В глухому кутку. (Словечанщина Коростенської округи на Волині) | Р. Козубозський

Опис подорожі в 1925 році до містечка Словечно. Коротенький нарис про побут та враження автора.

Дуже критичний, протирічний в собі та зверхній текст, від “просвіщьонного” на ті часи кореспондента. Але в той же час містить цікаві факти для тіх хто цікавитьсчя минувщиною свого краю. Стаття була надрукована в “Вісти ВУЦВК” Номер: №80 Дата: 09.04.1925


 

До Словечна треба їхати так: з Коростеня 40 в., до Овруча по залізниці (потяг ходить що-дня о 5-й вечора), а далі—кіньми 35 в. до Словечна. Користаюся подорожжу знайомого мені голови Словечанськоґо РВК т. Пемха: він їде здавати посаду, бо його переводить окрінспектором НО в Коростень. Потяг прибув до Овруча о 7-й годині, тому нам довелося поїхати в дорогу вже за темна. Ви згаєте, що таке Словечанські вози, навіть найновішої конструкції? Це одне з знарядь святої інквізиції. Він не тільки вас замучить, коли будете на ньому сидіти всю дорогу, але ви будете весь час тремтіти, що ось-ось перевернетесь, або сам віз розсиплеться па півпочатку шосе, якого розпочато ще в 1912 році та так і не закінчено й досі.

Бувша Поколівська волость (тепер Словечакського району ) що за царату вважалася за «безпокійну», а з початку революції поколівці, що називається, розвязалисяя. Багато дала поколівщина славетних червоних партизан. Нічого не могли вдіяти з ними з німці, навіть з кулеметами та гарматами. Бо куди ти поткнешся з кулеметами та гарматами в ті несчисленні глибокі яри, якими зрізала Поколівщина?

Але разом з славетними революціонерами Поколівщина дала й бандитів, між иншим— відомого у свій час Гарася.

Само містечко Словечно лежить в ямі над річкою Словечною. Хто такий дурний задумав розташуватися в ямі—невідомо: скоріше всього тут була на шляху корчма, потім до неї стала друга, а далі і містечко виросло. Найближчі села—Варпа та Бакаєвщіна в 3 в. від містечка, а є села, як Середня Рудня і інші, що лежать за 30 верстов до районного центру за Словечном. Їздити приходиться виключно на волах, запряжених в дерев’яний віз, який тільки й держиться, не розсипається «на чесному слові». Воли проходять за годину максимум 3 версти. Дядько не на возі сидить, а йде попереду волів і веде їх за собою воловодом» (верьовкою).

Всякому, кому трапляється їхати навіть по найнегайнішим справам, треба мати багато терпіння і здорових нервів. От таким же способом возять і почту і службові листи. Одному дядькові дали доставити з Н.-Рудні до Словечна пакета. Він запріг своїх «воликів», положив Пакета за пазуху і пішов попереду волів, ідучи так ж до Словечно. це називається він їхав! Пішки він зміг би доставити пакета за 1 день, а їхав З дні
.
Людність Словечанщини різко відмінюється від людности Овручщини сіре, виснажене обличчя, похмурість, виснаженість, повсякчасна трівога стоїть в його очах. Дивиться словечанець на всяку нову людину підозріло, з недовір’ям. Одягнені в постоли, поганеньку свитину, на голові шапка-магерка якогось старого покрою. Про таку шапку кажуть тут: «чотирі- губерні, п’ятий в’єзд». Взагалі ж по всьому словечанці наближаються зовсім до типових поміщиків. І мова зовсім відмінна у словечанців, багата диттонгами. «Кунь, вул. куді ти ходіла, булі, мо? Пувень і т. д. В мові почувається переход до Білорусі: «ходзім брате, я ходіла до матірі кросен ткаць». «Андарак» (літник). Далі бо, моліліса, одчепіса» і т. д.

