДІАК України.— Ф. 11.— Оп. 1.— Спр. 13. — Арк. 596 зв.; тепер с. Збраньки Овруцького р-ну Житомирської обл.
  71. —Т. 14. — S. 530.
  72. Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 356 — 357.
  73. — T.14. — S. 530.
  74. Тепер в межах села Кирдани (північносхідна частина) чи села Дубовий Гай Овруцького р-ну Житомирської обл.
  75. ЦДІАК            України. —       Ф. 2227. — Спр. 220. — Арк. 1 — 1 зв.
  76. Там само. — Арк. 3.
  77. ІР НБУВ. —          Ф. 1. —      Спр. 4104. – Арк. 106 зв.
  78. ЦДІАК України.— Ф. 11.— Оп. 1.— Спр. 8. — Арк. 350 — 350 зв.
  79. Там само. — Спр. 13. — Арк. 302 — 303.
  80. На Жереві було кілька рудень. На їхньому місці тепер існують села Рудня-Повчанська Лугинського р-ну і Рудня Овруцького р-ну. На цій же річці розташовувались Рудня Пулчинка і тепер не існуюча Рудня Стара Повчанська. Про яку саме рудню йдеться, не відомо.
  81. ЦДІАК України. — Ф. 11. — Оп. 1. — Спр. 8. — Арк. 328 зв.
  82. ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 4104. Арк. 38 зв., Арк. 43 зв.
  83. Там само. — Арк. 201.
  84. ЦДІАК України,— Ф. 11.— Оп.1.— Спр. 10. — Арк. 286 — 286 зв.
  85. Там само. — Спр. 13. — Арк. 41 зв. — 42.
  86. Там само.— Спр. 9.— Арк. 82, 259 зв., 260.
  87. Там само. — Спр. 13. — Арк. 331 — 332.
  88. Там само. — Спр. 14. — Арк. 31зв. — 32.
  89. Тепер в межах с. Повч Лугинського р-ну Житомирської обл.
  90. ЦДІАК України. — Ф. 49. — Оп. 2. — Спр. 1357.— Арк. 1.
  91. Архив ЮЗР. — Ч. 4. — Т. 1. — С. 49.
  92. Metryka Litewska. Rejestry podymnego Wielkiego Ksi?stwa Litewskiego. Wojewodztwo brzeskie litewskie 1667 — 1690 r. / Andrzej Rachuba. — Warszawa: Wydawnictwo NERITON, Instytut Historii PAN, 2000. — S. 6.
  93. Volumina Legum. — Petersburg: Nakladem i drukiem Jozafata Ohryzki, 1859. — T. 3. — S. 282.
  94. Архив ЮЗР. — Ч. — T. 1. — С. 357, 360— 361; ^ЦДІАК України.— Ф. 11.— Оп.1. — Спр.. 9. — Арк. 883 зв., 890.
  95. У заставі у Трипольського (див.: Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 357).
  96. Разом із Залав’ям Олевської волості.
  97. Jablonowski A. Polska XVI wieku pod wzgl§demgeograficzno-statystycznym. — T. X. — S. 239.
  98. ІЬіd. – 8.240
  99. IP НБУВ. — Ф. — Cnp. 4104.Арк. 190.