Пісня, казка, переказ хоч і близький по змісту до українського (Волинської) фольклору, але вже глибоко відчувається Полісся в ньому. Навіть вкраїнцями себе словечанці не рахують: поїхати до Овруча—це вже поїхати на Україну. До якої ж народности ви належете?—питаю. «А так, до ніякої—ми не знаємо».

Світова війна, польскі та німецькі окупаії, а то і повернувші свої «москалі» принесли в патріархальне село Словечанщини страшну хворобу—сіфіліс. На сіфіліс хворують цілі села, по статистиці до 30%. Темнота і несвідомість населення веде до побільшення хвороби через їжу з одної посуди і т. д. Пошесті теж косять страшно людність, особливо дітей. Ліків нема, лікарня далеко, але і до ліків темна людність ставиться досить вороже, навіть викидаючи самі лікі: все покладається на «волю божу»

Лісова земля—мало родюча, особливо за останні роки. Свого хліба до весни мало хто має. Далі переходять па «бульбу». Та й на насіпня ж треба. Далі… далі живуть невідомо як: злиднями. Особливо тяжко робиться за цих голопузих, забубонілих на картоплі, дітей, які живуть в хатньому смороді разом з поросятами та ягнятами. Взагалі ці нащадки древизни живуть дужо неохайно. Може через те і звали предків їх корстянами (коростявими), а столицю їх Коростенем чепурні купці-поляки? Лісу багато, матеріялу будівельного до несхочу, але архитектура словечанців не пішла далі якоїсь там «хіжіни дяді Тома». Посередині хати обов’язково висить «посвіт», щось подібне до грамофонної труби, рупором до низу. Посвіт роблять з лози або з рядна, обмазують глиною. Дірка виходить па горіще. Як в «посвіті», так і в печі комина далі горіща не роблять; дпм йде з комина на геріще і виходить па повітря, як йому найкраще, через всі щілини. В раження хати з зовнішнього боку: якесь замурзане, чорне, щось подібне до кузні. Вікна хоч і на 4 шибки, але розміром не більше 6X6 в. Посвіт в хаті по всім ознакам—пережиток колишнього «очага», ще з кам’яної доби. Він не тілько освітлює хату, обогрівае її як комін, але без посвіта і хата не лічиться за добропорядну хату. При світлі лучини посвіта відбуваються і вечорниці. Після вечорниць тут же на соломі лягають спати всі покотом. Полові відносини тут більше відповідають примітивній орді та її безпорадному шлюбу.
Ще раніш, до революції, полові відносини тут були більш-менш вільні, а тепер діється серед молоді щось розпутливе. Все частіше трапляються бездітні шлюби. Багато і розводів.

Новий побут словечанського села дуже своєрідний. Нові форми хоч і втискаються в гущавину села, але остаються чужорідним тілом в ньому. Церква по старому відограє перше місце в селі, а на школу давляться байдуже. Відсоток письменних досить великий, в де-котрих селах, як скажемо Верх. Рудня, він доходить до 98%. В селі Городці, де школа існує вже коло 10 років—письменних 90%. В багатьох селах засновано осередки ЛКСМУ, але їх впливу на селі непомітно. Кооперація теж не піднялася вище звичайної «потребіловки», де не все, потрібне селянинові, є.

Інтелігенція Словечанщини, складаючись з вчительського та службового персоналу Районового Виконавчого Комітету, уявляє собою «людей на засланні»: одних сюди доля сміючись кинула, других справді послали «провітритись», попрацювати. Кожен тягнеться вибратися з цього кутка, Волинської «камчатки» і принаймні вчительство дивиться на своє перебування, як тимчасове, особливо молодь. Є такі «останні з Могікан», які живуть тут по ЗО років і були б здивовані, коли б їм згадали перевестися в друге місце.
Отакі є у нас закутки на Волині. Треба додумати про те, щоб звязати їх із загальним культурним рухом, щоб піднести їх освіту, зробити свідомими громадянами Радянської республіки.

Р. Козубозський
м. Коростень